ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
14 березня 2023 року
м. Київ
cправа № 917/996/20
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Булгакової І.В. (головуючий), Малашенкової Т.М. і Селіваненка В.П.,
за участю секретаря судового засідання - Пасічнюк С.В.,
учасники справи:
позивач - товариство з обмеженою відповідальністю "Каіс Агро",
представник позивача - Куліков С.В., адвокат (довіреність від 26.09.2022 б/н),
відповідач - державне підприємство "Полтавський комбінат хлібопродуктів",
представник відповідача - не з`явився,
третя особа - Фонд державного майна України,
представник третьої особи - Федорчук О.В., (у порядку самопредставництва),
розглянув касаційну скаргу Фонду державного майна України
на рішення господарського суду Полтавської області від 13.04.2021 (головуючий суддя Білоусов С.М.)
та постанову Східного апеляційного господарського суду від 08.12.2022 (головуючий Тарасова І.В., судді: Пуль О.А., Крестьянінов О.О.)
у справі № 917/996/20
за позовом товариства з обмеженою відповідальністю "Каіс Агро" (далі - Товариство)
до державного підприємства "Полтавський комбінат хлібопродуктів" (далі - Підприємство)
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - Фонд державного майна України (далі - Фонд),
про відшкодування збитків
та за зустрічним позовом Підприємства
до Товариства
про визнання угоди недійсною.
За результатами розгляду касаційної скарги Верховний Суд
ВСТАНОВИВ:
Товариство звернулось до суду з позовною заявою до Підприємства за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - Фонду, про стягнення збитків у розмірі 183 750 доларів США.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що Підприємство не виконало умови договору складського зберігання зерна від 23.10.2018 № 78/18-хб (далі - Договір) у частині повернення зерна зі зберігання на першу вимогу поклажодавця, внаслідок чого Товариство понесло витрати у вигляді штрафу за порушення строків поставки товару контрагенту (OPTIMONT INVESTMENTS LTD) за контрактом від 24.07.2018 № KS-OP-02C ( далі - Контракт).
У свою чергу Підприємство звернулося до суду із зустрічним позовом до Товариства про визнання недійсною угоди про визнання боргу від 26.12.2019 (далі - Угода).
Зустрічні позовні вимоги мотивовані тим, що Підприємство і філія "Хлібна база № 88" Підприємства (далі - Філія) на порушення положень статті 732 Господарського кодексу України (далі - ГК України) уклали з Товариством Угоду без згоди уповноваженого органу (Фонду).
Рішенням господарського суду Полтавської області від 13.04.2021 первісний позов задоволено в повному обсязі. Стягнуто з Підприємства на користь Товариства в рахунок відшкодування завданих збитків 183 750,00 доларів США, яка визначається в еквіваленті до національної валюти України на дату перерахування грошових коштів за відповідним курсом Національного банку України. У задоволенні зустрічного позову відмовлено повністю.
Рішення суду першої інстанції обґрунтоване тим, що:
- Товариству завдані збитки саме внаслідок бездіяльності Підприємства у вигляді нездійснення відвантаження продукції Товариства в порядку, передбаченому Договором. При цьому суд першої інстанції дійшов висновку про наявність усіх елементів складу цивільного правопорушення, які є підставою для відшкодування Товариству збитків;
- на час укладання Угоди (26.12.2019) Підприємство не мало уповноваженого органу управління та не могло отримати згоду на вчинення значного господарського зобов`язання, у той час як Фонд зареєстрований як уповноважений орган управління лише з 24.01.2020.
Судом апеляційної інстанції справа розглядалась неодноразово.
Постановою Східного апеляційного господарського суду від 08.12.2022 рішення суду першої інстанції залишено без змін з тих же підстав. Крім того апеляційним судом зазначено, що зустрічний позов є необґрунтованим, оскільки відсутні докази того, що сума спірної Угоди становить від 10 до 25 відсотків вартості активів Підприємства, як умова для її погодження органом, до сфери управління якого він належить, відповідно до положень статті 792 ГК України, порушення яких визначено у зустрічній позовній заяві в якості правової підстави для визнання Угоди недійсною.
Не погоджуючись з рішеннями судів попередніх інстанцій, Фонд звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права, та на те, що судами при прийнятті оскаржуваних рішень не враховано висновки, викладені у постановах Верховного Суду, які ухвалені в інших справах у подібних правовідносинах, просить скасувати оскаржувані рішення судів попередніх інстанцій та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні первісного позову, а зустрічний позов задовольнити.
Касаційна скарга обґрунтована тим, що:
- ухвалюючи оскаржувані рішення, суди не врахували висновки, викладені у постановах: Верховного Суду від 26.01.2022 у справі № 907/651/18, від 01.10.2020 у справі № 904/5610/19; Великої Палати Верховного Суду від 14.122021 у справі № 147/66/17 та Верховного Суду України від 21.10.2014 у справі № 26/327 щодо застосуванням частин першої та третьої статті 92, частини другої статті 203, частини першої статті 241, статті 13 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) та статті 80 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) у подібних правовідносинах;
- судами не досліджено зібрані у справі докази, а також скаржник зазначив, що вони встановили обставини, які мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів.
Товариство подало відзив на касаційну скаргу, в якому, посилаючись на законність і обґрунтованість оскаржуваних судових рішень, просить відмовити у задоволенні касаційної скарги, а оскаржувані судові рішення - залишити без змін.
Від Підприємства відзив на касаційну скаргу не надходив.
Перевіривши правильність застосування попередніми судовими інстанціями норм матеріального і процесуального права, відповідно до встановлених ними обставин справи, враховуючи підстави відкриття касаційного провадження, заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представників Товариства та Фонду, Верховний Суд дійшов висновку про закриття касаційного провадження відкритого на підставі пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України та відсутність підстав для задоволення касаційної скарги в частині оскарження судових рішень з підстав, передбачених пунктом 4 частини другої статті 287 ГПК України, з огляду на таке.
За приписами пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.
Фонд у касаційній скарзі посилається на те, що ухвалюючи оскаржувані рішення, суди не врахували висновки, викладені у постановах: Верховного Суду від 26.01.2022 у справі № 907/651/18, від 01.10.2020 у справі № 904/5610/19; Великої Палати Верховного Суду від 14.122021 у справі № 147/66/17 та Верховного Суду України від 21.10.2014 у справі № 26/327 щодо застосуванням частин першої та третьої статті 92, частини другої статті 203, частини першої статті 241, статті 13 ЦК України та статті 80 ГПК України у подібних правовідносинах.
Так, у справах:
- № 907/651/18 Верховний Суд, скасовуючи рішення судів попередніх інстанцій, якими позов задоволено частково; визнано укладеною додаткову угоду про внесення змін до договору оренди землі від 31.05.2011 в редакції, викладеній у резолютивній частині рішення місцевого господарського суду, та направляючи справу на новий розгляд, виходив з того, що як вбачається з доводів скаржника, матеріалів справи та судових рішень відповідач протягом усього розгляду справи не погоджувався з позовними вимогами у тому числі й з посиланням про необґрунтованість розрахунку орендної плати, оскаржував нормативну грошову оцінку, у письмових поясненнях від 21.02.2020 фактично частково визнав позов в частині внесення змін до договору оренди щодо нормативної грошової оцінки земельної ділянки та суми орендної плати з наданням відповідних підтверджуючих документів. Однак, суд першої інстанції на зазначені доводи уваги не звернув, їх наявність та свої процесуальні рішення щодо них в тексті судового рішення не відобразив чим, в свою чергу, не повною мірою дотримався вимог частини другої статті 232 ГПК України відповідно до якої процедурні питання, пов`язані з рухом справи в суді першої інстанції, клопотання та заяви осіб, які беруть участь у справі, питання про відкладення розгляду справи, оголошення перерви, зупинення або закриття провадження у справі, залишення заяви без розгляду, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом, вирішуються судом шляхом постановлення ухвал. Водночас, як вбачається зазначені доводи скаржника, які підтверджувались відповідними доказами наданими до суду до прийняття ним рішення не були вочевидь необґрунтованими та істотно впливали на вирішення спору. При цьому подання їх поза межами підготовчого провадження, однак до винесення судового рішення не мало наслідком їх безумовного неврахування оскільки суд, за наявності правових підстава, не був позбавлений можливості повернутись на стадію підготовчого провадження навіть після його закриття. Місцевий суд, підійшов до виконання обов`язків суду формально, що з одного боку, призвело до не встановлення обставин, які мають значення для вирішення справи без прийняття відповідного процесуального рішення щодо причин не врахування відповідних доказів, а, з іншого створило елемент невизначеності коли скаржник, розраховуючи на те, що зазначені докази вже є у справі не подав їх до суду апеляційної інстанції з обґрунтуванням неможливості їх своєчасного подання. У свою чергу, господарський суд апеляційної інстанції не виправив допущені місцевим судом порушення норм процесуального права і так само залишив поза увагою доводи апеляційної скарги в цій частині. Водночас, для правильного вирішення спору у цій справі господарським судам попередніх інстанцій необхідно було дослідити доводи відповідача на предмет їх обґрунтованості та чітко встановити наявність чи відсутність підстав для задоволення позову повністю або частково або відмови у задоволенні позовних вимог;
- № 904/5610/19 Верховний Суд, скасовуючи рішення судів попередніх інстанцій у частині стягнення трьох процентів річних у розмірі 102 152,63 долара США та направляючи справу у скасованій частині на новий розгляд, виходив з того, що Велика Палата Верховного Суду неодноразово та послідовно звертала увагу, що нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних відповідно до статті 625 ЦК України є мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов`язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації боржника за неналежне виконання зобов`язання. Подібні висновки сформульовані, зокрема, в постановах Великої Палати Верховного Суду від 19.06.2019 у справах № 703/2718/16-ц та № 646/14523/15-ц та інших, зокрема, у постановах зазначених у пункті 9.4 цього розділу постанови. Відповідно до частини першої статті 233 ГК України у разі якщо належні до сплати штрафні санкції надмірно великі порівняно із збитками кредитора, суд має право зменшити розмір санкцій. При цьому повинно бути взято до уваги: ступінь виконання зобов`язання боржником; майновий стан сторін, які беруть участь у зобов`язанні; не лише майнові, але й інші інтереси сторін, що заслуговують на увагу. Верховний Суд також зауважує, що у пункті 8.38 постанови Великої Палати Верховного Суду від18.03.2020 року у справі № 902/417/18 викладена правова позиція, щодо права суду зменшувати розмір процентів річних за час затримки розрахунку відповідно до статті 625 ЦК України. Так, у вище вказаному пункті зазначене таке: ?з огляду на наведені мотиви про компенсаційний характер заходів відповідальності, передбачених статтею 625 ЦК України у цивільному праві, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір як неустойки, штрафу, так і процентів річних за час затримки розрахунку відповідно до статті 625 ЦК України, оскільки всі вони спрямовані на відновлення майнової сфери боржника?. Отже, Верховний Суд звертає увагу, що з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення, та, зокрема, зазначених вище критеріїв, суд, може зменшити загальний розмір відсотків річних як відповідальності за час прострочення грошового зобов`язання. Таким чином, Верховний Суд частково погоджується у цій частині з доводами скаржника, що суд мав би (має право) врахувати ступінь вини боржника, його дії щодо намагання належним чином виконати обов`язок з виконання умов Контракту в контексті обставин цієї справи тощо. Водночас Верховний Суд зазначає, що конкретні обставини справи (як-то: ступінь вини боржника, його дії щодо намагання належним чином виконати зобов`язання за Контрактом, ступінь виконання зобов`язання боржником; майновий стан сторін, які беруть участь у зобов`язанні; не лише майнові, але й інші інтереси сторін, дії/бездіяльність кредитора тощо), які мають юридичне значення, враховуючи загальні засади цивільного законодавства, передбачені статтею 3 ЦК України (справедливість, добросовісність, розумність), мотиви про компенсаційний, а не каральний характер заходів відповідальності, має правове значення під час вирішення питання щодо застосування частини третьої статті 511 ЦК України, статті 233 ГК України (щодо права суду зменшувати розмір процентів річних за час затримки розрахунку відповідно до статті 625 ЦК України). Суди попередніх інстанцій під час розгляду справи у цій частині цього не враховували. Згідно з висновками, викладеними у постанові Великої Палати Верховного Суду від 08.11.2019 по справі № 127/15672/16-ц, нараховані на суму боргу три проценти річних входять до складу грошового зобов`язання. Відповідно до висновку Великої Палати Верховного Суду у постанові від 07.04.2020 у справі № 910/4590/19 зобов`язання зі сплати трьох процентів річних є акцесорним, додатковим до основного, залежить від основного зобов`язання і поділяє його долю. Відповідно й вимога про сплату трьох процентів річних є додатковою до основної вимоги. Отже, вимогу про сплату трьох процентів річних відповідно до статті 625 ЦК України слід розглядати як додаткову щодо вимоги про сплату основного зобов`язання. Скаржник не заперечує того, що умовами Контракту (пунктом "с" статті XII Арбітраж та застосоване право) визначено, що сторони узгодили, що спори з питань погашення заборгованості за поставлений товар та його якість за вибором позивача можуть також вирішуватися, зокрема, у судовому порядку господарського судочинства України. У цьому випадку правом, яке регулює цей договір є матеріальне право України. Крім того, як було встановлено судом апеляційної інстанції, відповідач не подавав заперечень проти вирішення спору в господарському суді у порядку, передбаченому пунктом 7 частини першої статті 226 ГПК України. У касаційній скарзі не наведено достатньо аргументованих доводів, які б викликали обґрунтований сумнів у відсутності підстав, передбачених частиною шостою статті 302 ГПК України, для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
За таких обставин, враховуючи те, що вимога про стягнення трьох процентів річних є акцесорною та додатковою до вимог про стягнення основного боргу за Контрактом, не є санкцією, носить компенсаційний характер заходів відповідальності, а вимога про стягнення основного боргу за Контрактом з цих підстав не оскаржувалась, та з огляду на те, що умовами Контракту передбачено можливість розгляду спорів щодо погашення заборгованості за поставку товару за вибором позивача у порядку господарського судочинства України (за матеріальним правом України), який його реалізував у відповідності до пункту "с" статті XII Арбітраж та застосоване право Контракту, доводи скаржника щодо порушення статті 20 ГПК України не знайшли свого підтвердження під час касаційного перегляду цієї справи;
- № 147/66/17 Велика Палата Верховного Суду, скасовуючи рішення Апеляційного суду Вінницької області в частині відшкодування матеріальної шкоди в сумі 13 438,99 грн, витрат за проведення експертної оцінки транспортного засобу в сумі 800,00 грн, витрат на оплату судового збору в сумі 2 048,00 грн та змінюючи в мотивувальній частині рішення Тростянецького районного суду Вінницької області в частині відмови у відшкодуванні матеріальної шкоди в сумі 13 438,99 грн, витрат за проведення експертної оцінки транспортного засобу в сумі 800,00 грн шляхом викладення його в редакції своєї постанови, виходив з того, що, ухвалюючи судові рішення в цій справі, суд першої інстанції виходив з того, що позивач, маючи зобов`язання та право на звернення за регламентними виплатами до МТСБУ або страхової компанії, даними про яку він достеменно володів, з такою заявою протягом одного року не звернувся, а тому втратив право на відшкодування шкоди від страховика в межах страхових виплат. Оскільки розмір шкоди не перевищує розміру страхових виплат, то й підстав для покладення відповідальності на страхувальника немає. Крім того, суд першої інстанції зазначив, що позивач є неналежним оскільки не є власником транспортного засобу й управляв транспортним засобом на підставі посвідчення водія та документів на автомобіль. Скасовуючи рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції не погодився з таким висновком та зазначив, що позивач керував транспортним засобом на підставі посвідчення водія на право керування транспортним засобом і реєстраційного документа на транспортний засіб, а тому має право вимагати відшкодування шкоди, завданої транспортному засобу. Велика Палата Верховного Суду вважає, що факт правомірності володіння особою транспортним засобом є достатньою підставою для неї, щоб звернутися за захистом права щодо відшкодування шкоди, заподіяної вказаному майну. За змістом частини другої статті 1187 ЦК України володільцем джерела підвищеної небезпеки є юридична особа або громадянин, що здійснюють експлуатацію джерела підвищеної небезпеки в силу права власності, повного господарського відання, оперативного управління або з інших правових підстав (договору оренди, довіреності тощо). Пунктом 2.2. Правил дорожнього руху, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 10 жовтня 2001 року № 1306 (у редакції, чинній на час вчинення ДТП) передбачено, що власник транспортного засобу, а також особа, яка використовує такий транспортний засіб на законних підставах, можуть передавати керування транспортним засобом іншій особі, що має при собі посвідчення водія на право керування транспортним засобом відповідної категорії. Власник транспортного засобу може передавати такий засіб у користування іншій особі, що має посвідчення водія на право керування транспортним засобом відповідної категорії, передавши їй реєстраційний документ на цей транспортний засіб. Якщо порушення речового права на чуже майно, з вини третіх осіб, завдало певних майнових збитків особі, якій належить це право, то ця особа може звернутися за захистом належних їй прав на підставі статті 396 ЦК України. Таким чином, спричинення шкоди користувачу майна випливає з факту його користування цим майном на достатній правовій підставі відповідно до пункту 2.2 Правил дорожнього руху (див. висновок Верховного Суду України в постанові від 03 грудня 2014 року у справі № 6-183цс14). З огляду на вказане Велика Палата Верховного Суду вважає, що позивачу, який правомірно керував транспортним засобом належить право на відшкодування майнової шкоди, заподіяної цьому майну за рахунок страховика (страхової компанії) винної особи. У цій частині мотиви суду першої інстанції підлягають зміні в редакції цієї постанови. Аналогічного висновку дійшли Верховний Суд у складі Касаційного цивільного суду в постановах від 07.11.2018 у справі № 200/21325/15-ц, від 03.04.2019 у справі №299/2811/16-ц, від 17.10.2019 у справі № 300/193/17, від 27.11.2019 у справі № 607/3007/16-ц, Верховний Суд України у постанові від 03.12.2014 у справі № 6-183цс14,і така практика є сталою. Суд апеляційної інстанції у своїй постанові вказав на абсолютний характер права потерпілого на відшкодування шкоди за рахунок особи, яка її завдала. Таке право, на думку цього суду, не може бути припинене чи обмежене договором, стороною якого потерпілий не був, хоча договір укладений на користь третіх осіб. Відмова потерпілого від права на одержання страхового відшкодування за договором не припиняє його права на відшкодування шкоди у деліктному зобов`язанні. Також суд апеляційної інстанції на підтвердження зазначеного послався на правовий висновок Верховного Суду України, сформульований у постановах від 20.01.2016 у справі № 6-2808цс15, від 14.09.2016 у справі № 6-725цс16, від 26.10.2016 у справі № 6-954цс16. З цього приводу Велика Палата Верховного Суду звернула увагу на те, що внаслідок заподіяння під час ДТП шкоди виникають цивільні права й обов`язки, пов`язані з її відшкодуванням. Зокрема, потерпілий набуває право отримати відшкодування шкоди, а обов`язок виплатити відповідне відшкодування за Законом № 1961-IV виникає у страховика особи, яка застрахувала цивільну відповідальність (у визначених Законом № 1961-IV випадках - МТСБУ) та в особи, яка застрахувала цивільну відповідальність, якщо розмір завданої нею шкоди перевищує розмір страхового відшкодування, зокрема на суму франшизи, чи якщо страховик (МТСБУ) за Законом № 1961-IV не має обов`язку здійснити страхове відшкодування (регламентну виплату). Тобто внаслідок заподіяння під час ДТП шкоди (настання страхового випадку) винуватець ДТП не звільняється від обов`язку відшкодувати завдану шкоду, але цей обов`язок розподіляється між ним і страховиком (МТСБУ). Тому висновок апеляційного суду про абсолютність права потерпілого на відшкодування шкоди саме за рахунок особи, яка завдала шкоди, є помилковим. Враховуючи розподіл у деліктному зобов`язанні між винуватцем ДТП (страхувальником) і страховиком (МТСБУ) обов`язку з відшкодування шкоди, завданої під час експлуатації наземних транспортних засобів, а також те, що право потерпілого на відшкодування шкоди її заподіювачем має визначені законом межі та порядок реалізації, Велика Палата Верховного Суду відступає від висновку Верховного Суду України про те, що право потерпілого на відшкодування шкоди її заподіювачем є абсолютним, і суд не вправі відмовити в такому позові з тих підстав, що цивільно-правова відповідальність заподіювача шкоди застрахована. З огляду на зазначене, уточнення правових позицій, висловлених у пунктах 149, 150 цієї постанови, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що суд апеляційної інстанції дійшов помилкового висновку про альтернативне право потерпілого в цій справі обирати особу, до якої можна звернутись із вимогою про виплату відшкодування. Установивши, що позов заявлений до неналежного відповідача та відсутні визначені процесуальним законом підстави для заміни неналежного відповідача належним, суд відмовляє в позові до такого відповідача [див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 17.04.2018 у справі № 523/9076/16-ц (пункт 40), від 21.11.2018 у справі № 127/93/17-ц (пункт 50), від 12.12.2018 у справі № 570/3439/16-ц (пункти 37, 54), від 12.12.2018 у справі № 372/51/16-ц (пункт 31.10), від 30.01.2019 у справі № 552/6381/17 (пункт 39), від 01.04.2020 у справі № 520/13067/17 (пункт 75), від 07.07.2020 у справі № 438/610/14-ц (пункт 54) та 13.10.2020 у справі № 640/22013/18 (пункт 31)]. Велика Палата Верховного Суду в постановах від 04.07.2018 у справі № 755/18006/15-ц (провадження №14-176цс18; пункт 59), від 03.10.2018 у справі № 760/15471/15-ц (провадження № 14-316цс18) неодноразово звертала увагу на те, що у справах про відшкодування матеріальної шкоди, заподіяної страхувальником за договором обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, у межах ліміту страхового відшкодування належним відповідачем буде страховик. Принцип повного відшкодування шкоди, закріплений у статті 1166 ЦК України, реалізується у відносинах страхування через застосування положень статті 1194 цього Кодексу. Вказана норма передбачає, що особа, яка застрахувала свою цивільну відповідальність, у разі недостатності страхової виплати (страхового відшкодування) для повного відшкодування завданої нею шкоди за загальним правилом зобов`язана сплатити потерпілому різницю між фактичним розміром шкоди і страховою виплатою (страховим відшкодуванням). Відповідно, якщо такої різниці немає та шкода покрита в повному обсязі страховою виплатою, в такому випадку в цій справі відсутні підстави для покладення відповідальності на страхувальника. Разом з тим суди встановили, що позивач з позовом до страховика (страхової компанії) звернувся поза межами річного строку та з відповідною заявою в позасудовому порядку до страховика також не звертався. Звертаючись до суду, позивач не посилається на те, що незвернення до страховика (страхової компанії) було обумовлене обставинами, які не залежали від його дій, та ним було здійснено розумних, необхідних та достатніх заходів щодо такого відшкодування, а тому з огляду на вищевикладене підстав для задоволення позову немає. Велика Палата Верховного Суду взяла до уваги те, що іншої норми яка б визначала особливості відповідальності осіб, які застрахували свою цивільну відповідальність, у главі 82 ЦК України немає. Тому частка відповідальності особи, яка застрахувала свою цивільну відповідальність, становить різницю між фактичним розміром шкоди і страховою виплатою (страховим відшкодуванням). Що ж до стягнення витрат на проведення експертної оцінки транспортного засобу, то Велика Палата Верховного Суду зазначила, що відсутні підстави для стягнення 800,00 грн вартості витрат на проведення оцінки транспортного засобу на користь позивача, оскільки потерпілим не був дотриманий порядок залучення експерта та відшкодування страховиком витрат за проведення такої експертизи, передбачений положеннями пунктів 34.2, 34.3 статті 34 Закону;
- № 26/327 Верховного Суду України, відмовляючи у задоволенні заяву закритого акціонерного товариства ?УКРГАЗ-ЕНЕРГО?" про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 24.07.2014 зазначив, що як встановлено судами та підтверджується матеріалами справи, станом на дату укладення додаткової угоди № 3 - 10.03.2009, рішенням банку (протокол фінансового комітету Банку від 04.03.2009 № 40) затверджено граничну процентну ставку на залучення грошових коштів у розмірі 17 % річних. Також суди у рішеннях зазначили, що станом на березень 2009 року облікова ставка НБУ, яка є орієнтиром щодо вартості залучених і розміщених грошових коштів на відповідний період, дорівнювала 12 % річних, а згідно з офіційною статистичною інформацією по процентним ставкам за залученими депозитами станом на 10.03.2009 р. становили 18 %, тому правомірним є висновок судів попередніх інстанцій про те, що передбачена додатковою угодою № 3 процентна ставка в розмірі 48 % річних не відповідала встановленим у Банку процентним ставкам, є значно завищеною порівняно із звичайними процентними ставками за депозитними договорами, що діяли у Банку в цей період, а також у банківській системі України в цілому, відтак, ця умова угоди не відповідає вимогам, встановленим статтями 509, 627 ЦК України, зокрема принципам розумності та справедливості. Як встановлено судами попередніх інстанцій, пунктами 1-3 Статуту банку у редакції від 19.04.2008 (чинній станом на дату укладення спірної угоди - 10.03.2009) передбачено, що виконавчим органом банку є правління банку, яке у межах своєї компетенції діє від імені банку на підставі цього Статуту та Положення про правління банку, яке затверджується спостережною радою банку. Роботою правління банку керує голова правління Банку. Відповідно до пункту 14 статті 7 Статуту голова правління банку вирішує всі питання діяльності банку, за винятком питань, віднесених до компетенції загальних зборів акціонерів банку, спостережної ради банку, правління банку, а також питань, делегованих загальними зборами акціонерів банку, спостережною радою банку, правлінням банку. Зокрема, голова правління банку має право укладати від імені банку (в тому числі підписувати) договори (контракти, угоди), включаючи зовнішньоекономічні, та/або вчиняти правочини, окрім тих, що згідно з цим Статутом від імені банку укладають інші особи. Укладення від імені банку договору (контракту, угоди) та/або вчинення правочину на суму, що перевищує 25 % статутного капіталу Банку, можливе після прийняття правлінням Банку відповідного рішення (підпункт 14.10 пункт 14 статті 7 Статуту). Згідно з підпунктом 4.14 пункту 4 статті 7 Статуту правління банку вирішує всі питання діяльності банку, крім питань, належних до компетенції загальних зборів акціонерів банку й спостережної ради банку, зокрема приймає рішення про укладення банком договору (контракту, угоди) та/або вчинення правочину на суму, що перевищує 25% статутного капіталу Банку, про що також зазначено у пункті 3.14 Положення про правління ВАТ "Родовід Банк", затвердженого протоколом спостережної ради банку від 30.03.2007 № 3. Пунктом 3 статті 3 Статуту визначено, що статутний капітал банку становить 435 000 000 грн (чотириста тридцять п`ять мільйонів гривень). Зважаючи на викладене, висновок судів, що сума додаткової угоди № 3 (проценти, що підлягали нарахуванню та виплаті за її умовами), значно перевищувала допустиму суму (25 % статутного капіталу банку), на яку голова правління міг укладати угоди без погодження з правлінням банку, є обґрунтованим. Враховуючи наведені обставини справи, господарські суди дійшли правомірного висновку про те, що в силу положень Статуту додаткова угода № 3 належить до договорів, рішення на вчинення яких приймається правлінням Банку, оскільки сума угоди перевищує 108 750 000,00 грн (25 % статутного капіталу банку), а голова правління не мав повноважень на укладення такої угоди без надання на те згоди правління банку. Вищий господарський суд України, залишаючи без зміни постанову Київського апеляційного господарського суду від 20.05.2014 у справі № 26/327, дійшов правильного висновку про наявність підстав для визнання додаткової угоди № 3 до договору № 79.1/18-Д-08 недійсною згідно із статтями 203, 215 ЦК України, оскільки угода суперечить вимогам статей 92, 161, 241, 509, 627 ЦК України, зокрема не відповідає принципам розумності та справедливості в частині визначення завищеної процентної ставки в розмірі 48 % річних, укладена особою, яка не мала не те відповідних повноважень, та в наступному не була схвалена банком.
При цьому у даній справі № 917/996/20 судами встановлено, що Товариством та Підприємством 23.10.2018 укладено Договір, за умовами якого поклажодавець - Товариство за власний рахунок поставляє на зерновий склад - Філії зерно культур, що вказані у цьому договорі, а зерновий склад зобов`язується надати послугу, пов`язану з його діяльністю, а саме: прийняти, розташувати по сховищах у відповідності з якістю, при необхідності доводити до потрібних кондицій, зберігати і відвантажувати сільськогосподарську продукцію (далі - зерно) на протязі терміну дії цього договору.
Відповідно до пункту 3.2 Договору відпуск зерна зерновим складом та приймання її поклажодавцем за кількістю та якістю здійснюється на складі зернового складу та за участю уповноваженого представника поклажодавця з обов`язковим складанням відповідних актів.