У Х В А Л А
2 березня 2023 року
м. Київ
Справа № 640/7964/19
Провадження № 11-15апп23
Велика Палата Верховного Суду у складі:
судді-доповідача Прокопенка О. Б.,
суддів Британчука В. В., Власова Ю. Л., Григор`євої І. В., Гриціва М. І., Єленіної Ж. М., Желєзного І. В., Золотнікова О. С., Катеринчук Л. Й., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Пількова К. М., Ткача І. В., Уркевича В. Ю., Чумаченко Т. А.,
перевіривши наявність підстав для прийняття до розгляду справи за позовом ОСОБА_1 до приватного виконавця виконавчого округу м. Києва Мілоцького Олега Леонідовича, треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача - Державне підприємство "СЕТАМ", ОСОБА_2, на стороні позивача - ОСОБА_3, про визнання протиправними дій, зобов`язання вчинити дії
за касаційними скаргами приватного виконавця виконавчого округу м. Києва Мілоцького Олега Леонідовича та ОСОБА_2, в інтересах якого діє адвокат Гуримський Олег Віталійович, на постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 16 листопада 2021 року,
УСТАНОВИЛА:
У травні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовною заявою, у якій просив:
- визнати незаконними виконавчі дії приватного виконавця щодо звернення стягнення на квартиру АДРЕСА_1, яка передана в іпотеку відповідно до укладеного між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 договору іпотеки, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Анохіною В. М. за реєстровим № 1471, та договору про задоволення вимог іпотекодержателя, посвідченого цим же приватним нотаріусом за реєстровим № 1476, яке проводиться в рахунок задоволення вимог стягувача ОСОБА_2, що не є заставодержателем, і у межах виконавчого провадження № 57401979 без участі іпотекодержателя ОСОБА_1 .
На обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що оскаржувані дії приватного виконавця здійснені з порушенням статті 51 Закону України від 2 червня 2016 року № 1404-VIII "Про виконавче провадження" (далі - Закон № 1404-VIII) та перешкоджають позивачу, який не є учасником виконавчого провадження № 57401979, реалізувати його переважне право для задоволення своїх вимог як іпотекодержателя за рахунок предмета іпотеки.
Суди розглядали справу неодноразово.
Окружний адміністративний суд міста Києва рішенням від 14 червня 2019 року, залишеним без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 1 жовтня 2019 року, у задоволенні адміністративного позову відмовив.
Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду постановою від 6 лютого 2020 року касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнив частково, рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 14 червня 2019 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 1 жовтня 2019 року скасував, справу направив на новий розгляд до суду першої інстанції.
Скасовуючи рішення судів першої та апеляційної інстанцій і направляючи справу на новий судовий розгляд, Верховний Суд дійшов висновку про неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм статті 51 Закону № 1404-VIII, відповідно до якої виконавець може звернути стягнення на заставлене майно боржника для задоволення вимог стягувачів, які не є заставодержателями, за сукупності умов, визначених частиною першою цієї статті: 1) право застави виникло після ухвалення судом рішення про стягнення з боржника коштів; 2) вартість предмета застави перевищує розмір заборгованості боржника заставодержателю; 3) наявна письмова згода заставодержателя. Суд, застосувавши правову позицію, сформовану Касаційним господарським судом у складі Верховного Суду в постанові від 15 січня 2020 року у справі № 910/7221/17, наголосив, що відсутність хоча б однієї з указаних умов, установлених частиною першою статті 51 означеного Закону, унеможливлює звернення стягнення на заставлене майно боржника, а приватний виконавець не може діяти на власний розсуд у цьому випадку.
У зв`язку із цим Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду дійшов висновку, що суди попередніх інстанцій, неправильно застосувавши норми матеріального права, не установили обставин порушення прав ОСОБА_1 як заставодержателя майна, власником якого є ОСОБА_3 та на яке приватним виконавцем звернуто стягнення в межах виконавчого провадження, в якому позивач не є учасником, а також не надали оцінки діям приватного виконавця, направлених на звернення стягнення на майно боржника, що стало підставою для звернення позивача до суду, як і не встановили та не дослідили на якій стадії виконавчого провадження відбулося, на думку ОСОБА_1, порушення його прав як заставодержателя.
Беручи до уваги те, що суди попередніх інстанцій не надали обґрунтованого аналізу застосування положень статті 51 Закону № 1404-VIII з урахуванням фактичних обставин справи, тобто не дослідили та не перевірили відповідно до вимог Кодексу адміністративного судочинства України (далі -КАС) наявності обставин та доказів, що мають значення для вирішення цієї справи, а лише обмежилися наявністю підстав для звернення стягнення на майно боржника, ураховуючи положення пункту 2 частини першої статті 51 Закону № 1404-VIII, Верховний Суд дійшов висновку про передчасність їх висновків судів про відсутність порушення прав іпотекодержателя майна, на яке у межах виконавчого провадження звернуто стягнення для задоволення вимог стягувача, який не є заставодержателем.
За наслідками нового судового розгляду Окружний адміністративний суд міста Києва рішенням від 15 квітня 2020 року в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовив.
Шостий апеляційний адміністративний суд постановою від 1 червня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнив. Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 15 квітня 2020 року скасував та прийняв нове рішення, яким адміністративний позов задовольнив: визнав незаконними виконавчі дії приватного виконавця виконавчого округу м. Києва Мілоцького О. Л. щодо звернення стягнення на спірну квартиру.
Шостий апеляційний адміністративний суду постановою від 1 липня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 15 квітня 2020 року залишив без задоволення, а постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 1 червня 2020 року залишив без змін.
Відмовляючи в задоволенні апеляційної скарги ОСОБА_2, у якій останній просив рішення суду першої інстанції скасувати та закрити провадження у справі з огляду на те, що його не було залучено до участі у справі та прийнято рішення про його права й інтереси, а також те, що справу не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства, суд апеляційної інстанції виходив з того, що характер установлених спірних правовідносин у цій справі, суб`єктний склад, зміст і правова природа дій та рішень державного виконавця в сукупності дають підстави визнати, що спірні відносини виникли у сфері публічно-правових відносин, пов`язаних з оскарженням дій суб`єкта владних повноважень.
На думку суду апеляційної інстанції, звернення ОСОБА_1 як фізичної особи, право якої було порушено рішенням та діями державного виконавця, зі скаргою до цивільного суду як до суду, під час виконання рішення якого були допущені порушення прав фізичної особи, не можна вважати зверненням до належного суду, оскільки ОСОБА_1 не належить до суб`єктів оскарження, бо не є ні стороною, ні іншим учасником виконавчого провадження, які відповідно до вимог частини першої статті 447 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК), частини першої статі 74 Закону № 1404-VIII мають право оскаржити рішення виконавця до цивільного суду.
Разом з тим частиною першою статті 287 КАС передбачено, що рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби також можуть бути оскаржені до адміністративного суду, якщо законом не встановлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності таких осіб.
Урахувавши правову позицію Великої Палати Верховного Суду у подібних правовідносинах, викладену в постановах від 3 липня 2019 у справі № 826/14603/17, від 20 листопада 2019 року у справі № 805/4199/16-а, апеляційний суд дійшов висновку про необхідність застосування до спірних правовідносин правил адміністративного судочинства та необґрунтованість доводів апелянта про наявність підстав для закриття провадження у справі.
Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду постановою від 23 вересня 2021 року касаційні скарги ОСОБА_2 та приватного виконавця виконавчого округу м. Києва Мілоцького О. Л. задовольнив частково: постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 1 червня 2020 року скасував, а справу направив на новий розгляд до суду апеляційної інстанції з підстави порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права, а саме про неналежне повідомлення скаржників у цих касаційних провадженнях про розгляд справи в суді апеляційної інстанції, що за частиною третьою статті 353 КАС є обов`язковою підставою для скасування судового рішення з направленням справи на новий розгляд.
Крім того, суд касаційної інстанції не знайшов підставдля задоволення вимоги представника ОСОБА_2 про передачу цієї справи відповідно до статті 346 КАС на розгляд до об`єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду.
За наслідками нового розгляду Шостий апеляційний адміністративний суд постановою від 16 листопада 2021 року в задоволенні заяви представника ОСОБА_2 - адвоката Гуримського О. В. про закриття провадження в справі відмовив; апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнив: рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 15 квітня 2020 року скасував та прийняв нове рішення, яким адміністративний позов задовольнив. Визнав незаконними виконавчі дії приватного виконавця виконавчого округу м. Києва Мілоцького О. Л. щодо звернення стягнення на спірну квартиру.
Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_1, суд апеляційної інстанції застосував правовий висновок, зроблений Касаційним господарським судом у складі Верховного Суду в постанові від 15 січня 2020 року в справі № 910/7221/17, підтриманий Касаційним адміністративним судом у складі Верховного Суду в постанові від 6 лютого 2020 року під час розгляду касаційної скарги ОСОБА_1 на постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 1 жовтня 2019 року в цій справі, та дійшов висновку, що виконавець без дотримання всіх умов, передбачених частиною першою статті 51 Закону № 1404-VIII (зокрема, без згоди іпотекодержателя заставленого майна), не мав законних підстав для звернення стягнення на заставлене майно боржника для задоволення вимог стягувача, який не є заставодержателем, а тому примусова реалізація вказаного об`єкта порушує законні права та інтереси ОСОБА_1 як іпотекодержателя заставленого майна.
ОСОБА_2 таприватний виконавець виконавчого округу м. Києва Мілоцький О. Л. подали до Верховного Суду касаційні скарги на постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 16 листопада 2021 року до Верховного Суду.
ОСОБА_2 у своїй касаційній скарзі просить знову закрити провадження у справі № 640/7964/19, скасувати постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 16 листопада 2021 року та прийняти нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити в повному обсязі.
Скаржник уважає, що суд апеляційної інстанції ухвалив судове рішення, у якому не визначено: яка дія (дії) приватного виконавця є предметом спору, яка дія (дії) приватного виконавця визнана судом неправомірною (неправомірними), яка дія (дії) приватного виконавця скасована судом, що свідчить про відсутність порушеного права позивача, яке могло б бути ефективно захищене в порядку адміністративного судочинства.
Разом із цим скаржник наполягає на тому, що суд апеляційної інстанції при вирішенні цього спору застосував норму частини першої статті 51 Закону № 1404-VІІІ без урахування висновку щодо її застосування, викладеного в постанові Верховного Суду від 28 липня 2021 року у справі № 753/4642/19 за скаргою ОСОБА_3 на дії приватного виконавця виконавчого округу м. Києва Мілоцького О. Л. з мотивів порушення останнім норм Закону № 1404-VІІІ, зокрема частини першої статті 51, в частині опису та накладення арешту на належне йому майно (квартиру АДРЕСА_1 ) у межах виконавчого провадження щодо виконання виконавчого листа, виданого Дарницьким районним судом м. Києва від 18 грудня 2013 року про стягнення з нього як боржника на користь ОСОБА_2 заборгованості в загальному розмірі 2 062 263,94 грн, без отримання згоди іпотекодержателя на реалізацію предмета іпотеки (квартири), яка на підставі іпотечного договору від 22 грудня 2009 року перебуває в іпотеці ОСОБА_1
ОСОБА_2 наголошує, що, залишаючи без задоволення касаційну скаргу ОСОБА_3 та без змін рішення судів першої та апеляційної інстанцій, якими в задоволенні його вимог про скасування постанови приватного виконавця про опис та арешт майна (коштів) боржника від 26 грудня 2018 року відмовлено, Верховний Суд у вказаній справі надав оцінку застосуванню приватним виконавцем норм частини першої статті 51 Закону № 1404-VІІІ.
Скаржник доводить, що висновки, викладені у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 15 січня 2020 року у справі № 910/7221/17 та Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 28 липня 2021 року у справі № 753/4642/19 є протилежними за змістом щодо тлумачення частини першої статті 51 Закону № 1404-VІІІ, а тому не можуть бути застосовані одночасно у цій справі.
На переконання ОСОБА_2, у цій справі слід застосувати правовий висновок щодо частини першої статті 51 Закону № 1404-VІІІ, викладений у постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 28 липня 2021 року у справі № 753/4642/19, з урахуванням того, що матеріали справи не містять доказів вчинення жодних реальних дій іпотекодержателя ОСОБА_1, спрямованих на погашення забезпеченої договором іпотеки заборгованості ОСОБА_3
Мілоцький О. Л. у своїй касаційній скарзі просить скасувати постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 16 листопада 2021 року та залишити в силі рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 15 квітня 2020 року.
На обґрунтування касаційної скарги Мілоцький О. Л. зазначає про законність його дій як приватного виконавця щодо звернення стягнення на вищевказаний предмет іпотеки, що була предметом судового контролю у справі № 753/4642/19, за результатом розгляду якої Касаційним цивільним судом у складі Верховного Суду ухвалено постанову від 28 липня 2021 року, якою залишено без змін рішення судів попередніх інстанцій про відмову в задоволенні скарг на дії приватного виконавця через відсутність порушеного права іпотекодержателя ОСОБА_1 .
Тож, на думку Мілоцького О. Л., у справі № 753/4642/19 Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду вже зробив правовий висновок щодо застосування положень статті 51 Закону № 1404-VІІІ у спірних правовідносинах. Такого ж висновку дійшов і суд першої інстанції у цій справі.
Мілоцький О. Л. підкреслює, що наслідком постанов суду апеляційної інстанції у цій справі є рішення Дисциплінарної комісії приватних виконавців від 2 червня 2021 року, оформлене протоколом № 62, та наказ Міністерства юстиції України від 23 червня 2021 року № 2111/7, якими за результатом розгляду скарги ОСОБА_3 застосовано до приватного виконавця Мілоцького О. Л. дисциплінарне стягнення у вигляді догани за порушення вимог частини першої статті 51 Закону № 1404-VІІІ щодо звернення стягнення на заставлене майно, встановлене рішеннями судів у цій справі.
Приватний виконавець наполягає, що його касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовної практики, оскільки станом на сьогодні в судовій практиці немає однозначної відповіді на питання про те, до якої категорії спорів (публічно-правового або приватноправового спору) відноситься спір про визнання протиправними дій приватного виконавця стосовно порушення ним норм статті 51 Закону № 1404-VІІІ за позовом заставодержателя, який не є стороною виконавчого провадження, а саме: накладення арешту на все майно боржника без отримання згоди заставодержателя на звернення стягнення на заставне майно боржника; реалізація заставного майна без отримання згоди заставодержателя на звернення стягнення на заставне майно боржника.
Крім того, на думку Мілоцького О. Л., слід відступити від правового висновку Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 15 січня 2020 року у справі № 910/7221/17 щодо застосування положень статті 51 Закону № 1404-VІІІ, застосованого судом апеляційної інстанції під час вирішення цієї справи, а саме що виконавець може звернути стягнення на заставлене майно боржника для задоволення вимог стягувачів, які не є заставодержателями за сукупності умов, визначених частиною першою статті 51 указаного Закону (1) право застави виникло після ухвалення судом рішення про стягнення з боржника коштів; 2) вартість предмета застави перевищує розмір заборгованості боржника заставодержателю; 3) наявна письмова згода заставодержателя), а відсутність хоча б однієї із зазначених умов унеможливлює звернення стягнення на заставлене майно боржника.
Вважає, що умови звернення стягнення на заставне майно, визначені положеннями статті 51 Закону № 1404-VІІІ, є самостійними і виконавцю для звернення стягнення на заставне майно для задоволення вимог стягувачів, які не є заставодержателями, достатньо дотриматись однієї з умов, визначених частиною першою цієї статті.
ОСОБА_1 у відзиві на касаційні скарги Мілоцького О. Л. та ОСОБА_2 заперечує проти їхніх доводів у частині наявності підстав для закриття провадження в цій справі з огляду на те, що спір належить розглядати за правилами цивільного судочинства та наполягає на їх безпідставності, вважає, що цей спір підлягає вирішенню за правилами саме адміністративного судочинства.
Також ОСОБА_1 наполягає на правильності висновків суду апеляційної інстанції в оскаржуваній постанові в частині застосування висновків Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, викладених у постанові від 15 січня 2020 року у справі № 910/7221/17 та постанові Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 6 лютого 2020 року у справі № 640/7964/19, у яких суд визначив, що відсутність хоча б однієї з визначених частиною першою статті 51 Закону № 1404-VІІІ умов унеможливлює звернення стягнення на заставлене майно боржника для задоволення вимог стягувачів, які не є заставодержателями.
ОСОБА_3 у відзиві на касаційні скарги підтримує доводи ОСОБА_1 та заначає, що оскаржуваними діями приватного виконавця порушено право заставодержателя майна, власником якого є ОСОБА_3 та на яке приватним виконавцем звернуто стягнення в межах виконавчого провадження, у якому ОСОБА_1 не є учасником, при цьому належним способом захисту його прав є оскарження таких дій виконавця саме в порядку статті 287 КАС.
Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 22 грудня 2021 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_2 на підставі пункту 1 частини четвертої статті 328 КАС; ухвалою від 23 грудня 2021 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою Мілоцького О. Л. на підставі пунктів 1 та 2 частини четвертої цієї статті, а ухвалою від 31 січня 2023 року на підставі частин третьої та шостої статті 346 КАС передав справу за цим позовом на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
Вирішуючи питання про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду з підстав порушення судами правил предметної юрисдикції, колегія суддів виходила з таких міркувань.
Обґрунтовуючи клопотання в частині наявності підстав для передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду за частиною шостої статті 346 КАС з метою визначення підсудності цього спору, скаржник посилається на відсутність єдиного підходу в касаційних судах різної юрисдикції у складі Верховного Суду в питанні визначення юрисдикції спорів, ініційованих особою-іпотекодержателем, який не є учасником виконавчого провадження, про визнання протиправними дій (рішень) виконавця з підстав недотримання положень статей 51 та 59 Закону № 1404-VІІІ, якими врегульовано порядок звернення стягнення на заставлене майно та зняття арешту з такого майна в межах виконавчого провадження для задоволення вимог стягувачів, які не є заставодержателями.
На підтвердження вказаних доводів приватний виконавець наводить правові висновки Великої Палати Верховного Суду, Касаційного цивільного суду та Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду щодо визначення підсудності спорів за позовами осіб-іпотекодержателів майна, які не є стягувачами у виконавчому провадженні, про оскарження дій та рішень державного виконавця щодо звернення стягнення на нерухоме майно, переданого в іпотеку, викладені у постановах від 12 лютого 2020 року у справі № 813/1341/15, від 11 та 24 березня 2020 року у справі № 815/5585/15 та № 826/26460/15, від 11 серпня 2021 року у справі № 520/7497/2020 та від 28 вересня 2021 року у справі № 640/31279/20.
Так, у постанові від 12 лютого 2020 року у справі № 813/1341/15 Велика Палата Верховного Суду визначила, що цивільно-правовим є спір за позовом юридичної особи - іпотекодержателя до органу державної виконавчої служби про визнання протиправною та скасування постанови відповідача в частині накладення арешту на нерухоме майно, що є предметом іпотеки, в межах виконавчого провадження для задоволення вимог стягувача, який не є заставодержателем, та зобов`язання відповідача звільнити майно з-під арешту, що перешкоджає позивачу як іпотекодержателю в реалізації пріоритетного права на задоволення своїх вимог за основним зобов`язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Тому залежно від суб`єктного складу такий спір слід вирішувати за правилами цивільного або господарського судочинства.
Формуючи такий правовий висновок, Велика Палата Верховного Суду виходила з того, що оскарження дій та рішень державного виконавця, спрямованих на арешт спірного майна, не приведе до належного захисту прав позивача, оскільки навіть визнання судом таких дій чи рішень протиправними не буде підставою для винесення виконавцем постанови про зняття арешту з майна з огляду на вичерпний перелік цих підстав, установлений статтею 60 чинного на час виникнення спірних правовідносин Закону України від 21 квітня 1999 року № 606-ХІV "Про виконавче провадження" (далі - Закон № 606-ХІV) (стаття 59 Закону № 1404-VІІІ).
На підставі наведеного Велика Палата Верховного Суду закрила провадження у справі № 813/1341/15, роз`яснивши позивачу право звернення із цим позовом до суду господарської юрисдикції.
Цей висновок Велика Палата Верховного Суду підтримала і в справі № 815/5585/15, у якій постановою від 11 березня 2020 року залишила без змін ухвалу суду апеляційної інстанції про закриття провадження в адміністративній справі в подібних правовідносинах на підставі пункту 1 частини першої статті 157 КАС (у редакції, чинній на момент винесення судом цієї ухвали), оскільки цей спір не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.
Аналогічний правовий висновок викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 березня 2019 року у справі № 815/2969/16.
Поряд із цим у постановах від 3 липня 2019 року у справі № 826/14603/17 та від 20 листопада 2019 року у справі № 805/4199/16-а Велика Палата Верховного Суду у спорах за позовами осіб-іпотекодержателів, які не є учасниками виконавчого провадження, до органів державної виконавчої служби про визнання противними дій, скасування постанови про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження, звільнення з-під арешту нерухомого майна, переданого в іпотеку, в межах виконавчого провадження для задоволення вимог стягувачів, які не є заставодержателями, що перешкоджає позивачу як іпотекодержателю в реалізації пріоритетного права на задоволення своїх вимог за основним зобов`язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, зробила правовий висновок, відповідно до якого ця категорія спорів належить до юрисдикції адміністративних судів.
Формуючи означений правовий висновок, Велика Палата Верховного Суду виходила з того, що після надходження на виконання наказу господарського суду державний виконавець починає діяти як публічна посадова особа органу державної влади, реалізовує надані йому законом специфічні владні повноваження з виконання, зокрема, судового рішення.
У цих справах Велика Палата Верховного Суду виснувала, що коли суд господарської юрисдикції ухвалив рішення в межах предмета спору, а державний виконавець на стадії виконання цього рішення використав свої повноваження, як-от наклав арешт на майно боржника, оголосив обмеження на його відчуження і таким чином порушив право чи пріоритет на це майно третьої особи (особи, яка не була стороною чи учасником провадження у господарському суді і не є стягувачем чи боржником у виконавчому провадженні), то є підстави презюмувати, що в такому правовому відношенні державний виконавець діє як публічна посадова особа, здійснює насамперед публічно-владні, обов`язкові, нерідко забезпечувані примусом управлінські функції. У цьому разі державний виконавець набуває статусу посадової особи - суб`єкта владних повноважень. При цьому приписи частини другої статті 19 Конституції України, частини першої, пункту 1 частини другої статті 18 Закону
№ 1404-VIII не обмежують його повноважень на здійснення виконавчих дій, але водночас зобов`язують використовувати свої правомочності таким чином, щоб не порушувати права чи законні інтереси інших осіб.
Тож, за висновком Великої Палати Верховного Суду у наведених справах у разі якщо суб`єкт владних повноважень порушує право чи законні інтереси, зокрема, юридичної особи, що спричиняє спір саме у сфері публічно-правових відносин, то така юридична особа вправі звернутися до суду адміністративної юрисдикції й очікувати судового захисту від цього суду, позаяк саме цей суд є тим судом, юрисдикція якого поширюється на справи в публічно-правових спорах юридичної особи із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішення, дій чи бездіяльності.
Підсумовуючи наведене, Велика Палата Верховного Суду наголосила, що висновок про необхідність застосування до описаних спірних правовідносин правил адміністративного судочинства випливає із цільового і системного розуміння положень частин першої, другої статті 74 Закону № 1404-VIII, трактування яких орієнтує на розуміння їх таким чином, що якщо порядок оскарження дій чи рішень державного виконавця до господарського суду не передбачений законом, то до цього суду скарги на дії державного виконавця не можуть подаватися.
Слід констатувати, що наведені підходи Великої Палати Верховного Суду до розмежування юрисдикції судів у подібній категорії спорів за позовами осіб-іпотекодержателів, які не є учасниками судового провадження і не є стягувачами чи боржниками у виконавчому провадженні, до органу державної виконавчої служби про оскарження рішення, дії чи бездіяльності державного виконавця, пов`язаних зі зверненням стягнення на іпотечне майно в межах виконавчого провадження для задоволення вимог стягувачів, які не є заставодержателями, протилежні тим, які Велика Палата Верховного Суду зробила в постановах від 11 березня 2020 року у справі № 815/5585/15 та від 12 лютого 2020 року у справі № 813/1341/15.