Постанова
Іменем України
01 лютого 2023 року
місто Київ
справа № 595/1722/21
провадження № 61-6232св22
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Ступак О. В.,
суддів: Воробйової І. А., Гулейкова І. Ю., Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Яремка В. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - ОСОБА_2 ,
третя особа - Служба у справах дітей Бучацької міської ради Тернопільської області,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на постанову Тернопільського апеляційного суду від 31 травня 2022 року, ухвалену колегією суддів у складіХрапак Н. М., Дикун С. І., Парандюк Т. С.; касаційну скаргу ОСОБА_2 на заочне рішення Бучацького районного суду Тернопільської області від 03 червня 2022 року, постановлене суддею Содоморою Р. О., та постанову Тернопільського апеляційного суду від 03 листопада 2022 року, ухвалену колегією суддів у складі Шевчук Г. М., Костіва О. З., Міщія О. Я.,
ВСТАНОВИВ:
Вступ
Сторони у справі, подружжя, у якого на території іноземної країни народилася дочка.) У 2021 році мати дитини, відповідачка, надала згоду позивачу, батькові, на тимчасове перебування їхньої малолітньої дитини в Україні строком в межах двох місяців.)
Після спливу приблизно чотирьох місяців перебування малолітньої дитини в Україні та протягом більш ніж двох місяців незаконного перебування цієї дитини в Україні (тоді як позивач мав повернути дитину до її звичайного місця проживання в іноземну країну) звернувся з цим позовом до суду України з вимогами про розірвання шлюбу та визначення місця проживання малолітньої дитини разом із ним.
Під час розгляду судом першої інстанції цієї справи мати дитини, громадянка іноземної країни, звернулася до компетентних органів про повернення дитини до країни її звичайного місця перебування за правилами Гаазьких конвенцій 1980 та 1996 років. До ухвалення оскаржуваних судових рішень відповідач повернула малолітню дитину до країни її звичайного місця проживання.
Суди позов батька дитини задовольнили.
Верховний Суд вирішував правову проблему, чи має право один із батьків, який протиправно, всупереч міжнародно-правовим зобов`язанням України, взятими згідно з Гаазькими конвенціями 1980 та 1996 років, утримує дитину у країні її нового місця перебування, вимагати від суду країни не звичайного місця перебування дитини - визначити таке місце проживання дитини разом із ним у цій країні.
Верховний Суд встановив, що суди першої та апеляційної інстанцій залишили поза увагою те, що Україна не була та не є звичайним місцем проживання малолітньої дитини. В країні свого постійного проживання ця дитина мешкала від народження та на час ухвалення оскаржуваних судових рішень, а також проживає на цей час, що не заперечується сторонами, тому немає розумних та достатньо вагомих підстав змінювати її звичне місце проживання, що призведе до зміни оточення, місця навчання, погіршення психоемоційного стану дитини тощо, що оцінено судом як таке, що не відповідатиме найкращим інтересам дитини.
І. ФАБУЛА СПРАВИ
Стислий виклад позиції позивача
ОСОБА_1 10 жовтня 2021 року звернувся до суду із позовом до ОСОБА_2, третя особа - Служба у справах дітей Бучацької міської ради Тернопільської області, у якому просив:
- розірвати шлюб, укладений між ним, ОСОБА_1, та ОСОБА_2 03 серпня 2013 року, який зареєстровано у Відділі державної реєстрації актів цивільного стануреєстраційної служби Бучацького районного управління юстиції у Тернопільській області, про що в Книзі реєстрації шлюбів зроблено актовий запис № 86;
- визначити місце проживання дитини ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, разом із батьком ОСОБА_1 .
Позивач обґрунтовував свої вимоги тим, що 03 серпня 2013 року між ним та ОСОБА_2 укладено шлюб. У цьому шлюбі ІНФОРМАЦІЯ_2 народилася дочка ОСОБА_3, яка на час звернення до суду з позовом проживає разом із ним за адресою: АДРЕСА_1 .
ОСОБА_1 наголосив на тому, що дитина відвідує Бучацький дошкільний заклад ясла-садок "Теремок". Він зареєстрований фізичною особою-підприємцем та отримує дохід від підприємницької діяльності. У його власності є житловий будинок, у якому він з дочкою проживає, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 .
ОСОБА_2 повідомила позивача, що має намір вивезти їхню доньку, яка є громадянкою України, за межі території України на постійне місце проживання, проти чого він категорично заперечує, оскільки вважає, що він має можливість забезпечити дитину кращими умовами для її проживання та розвитку за зареєстрованим місцем проживання в Україні.
03 лютого 2022 року ОСОБА_1 подав до суду першої інстанції заяву про забезпечення позову, в якій просив в порядку забезпечення позову зобов`язати ОСОБА_2 надавати ОСОБА_1 можливість безперешкодного спілкування, побачення та спільного проведення часу з малолітньою дочкою ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, кожної п`ятниці з 09:00 години до 18:00 години.
Позивач вважав такий захід забезпечення позову доцільним, розумним, справедливим та співмірним, таким, який сприятиме відновленню довірчих стосунків та емоційного контакту між ним та дочкою, відповідатиме інтересам як батька, так і дитини, та в подальшому усуне загрозу невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про визначення місця проживання дитини разом із батьком.
Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій щодо забезпечення позову
Ухвалою від 03 лютого 2022 року Бучацький районний суд Тернопільської області відмовив у задоволенні заяви ОСОБА_1 про забезпечення позову.
Суд першої інстанції дійшов переконання, що для забезпечення позову шляхом визначення способу участі у вихованні дитини на час розгляду справи судом позивач повинен був надати до суду висновок органу опіки та піклування про визначення порядку участі ОСОБА_1 у вихованні малолітньої дочки ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1 . Також позивач не подав до суду доказів того, що таке забезпечення позову відповідатиме якнайкращим інтересам дитини, а саме буде забезпечувати збереження її зв`язків із сім`єю та розвиток дитини у безпечному, спокійному та стійкому середовищі. Суд першої інстанції роз`яснив позивачу, що він має право звернутися до суду з окремим позовом про усунення перешкод у спілкуванні з дитиною шляхом заборони вчинення перешкод у спілкуванні з дитиною та встановлення способу участі у її вихованні.
Постановою від 31 травня 2022 року Тернопільський апеляційний суд задовольнив апеляційну скаргу ОСОБА_1, ухвалу Бучацького районного суду Тернопільської області від 03 лютого 2022 року скасував та ухвалив нове рішення, яким заяву ОСОБА_1 про забезпечення позову задовольнив.
Суд зобов`язав ОСОБА_2 надавати ОСОБА_1 можливість безперешкодного спілкування, побачення та спільного проведення часу з малолітньою дочкою ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, кожної п`ятниці з 09:00 години до 18:00 години.
Здійснив розподіл судових витрат.
Постанову суд апеляційної інстанції обґрунтовував тим, що ОСОБА_2 в судове засідання не з`явилася повторно. Згідно з актом опитування свідків від 19 травня 2022 року жителі АДРЕСА_1, а саме ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7 підтверджують, що ОСОБА_2 зареєстрована у АДРЕСА_1, але не проживає за цією адресою з 19 січня 2022 року. Факт реєстрації відповідача також підтверджується довідкою про склад сім`ї. Врахувавши вимоги частини другої статті 372 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), апеляційний суд вважав за можливе розглянути справу за відсутності відповідача та керувався тим, що батько, який на час вирішення справи про визначення місця проживання дитини проживає окремо від дитини, також має право на особисте спілкування з нею. Мати не має права перешкоджати батькові спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не має негативного впливу на нормальний розвиток дитини і відбувається саме в інтересах дитини. З огляду на те, що малолітня дитина проживає окремо від батька, позбавлена батьківського спілкування, суд тривалий час розглядає справу про визначення її місця проживання, в матеріалах справи є висновок органу опіки та піклування Бучацької міської ради щодо розв`язання цього спору, апеляційний суд дійшов переконання про наявність підстав для задоволення заяви про забезпечення позову.
Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій з приводу вирішення спору по суті
Заочним рішенням від 03 червня 2022 року, залишеним без змін постановою Тернопільського апеляційного суду від 03 листопада 2022 року, Бучацький районний суд Тернопільської області задовольнив позов ОСОБА_1 .
Суд розірвав шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2, зареєстрований 03 серпня 2013 року Відділом державної реєстрації актів цивільного стану реєстраційної служби Бучацького районного управління юстиції у Тернопільській області, актовий запис № 86.
Визначив місце проживання дитини ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, разом із батьком ОСОБА_1 .
Суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, врахувавши вік дитини, яка більше року проживає з батьком, той факт, що дитина залишиться в звичному для себе оточенні, не змінюватиме дошкільний заклад, не припинятиме спілкування з однолітками, виснував, що визначення місця проживання малолітньої ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, з батьком відповідатиме найкращим інтересам цієї дитини.
Суд апеляційної інстанції дійшов переконання, що скасування судового рішення про визначення місця проживання дитини з батьком, з яким вона проживавала, може призвести до вкрай негативних та непередбачуваних психологічних травм для дитини, а тому не відповідає її інтересам щодо зростання у передбачуваній емоційно-стабільній атмосфері.
Рішення суду першої інстанції в частині розірвання шлюбу в апеляційному порядку не оскаржувалося та набрало законної сили.
ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
Короткий зміст вимог та узагальнені доводи касаційних скарг
Відповідач ОСОБА_2 06 липня 2022 року із використанням засобів поштового зв`язку звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій просить скасувати постанову Тернопільського апеляційного суду від 31 травня 2022 року, справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Заявник, наполягаючи на тому, що оскаржуване судове рішення ухвалено з порушенням норм процесуального права, як підстави касаційного оскарження наведеного судового рішення визначила, що:
- розгляд справи відбувся за її відсутності, апеляційний суд належно не повідомив її про дату, час і місце судового засідання, незважаючи на те, що вона направляла до суду першої інстанції відомості щодо свого фактичного місця проживання.
ОСОБА_2 08 грудня 2022 року із використанням засобів поштового зв`язку направила до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить скасувати заочне рішення Бучацького районного суду Тернопільської області від 03 червня 2022 року та постанову Тернопільського апеляційного суду від 03 листопада 2022 року в частині визначення місця проживання дитини, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.
Заявник, наполягаючи на тому, що суди першої та апеляційної інстанцій неправильно застосували норми матеріального права та порушили норми процесуального права, як підстави касаційного оскарження судових рішень визначила те, що:
- суди першої та апеляційної інстанцій в оскаржуваних рішеннях застосували норми права без урахування висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року у справі № 402/428/16-ц (провадження № 14-327цс18), у постановах Верховного Суду від 14 лютого 2019 року у справі № 377/128/18 (провадження № 61-44680св18), від 23 грудня 2020 року у справі № 712/11527/17
(провадження № 61-18337св21), від 06 липня 2022 року у справі № 333/3895/19 (провадження № 61-20904св21), згідно з якими суди зобов`язані вирішувати спори щодо визначення місця проживання дитини з урахуванням якнайкращих інтересів дитини;
- суди першої та апеляційної інстанцій в оскаржуваних рішеннях застосували норми права без урахування висновку, викладеного у постанові Верховного Суду від 05 вересня 2018 року у справі № 752/22028/16-ц
(провадження № 61-384св18), відповідно до якого дитині має бути надана можливість бути заслуханою під час будь-якого судового розгляду, що її стосується, безпосередньо або через представника чи відповідний орган у порядку, передбаченому процесуальними правилами національного законодавства;
- суди першої та апеляційної інстанцій в оскаржуваних рішеннях застосували норми права без урахування висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 09 жовтня 2020 року у справі № 161/7515/15-ц
(провадження № 61-22505св18), від 12 жовтня 2020 року у справі № 585/2958/17 (провадження № 61-5523св20), від 12 жовтня 2020 року у справі № 521/7401/15 (провадження № 61-15182св19), від 13 жовтня 2020 року у справі № 161/4641/17 (провадження № 61-17717св19), від 15 жовтня 2020 року у справі № 759/14004/15-ц
(провадження № 61-20758св19), від 15 жовтня 2020 року у справі № 157/398/15-ц (провадження № 61-4160св20), від 20 жовтня 2020 року у справі № 756/536/19 (провадження № 61-22162св19), від 20 жовтня 2020 року у справі № 213/112/19 (провадження
№ 61-20197св19), відповідно до яких суди зобов`язані наводити обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент, межі цього обов`язку залежать від змісту та характеру судового рішення;
- суди першої та апеляційної інстанцій в оскаржуваних рішеннях застосували норми права без урахування висновку, викладеного у постанові Верховного Суду від 30 листопада 2022 року у справі № 464/5348/21
(провадження № 61-8564св22), відповідно до якого без з`ясування всіх фактичних обставин справи висновок суду не можна вважати обґрунтованим та таким, що відповідає завданню цивільного судочинства, яке полягає у справедливому та неупередженому вирішенні справ із метою ефективного захисту порушених прав;
- суди першої та апеляційної інстанцій в оскаржуваних рішеннях застосували норми права без урахування висновку, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18), згідно з яким встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій;
- суди першої та апеляційної інстанцій належно не встановили фактичні обставини справи, які мають істотне значення для справи;
- суди першої та апеляційної інстанцій не дослідили докази, наявні у матеріалах справи.
Узагальнений виклад позиції інших учасників справи
ОСОБА_1 у вересні 2022 року із застосуванням засобів поштового зв`язку надіслав до Верховного Суду відзив, у якому просив касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення, а постанову Тернопільського апеляційного суду від 31 травня 2022 року - без змін.
ОСОБА_1 у січні 2023 року із застосуванням засобів поштового зв`язку надіслав до Верховного Суду відзив, у якому просив касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення, а заочне рішення Бучацького районного суду Тернопільської області від 03 червня 2022 року та постанову Тернопільського апеляційного суду від 03 листопада 2022 року - без змін.
ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ
Ухвалою від 13 вересня 2022 року Верховний Суд поновив ОСОБА_2 строк на касаційне оскарження постанови Тернопільського апеляційного суду від 31 травня 2022 року та відкрив касаційне провадження у справі.
Ухвалою від 28 грудня 2022 року Верховний Суд відкрив касаційне провадження у справі за касаційною скаргою на заочне рішення Бучацького районного суду Тернопільської області від 03 червня 2022 року та постанову Тернопільського апеляційного суду від 03 листопада 2022 року.
Ухвалою від 27 січня 2023 року Верховний Суд призначив справу до судового розгляду колегією у складі п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін за наявними у ній матеріалами.
З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені
пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
Верховний Суд перевірив у межах доводів касаційних скарг правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, за наслідками чого зробив такі висновки.
Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій
Суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що 03 серпня 2013 року Відділ державної реєстрації актів цивільного стану реєстраційної служби Бучацького районного управління юстиції у Тернопільській області зареєстрував шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2, актовий запис № 86.
Сторони у справі є батьками ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Відповідно до довідки про реєстрацію особи громадянином України від 09 вересня 2019 року № 169/2019, ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, згідно з рішенням УДМС України в Тернопільській області від 09 вересня 2019 року набула громадянства України на підставі частини першої статті 7 Закону України "Про громадянство України". Відповідно до законодавства України ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, є громадянином України з 27 квітня 2017 року.
У довідці від 02 листопада 2021 року № 13, виданій Бучацьким дошкільним навчальним закладом ясла-садок "Теремок", зазначено, що ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, відвідує Бучацький дошкільний заклад ясла-садок "Теремок", старшу групу.
Згідно з довідкою від 01 жовтня 2021 року № 15, виданою Бучацькою міською радою, ОСОБА_1 проживає в АДРЕСА_1 . До складу його сім`ї входять дружина ОСОБА_2 та донька ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1 .
На праві власності ОСОБА_1 належить житловий будинок та земельна ділянка, площею 0, 0710 га, кадастровий номер 6121210100:02:002:0013, розташовані за адресою: АДРЕСА_1 .
Відповідно до висновку від 22 лютого 2022 року № 42 орган опіки та піклування Бучацької міської ради вважав за доцільне визначити місце проживання малолітньої дитини ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, разом із батьком ОСОБА_1 .
Право, застосоване судом
В оцінці доводів касаційної скарги Верховний Суд застосовує системний аналіз норм матеріального права, що регулюють спірні правовідносини.
Згідно з частинами другою, восьмою, дев`ятою статті 7 Сімейного кодексу України (далі - СК України) сімейні відносини можуть бути врегульовані за домовленістю (договором) між їх учасниками. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини, членів сім`ї. Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства.
Відповідно до статті 8 Закону України "Про охорону дитинства" кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку. Батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за створення умов, необхідних для всебічного розвитку дитини, відповідно до законів України.
Батько і мати мають рівні права та обов`язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов`язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини (частина третя статті 11 Закону України "Про охорону дитинства").
Згідно з частинами першою, другою статті 12 Закону України "Про охорону дитинства" на кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов`язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров`я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці. Виховання дитини має спрямовуватися на розвиток її особистості, поваги до прав, свобод людини і громадянина, мови, національних історичних і культурних цінностей українського та інших народів, підготовку дитини до свідомого життя у суспільстві в дусі взаєморозуміння, миру, милосердя, забезпечення рівноправності всіх членів суспільства, злагоди та дружби між народами, етнічними, національними, релігійними групами.
Відповідно до частини першої статті 18, частини першої статті 27 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року № 789-XII (далі - Конвенція про права дитини), держави-учасниці докладають всіх можливих зусиль до того, щоб забезпечити визнання принципу загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини. Батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування. Держави-учасниці визнають право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини.
У частині першій статті 9 Конвенції про права дитини передбачено, що держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в найкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і треба прийняти рішення щодо місця проживання дитини.
Відповідно до частини четвертої статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров`я, в якому вона проживає.
Згідно зі статтею 141 СК України мати і батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини.
Статтею 160 СК України встановлено право батьків на визначення місця проживання дитини. Місце проживання дитини, яка не досягла десяти років, визначається за згодою батьків. Місце проживання дитини, яка досягла десяти років, визначається за спільною згодою батьків та самої дитини. Якщо батьки проживають окремо, місце проживання дитини, яка досягла чотирнадцяти років, визначається нею самою.
Відповідно до статті 161 СК України якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом.
Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов`язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров`я та інші обставини, що мають істотне значення.
Орган опіки та піклування або суд не можуть передати дитину для проживання з тим із батьків, хто не має самостійного доходу, зловживає спиртними напоями або наркотичними засобами, своєю аморальною поведінкою може зашкодити розвиткові дитини.
У частині першій статті 3 Конвенції про права дитини визначено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.
У рішенні Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 11 липня 2017 року у справі "М. С. проти України", заява № 2091/13, суд зауважив, що при визначенні найкращих інтересів дитини у кожній конкретній справі потрібно враховувати два аспекти: по-перше, інтересам дитини найкраще відповідає збереження її зв`язків із сім`єю, крім випадків, коли сім`я є особливо непридатною або неблагополучною; по-друге, у найкращих інтересах дитини є забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагонадійним (параграф 76).
У параграфі 54 рішення ЄСПЛ "Хант проти України" від 07 грудня 2006 року, заява № 31111/04, зазначено, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага і дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків. Зокрема, стаття 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) не надає батькам права вживати заходів, які можуть зашкодити здоров`ю чи розвитку дитини.
Аналіз наведених норм права дає підстави для висновку, що рівність прав батьків стосовно дитини є похідною від прав та інтересів самої дитини на гармонійний розвиток та належне виховання, й першорядно повинні бути визначені й враховані інтереси дитини з урахуванням об`єктивних обставин спору.
Норми міжнародного права та національне законодавство не містять положень, які б наділяли одного з батьків пріоритетним правом на проживання з дитиною.
При визначенні місця проживання дитини судам потрібно крізь призму врахування найкращих інтересів дитини встановлювати та надавати належну правову оцінку всім обставинам справи, які мають значення для правильного вирішення спору.
Отже, під час розгляду справ щодо визначення місця проживання дитини суди передусім повинні враховувати інтереси самої дитини, оцінюючи сталі соціальні зв`язки, місце навчання, психологічний стан тощо, а також дотримуватися балансу між інтересами дитини, правами батьків на виховання дитини і обов`язком батьків діяти в її інтересах.
У постанові Верховного Суду від 14 лютого 2019 року в справі № 377/128/18 (провадження № 61-44680св18) зазначено, що тлумачення частини першої статті 161 СК України дає підстави для висновку, що під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини враховується ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов`язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров`я та інші обставини, що мають істотне значення. До інших обставин, що мають істотне значення, можна віднести, зокрема, особисті якості батьків; відносини, які існують між кожним з батьків і дитиною (як виконують батьки свої батьківські обов`язки по відношенню до дитини, як враховують її інтереси, чи є взаєморозуміння між кожним з батьків і дитиною); можливість створення дитині умов для виховання і розвитку.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року у справі № 402/428/16-ц (провадження № 14-327цс18) викладено висновок про те, що положення Конвенції про права дитини встановлюють, що в усіх діях стосовно дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, які займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини (стаття 3). Ці положення Конвенції про права дитини узгоджуються з положеннями Конституції та законів України, тому її правові норми зобов`язані враховувати усі суди України, розглядаючи справи, які стосуються прав дітей.
Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі
Щодо визначення місця проживання дитини
Відповідно до статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (стаття 89 ЦПК України).
Задовольняючи позов про визначення місця проживання дитини з батьком, суди першої та апеляційної інстанцій керувалися тим, що постійним місцем проживання малолітньої ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, є будинок АДРЕСА_1, де вона мешкає разом із батьком, тому не встановили підстав для зміни звичного для дитини місця проживання та середовища.
Також суди врахували пояснення позивача про те, що ОСОБА_2, яка є громадянкою іноземної країни, 18 січня 2022 року без його відому забрала дитину з дошкільного навчального закладу "Теремок" та з того часу він своєї дочки не бачив.
У касаційній скарзі ОСОБА_2 посилається на те, що суди першої та апеляційної інстанцій не врахували правові висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року у справі № 402/428/16-ц (провадження № 14-327цс18), відповідно до яких законодавство України не містить правових норм, які б наділяли будь-кого з батьків пріоритетним правом на проживання з дитиною. Під час розгляду справ щодо місця проживання дитини суди насамперед мають виходити з інтересів самої дитини, враховуючи сталі соціальні зв`язки, місце навчання, психологічний стан тощо.
Подібні висновки викладені в інших постановах суду касаційної інстанції, на які посилається заявник у касаційній скарзі, а саме у постанові Верховного Суду від 14 лютого 2019 року у справі № 377/128/18