Постанова
Іменем України
25 січня 2023 року
м. Київ
справа № 201/5877/19
провадження № 61-3434св22
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого -Ступак О. В., суддів:Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Погрібного С. О.,Олійник А. С., Яремка В. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідачі: ОСОБА_2 у своїх інтересах та ОСОБА_2 в інтересах малолітньої дитини ОСОБА_3,
третя особа - адміністрація Соборного району Дніпровської міської ради,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 28 липня 2021 року у складі судді Антонюка О. А. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 01 лютого 2022 року у складі колегії суддів: Єлізаренко І. А., Красвітної Т. П., Свистунової О. В.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог і рішень судів
У травні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_2 в інтересах малолітньої дитини ОСОБА_3, третя особа - служба у справах дітей Соборної районної у м. Дніпрі ради, про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням, усунення перешкод в користуванні житлом шляхом зняття з реєстраційного обліку.
Позов обґрунтовано тим, що позивач із 2002 року з відповідачем (сестрою) проживали і були зареєстровані разом з бабою ОСОБА_4 і дідом ОСОБА_5 в будинку АДРЕСА_1 . У 2004 році позивач переїхала до свого співмешканця ОСОБА_6 та проживала там з дітьми, але з 2017 року позивач проживає за місцем своєї реєстрації. У 2016 році відповідач виїхала з вказаного будинку. У вересні 2017 року баба ОСОБА_4 оформила договір дарування на цей будинок на позивача. Дід ОСОБА_5 на той час вже помер. Власником вказаного будинку є позивач, але відповідач без її згоди в 2018 році зареєструвала в цьому будинку свого малолітнього сина ОСОБА_3 . Відповідач із сином з 2016 року у вказаному будинку не мешкають, втратили право користування цим будинком, але досі зареєстровані у ньому, чим перешкоджають їй вільно користуватися і розпоряджатися своєю власністю. На цей час відповідачі фактично чинять позивачу перешкоди у користуванні вказаним будинком.
На підставі викладеного ОСОБА_1 просила суд визнати ОСОБА_2 та її сина ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, такими, що втратили право користування житловим будинком АДРЕСА_1, та усунути перешкоди у користуванні та володінні житловим будинком АДРЕСА_1 шляхом зняття їх з реєстраційного обліку.
Суд першої інстанції на підставі задоволеного клопотання представника третьої особи змінив назву третьої особи із служби у справах дітей Соборної районної у м. Дніпрі ради на адміністрацію Соборного району Дніпровської міської ради (протокол судового засідання від 15 червня 2021 року).
Рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 28 липня 2021 року, залишеним без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 01 лютого 2022 року, у задоволенні позову відмовлено.
Суд першої інстанції, відмовляючи у задоволенні позову, виходив із того, що набуття відповідачем та її дитиною права користування спірним житловим будинком відбулось згідно із законом; право власності за оспорюваним договором дарування від 20 вересня 2017 року належить не сторонній особі, а рідній сестрі відповідача; іншого житла відповідач та її малолітня дитина не мають, а тому права відповідача як членів сім`ї колишнього власника житлового будинку підлягають захисту судом; після смерті баби ОСОБА_4 та заміни ОСОБА_1 вхідних замків на вхідних дверях будинку доступ до приміщення відповідачу є обмеженим, на прохання надати можливість проживати у будинку, позивач згоди не надає; іншого житла відповідач та її дитина не мають, що підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна від 28 травня 2021 року № 258929055; позивач не надала та матеріали справи не містять доказів, що відповідач ОСОБА_2 чинить їй будь-які перешкоди у користуванні власністю; належних та допустимих доказів непроживання без поважних причин відповідача у будинку за адресою: АДРЕСА_1, позивач суду не надала; надані позивачем акти про непроживання відповідача у спірному будинку не свідчать про втрату інтересу до житла ОСОБА_2, а лише підтверджують неможливість проживання відповідача з дітьми у спірному приміщенні, що зумовлено переоформленням нерухомості (договір дарування, що оскаржується у справі № 201/1575/19), заміною замків на дверях житлового будинку позивачем ОСОБА_1 та фактичним недопуском відповідача ОСОБА_2 до житла.
У свою чергу апеляційний суд погодився із висновками суду першої інстанції, зазначивши, що доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 спростовуються наявними в матеріалах справи доказами, та є безпідставними, на правильність рішення суду першої інстанції не впливають.
Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги та позиція інших учасників справи
У березні 2022 року ОСОБА_1 звернулася до Верховного Суду засобами поштового зв`язку із касаційною скаргою на рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 28 липня 2021 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 01 лютого 2022 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення про задоволення позову.
У касаційній скарзі заявник як на підставу касаційного оскарження посилається на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права, зокрема неврахування правового висновку, висловленого у постанові Верховного Суду України від 30 червня 2015 року у справі № 21-1438а15 (пункт 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України, далі - ЦПК України). Крім того, на думку ОСОБА_1, суди попередніх інстанцій неналежно оцінили докази, надані разом із позовною заявою, що підтверджують факт непроживання відповідачів у зазначеному житловому приміщенні (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).
Заявник у своїй касаційній скарзі також зазначає, що:
- вона є законним набувачем та володільцем домоволодіння, договір дарування укладено згідно з чинними вимогами законодавства, які діяли на момент укладення договору, договір дарування у судовому порядку не визнаний недійсним, тому є чинним. Відповідач зареєструвала свого малолітнього сина у спірному житловому будинку вже після того, як будинок було подаровано позивачу. ОСОБА_2 та її малолітній син ОСОБА_3 у спірному житловому будинку зареєстровані, але з червня 2016 року у ньому не проживають;
- у позовній заяві та її прохальній частині відсутні будь-які посилання позивача щодо виселення ОСОБА_2 та її малолітньої дитини. Позивач звернулася до суду задля усунення перешкод у користуванні житлом шляхом зняття з реєстраційного обліку осіб, які втратили право користування житловим приміщенням, оскільки ОСОБА_1 є законним набувачем та володільцем спірного домоволодіння. Суд апеляційної інстанції не надав правової оцінки тим обставинам, що суд першої інстанції вийшов за межі позовних вимог, оскільки позивач не заявляла вимогу про виселення;
- суди зробили помилкові висновки про відсутність доказів непроживання відповідача та її сина без поважних причин у спірному будинку. Це підтверджено копіями актів про непроживання особи за відповідною адресою від 19 жовтня 2017 року, від 17 червня 2018 року, від 16 грудня 2018 року та від 19 травня 2019 року. Ці акти були перевірені та складені уповноваженими особами в різний проміжок часу протягом одного року, на що суд першої інстанції не звернув уваги. Суд не надав належної правової оцінки цим актам;
- оплата комунальних послуг ОСОБА_2 здійснювалася із серпня 2018 року, саме після того, як вона дізналась про перехід права власності на спірний будинок до ОСОБА_1 ;
- в матеріалах справи відсутні будь-які фотознімки чи пояснення свідків, які б могли підтвердити, що нею здійснено заміну замків;
- відповідач покинула будинок за власним бажанням та без примусу, що підтверджено показаннями свідків, але в рішенні суду першої інстанції взагалі не надана оцінка допиту свідків та не взято до уваги як доказ, що підтверджує непроживання особи за місцем реєстрації;
- на момент укладення договору дарування ОСОБА_2 вже не проживала в спірному будинку, цей факт був підтверджений в судовому засіданні свідками та актами непроживання особи, але суд не взяв ці докази до уваги.
У листопаді 2022 року до Верховного Суду від представника ОСОБА_2 - ОСОБА_7 надійшов відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1, в якій відповідач, посилаючись на необґрунтованість касаційної скарги, просить розглянути питання щодо підстав закриття касаційного провадження у справі, залишити без задоволення касаційну скаргу, а оскаржувані судові рішення - без змін.
Оскільки суд касаційної інстанції в силу статті 400 ЦПК України не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, Верховний Суд не бере до уваги документи, додані відповідачем до відзиву на касаційну скаргу ОСОБА_1 на підтвердження її доводів, що не були предметом розгляду судами попередніх інстанцій, та здійснює розгляд справи за наявними у справі матеріалами.
Станом на час розгляду справи Верховним Судом інші відзиви на касаційну скаргу ОСОБА_1 не надходили.
Рух справи у суді касаційної інстанції
Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями касаційна скарга ОСОБА_1 передана на розгляд судді-доповідачу Гулейкову І. Ю.
Ухвалою Верховного Суду від 19 травня 2022 року (з урахуванням ухвал Верховного Суду від 13 квітня 2022 року про надання строку для усунення недоліків, зокрема подання заяви про поновлення строку на касаційне оскарження, та від 26 травня 2022 року про виправлення описки) поновлено ОСОБА_1 строк на касаційне оскарження рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 28 липня 2021 року та постанови Дніпровського апеляційного суду від 01 лютого 2022 року, відкрито касаційне провадження у справі (на підставі пунктів 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України), витребувано з Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська матеріали цивільної справи № 201/5877/19 та надано іншим учасникам справи строк для подачі відзиву на касаційну скаргу.
У червні 2022 року матеріали справи № 201/5877/19 надійшли до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 29 грудня 2022 року справу призначено до судового розгляду колегією у складі п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін.
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково з огляду на таке.
Фактичні обставини справи, установлені судами попередніх інстанцій
Судами попередніх інстанцій установлено, що позивач ОСОБА_1 і відповідач ОСОБА_2 є рідними сестрами.
Із 2002 року ОСОБА_1 і ОСОБА_2 проживали та з 08 квітня 2005 року зареєстровані в будинку АДРЕСА_1 разом з бабою ОСОБА_4 і дідом ОСОБА_5 .
У 2010 році між ОСОБА_2 та ОСОБА_8 зареєстровано шлюб.
Із дозволу баби ОСОБА_4 до вказаного будинку вселився чоловік відповідача - ОСОБА_8 .
ІНФОРМАЦІЯ_1 у ОСОБА_2 та ОСОБА_8 народився син ОСОБА_3 .
У 2016 році відповідач ОСОБА_2 виїхала з будинку, залишивши частину своїх особистих речей.
Відповідач зазначала, що її виїзд із будинку був обумовлений тим, що баба ОСОБА_4 почала сильно хворіти, страждала на головний біль, слабкість, швидко втомлювалася, її дуже дратували та втомлював плач маленької дитини, який до того ж ще й часто хворів, аби не перевтомлювати бабу та з метою належного лікування дитини, відповідач з чоловіком та дитиною тимчасово вимушено виїхали з будинку, щоб дати змогу бабі більше відпочивати. Проте кожного дня відповідач навідувалася до баби, допомагала по господарству та матеріально.
20 вересня 2017 року баба ОСОБА_4 оформила договір дарування будинку АДРЕСА_1 на позивача ОСОБА_1
20 вересня 2017 року ОСОБА_1 зареєструвала право власності на спірний будинок.
ІНФОРМАЦІЯ_3 баба сторін ОСОБА_4 померла.
Відповідач зазначала, що після смерті баби 15 серпня 2018 року вона повідомила своїй сестрі - позивачу у справі про намір вселитися в будинок, оскільки вона у будинку зареєстрована, іншого житла не мала та не має, та вважала, що будинок баба заповіла всім своїм онукам. Проте позивач була проти її вселення у будинок та повідомила, що баба саме їй подарувала будинок. Позивач забрала всі документи на будинок та сказала, що відповідач не може там проживати. Позивач забрала у відповідача ключі від будинку.
Відповідач вказувала, що неодноразово зверталася до сестри із проханням пустити проживати її у будинок, в якому вона виросла, весь час проживала та зареєстрована, повідомляла, що їй немає, де проживати, на що сестра завжди відмовляла. У будинку знаходяться особисті речі відповідача, в будинок вона не має змоги зайти. Подружнє життя у відповідача ОСОБА_2 не склалося, з чоловіком вони разом не ведуть спільне господарство і як одна сім`я не проживають. На теперішній час вона не має де проживати зі своїми малолітніми дітьми, її матеріальне становище не дозволяє їй винаймати квартиру. Цей будинок - єдине її житло.
Із 25 жовтня 2018 року у будинку АДРЕСА_1 зареєстрований малолітній син відповідача ОСОБА_2 - ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Також із 19 вересня 2019 року у будинку АДРЕСА_1 зареєстрована малолітня дочка відповідача ОСОБА_2 - ОСОБА_9, ІНФОРМАЦІЯ_4 .
Відповідач також зазначала про те, що позивач (її сестра) стала єдиним власником будинку АДРЕСА_1, їй стало відомо лише після смерті баби ОСОБА_4 у серпні 2018 року, хоча договір дарування був укладений ще у вересні 2017 року. Цей факт сестра від неї приховувала. Зазначала, що з 2017 року до серпня 2018 року відповідач постійно була біля хворої ОСОБА_4, так як остання не могла самостійно ані їсти, ані пити, самостійно не підіймалася з ліжка. Доглядала за будинком.
У грудні 2018 року, після того як ОСОБА_1 на неодноразові прохання сестри не впустила її проживати у будинок, в якому вона з дитинства проживала та зареєстрована, забрала ключі від вхідних дверей будинку, ОСОБА_2 звернулася до Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська з позовом до ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні житловим будинком, шляхом вселення її та сина ОСОБА_3 (справа № 201/531/19).
Ухвалою Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 21 січня 2019 року відкрито провадження у справі № 201/531/19.
Ухвалою Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 19 листопада 2019 року провадження у справі за позовною заявою ОСОБА_2 у своїх інтересах та в інтересах малолітньої дитини ОСОБА_3 до ОСОБА_1, третя особа - управління-служба в справах дітей Соборної районної в місті Дніпрі ради, про усунення перешкод у користуванні житловим приміщенням зупинено до розгляду судом цієї справи, що переглядається, за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_2 в інтересах малолітньої дитини ОСОБА_3, третя особа - управління-служба у справах дітей Соборної районної у м. Дніпрі ради, про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням, усунення перешкод у користуванні житлом шляхом зняття з реєстраційного обліку.
У лютому 2019 року ОСОБА_2 звернулася до Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська із позовом до ОСОБА_10, ОСОБА_1, треті особи - ОСОБА_11, приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Щетілова О. В., про визнання договору дарування недійсним (справа № 201/1575/19).
Ухвалою Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 13 лютого 2019 року відкрито провадження у справі № 201/1575/19.
На час розгляду справи судами справа № 201/1575/19 перебувала на розгляді у Жовтневому районному суду м. Дніпропетровська, рішення у справі не ухвалено.
Нормативно-правове обґрунтування та мотиви, з яких виходив Верховний Суд
У цій справі суд першої інстанції прийняв рішення про відмову в задоволенні позову, з чим погодився апеляційний суд, обґрунтовуючи свої висновки тим, що позивач не надала доказів непроживання відповідача без поважних причин у спірному будинку. Суди посилалися на те, що ОСОБА_2 вселилася до спірного житлового будинку зі згоди попереднього власника, де проживає і зареєстрована тривалий час, іншого житла вона не має, на час укладення договору дарування від 20 вересня 2017 року позивач знала про постійне проживання відповідача у спірному будинку, визнання такими, що втратили право користування цим житлом з подальшим виселенням ОСОБА_2 та її малолітніх дітей зі спірного житлового будинку, буде суперечити принципу пропорційності, тобто дотримання "справедливого балансу" між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, тому в контексті спірних правовідносин, на думку судів, заявлені ОСОБА_1 вимоги не є законним заходом захисту речових прав нового власника.
Верховний Суд не погоджується із такою позицією судів та вважає її передчасною, зважаючи на таке.
Частиною першою статті 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
У статті 129 Конституції України закріплені основні засади судочинства. Ці засади є конституційними гарантіями права на судовий захист.
Статтею 47 Конституції України передбачено, що кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше, як на підставі закону за рішенням суду.
Згідно з частиною другою статті 107 ЖК Української РСР (назва цього Кодексу у редакції, чинній для спірних правовідносин, до внесення змін до цього Кодексу Законом України від 21 квітня 2022 року № 2215-ІХ) у разі вибуття наймача та членів його сім`ї на постійне проживання до іншого населеного пункту або в інше жиле приміщення в тому ж населеному пункті договір найму жилого приміщення вважається розірваним з дня вибуття. Якщо з жилого приміщення вибуває не вся сім`я, то договір найму жилого приміщення не розривається, а член сім`ї, який вибув, втрачає право користування цим жилим приміщенням з дня вибуття.
Статтею 71 ЖК Української РСР встановлено загальні правила збереження жилого приміщення за тимчасово відсутніми громадянами. За змістом цієї статті при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім`ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців. Якщо наймач або члени його сім`ї були відсутні з поважних причин понад шість місяців, цей строк за заявою відсутнього може бути продовжено наймодавцем, а в разі спору - судом.
Факт тимчасової відсутності і пов`язані з цим правові наслідки, передбачені у статті 71 ЖК Української РСР, необхідно відрізняти від факту постійної відсутності особи у закріпленому за нею житловому приміщенні у зв`язку з вибуттям цієї особи на нове місце проживання в інший населений пункт чи в інше приміщення у тому ж населеному пункті. За тимчасової відсутності особа хоча фактично і не користується житловим приміщенням, проте зберігає наміри відноситися до нього як до свого постійного місця проживання. Під час вибуття особи на нове місце проживання така особа не лише втрачає право користування попереднім житловим приміщенням з моменту вибуття з нього, а й втрачає наміри ставитися до нього як до свого місця постійного проживання.
Верховний Суд вже наголошував на тому, що за правилами частини другої статті 107 ЖК Української РСР особа втрачає право користування житловим приміщенням з дня вибуття з нього, натомість за правилами статті 71 ЖК Української РСР особа вважається такою, що втратила право користування житловим приміщенням з моменту набрання відповідним рішенням суду законної сили, оскільки саме суд має встановити відсутність у такої особи поважних причин відсутності за місцем попереднього проживання, саме з чим і пов`язується втрата права користування житлом.