Постанова
Іменем України
21 лютого 2023 року
м. Київ
справа № 932/12659/19
провадження № 61-637св22
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Погрібного С. О., Ступак О. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - ОСОБА_2,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 08 червня 2021 року у складі судді Городецького Д. І. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 08 грудня 2021 року у складі колегії суддів: Деркач Н. М., Куценко Т. Р., Ткаченко І. Ю.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог і рішень судів
У серпні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення боргу, трьох процентів річних, інфляційних втрат, процентів за користування позикою.
В обґрунтування позову зазначила, що 07 жовтня 2018 року між нею та відповідачем укладений договір позики, відповідно до умов якого позивач надала ОСОБА_2 грошові кошти у розмірі 1 670 000,00 грн, зі строком повернення до 13 листопада 2018 року.
Факт отримання відповідачем суми позики підтверджується розпискою, складеною ним власноручно 07 жовтня 2018 року.
Позивач вказувала, що зазначена розписка підтверджує договірні правовідносини, які склалися між сторонами, зокрема договір позики, а також факт передачі грошової суми відповідачу.
Зазначала, що станом на день подання позову відповідач частково повернув суму позики в розмірі 768 000,00 грн, проте залишок позики в сумі 902 000,00 грн ОСОБА_2 повертати відмовляється.
На підставі зазначеного, позивач, посилаючись на вимоги статей 625, 1046, 1048-1050 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), просила стягнути з ОСОБА_2 на її користь заборгованість за договором позики від 07 жовтня 2018 року в розмірі 1 127 644,23 грн, яка складається з: основного боргу в розмірі 902 000,00 грн; процентів за користування позикою за період з 07 жовтня 2018 року до 05 серпня 2019 року - 147 708,38 грн; трьох процентів річних за період з 14 листопада 2018 року до 05 серпня 2019 року - 19 646,30 грн; інфляційних втрат за період з 14 листопада 2018 року до 05 серпня 2019 року - 58 289,55 грн.
Рішенням Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 08 червня 2021 року позов задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість за договором позики від 07 жовтня 2018 року в розмірі 969 472,04 грн, яка складається з: основного боргу в розмірі 902 000,00 грн; трьох процентів річних за період з 14 листопада 2018 року до 05 серпня 2019 року - 19 646,30 грн, інфляційних втрат за період з 14 листопада 2018 року до 05 серпня 2019 року - 47 825,74 грн. В іншій частині позову відмовлено, здійснено розподіл судових витрат.
Суд першої інстанції мотивував своє рішення тим, що боргова розписка від 07 жовтня 2018 року, складена відповідачем власноручно, відповідає вимогам частини другої статті 1047 ЦК України, відповідно до якої на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.
Дослідивши зміст боргової розписки, яка містить визначення про предмет домовленості між сторонами, а саме - відповідач позичив у позивача суму коштів, яку зобов`язався повернути 13 листопада 2018 року, суд першої інстанції дійшов висновку, що зазначений документ не викликає сумнівів щодо правовідносин, які склалися між сторонами.
Суд першої інстанції, встановивши факт боргового зобов`язання відповідача щодо повернення позики, вважав, що наявні підстави для застосування частини другої статті 625 ЦПК України, та здійснив власний розрахунок інфляційних втрат та трьох процентів річних.
Водночас суд першої інстанції відмовив у задоволенні позову щодо стягнення процентів за користування позикою, оскільки зміст боргової розписки свідчить, що сторони правочину не узгоджували розмір процентів за користування позикою.
Постановою Дніпровського апеляційного суду від 08 грудня 2021 року апеляційні скарги ОСОБА_1 та ОСОБА_2 залишено без задоволення, а рішення Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 08 червня 2021 року - без змін.
Постанову суд апеляційної інстанції мотивував тим, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про наявність правових передумов для задоволення заявлених ОСОБА_1 позовних вимог в частині стягнення боргу, інфляційних втрат та трьох процентів річних.
Також суд апеляційної інстанції погодився з висновком суду першої інстанції щодо відмови у задоволенні позову в частині стягнення процентів за користування позикою, оскільки боргова розписка не містить умов стягнення плати за користування грошовими коштами (позикою).
Доводи апеляційної скарги ОСОБА_2 про те, що під борговим зобов`язанням на підставі розписки від 07 жовтня 2018 року приховано інші правовідносини, які склалися між сторонами, суд апеляційної інстанції визнав безпідставними, зокрема, урахувавши повернення відповідачем частини позики.
Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи
У січні 2022 року ОСОБА_2 через засоби поштового зв`язку звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою на рішення Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 08 червня 2021 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 08 грудня 2021 року, в якій, посилаючись на порушення судами норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення, ухвалити нове, яким відмовити у задоволенні позову ОСОБА_1 .
У касаційній скарзі заявник зазначає, що суд апеляційної інстанції застосував норми права без урахування висновку Верховного Суду, висловленого у постанові від 11 червня 2021 року у справі № 753/11670/17 (пункт 1 частини другої
статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України)).
Також заявник посилається на недослідження судом апеляційної інстанції письмових доказів, а саме - витягу з Єдиного реєстру досудових розслідувань, відомості до якого внесено за заявою ОСОБА_2 про застосування до нього насильства зі сторони невідомих осіб щодо виконання фактично неіснуючого боргу перед ОСОБА_1 (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).
У своїй касаційній скарзі заявник також зазначає, що суди першої та апеляційної інстанцій не зважили на його доводи, що правовідносини, які склалися з ОСОБА_1 ґрунтуються на посередницькій діяльності щодо купівлі-продажу насіння для підприємств та фермерів, тому позику у розмірі 1 670 000,00 грн ОСОБА_2 ніколи не брав, відповідно розписка, складена ним власноручно написана під тиском та погрозами з боку позивача.
На переконання заявника зазначений правочин (боргова розписка від 07 жовтня 2018 року) у порядку статті 231 ЦК України має бути визнаний судом недійсним.
Станом на момент розгляду справи відзив на касаційну скаргу ОСОБА_2 до Верховного Суду не надходив.
Рух справи у суді касаційної інстанції
Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 12 січня 2022 року касаційна скарга ОСОБА_2 передана на розгляд судді-доповідачу Черняк Ю. В.
Ухвалою Верховного Суду від 14 лютого 2022 року відкрито касаційне провадження у справі (з підстав, передбачених пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України), витребувано матеріали справи № 932/12659/19 із Новомосковського районного суду Дніпропетровської області та встановлено учасникам справи строк для подачі відзиву на касаційну скаргу.
У квітні 2022 року матеріали справи № 932/12659/19 надійшли до Верховного Суду.
Відповідно до протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 19 січня 2023 року справа № 932/12659/19 разом з матеріалами касаційного провадження передана на розгляд судді-доповідачу Гулейкову І. Ю.
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
За змістом частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки їх ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Фактичні обставини справи
Суди попередніх інстанційвстановили, що ОСОБА_2 власноручно склав розписку, відповідно до змісту якої, він 07 жовтня 2018 року позичив у ОСОБА_1 кошти у розмірі 1 670 000,00 грн, які зобов`язався повернути - "погасить задолженность" 13 листопада 2018 року.
ОСОБА_2 частково виконав боргове зобов`язання, повернувши позику у розмірі 768 000,00 грн, відповідно залишок позики складає 902 000,00 грн.
Нормативно-правове обґрунтування
Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво - чи багатосторонніми (договори).
Відповідно до частин першої та другої статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства, та скріплюється печаткою.
За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який боржник видає кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей.
Отже, досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, а також надавати оцінку всім наявним доказам і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки. Таким чином, розписка як документ, що підтверджує боргове зобов`язання, має містити умови отримання позичальником в борг грошей із зобов`язанням їх повернення та дати отримання коштів.
За своїми правовими характеристиками договір позики є реальною, оплатною або безоплатною угодою, на підтвердження якої може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику. У разі пред`явлення позову про стягнення боргу позивач повинен підтвердити своє право вимагати від відповідача виконання боргового зобов`язання. З метою забезпечення правильного застосування статей 1046, 1047 ЦК України суд повинен встановити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умов.