Постанова
Іменем України
01 лютого 2023 року
місто Київ
справа № 202/7130/20
провадження № 61-9511св22
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Ступак О. В.,
суддів: Гулейкова І. Ю., Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Сакари Н. Ю., Хопти С. Ф.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - ОСОБА_2 ,
третя особа, яка заявила самостійні вимоги на предмет спору, - ОСОБА_3,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Дніпровського апеляційного суду від 07 вересня 2022 року, ухвалену колегією суддів у складі Пищиди М. М., Ткаченко І. Ю., Деркач Н. М.,
ВСТАНОВИВ:
І. ФАБУЛА СПРАВИ
Стислий виклад позиції позивача
ОСОБА_1 у листопаді 2020 року звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2, у якому просила стягнути на її користь неповернуту суму позики, розмір якої відповідно до розписки становить 200 000,00 дол. США, що еквівалентно 5 600 000, 00 грн, відсотки за користування позикою у розмірі 360 000, 00 дол. США, що еквівалентно 10 080 000, 00 грн, разом 15 551 200, 00 грн.
Свої вимоги ОСОБА_1 обґрунтовувала тим, що 10 листопада 2007 року вона та ОСОБА_2 уклали договір позики у формі розписки, за умовами якого позивач передала відповідачу у борг грошові кошти в розмірі 200 000, 00 дол. США, зі сплатою 15 % річних, зі строком повернення боргу до 10 грудня 2012 року.
В установлений строк відповідач борг не повернув. За домовленістю сторін цей строк фактично було продовжено, що підтверджується здійсненими відповідачем у період з 02 квітня 2015 року до 28 грудня 2017 року платежами в сумі 131 422, 04 грн, що еквівалентно 4 660, 00 дол. США.
Позивач зазначала, що 01 жовтня 2020 року направила відповідачу вимогу про повернення всієї суми боргу у семиденний строк від дня пред`явлення вимоги, яка залишилася без виконання, що і стало підставою для звернення до суду з позовом.
Стислий виклад заперечень інших учасників справи
ОСОБА_2 заперечував проти задоволення позову, вважаючи його безпідставним, необґрунтованим та не доведеним належними та допустимими доказами. Заявив про застосування позовної давності.
Третя особа, яка заявила самостійні вимоги на предмет спору, ОСОБА_3 у березні 2021 року звернулася до суду з позовом до ОСОБА_1 та ОСОБА_2, у якому просила визнати недійсним договір позики від 10 листопада 2007 року, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_1, у частині встановлення відсотків; стягнути з ОСОБА_1 суму у розмірі 30 000, 00 дол. США, що еквівалентно 838 368, 00 грн.
Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням від 13 квітня 2022 року Амур-Нижньодніпровський районний суд м. Дніпропетровська задовольнив позов ОСОБА_1 .
Суд стягнув з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 неповернуту суму позики згідно із розпискою від 10 листопада 2007 року у розмірі 200 000, 00 дол. США, що еквівалентно 5 600 000, 00 грн, відсотки за користування позикою в сумі 360 000, 00 дол. США, що еквівалентно 10 080 000, 00 грн, разом 15 551 200, 00 грн.
Відмовив у задоволенні позову ОСОБА_3 . Здійснив розподіл судових витрат.
Задовольняючи позов ОСОБА_1, суд першої інстанції керувався тим, що позивач належно виконала умови договору позики, передала відповідачу зазначену суму, а відповідач зобов`язання у цілому не виконав, у визначений строк борг не повернув. Суд зробив висновок про те, що позовна давність не сплила.
У задоволенні позову третьої особи ОСОБА_3 суд першої інстанції відмовив за недоведеністю.
Постановою від 07 вересня 2022 року Дніпровський апеляційний суд задовольнив апеляційну скаргу ОСОБА_2, скасував рішення
Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 13 квітня 2022 року в частині задоволення первісних позовних вимог ОСОБА_1 .
Суд відмовив у задоволенні позову ОСОБА_1 . Здійснив розподіл судових витрат.
Суд апеляційної інстанції зазначив, що, вирішуючи спір та належно дослідивши надані сторонами докази, з`ясувавши фактичні обставини справи, суд першої інстанції установив дійсну правову природу правових відносин сторін, факт передання позивачем відповідачу в позику коштів, зміст його зобов`язання повернути кошти та зробив правильний висновок про обґрунтованість позовних вимог у цій частині.
Проте суд першої інстанції не звернув уваги, що позивач подала позов з пропуском позовної давності, про застосування наслідків спливу якої заявив відповідач. Апеляційний суд врахував, що кінцевий термін повернення боргу між сторонами визначено 10 грудня 2012 року, тому позовну давність потрібно відраховувати з 11 грудня 2012 року, а із позовом ОСОБА_1 звернулася до суду 25 листопада 2020 року, тобто з пропуском трирічної позовної давності. Надана позивачем виписка з її банківського рахунку не є достатнім, належним та допустимим доказом перерахування відповідачем грошових коштів у період з 02 квітня 2015 року до 28 грудня 2017 року в розмірі 131 422, 04 грн саме на погашення заборгованості за розпискою від 10 листопада 2007 року, а не на виконання інших правовідносин між сторонами.
ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
Короткий зміст вимог касаційної скарги
Позивач ОСОБА_1 28 вересня 2022 року із використанням засобів поштового зв`язку направила до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить скасувати постанову Дніпровського апеляційного суду від 07 вересня 2022 року, рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 13 квітня 2022 року залишити в силі.
Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу
ОСОБА_1 , наполягаючи на тому, що оскаржуване судове рішення ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального правата порушенням норм процесуального права, як підстави касаційного оскарження наведеного судового рішення визначила те, що:
- суд апеляційної інстанції в оскаржуваному рішенні застосував норми права без урахування правових висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц (провадження № 14-96цс18), від 31 жовтня 2018 року у справі № 367/6105/16-ц
(провадження № 14-381цс18), від 07 листопада 2018 року у справі № 575/476/16-ц (провадження № 14-306цс18), щодо правил застосування судами позовної давності;
- суд апеляційної інстанції в оскаржуваному рішенні застосував норми права без урахування правових висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16-ц (провадження № 14-465цс18), згідно з якими, досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, а також надавати оцінку всім наявним доказам і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки;
- суд апеляційної інстанції в оскаржуваному рішенні застосував норми права без урахування правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 917/1307/18, від 27 лютого 2020 року у справі № 752/13757/16-ц (провадження № 61-35522св18), від 16 жовтня 2019 року у справі № 332/731/17 (провадження № 61-27775св18), від 12 листопада 2020 року у справі № 154/3443/18
(провадження № 61-6026св20), відповідно до яких наявність оригіналу боргової розписки у позивача без зазначення на ній про повернення оспорюваних сум доводить, що боргове зобов`язання не виконане;
- суд апеляційної інстанції не дослідив докази, які мають істотне значення для вирішення справи;
- суд апеляційної інстанції не надав оцінку порушенню прав позивача.
Узагальнений виклад позиції інших учасників справи
ОСОБА_2 у грудні 2022 року із застосуванням засобів електронного зв`язку надіслав до Верховного Суду пояснення, у яких просив касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а постанову суду апеляційної інстанції без змін.
ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ
Ухвалою від 21 жовтня 2022 року Верховний Суд відкрив касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_1 , а ухвалою від 28 листопада 2022 року залишив без задоволення клопотання ОСОБА_1 про зупинення виконання постанови Дніпровського апеляційного суду від 07 вересня 2022 року. Ухвалою від 06 грудня 2022 року Верховний Суд призначив справу до судового розгляду у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін за наявними у ній матеріалами.
З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 Цивільного процесуального кодексу України
(далі -ЦПК України), відповідно до яких, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
Критерії оцінки правомірності судового рішення визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
Верховний Суд перевірив доводи касаційної скарги та матеріали цивільної справи, за результатами чого зробив такі висновки.
Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій
Суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що 10 листопада 2007 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 уклали договір позики у формі розписки, за умовами якого ОСОБА_1 надала ОСОБА_2 у борг грошові кошти в сумі 200 000, 00 дол. США, зі сплатою 15 % річних, зі строком повернення боргу до 10 грудня 2012 року.
Також у розписці зазначено, що позичальником сплачено відсотки за 12 місяців в сумі 30 000, 00 дол. США.
Протягом періоду з 02 квітня 2015 року до 28 грудня 2017 року відповідач на банківський рахунок позивача перерахував грошові кошти.
У зв`язку з невиконанням ОСОБА_2 зобов`язань за договором позики 01 жовтня 2020 року ОСОБА_1 надіслала йому вимогу про погашення заборгованості в розмірі 555 400, 00 дол. США, яка складається із суми позики в розмірі 200 000, 00 дол. США та відсотків в розмірі 355 400, 00 дол. США.
Відповідач зазначену вимогу не виконав, у зв`язку з чим ОСОБА_1 18 листопада 2020 рокуіз використанням засобів поштового зв`язку звернулася до суду першої інстанції з позовом.
01 березня 2021 року ОСОБА_2 подав заяву про застосування позовної давності.
Право, застосоване судом
Частиною першою статті 509 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) передбачено, що зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.
У частині першій статті 526 ЦК України передбачено, що зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Згідно зі статтею 610 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).
У разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема, припинення зобов`язання внаслідок односторонньої відмови від зобов`язання, якщо це встановлено договором або законом, або розірвання договору; зміна умов зобов`язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (частина перша статті 611 ЦК України).
Договір є обов`язковим до виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).
За договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками (стаття 1046 ЦК України).
Договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей (стаття 1047 ЦК України).
Відповідно до частини першої статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.
Згідно з частинами першою, третьою статті 1049 ЦК України позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Позика вважається повернутою в момент передання позикодавцеві речей, визначених родовими ознаками, або зарахування грошової суми, що позичалася, на його банківський рахунок.
Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі
Щодо врахування судом обставин переривання позовної давності за пред`явленими вимогами
У касаційній скарзі ОСОБА_1 посилається на те, що суд апеляційної інстанції не врахував висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16-ц (провадження № 14-465цс18), у постановах Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 917/1307/18, від 27 лютого 2020 року у справі № 752/13757/16-ц (провадження № 61-35522св18), від 16 жовтня 2019 року у справі № 332/731/17 (провадження № 61-27775св18), від 12 листопада 2020 року у справі № 154/3443/18
(провадження № 61-6026св20) та у постанові Верховного Суду України від 10 червня 2015 року у справі № 6-15цс15.
Доводи касаційної скарги про неврахування висновків, викладених у постанові Верховного Суду України від 10 червня 2015 року
у справі № 6-15цс15 та постановах Верховного Суду від 16 жовтня 2019 року у справі № 332/731/17 (провадження № 61-27775св18), від 23 жовтня 2019 року у справі № 917/1307/18, є безпідставними, оскільки висновки, викладені в цих постановах, не стосуються правових відносин за договором позики.
Водночас у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16-ц (провадження № 14-465цс18) зроблено такі висновки: "За своїми правовими ознаками договір позики є реальним, одностороннім (оскільки, укладаючи договір, лише одна сторона - позичальник зобов`язується до здійснення дії (до повернення позики), а інша сторона - позикодавець стає кредитором, набуваючи тільки право вимоги), оплатним або безоплатним правочином, на підтвердження якого може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику.
За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який боржник видає кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей.
Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, а також надавати оцінку всім наявним доказам і залежно від установлених результатів - робити відповідні правові висновки".
У постановах Верховного Суду від 27 лютого 2020 року у справі № 752/13757/16-ц (провадження № 61-35522св18), від 12 листопада 2020 року у справі № 154/3443/18 (провадження № 61-6026св20) також зроблено висновки про те, що наявність оригіналу боргової розписки у позивача без зазначення на ній про повернення оспорюваних сум, доводить те, що боргове зобов`язання не виконане.
У справі, що переглядається, висновки суду апеляційної інстанції не суперечать наведеним висновкам Верховного Суду, оскільки апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції щодо дійсної правової природи правовідносин сторін, факту передання позивачем відповідачу в позику коштів, невиконання останнім зобов`язань щодо їх повернення та дійшов переконання про обґрунтованість позовних вимог.
Проте суд апеляційної інстанції у цій справі відмовив ОСОБА_1 у задоволенні позову, зробивши висновок про пропуск нею позовної давності.
У касаційній скарзі заявник зазначила, що суд апеляційної інстанції застосував норми права без урахування правових висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц (провадження № 14-96цс18), від 31 жовтня 2018 року у справі № 367/6105/16-ц (провадження № 14-381цс18), від 07 листопада 2018 року у справі № 575/476/16-ц (провадження № 14-306цс18), щодо застосування судами позовної давності.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц (провадження № 14-96цс18) зазначено, що "Стаття 256 ЦК України визначає позовну давність як строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Отже, позовна давність - це строк, протягом якого особа може реалізувати належне їй матеріальне право на отримання судового захисту порушеного цивільного права чи інтересу шляхом пред`явлення в належному порядку нею чи іншою уповноваженою особою позову до суду. Загальна позовна давність установлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України). Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові (стаття 267 ЦК України)".