Постанова
Іменем України
21 лютого 2023 року
м. Київ
справа № 607/11007/22
провадження № 61-12832св22
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
Стрільчука В. А. (суддя-доповідач), Ігнатенка В. М., Карпенко С. О.,
учасники справи:
заявник - ОСОБА_1,
заінтересована особа - Тернопільська міська рада,
провівши в порядку письмового провадження попередній розгляд справи за касаційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 26 серпня 2022 року у складі судді Кунець Н. Р. та постанову Тернопільського апеляційного суду від 15 листопада 2022 року у складі колегії суддів: Міщій О. Я., Костів О. З., Шевчук Г. М.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст заявлених вимог і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.
У серпні 2022 року ОСОБА_1 звернулася до суду із заявою, в якій просила встановити факт добросовісного та безперервного володіння нею з грудня 2011 року нерухомим майном - квартирою АДРЕСА_1 загальною площею 107,5 кв. м, житловою площею 43,5 кв. м та нежитловим приміщенням № 133 загальною площею 92,3 кв. м, яке знаходяться над зазначеною квартирою. Обґрунтовуючи заявлені вимоги, ОСОБА_1 посилалася на те, що вона повністю виконала умови договору про дольову участь у будівництві житла по АДРЕСА_1 та умови договору купівлі-продажу майнових прав, однак до цього часу не оформила своє право власності на нерухоме майно, хоча будинок вже давно зданий в експлуатацію. З літа 2007 року вона проводила ремонт у квартирі, провела індивідуальне опалення, а в подальшому вселилася та проживала в ній. Жодних претензій з цього приводу з боку Кооперативу "СОЮЗ" та Відкритого акціонерного товариства "ТЕМЗА" (далі - ВАТ "ТЕМЗА") не було. Встановлення факту добросовісного володіння та безперервного користування квартирою та нежитловим приміщенням необхідне їй для подальшого оформлення права власності на це нерухоме майно. Разом з тим вона не може отримати від обслуговуючої організації - Товариства з обмеженою відповідальністю "МЖК "ІРЛАГА" довідку, яка підтверджувала б вказаний факт.
Ухвалою Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 26 серпня 2022 року відмовлено у відкритті провадження у справі за заявою ОСОБА_1 про встановлення факту добросовісного та безперервного володіння нерухомим майном.
Відмовляючи у відкритті провадження у справі, суд першої інстанції виходив з того, що вказана заява не підлягає розгляду в порядку окремого провадження, оскільки встановлення факту добросовісного та безперервного володіння нерухомим майном потрібно ОСОБА_1 для отримання у власність квартири, що свідчить про існування спору про право.
Постановою Тернопільського апеляційного суду від 15 листопада 2022 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а ухвалу Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 26 серпня 2022 року - без змін.
Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що в судовому засіданні ОСОБА_2 вказала, що 01 лютого 2011 року між нею та Приватним підприємством "Агроторг" (далі - ПП "Агроторг") укладено договір купівлі-продажу майнових прав, за яким вона купила майнові права на нежитлове приміщення АДРЕСА_3, розташоване над її квартирою. Однак вже після укладення договору про пайову участь в будівництві житлового будинку без погодження з нею ВАТ "ТЕМЗА" і Кооператив "СОЮЗ" внесли зміни до проекту будівництва, якими документально дев`ятий поверх зробили дворівневим, об`єднавши його з нежитловими приміщеннями десятого поверху. Також у 2011 році вона уклала договір на виконання робіт, які полягали у з`єднанні комунікацій між квартирою та нежитловим приміщенням. Таким чином, із заявлених ОСОБА_2 вимог вбачається, що від встановлення юридичного факту майнові права безпосередньо не виникають, а існує спір про право власності заявника на нерухоме майно, який може вирішуватися в порядку позовного провадження.
Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги.
У грудні 2022 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просила скасувати ухвалу Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 26 серпня 2022 року та постанову Тернопільського апеляційного суду від 15 листопада 2022 року, а справу направити до суду першої інстанції для вирішення питання про відкриття провадження у справі.
На обґрунтування підстав касаційного оскарження судових рішень, передбачених пунктами 1, 3 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), заявник вказала, що суди не врахували правових висновків, викладених в постановіВерховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 336/709/18-ц (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України). Крім цього, ОСОБА_1 зазначила, що наразі відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування у подібних правовідносинах частини другої статті 315 ЦПК України у випадках встановлення інших фактів, не передбачених частиною першою статті 315 ЦПК України (пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України). Суд першої інстанції безпідставно відмовив їй у відкритті провадження у справі, обґрунтувавши це існуванням спору про право, який насправді відсутній. Суди не встановили, з ким в неї виник спір та в чому він полягає, як і не взяли до уваги відсутність передбаченого законодавством іншого порядку встановлення факту, про який вона просила.
Рух справи в суді касаційної інстанції.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду Усика Г. І. (суддя-доповідач), Олійник А. С., Яремка В. В. від 29 грудня 2022 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали з Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області.
23 січня 2023 року справа № 607/11007/22 надійшла до Верховного Суду.
Розпорядженням заступника керівника апарату Верховного Суду від 24 січня 2023 року у зв`язку з відрядженням судді Усика Г. І. до Вищої ради правосуддя призначений повторний автоматизований розподіл цієї справи.
Згідно з протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 24 січня 2023 року матеріали справи № 607/11007/22 передано судді-доповідачу Стрільчуку В. А., судді, які входять до складу колегії: Ігнатенко В. М., Карпенко С. О.
Позиція Верховного Суду.
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.
Відповідно до пунктів 1, 3 абзацу 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Судами встановлено, що ОСОБА_2 звернулася до суду в порядку окремого провадження із заявою, в якій просила встановити факт добросовісного та безперервного володіння нею з грудня 2011 року нерухомим майном - квартирою АДРЕСА_1 та нежитловим приміщенням № 133 на 10-му (технічному) поверсі будинку, посилаючись на те, що 04 січня 2007 року вона уклала з Кооперативом "СОЮЗ" договір № 89 про пайову участь у будівництві житла, згідно з яким виплатила всі кошти з метою набуття права власності на вищезгадану чотирикімнатну квартиру.
Крім того, в судовому засіданні ОСОБА_2 вказала, що 01 лютого 2011 року між нею та ПП "Агроторг" було укладено договір купівлі-продажу майнових прав, за умовами якого вона придбала майнові права на нежитлове приміщення АДРЕСА_3 . Вказане нежитлове приміщення розташоване над її квартирою. Однак ВАТ "ТЕМЗА" та кооператив "СОЮЗ" без погодженням з нею і вже після укладення договору про пайову участь в будівництві житлового будинку внесли зміни до проекту будівництва, якими документально дев`ятий поверх зробили дворівневим, об`єднавши його з нежитловими приміщеннями десятого поверху. Також у 2011 році вона уклала договір на виконання робіт, які полягали у з`єднанні комунікацій між квартирою та нежитловим приміщенням.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2021 року у справі № 344/16879/15-ц (провадження № 14-31цс20) наведено такі висновки щодо застосування норм права.
Майновими правами визнаються будь-які права, пов`язані з майном, відмінні від права власності, у тому числі права, які є складовими частинами права власності (права володіння, розпорядження, користування), а також інші специфічні права (права на провадження діяльності, використання природних ресурсів тощо) та права вимоги (абзац третій частини другої статті 3 Закону України від 12 липня 2001 року № 2658-ІІІ "Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність").
У теорії цивілістики під майновими правами розуміється: 1) у широкому значенні речового права суб`єктивне цивільне право як таке, що стосується майнових цінностей і має грошову оцінку, наприклад, право власності на похідні права, зобов`язальні права (права з договорів, що укладаються з приводу передання майна у власність або користування), майнові права інтелектуальної власності, корпоративні права, тощо; 2) у вузькому значенні - як суб`єктивне право, яке здатне бути самостійним об`єктом обороту; тобто у разі передання майнового права набувач отримує його як можливість претендування на майно або вчинення власних дій відносно майна.
Частиною першою статті 328 ЦК України встановлено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів.
У частині другій статті 331 ЦК України чітко вказано, що право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.
При розгляді справи Велика Палата Верховного Суду керується тим, що, укладаючи договір купівлі-продажу майнових прав на новозбудоване майно, покупець отримує речове право, яке засвідчує правомочність його власника отримати право власності на нерухоме майно в майбутньому.
Право власності на нерухоме майно виникає з моменту прийняття його в експлуатацію, якщо таке передбачено законом чи договором, а повноцінним об`єктом у розумінні ЦК України такий об`єкт стає після його державної реєстрації, оскільки жодних виключень щодо необхідності державної реєстрації права власності та інших речових прав на нерухомі речі, як передбачено в частині першій статті 182 та частині другій статті 331 ЦК України для новоствореної речі, якою є квартира в новозбудованому будинку, цивільне законодавство не містить.
Захист прав на новостворене майно, прийняте в експлуатацію, в разі невизнання відповідачем прав позивача на спірне майно здійснюється в порядку, визначеному законодавством, а якщо такий спеціальний порядок не визначений, то захист здійснюється на загальних засадах цивільного законодавства.
Визнання права як універсальний спосіб захисту абсолютних та виключних прав і охоронюваних законом інтересів передбачене у статті 16 ЦК України.
У статті 392 ЦК України вказано, що власник майна може пред`явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.
Зі змісту статті 392 ЦК України вбачається, що вона містить дві диспозиції, за яких власник майна може звернутися з позовом про визнання права власності: 1) якщо таке право оспорюється або не визнається іншою особою; 2) у разі втрати власником документа, який засвідчує право власності.
Суб`єктом вимог про визнання права власності може будь-яка особа, яка вважає себе власником певного майна, однак не може належним чином реалізувати свої правомочності у зв`язку з наявністю щодо цього права сумнівів у третіх осіб або претензіями третіх осіб чи необхідністю отримати правовстановлюючі документи.
Спосіб захисту, передбачений статтею 392 ЦК України є різновидом загального способу захисту - визнання права, а тому його може бути використано в зобов`язальних відносинах за відсутності іншого, окрім судового, шляху відновлення порушеного права.
Тобто зазначений спосіб захисту як різновид загального способу захисту - визнання права може бути використаний не тільки в речово-правових відносинах, але й у зобов`язально-правових, так як сам по собі факт перебування осіб у тих чи інших відносинах, у тому числі договірних, не може перешкоджати застосуванню до цих відносин норм інститутів загальної частини цивільного права.
Способи захисту права, обрані позивачем та застосовані судом, повинні найбільш ефективно поновлювати порушені права, а специфіка інвестування в об`єкти будівництва та визначення новоствореного майна як об`єкта захисту права, відмінного від майнових прав на етапі укладення договорів про інвестування в будівництво, які мають різні назви, повинні тлумачитися на користь тієї особи, права якої порушено.
Практика визнання права власності на об`єкти нерухомості, розміщені у введених в експлуатацію будинках та спорудах, з огляду на відсутність у позивачів можливості оформити право власності в позасудовому порядку як ефективного способу захисту порушених прав підтримується й Великою Палатою Верховного Суду в постановах від 27 лютого 2019 року у справі № 761/32696/13-ц (провадження № 14-606цс18), від 03 квітня 2019 року у справі № 1609/6643/12 (провадження № 14-107цс19), від 15 травня 2019 року у справі № 522/102/13-ц (провадження № 14-38цс19), від 29 травня 2019 року у справі № 1609/6645/12 (провадження № 14-220цс19), від 26 червня 2019 року у справі № 761/3428/15-ц (провадження № 14-268цс19).
Отже, у випадку оспорювання чи невизнання за інвестором, який виконав умови договору інвестування, первісного права власності на новостворений об`єкт інвестування, введений в експлуатацію, ефективним способом захисту такого права є визнання права власності на підставі статті 392 ЦК України.