ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
21 лютого 2023 року
м. Київ
справа № 569/10900/15-к
провадження № 51-2268км22
Верховний Суд колегією суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:
головуючого ОСОБА_1,
суддів ОСОБА_2, ОСОБА_3,
за участю:
секретаря судового засідання ОСОБА_4,
прокурора ОСОБА_5,
захисника ОСОБА_6 (в режимі відеоконференції),
виправданого ОСОБА_7 (в режимі
відеоконференції),
розглянув у відкритому судовому засіданні матеріали кримінального провадження, внесеного до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12015180010000204 від 14 січня 2015 року, за обвинуваченням
ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_1, уродженця та жителя АДРЕСА_1, такого,
що судимості не має,
у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 4 ст. 358 КК України,
за касаційною скаргою прокурора, яка брала участь у розгляді кримінального провадження у суді першої інстанції, на ухвалу Рівненського апеляційного суду
від 03 травня 2022 року.
Зміст оскаржених судових рішень і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини
За вироком Рівненського міського суду Рівненської області від 10 листопада
2021 року ОСОБА_7 визнано невинуватим у пред`явленому обвинуваченні за ч. 4 ст. 358 КК України та виправдано за недоведеністю,
що в його діянні є склад цього кримінального правопорушення.
Орган досудового розслідування обвинувачував ОСОБА_7 у тому,
що він 15 жовтня 2014 року, маючи умисел на використання завідомо підробленого документа з метою отримання групи інвалідності у зв`язку
із проходженням військової служби, перебуваючи у відділенні Рівненської міської медико - соціальної експертної комісії, що знаходиться на вул. Драгоманова, 7
у м. Рівне, надав працівникам вказаної комісії підроблене свідоцтво про хворобу
№ 137 від 01 жовтня 2013 року із завідомо неправдивими відомостями про те,
що воно видане Військово - лікарською комісією УМВС України в Рівненській області на його ім`я та посвідчує наявне у нього захворювання, пов`язане
із проходженням військової служби.
На підставі вказаного свідоцтва про хворобу № 137 від 01 жовтня 2013 року та інших медичних документів 16 грудня 2014 року ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_7 видано довідку до акту огляду медико - соціальною експертною комісією серії АВ № 0396031, відповідно до якої йому встановлена третя група інвалідності, причина інвалідності - захворювання, пов`язане із проходженням військової служби.
Такі дії ОСОБА_7 орган досудового розслідування кваліфікував як кримінальне правопорушення, передбачене ч. 4 ст. 358 КК України, а саме використання завідомо підробленого документа.
У результаті розгляду кримінального провадження місцевий суд з урахуванням сукупності досліджених у судовому засіданні доказів дійшов висновку, що сторона обвинувачення не довела, що в діянні ОСОБА_7 є склад кримінального правопорушення, передбаченого ч. 4 ст. 358 КК України, а тому виправдав останнього на підставі п. 3 ч. 1 ст. 373 КПК України.
Не погоджуючись із вироком суду, прокурор оскаржив його до апеляційного суду.
Рівненський апеляційний суд ухвалою від 03 травня 2022 року залишив вирок місцевого суду щодо ОСОБА_7 без зміни.
Вимоги касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала
У касаційній скарзі прокурор, посилаючись на істотні порушення вимог
кримінального процесуального закону та неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, просить скасувати ухвалу апеляційного суду щодо ОСОБА_7 та призначити новий розгляд у суді апеляційної інстанції. Суть доводів прокурора зводиться до того, що він не погоджується із судовим рішенням апеляційного суду про залишення апеляційної скарги сторони обвинувачення без задоволення і вважає, що цей суд не здійснив належної перевірки скарги та всупереч вимогам ст. 370, ч. 2 ст. 419 КПК України
не спростував викладених у ній доводів щодо наявності в діях
ОСОБА_7 складу інкримінованого йому кримінального правопорушення. Зокрема, зазначає, що невмотивовано були відхилені апеляційним судом доводи прокурора щодо невідповідності висновків суду, викладених у вироку, фактичним обставинам кримінального провадження стосовно ОСОБА_7 та, відтак, неправильного застосування закону України про кримінальну відповідальність. Стверджує, що відсутність відповідних направлень та обов`язкових обстежень особи, а також показання свідків
ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12 та наявність іншого свідоцтва про хворобу із такими ж реквізитами (реєстраційний номер, дата), виданого іншій особі, підтверджують те, що ОСОБА_7 достовірно знав, що свідоцтво про хворобу № 137 від 01 жовтня 2013 року отримано ним у незаконний спосіб. Вважає, що місцевий суд без належного обґрунтування поставив під сумнів показання свідків ОСОБА_13 і ОСОБА_14 та надав їм неправильну оцінку, з чим необґрунтовано погодився і суд апеляційної інстанції.
Також стверджує, що апеляційний суд безпідставно погодився з висновками суду першої інстанції про визнання недопустимим доказом свідоцтва про хворобу
№ 137 від 01 жовтня 2013 року, як такого, що отримано у непроцесуальний спосіб, (оскільки вказаний документ не визнано речовим доказом та не приєднано
до матеріалів кримінального провадження), з огляду на що висновки почеркознавчої та технічної експертиз, як похідні від недопустимого доказу, визнані також недопустимими.
Крім того, суд апеляційної інстанції, на переконання прокурора, без наведення відповідних мотивів погодився і з висновками суду першої інстанції щодо визнання недопустимим доказом журналу "реєстрації працівників" № 470 від 05 листопада 2021 року, оскільки він був наданий слідчому свідком ОСОБА_13 під час допиту останнього.
Зазначає, що не можна зробити обґрунтований висновок про те, що дійсно оригінали свідоцтва про хворобу № 137 від 01 жовтня 2013 року Військово-лікарської комісії України в Рівненській області, виданого на ім`я
ОСОБА_7, та свідоцтва про хворобу № 137 від 03 квітня 2013 року Військово-лікарської комісії України в Рівненській області, виданого на ім`я ОСОБА_15, виготовлені за допомогою одного і того ж знакодрукуючого пристрою, оскільки для проведення судової технічної експертизи документів експерту надавалися лише копії свідоцтв, виданих на ім`я ОСОБА_7 та ОСОБА_15 .
Наголошує, що апеляційний суд, погоджуючись з висновками міського суду
про недопустимість письмових доказів сторони обвинувачення, не розкрив суті зібраних у проваджені доказів, не проаналізував їх у контексті з конкретними доводами апеляційної скарги і не співставив їх як між собою, так і з наявними доказами у справі.
Крім того, вважає, що апеляційний суд безпідставно відмовив у задоволенні клопотання прокурора про повторне дослідження доказів, чим обмежив його право на доступ до правосуддя та порушив вимоги ст. 22 КПК України щодо створення необхідних умов для реалізації сторонами їхніх процесуальних прав та виконання процесуальних обов`язків. В обґрунтування посилається на правові висновки, викладені у постановах Верховного Суду від 15 лютого
2018 року у справі за № 357/14462/14-к та від 05 липня 2018 року у справі
за № 164/1509/15-к.
Позиції учасників судового провадження в судовому засіданні суду касаційної інстанції
Під час касаційного розгляду прокурор підтримала касаційну скаргу сторони обвинувачення та просила її задовольнити, ухвалу апеляційного суду скасувати та призначити новий розгляд в суді апеляційної інстанції.
Виправданий та його захисник, кожен окремо, заперечили проти задоволення касаційної скарги прокурора.
Мотиви Суду
Відповідно до вимог ст. 433 КПК України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах вимог, викладених
у касаційних скаргах.
При цьому касаційний суд перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, а також правильність правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати й визнавати доведеними обставини, яких не було встановлено
в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.
Згідно з приписами ст. 438 КПК України підставами для скасування або зміни судового рішення судом касаційної інстанції є лише істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність та невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення й особі засудженого.
Як передбачено ст. 370 КПК України, судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим та вмотивованим. Законним є рішення, ухвалене компетентним судом згідно з нормами матеріального права з дотриманням вимог щодо кримінального провадження, встановлених цим Кодексом, а обґрунтованим - рішення, ухвалене судом на підставі об`єктивно з`ясованих обставин,
які підтверджено доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до ст. 94 цього Кодексу.
Вимогами кримінального процесуального закону передбачено, що рішення суду першої інстанції перевіряється апеляційним судом з точки зору його законності й обґрунтованості, тобто відповідності нормам матеріального і процесуального закону, фактичним обставинам справи, доказам, дослідженим у судовому засіданні.
Окрім додержання цих вимог, в судовому рішенні слід проаналізувати і зіставити
з наявними у провадженні матеріалами всі доводи, наведені в апеляції, і дати
на кожен із них вичерпну відповідь.
Згідно зі ст. 419 КПК України в ухвалі апеляційного суду, крім іншого, має бути зазначено: короткий зміст вимог, викладених у апеляційних скаргах та зміст судового рішення суду першої інстанції; узагальнені доводи особи, яка подала апеляційну скаргу, й узагальнений виклад позиції інших учасників судового провадження; обставини, встановлені судами першої та апеляційної інстанцій
з посиланням на докази; мотиви визнання окремих доказів недопустимими чи неналежними, та з яких суд апеляційної інстанції виходив при постановленні ухвали, а також положення закону, яким він керувався.
Як видно з ухвали апеляційного суду, зазначених вимог закону в цьому провадженні належним чином не було виконано.
З матеріалів кримінального провадження убачається, що не погоджуючись
із вироком місцевого суду, прокурор оскаржив його в апеляційному порядку.
Відповідно до апеляційної скарги прокурор вважав, що оскаржуваний вирок
щодо ОСОБА_7 є незаконним у зв`язку з невідповідністю висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження, істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону та неправильним застосуванням закону України про кримінальну відповідальність. Зокрема, прокурор посилався
на те, що суд першої інстанції безпідставно не взяв до уваги показання допитаних під час судового розгляду свідків ОСОБА_16, ОСОБА_8, ОСОБА_9,
ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_17, та не навів
у вироку жодних аргументів, чому ж їх показання, які є послідовними та узгодженими між собою, не підтверджують наявності умислу на вчинення інкримінованого ОСОБА_7 кримінального правопорушення.
При цьому прокурор у скарзі наголошував, що показання вище вказаних свідків підтверджують, що ОСОБА_7 не міг у законний спосіб отримати свідоцтво про хворобу № 137 від 01 жовтня 2013 року, оскільки таке свідоцтво
із такими ж реквізитами (реєстраційний номер, дата) видано іншій особі; при цьому ОСОБА_7 не отримував направлення та особисто не проходив медичне обстеження, тому отримати свідоцтво про хворобу Військово-лікарської комісії України у Рівненській області за жодних обставин не міг.
Також прокурор вказував на те, що судом безпідставно та необґрунтовано визнано письмові докази недопустимими. Зокрема, прокурор, посилаючись на положення ч. 1 ст. 84, ч. 2 ст. 91 КПК України та наголошуючи на тому, що постанова
про визнання речовим доказом преюдиційного значення не має, вказував на те, що оригінал свідоцтва про хворобу № 137 від 01 жовтня 2013 року Військово-лікарської комісії України у Рівненській області, виданий на ім`я
ОСОБА_7, органом досудового розслідування було вилучено
з Рівненського обласного центру медико-соціальної експертизи у законному порядку, передбаченому КПК України, уповноваженою на те особою на підставі дозволу суду - ухвали слідчого судді. Крім того прокурор у скарзі, посилаючись,
у тому числі, на правову позицію, викладену у постанові Верховного Суду
від 08 жовтня 2019 року у справі № 639/8329/14-к, згідно якої принцип "плодів отруйного дерева" не застосовується, якщо первісні докази визнані недопустимими внаслідок неістотного порушення прав та свобод особи, стверджував, що висновки експертів №1.1-102 від 10 червня 2015 року та №1.1-103/15 від 11 червня 2015 року визнані недопустимими доказами судом незаконно та необґрунтовано. При цьому прокурор зазначав, що суд, вирішуючи питання щодо допустимості доказу з точки зору ч. 1 ст. 87 КПК України має обґрунтовувати, чому він вважає порушення фундаментального права або свободи настільки істотним, щоб зумовити визнання доказу недопустимим. Крім того, прокурор наголошував на безпідставності визнання недопустимим доказом журналу №470 "реєстрації працівників" від 05 листопада 2012 року. При цьому посилався
на правову позицію, викладену у постанові Верховного Суду від 02 вересня
2021 року у справі № 653/1252/18, а також звертав увагу суду на повторне витребування у ході судового розгляду стороною обвинувачення у порядку
ст. 93 КПК України копії вказаного журналу та надання стороні захисту доступу
до нього у порядку ст. 290 КПК України. Крім того, прокурор, зазначаючи про те,
що кримінальне правопорушення, передбачене ч. 4 ст. 358 КК України, вважається закінченим з моменту пред`явлення (надання) підробленого документу незалежно від того, чи вдалось досягнути винному поставленої мети, стверджував, що доводи сторони захисту щодо наявності наразі у ОСОБА_7 третьої групи інвалідності не мають значення для кваліфікації його дій за ч. 4 ст. 358 КК України. Крім того прокурор, посилаючись на положення ч. 3 ст. 404 КПК України, просив провести часткове судове слідство та повторно допитати ОСОБА_7, свідків ОСОБА_13 та ОСОБА_14, а також дослідити письмові докази