Постанова
Іменем України
22 лютого 2023 року
м. Київ
справа № 489/3691/20
провадження № 61-13266ск21
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Крата В. І.,
суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О., Краснощокова Є. В. (суддя-доповідач), Русинчука М. М.,
за позовом
позивач - ОСОБА_1,
відповідачі: Департамент з надання адміністративних послуг Миколаївської міської ради, ОСОБА_2, ОСОБА_3,
розглянув у письмовому провадженні без повідомлення учасників справи касаційну ОСОБА_1 на постанову Миколаївського апеляційного суду від 21 липня 2021 рокуу складі колегії суддів:
Колосовський С. Ю., Локтіонова О. В., Ямкова О. О.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог
У серпні 2020 року ОСОБА_1 пред`явив позов до Департаменту з надання адміністративних послуг Миколаївської міської ради, ОСОБА_2 про визнання незаконним реєстраційного запису та його скасування, визнання права довічного володіння і користування квартирою.
Вимоги обґрунтовані тим, що 04 вересня 2008 року за договором купівлі-продажу придбав квартиру АДРЕСА_1 .
22 листопада 2011 року під впливом тяжких обставин, пов`язаних зі скоєнням дорожньо-транспортної пригоди і загибеллю людини, з метою приховання квартири від можливого звернення стягнення за цивільними позовами потерпілих у кримінальній справі, подарував квартиру колишній дружині ОСОБА_4, але в подальшому продовжував в ній жити, володіти та розпоряджатись нею.
Після розладу його відносин з ОСОБА_4, вона таємно, без його повідомлення та узгодження з ним, 27 жовтня 2017 року подарувала квартиру своєму сину ОСОБА_5, що спонукало його пред`явити позов до них про визнання цього правочину недійсним, як укладеного під впливом тяжких обставин, витребування квартири з чужого незаконного володіння
ОСОБА_5 та відшкодування моральної шкоди. Ухвалою Ленінського районного суду м. Миколаєва у справі № 489/6021/17 про забезпечення позову від 20 грудня 2017 року на квартиру було накладено арешт, заборону відчуження та заборону ОСОБА_5 чинити йому перешкоди у вільному користуванні квартирою, про що він негайно повідомив по телефону відповідачів
ОСОБА_4 та ОСОБА_5 . За наслідками розгляду справи у задоволені позову судами першої і апеляційної інстанцій відмовлено, а справа в даний час перебуває в касаційному суді, який зупинив дію рішень попередніх судів. В подальшому ухвалою Ленінського районного суду м. Миколаєва про скасування заходів забезпечення позову від 19 лютого 2019 року, яка набрала законної сили 03 квітня 2019 року, заходи забезпечення позову були скасовані.
Перший продаж квартири після дарування її ОСОБА_5 відбувся 28 грудня 2017 року на користь ОСОБА_6 - подруги ОСОБА_4 під час дії ухвали Ленінського районного суду м. Миколаєва від 20 грудня 2017 року про забезпечення позову шляхом накладення арешту на квартиру, заборону її відчуження, оприлюдненою в ЄДРСР 27 грудня 2017 року.
Про перехід права власності на квартиру до ОСОБА_2 він дізнався із судової повістки-повідомлення від 28 травня 2019 року та ухвали Ленінського районного суду м. Миколаєва від 02 травня 2019 року про відкриття провадження у цивільній справі № 489/851/19 за позовною заявою ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні квартирою шляхом виселення без надання іншого житлового приміщення. Так, 09 січня 2018 року між ОСОБА_6 та
ОСОБА_2 укладено безпроцентний договір позики на 100 000,00 грн та іпотечний договір про передачу придбаної ОСОБА_6 квартири в заставу (іпотеку) ОСОБА_2 в забезпечення позики. ОСОБА_6 позику, отриману від ОСОБА_2 за договором від 09 січня 2018 року, у встановлений договором позики строк не повернула та уклала з ОСОБА_2 договір про задоволення вимог іпотекодержателя від 21 серпня 2018 року. На підставі цього договору приватний нотаріус Ягужинська К. Т. 22 серпня 2018 року під час дії ухвали Ленінського районного суду м. Миколаєва від 20 грудня 2017 року у справі
№ 489/6021/17 про забезпечення позову, яка діяла до 02 квітня 2019 року, зареєструвала право власності на квартиру за ОСОБА_2 .
Укладаючи іпотечний договір та договір про задоволення вимог іпотекодержателя з ОСОБА_6 та набуваючи право власності на спірну квартиру ОСОБА_7 знав про його реєстрацію та проживання в ній, тому погодився на саме таке набуття права власності, тобто використав це право вільно та на власний розсуд та встановив для нього відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 395 ЦК України сервітут на право користування квартирою.
Ухвалою Ленінського районного суду м. Миколаєва від 16 липня 2019 року позов ОСОБА_2 про усунення перешкод в користуванні квартирою шляхом виселення без надання іншого жилого приміщення залишено без розгляду, а тому він вважав, що правомірно зареєстрований у спірній квартирі та проживав в ній до 03 липня 2019 року без будь-яких перешкод та за власний рахунок робив у ній поточні ремонти, сплачував комунальні послуги, хоча щороку з березня-квітня до кінця жовтня переїжджав в належний йому садовий будинок, розташований в садівничому товаристві "Нива" на території Кир`яківської сільської ради Миколаївського району Миколаївської області, але періодично, майже кожні півтора-два тижні бував у квартиру.
03 липня 2019 року потрапити до квартири він не зміг та був позбавлений можливості користуватись нею.
В січні 2020 року квартира була виставлена ОСОБА_2 на продаж та від ріелтора він дізнався, що в квартирі відсутні зареєстровані особи, у тому числі і він та звернувся з проханням про попередження потенційного покупця про перебування квартири у незавершеному судовому спорі.
11 січня 2020 року до Департаменту надання адміністративних послуг Миколаївської міської ради він подав заяву про поновлення його реєстрації в квартирі у зв`язку з протиправним зняттям з реєстрації без надання йому іншого житла, на яку 24 січня 2020 року отримав відповідь, що процедура зняття з реєстрації місця проживання проведена державним реєстратором департаменту згідно з вимогами чинного законодавства, а право користування квартирою він повинен встановлювати в судовому порядку. Не погодившись з висновком Департаменту 27 січня 2020 року, оскільки всупереч статей 7, 91 Закону "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні" разом із заявою про зняття з реєстрації місця проживання не було надано документ, до якого вносяться відомості про зняття з реєстрації місця проживання, а тому в його паспорті зберігається штамп про реєстрацію, він звернувся зі скаргою до Управління ДМС в Миколаївській області. У відповіді УДМС в Миколаївській області на його скаргу від 24 лютого 2020 року він отримав відписку. 12 березня 2020 року він направив регіональному представнику Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини у Миколаївській області скаргу на порушення його прав УДМС в Миколаївській області. Листом регіонального представника Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини у Миколаївській області від 20 березня 2020 року йому повідомлено, що УДМС в Миколаївській області зобов`язано повторно розглянути його скаргу та надати йому обґрунтовану відповідь. Листом УДМС в Миколаївській області від 10 квітня 2020 року йому надано повторну відповідь на його скаргу.
У червні 2020 року йому стало відомо, що за договором купівлі-продажу від
01 червня 2020 року ОСОБА_2 продав квартиру ОСОБА_3, якому він
18 червня 2020 року направив письмове попередження про шахрайство та можливу втрату житла.
ОСОБА_2 всупереч чинного законодавства іншого жилого приміщення йому надано не було, квартира вибула з користування поза його волею, іншого житла він не має, є особою похилого віку, непрацездатним пенсіонером, що страждає на тяжкі хвороби, безперервно більше 10 років проживав у квартирі, а тому є доцільним на підставі статей 395, 397, 398 ЦК визнати право довічного володіння і користування квартирою до надання йому безоплатно іншого житлового приміщення незважаючи на наявність будь-якого власника цієї квартири та на остаточні результати розгляду касаційним судом вказаної цивільної справи.
З урахуванням уточнень (доповнень), пред`явивши вимоги також і до
ОСОБА_3, просив:
визнати незаконним та скасувати з моменту вчинення 06 червня 2019 року реєстраційний запис про зняття його з реєстрації місця проживання за адресою: квартира АДРЕСА_1, вчинений Департаментом з надання адміністративних послуг Миколаївської міської ради;
визнати право довічного володіння і користування квартирою АДРЕСА_1 до надання йому власником цієї квартири безоплатно іншого постійного благоустроєного житлового приміщення у відповідності з вимогами статті 113 ЖК УРСР.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Ленінського районного суду м. Миколаєва від 12 травня 2021 року у задоволені позову відмовлено.
Рішення мотивоване тим, що позивач просив визнати незаконним та скасувати реєстраційний запис від 06 червня 2019 року про зняття його з реєстрації місця проживання, що не відповідає встановленим частиною другою статті 16 ЦК Україниспособам захисту цивільних прав. Вимоги про визнання незаконним рішення державного реєстратора Департаменту з надання адміністративних послуг Миколаївської міської ради про зняття з реєстрації місця проживання позивачем не заявлено, а тому у задоволенні позову в цій частині слід відмовити у зв`язку із обранням позивачем неналежного способу захисту.
Враховуючи, що відсутні будь-які законні підстави для втручання у право власності ОСОБА_3 на належну йому квартиру шляхом визнання за ОСОБА_1 права довічного володіння і користування квартирою, то в цій частині позов також не підлягає задоволенню.
Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанцій
Постановою Миколаївського апеляційного суду від 21 липня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково.
Рішення Ленінського районного суду м. Миколаєва від 12 травня 2021 року скасовано і ухвалено нове рішення про часткове задоволення позову.
Визнано незаконним та скасовано рішення державного реєстратора Департаменту з надання адміністративних послуг Миколаївської міської ради Ольги Харченко від 06 червня 2019 року про зняття з реєстрації місця проживання ОСОБА_1 за адресою: АДРЕСА_2 .
У задоволені решти позовних вимог відмовлено.
Стягнено з Департаменту з надання адміністративних послуг Миколаївської міської ради та ОСОБА_1 в дохід держави по 2 102,00 грн судового збору у зв`язку з розглядом справи в судах першої і апеляційної інстанцій.
Судове рішення мотивоване тим, що відповідно до статті 14 Закону "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні" рішення, дії чи бездіяльність органів державної влади, посадових та службових осіб з питань свободи пересування, вільного вибору місця проживання, реєстрації місця проживання чи місця перебування особи можуть бути оскаржені в установленому законом порядку. Таким чином, заявлені ОСОБА_1 вимоги щодо незаконності зняття його з реєстрації місця проживання по суті і є оскарженням рішення органу реєстрації, а тому висновок суду про обрання позивачем неналежного способу захисту є помилковим.
Рішення державного реєстратора є незаконним і підлягає скасуванню, оскільки ОСОБА_2, який набув право власності на спірну квартиру на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя не було надано судового рішення про виселення ОСОБА_8 у зв`язку з його відмовою виселитись із іпотечного майна в досудовому порядку, як того вимагають положення статті 40 Закону України "Про іпотеку", статті 109 ЖК УРСР. Позов ОСОБА_2 до ОСОБА_8 про усунення перешкод в користуванні спірною квартирою шляхом виселення без надання іншого жилого приміщення хоча і був з травня 2019 року у провадженні Ленінського районного суду м. Миколаєва, але ухвалою від 16 липня 2019 року його було залишено без розгляду.
За таких обставин державний реєстратор повинен був відмовити у знятті з реєстрації місця проживання ОСОБА_8 на підставі статті 91 Закону України "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні" - особа не подала передбачені цим Законом документи або інформацію, тому що договір про задоволення вимог іпотекодержателя сам по собі, тобто за відсутності судового рішення про виселення не є документом, який свідчить про припинення підстав на право користування житловим приміщенням.
В той же час, вимоги про визнання права довічного володіння і користування квартирою АДРЕСА_1 до надання власником цієї квартири безоплатно іншого постійного благоустроєного житлового приміщення відповідно до вимог статті 113 ЖК УРСР є безпідставними.
Розпоряджаючись спірною квартирою ОСОБА_8 не обумовив з ОСОБА_4 довічне право на володіння і користування цим майном. Цей правочин у подальшому хоча й оспорювався ОСОБА_8, однак у задоволені позову про визнання його недійсним відмовлено. Тому слід вважати, що ОСОБА_8 розпорядився вільно і на власний розсуд спірною квартирою за правочином, презумпція правомірності якого не спростована.
Отже, якщо право довічного володіння і користування не виникло
у ОСОБА_8 за вказаним договором, то і у наступних власників квартири відповідно не виникло обов`язку щодо забезпечення позивача таким правом, що виключає можливість застосування до спірних правовідносин статті 398 ЦК України. До того ж відповідачі, як останні власники квартири, не пов`язані з позивачем родинними відносинами та не були членами його сім`ї.
Право користування чужим майном може бути встановлене за рішенням суду (стаття 402 ЦК), але на підставі відповідних позовних вимог, які у даній справі не заявлялись.
Аргументи учасників справи
У серпні 2021 року представник ОСОБА_2 - ОСОБА_9 звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просив постанову апеляційного суду скасувати, рішення суду першої інстанції залишити без змін; стягнути з ОСОБА_1 на його користь судові витрати у розмірі 3 364,00 грн.
Касаційну скаргу мотивовано тим, що суд апеляційної інстанції зазначав про те, що виселення осіб з іпотечного майна має відбуватися в судовому порядку. Разом з тим, суд апеляційної інстанції не звернув увагу на те, що позивач самостійно виселився із спірної квартири та питання поставало лише у знятті його з реєстрації права проживання. Позивач не був членом сім`ї
й ОСОБА_6, жодних договорів найму чи тимчасового користування житлом із нею не укладав.
За змістом частини другої статті 40 Закону України "Про іпотеку" та частини третьої статті 109 ЖК УРСР особам, яких виселяють із жилого будинку (жилого приміщення), що є предметом іпотеки, у зв`язку зі зверненням стягнення на предмет іпотеки, інше постійне житло надається тільки в тому разі, якщо іпотечне житло було придбане не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла. Отже, відповідач ОСОБА_2 не зобов`язаний забезпечувати позивача житлом під час виселення з квартири.
Позивач, як власник мав право вимагати від особи, яка не є членом його сім`ї, а також не відносяться до кола осіб які постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство, усунення порушень свого права власності у будь-який час. 14 лютого 2019 року ОСОБА_2 звертався із позовом до Ленінського районного суду м. Миколаєва про усунення перешкод у здійсненні права власності шляхом виселення, справа № 489/851/19. Разом з тим, у зв`язку із виселенням із вказаної спірної квартири ОСОБА_1, 16 липня 2019 року вказаний позов залишено без розгляду, оскільки став відсутній предмет спору. Позивач ОСОБА_8 виселився, однак не знявся з реєстраційного обліку місця проживання.
Право власника на користування жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за наявності права власності на будинок (квартиру). Із припиненням права власності на житло, втрачається й право користування таким жилим приміщенням. Своє право користування вказаною квартирою позивач втратив здійснюючи відчуження вказаної квартири ще 22 листопада 2011 року, а в тому числі право володіння, користування та розпорядження ОСОБА_4 .
Для того, щоб здійснити зняття з реєстрації місця проживання, існує перелік документів та механізм здійснення зняття з реєстрації місця проживання осіб, які визначені статтею 7 Закону України "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні" та пунктами 26- 27 Правил реєстрації місця проживання, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від
02 березня 2016 року № 207.
Отже, у разі звернення нового власника житла або його представника із заявою про зняття з реєстрації осіб, місце проживання яких зареєстроване за адресою такого житла, з документами, що свідчать про відчуження житла, здійснюється зняття з реєстрації місця проживання осіб, місце проживання яких зареєстроване у такому житлі. Для чого надається відповідний пакет документів, зокрема, документи, що свідчать про відчуження житла.
Тому посадові особи Департаменту ЦНАП ММР діяли в межах своїх повноважень та на законних підставах. Поновлюючи реєстрацію місця реєстрації позивача, суд апеляційної інстанції фактично відновив його реєстрацію, а отже й право проживання у спірній квартирі із власником ОСОБА_10, який/не має до позивача жодного відношення, немає родинного зв`язку із ним.
У серпні 2021 року ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просив скасувати постанову апеляційного суду в частині незадоволеної позовної вимоги про визнання за ОСОБА_1 право довічного володіння і користування квартирою АДРЕСА_1 до надання йому ОСОБА_7 безоплатно іншого постійного благоустроєного житлового приміщення у відповідності з вимогами статті 113 ЖК УРСР і ухвалити нове рішення у цій частині, не передаючи справи на новий розгляд.
Касаційну скаргу мотивовано тим, що в позовній заяві ОСОБА_3 був залучений ним до участі в справі у якості третьої особи без самостійних вимог оскільки подання цього позову та майбутнє судове рішення може вплинути на його права та обов`язки. Суд у підготовчому судовому засіданні фактично примусив його заявити клопотання про залучення ОСОБА_3 у якості відповідача або співвідповідача, проти чого він заперечував, що може бути підтверджено технічним записом судового засідання. Апеляційний суд під час розгляду апеляційної скарги в судовому засіданні на ці доводи уваги не звернув та питання заміни процесуального статусу ОСОБА_3 зі співвідповідача на третю особу без самостійних вимог не вирішував.
Зняття особи з реєстрації місця проживання є актом індивідуальної дії, виданим органом місцевого самоврядування в особі Департаменту надання адміністративних послуг Миколаївської міської ради. У правових висновках Великої Палати Верховного Суду, викладених у постановах від 29 травня
2019 року у справі № 367/2022/15-ц та від 20 листопада 2019 року у справі
№ 802/1340/18-а, зазначено, що рішення суб`єкта державної реєстрації... вичерпує свою дію. А тому після внесення такого запису скасування зазначеного рішення не може бути належним способом захисту права або інтересу позивача. За певних умов таким належним способом може бути скасування запису про проведену державну реєстрацію права (див. пункт 5.17 постанови від 4 вересня 2018 року у справі № 915/127/18). Водночас Велика Палата Верховного Суду не погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про те, що позовна вимога про визнання протиправним і скасування запису ... задоволенню не підлягає. Тому належним способом захисту права або інтересу позивача у такому разі є не скасування рішення суб`єкта державної реєстрації прав про державну реєстрацію прав, а скасування запису про проведену державну реєстрацію права.
Тому не можна скасувати рішення працівника органу реєстрації, якого не існує. Скасуванню підлягає запис як матеріальний носій певної інформації. Це узгоджується з наведеними правовими висновками Великої Палати Верховного Суду, відступів від яких не має.
Зняття з реєстрації дійсно відбувається за заявою, однак лише тієї особи, яка бажає знятись з місця реєстрації. Заява подається особисто, або її уповноваженим представником. Зазначене підтверджується і самим текстом заяви про зняття з реєстрації місця проживання. Зазначені доводи підтверджуються правовими висновками Верховного Суду, викладеними у постанові від 10 лютого 2021 року у справі № 755/14304/19. Крім наведеного, у вказаній постанові Верховного Суду зазначено зокрема таке: "скасовуючи рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції дійшов необґрунтованого висновку про те, що чинне законодавство не забороняє новому власнику звернутися до відповідного органу реєстрацїї з заявою про зняття з реєстрації місця проживання особи з наданням відповідних документів, які свідчать про припинення підстав на право користування такою особою житловим приміщенням чи відчуження житла. Такі висновку суду апеляційної інстанції спростовуються наведеними нормами законодавства. При цьому, посилання суду апеляційної інстанції про наявність у позивача на праві власності іншого житла ніяким чином не впливає на правомірність дій відповідача щодо зняття останнього із реєстрації місця проживання за відсутності його особистої заяви або судового рішення, яке набрало законної сили, про позбавлення права власності на житлове приміщення або права користування житловим приміщенням, про виселення, про визнання особи безвісно відсутньою або оголошення її померлою".
З 04 вересня 2008 року до 03 липня 2019 року він проживав у спірній квартирі, вільно володів та користувався нею без будь-яких перешкод, самостійно та за власний рахунок робив у ній поточні ремонти. Усі комунальні послуги з утримання квартири сплачував за власні кошти. Іншого житла у нього нема.
З 04 вересня 2008 року по 22 листопада 2011 року (дату дарування квартири дружині) він був титульним власником квартири. З 22 листопада 2011 року до
03 липня 2019 року він фактично тримав у себе квартиру, формально не будучи її власником, але, в силу фіктивності укладених договорів дарування, ставився до неї як до своєї, і вважав, що йому належать усі правомочності власника. В тому числі з 22 листопада 2011 року до 27 жовтня 2017 року за ним залишалось і право розпорядження, оскільки договір дарування квартири дружині був по суті фраудаторним, та без його бажання і рішення дружина не мала права розпоряджатись квартирою на свій розсуд і це їй було достеменно відомо. Таємне передарування квартири ОСОБА_4 її сину ОСОБА_5
27 жовтня 2017 року відбулось саме після припинення між ними фактичних подружніх стосунків, але він не дав згоди на її відчуження. Це підтверджується обставинами, встановленими в оскаржуваній постанові апеляційного суду щодо того, що жоден з нових власників ( ОСОБА_5, ОСОБА_6 ) не вимагав від нього її звільнення, а ОСОБА_7 рішення суду з цього приводу не отримував.
Таким чином, всіма наступними після ОСОБА_4 власниками для нього, за принципом мовчазної згоди, були встановлені сервітути на право володіння та користування квартирою. У зв`язку із залишенням позовної заяви
ОСОБА_7 до нього про виселення без надання іншого житла без розгляду вказаний сервітут не припинився.
Щороку, починаючи з 2008 року, з весни до осені він виїздив на дачу в садівничому товаристві. В квартиру регулярно повертався. В квартирі знаходились виключно його майно і речі, оскільки колишня дружина
ОСОБА_4 свої речі забрала у грудні 2017 року та виїхала до Польщі, де проживає разом з ОСОБА_7 однією сім`єю без укладення шлюбу. 03 липня 2019 року під час його намагання попасти в квартиру він встановив, що у вхідній двері до квартири нижній був заміненим на інший. В результаті потрапити до квартири він не зміг, тобто був відверто незаконно, без відповідного рішення суду, примусово виселений із спірної квартири без надання іншого житла і позбавлений права володіння і користуванні нею. Апеляційним судом ця обставина залишена поза увагою та їй не надано жодної правової оцінки.
Таким чином, якщо б незаконного зняття його з реєстрації в цій квартирі не сталося, він би до цього часу володів і користувався нею, оскільки жодна особа не купила б квартиру, обтяжену реєстрацією та проживанням у ній іншої особи, яку за законом потрібно забезпечити іншим житловим приміщенням.
На момент реєстрації ОСОБА_7 права власності на спірну квартиру за договором про задоволення вимог іпотекодержателя він мав інше житло та був зареєстрованим за іншою адресою. Після реєстрації права власності на спірну квартиру він у неї не реєструвався, що свідчить про те, що наміру в ній проживати не мав.
Згідно з частиною другою статті 109 ЖК УРСР (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) встановлює загальне правило про неможливість виселення громадян із жилих приміщень, придбаних не за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, забезпеченого іпотекою цього приміщення, без одночасного надання іншого постійного жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого постійного житлового приміщення при зверненні стягнення на житлове приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного житлового приміщення. Подібні висновки викладені у постанові Верховного Суду у складі об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 жовтня 2019 року у справі № 295/4514/16-ц (провадження № 61-29115сво18), у постановах Верховного Суду від 28 листопада 2018 року у справі № 265/4748/16-ц (провадження № 61-16347св18), від 06 лютого 2020 року у справі № 713/1547/17 (провадження № 61-104 св18), від 22 липня 2020 року у справі № 219/4394/16-ц (провадження № 61-8593св18).
Відмовляючи у цій частині позовних вимог апеляційний суд посилався тільки на норми ЦК України, але не врахував одночасно й норми ЖК УРСР, тому неправильно застосував норми матеріального права до спірних правовідносин.
Здійснюючи стягнення на предмет іпотеки шляхом переходу права власності на предмет іпотеки до іпотекодержателя ОСОБА_7 був обізнаний, що у спірній квартирі зареєстрований та проживає ОСОБА_1 . Проживаючи у Польщі разом з ОСОБА_4 принаймні з березня 2015 року однією сім`єю без укладення шлюбу ОСОБА_7 не міг цього не знати. Отже ОСОБА_7 мав усвідомлювати, що його права власника спірної квартири у 2019 році обмежуються у зв`язку із наявністю прав осіб, які мають право користування вказаним житловим приміщенням та міг передбачити можливе обтяження його майбутньої нерухомості, проте не здійснив достатньо належної обачності при реєстрації права власності.
Обмеження права власника, який набув жиле приміщення за результатами звернення стягнення на предмет іпотеки, на підставі статей 109 ЖК УРСР та статті 40 Закону України "Про іпотеку", є передбачуваними. Аналогічні правові висновки містяться у постанові Верховного Суду від 16 квітня 2021 року у справі № 648/1108/20 та наведені в апеляційній скарзі. Апеляційний суд при розгляді апеляційної скарги цих правових висновків не врахував та підстав їх неврахування не обґрунтував.
Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції. Аналогічні правові висновки містяться у постанові Верховного Суду у складі колеги суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 31 березня 2021 року у справі № 753/72/17 та підтверджені правовими висновками Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 12 квітня 2021 року у справі № 310/2950/18.
ОСОБА_7 та його представник, протиправно знімаючи його з реєстрації місця проживання, незаконно виселяючи його з квартири та зловживаючи цивільними правами діяли свідомо незаконно, без відповідного рішення суду, усвідомлювали, що у нього залишається право користування квартирою до надання іншого житлового приміщення. Користуючись неправомірним зняттям його з реєстрації місця проживання та його тимчасовою відсутністю у квартирі, протиправно та свавільно проникли до неї шляхом зламу замків на вхідних дверях й вчинили дії щодо примусового припинення його доступу в квартиру. Отже, штучно та примусово позбавили його права володіння і користування квартирою поза моєю волею.
Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто, відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Згідно із частинами другою та третьою статті 13 ЦК України при здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. Продовжуючи зловживати правом та користуючись відсутністю його реєстрації за місцем проживання ОСОБА_7, достеменно знаючи про наявність незавершеного судового спору щодо квартири (справа
№ 489/6021/17), наявність у нього права володіння і користування квартирою до надання йому іншого житлового приміщення (справа № 489/851/19), приховав ці факти від ОСОБА_3 та продав йому квартиру.
Відмовляючи йому в задоволенні другої позовної вимоги апеляційний суд фактично звільнив ОСОБА_7 від обов`язку надати йому інше житлове приміщення та всупереч вимогам статті 8 Конвенції та статті 109 ЖК УРСР позбавив його єдиного житла.
Як зазначено у правових висновках Великої Палати Верховного Суду в постанові від 04 грудня 2019 року у справі № 917/1739/17 саме на суд покладено обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору. У постановах Великої Палати Верховного Суду від 04 грудня 2019 року у справі № 917/1739/17 (провадження № 12-161гс19) та від 25 червня 2019 року у справі № 924/1473/15 (провадження № 12-15гс19) зроблено правовий висновок про те, що посилання суду в рішенні на інші норми права, ніж зазначені в позовній заяві, не може розумітися як вихід суду за межі позовних вимог. У зв`язку із цим суд, з`ясувавши при розгляді справи, що позивач послався не на ті норми, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх та застосовує в рішенні саме такі норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини. Визначення предмета та підстав спору є правом позивача, у той час як встановлення обґрунтованості позову - обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи.
При розгляді справи істотне значення має та обставина, що відмова в позові з причин неправильного визначення правової підстави за одночасної ідентичності матеріального змісту позовних вимог фактично скеровує позивачів на повторне звернення до суду, доведення фактичних підстав позову тощо, що не відповідатиме принципам розумності та справедливості, а також спотворює завдання цивільного судочинства, зафіксоване у статті 2 ЦПК України. Саме такі правові висновки, які є обов`язковими для застосування судами усіх інстанцій, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 08 червня 2021 року у справі № 662/397/15-ц.
У листопаді 2021 року ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду з відзивом на касаційну скаргу ОСОБА_7, в якій просив касаційну скаргу ОСОБА_7 залишити без задоволення; його касаційну скаргу задовільнити повністю; закрити касаційне провадження за касаційною скаргу ОСОБА_7 на постанову апеляційного суду, подану з підстав відсутності висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.
Відзив мотивований тим, що скаржником зроблене посилання на ухвалу Вищого адміністративного суду України від 16 березня 2016 року у справі № 816/3385/15 (провадження № К/800/54031/15), яка не є релевантною у даній справі, оскільки правове регулювання у справи № 816/3385/15 відбувалось на підставі не чинних з 10 грудня 2015 року та з 13 грудня 2017 року норм права. Під час розгляду Верховним Судом 10 лютого 2021 року справи № 755/14304/19 ним були застосовані норми права, чинні на дату його зняття з реєстрації місця проживання (06 червня 2019 року). Суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до таких висновків, хоча й не послався на них у своїй постанові. Таким чином, твердження ОСОБА_7 у касаційної скарзі про відсутність правових висновків Верховного Суду у подібних правовідносинах в обґрунтування підстав подання касаційної скарги є необґрунтованими та спростовуються наведеним. Виходячи з правових висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 10 лютого 2021 року у справи № 755/14304/19 дії Департаменту з надання адміністративних послуг Миколаївської міської ради на момент зняття його з реєстрації 06 червня 2019 року за заявою представника ОСОБА_7 на підставі поданих документів були незаконними та протиправними, оскільки рішення суду про визнання його таким, що втратив право користування спірною квартирою або про виселення без надання іншого житлового приміщення не існує.
Щодо того, що позивач ОСОБА_1 виселився зі спірної квартири на вимогу ОСОБА_7 добровільно, але не знявся з реєстрації, то в матеріалах справи відсутні будь-які докази на підтвердження цього, такі доводи касатора спростовані наявними у матеріалах справи доказами, а тому суди попередніх інстанцій не взяли їх до уваги. Крім того, в касаційній скарзі касатор суперечить сам собі та сам спростовує подібні обставини.
Для нього не виникало жодних підстав для звільнення квартири та зняття з реєстраційного обліку в ній. За відсутністю відповідних судових рішень, які б припиняли його право користування і володіння квартирою, таке право у нього фактично існує та поновлення якого практично він просить саме у цій справі.
ОСОБА_3 зазначеним процесуальним правом не скористався та постанову апеляційного суду в касаційному порядку не оскаржив. Тому існує презумпція, що постанова апеляційного суду його влаштовує та його прав не порушує. Представник ОСОБА_7 адвокат Родіонова В. Є. жодних угод про надання правової допомоги у даній справі з ОСОБА_3 не укладала, тому у межах даної справи у неї відсутні повноваження та права, спрямовані на захист прав та законних інтересів ОСОБА_3 . Таким чином, наведені нею в касаційної скарзі ОСОБА_7 доводи з цього приводу, спрямовані на висловлення правової позиції ОСОБА_3, не можуть бути узяті Верховним Судом до уваги, тому що не є безпосередньою правовою позицією самого ОСОБА_3, а є тільки припущеннями автора касаційної скарги.