ОКРЕМА ДУМКА
(спільна)
суддів Великої Палати Верховного Суду Ситнік О. М., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Прокопенка О. Б.
на постанову Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 461/12525/15-ц(провадження № 14-190цс20)
за позовом Львівської міської ради до ОСОБА_1, ОСОБА_2, Першої Львівської державної нотаріальної контори, треті особи, які не заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору, - ОСОБА_3, ОСОБА_4, Львівське комунальне підприємство "Центральне", про визнання спадщини відумерлою, визнання свідоцтва про право на спадщину за законом і договору купівлі-продажу квартири недійсними, скасування рішень про державну реєстрацію права власності та витребування майна із чужого незаконного володіння
за касаційною скаргою ОСОБА_2 (представник - адвокат Ганущин М. В.) на постанову Львівського апеляційного суду від 06 березня 2020 року, прийняту колегією суддів у складі Копняк С. М., Бойко С. М., Савуляка Р. В.
У грудні 2015 року Львівська міська рада звернулася до суду з позовною заявою, у якій зазначила, що ІНФОРМАЦІЯ_1 померла ОСОБА_5
24 лютого 2015 року приватний нотаріус Львівського міського нотаріального округу Шапіро І. В. на підставі рішення Галицького районного суду м. Львова від 28 січня 2015 року видала ОСОБА_1 свідоцтво про право на спадщину за законом на квартиру АДРЕСА_1 . Того ж дня у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно зареєстроване право власності ОСОБА_1 на цю квартиру (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна - 582352646101). У подальшому рішення суду було скасовано.
18 березня 2015 року ОСОБА_1 продав квартиру АДРЕСА_1 ОСОБА_2 . Того ж дня до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно внесено відповідний запис № 9091022 про право власності покупця на квартиру.
Оскільки свідоцтво про право на спадщину за законом видане на підставі судового рішення, яке в подальшому було скасоване, зазначене свідоцтво, на думку позивача, є недійсним. Ураховуючи те, що у спадкодавиці відсутні спадкоємці за заповітом і за законом, вважав, що спадщину слід визнати відумерлою.
На підставі статей 203, 215, 388 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), враховуючи те, що покупець придбала квартиру в особи, яка не мала права її відчужувати, позивач просив визнати недійсним зазначений договір купівлі-продажу спірної квартири та витребувати квартиру в покупця на користь міської ради.
29 листопада 2016 року Галицький районний суд м. Львова ухвалив рішення, яким у задоволенні позову відмовив.
15 червня 2017 року Апеляційний суд Львівської області залишив рішення Галицького районного суду м. Львова від 29 листопада 2016 року без змін.
Суди керувалися тим, що позивач належним чином не обґрунтував наявність порушеного права та законного інтересу, за захистом якого він звернувся до суду, що у свою чергу є підставою для відмови в позові. Львівська міська рада не є стороною оспорюваного договору, тому, звертаючись до суду з позовом про визнання недійсним договору купівлі-продажу, обрала неналежний спосіб захисту порушеного права. Враховуючи відплатність оспорюваного договору купівлі-продажу, наявність у діях власника волі на відчуження майна, факт реєстрації права власності на квартиру та добросовісність набуття ОСОБА_2 права власності, суд зробив висновок про відсутність підстав для визнання недійсним договору купівлі-продажу та витребування майна в його власника.
02 жовтня 2019 року постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду скасовано ухвалу Апеляційного суду Львівської області від 15 червня 2017 року, а справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Верховний Суд зазначив, що лише у разі відсутності спадкоємців за заповітом і за законом, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини, а також відмови від її прийняття суд за заявою відповідного органу місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини може визнати спадщину відумерлою.
Юридичний факт, на підставі якого продавець набув право власності на квартиру, а саме рішення Галицького районного суду м. Львова від 28 січня 2015 року у справі № 461/15161/14, скасував Апеляційний суд Львівської області 19 червня 2015 року. Тому права позивача щодо квартири є порушеними. Він вправі звертатися до суду з вимогами про визнання спадщини відумерлою на підставі статті 1277 ЦК України, оскільки згідно із вказаним рішенням апеляційного суду не було спільного проживання однією сім`єю спадкодавиці з продавцем, а останній не є спадкоємцем квартири за законом.
Апеляційний суд належно не перевірив доводи апеляційної скарги про порушення прав та інтересів позивача і не оцінив надані останнім докази. Оскільки від цього залежить висновок щодо визнання свідоцтва про право на спадщину та договору купівлі-продажу квартири недійсними та про витребування майна із чужого незаконного володіння, а Верховний Суд не може досліджувати докази та встановлювати обставини справи, її необхідно передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
06 березня 2020 року постановою Львівського апеляційного суду рішення Галицького районного суду м. Львова від 29 листопада 2016 року скасовано, позов задоволено частково. Визнано недійсним свідоцтво про право на спадщину за законом і скасовано відповідне рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень. Визнано спадщину на квартиру відумерлою та передано територіальній громаді міста Львова відповідно до закону. Витребувано на користь позивача квартиру від покупця. У задоволенні позовних вимог про визнання недійсним договору купівлі-продажу та про скасування державної реєстрації за цим договором відмовлено.
Постанову мотивовано тим, що зміна власника спірної квартири відбулась на підставі судового рішення, яке в подальшому було скасоване, тому є підстави для скасування рішення суду першої інстанції в частині відмови в задоволенні вимоги про визнання зазначеного свідоцтва недійсним. Таку вимогу треба задовольнити відповідно до статті 1301 ЦК України. Встановивши відсутність спадкоємців за заповітом і за законом та дотримання позивачем вимоги про подання заяви про визнання спадщини відумерлою після спливу одного року з часу її відкриття, суд першої інстанції не врахував, що права позивача порушені, та помилково виснував про обрання позивачем неналежного способу захисту, не вказавши, у який спосіб він міг захистити його інтерес. З огляду на вказане є підстави для задоволення вимоги про визнання квартири відумерлою спадщиною та передачу її територіальній громаді відповідно до закону.
Вимоги про визнання недійсним договору купівлі-продажу та про скасування за цим договором державної реєстрації права власності не підлягають задоволенню, оскільки позивач обрав неналежний спосіб захисту. Проте це не виключає обґрунтованості та доведеності вимог про визнання спадщини відумерлою, визнання недійсним свідоцтва про право власності на майно, витребування квартири від добросовісного набувача та скасування державної реєстрації права власності на майно.
30 березня 2020 року ОСОБА_2 подала касаційну скаргу, у якій просить скасувати постанову апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції.
Касаційна скарга мотивована незастосуванням висновків Верховного Суду, наведених у постановах від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16-ц, 20 березня 2019 року у справі № 521/8368/15-ц, 26 вересня 2019 року у справі № 2-4352/11, 04 жовтня 2019 року у справі № 759/14874/15-ц, 09 жовтня 2019 року у справі № 367/2829/16-ц, 10 жовтня 2019 року у справі № 592/7963/16-ц, 16 жовтня 2019 року у справі № 367/5525/16-ц, 13 листопада 2019 року у справі № 645/4220/16-ц, 18 березня 2020 року у справі № 199/7375/16-ц щодо добросовісності набуття спірного майна покупцем.
Вважає, що підстав для витребування майна на користь позивача немає, оскільки останній не є власником спірного майна. Судом не застосовано постанову Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16. Одночасно заявниця посилається на незастосування постанов Верховного Суду у складі Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 вересня 2019 року у справі № 2-4353/11 та від 20 березня 2019 року у справі № 521/8368/15, відповідно до яких конструкція, за якої добросовісний набувач втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат, є неприйнятною та покладає на добросовісного набувача індивідуальний та надмірний тягар.
16 грудня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, посилаючись на вимоги пункту 7 розділу "Перехідні положення" та частини п`ятої статті 403 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).
Керувався необхідністю відступити від висновку Верховного Суду України про те, що майно, яке вибуло з володіння власника на підставі судового рішення, ухваленого щодо цього майна, але надалі скасованого, вважається таким, що вибуло з володіння власника поза його волею (постанови від 24 червня 2015 року у справі № 6-251цс15, від 21 грудня 2016 року у справі № 6-2233цс16, від 18 січня 2017 року у справі № 6-2776цс16).
Також вважав, що у справі, яка переглядається, Велика Палата Верховного Суду в силу визначених процесуальним законом повноважень, повинна вирішити виключну правову проблему для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики. Це необхідно для чіткого визначення балансу захисту прав попереднього власника і нинішнього власника майна з метою належного захисту права власності.
14 грудня 2022 року постановою Великої Палати Верховного Суду касаційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково. Постанову Львівського апеляційного суду від 06 березня 2020 року: в частині задоволення позову про визнання недійсним свідоцтва про право власності на спадщину за законом; відмови у задоволенні позову про визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири і скасування відповідного рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень за спадкоємцем залишено без змін. Постанову Львівського апеляційного суду від 06 березня 2020 року в частині задоволення позовних вимог про: скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень права власності на квартиру за покупцем; передачу її територіальній громаді міста Львова; витребування квартири від покупця та в частині позовних вимог до нотаріуса скасовано. У цій частині вказаних позовних вимог залишено в силі рішення Галицького районного суду м. Львова від 29 листопада 2016 року, змінивши його в мотивувальній частині, яку викладено в редакції цієї постанови.
Велика Палата Верховного Суду керувалася тим, що у цій справі підлягає застосуванню аналогія закону, що регулює подібні правовідносини, зокрема положення статті 1280 ЦК України. За встановлених фактичних обставин справи про відчуження спадкового майна територіальна громада має право лише на відшкодування спадкоємцем, що отримав та незаконно відчужив спадщину, вартості спадкового майна за ринковими цінами, а тому позовні вимоги територіальної громади про визнання спадщини відумерлою та витребування майна на її користь задоволенню не підлягають.
Позивач не є власником або законним користувачем спірного майна, яке незаконно вибуло з його володіння, а тому у нього немає підстав для витребування майна на свою користь як неволодіючого власника або користувача на підставі вимог статті 388 ЦК України.
Свідоцтво про право на спадщину за законом, видане продавцю як спадкоємцю четвертої черги на підставі скасованого рішення суду про встановлення факту спільного проживання однією сім`єю, є правовстановлюючим документом на підтвердження його права на спадкування, а тому висновок апеляційного суду про його скасування є обґрунтованим і таке свідоцтво про спадщину підлягає скасуванню, оскільки продавець, якому воно видане, не мав права на спадкування.
Щодо позовних вимог про скасування рішення про державну реєстрацію права власності за продавцем, то позивач обрав спосіб захисту його порушеного права, який не узгоджувався зі змістом статті 26 Закону України від 01 липня 2004 року № 1952-IV "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень".
Суд апеляційної інстанції обґрунтовано відмовив у задоволенні позову про визнання договору купівлі-продажу недійсним з огляду на те, що такий спосіб захисту не є ефективним. Реституція як спосіб захисту цивільного права (частина перша статті 216 ЦК України) застосовується лише в разі наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним чи який визнано недійсним. У зв`язку із цим вимога про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, за правилами реституції може бути пред`явлена тільки стороні недійсного правочину.
Частково не погоджуємося з висновками Великої Палати Верховного Суду, тому відповідно до частини третьої статті 35 ЦПК України висловлюємо окрему думку.
Відумерла спадщина (також безхазяйне майно, безгосподарне майно, відумерле майно або виморочне майно) - в цивільному праві майно померлого, яке не переходить до його спадкоємців. Відумерла спадщина може утворитися, якщо на день смерті спадкодавця не виявиться спадкоємців ні згідно із законом, ні за заповітом, а також якщо жоден із спадкоємців не прийняв спадку або всі спадкоємці позбавлені спадку заповітом. Якщо за відсутності спадкоємців згідно із законом заповідано не все майно, то відумерлою спадщиною признається незаповідана частина майна.
За часи незалежності України питання відумерлості спадщини було врегульовано по-різному.
Так, до 01 січня 2004 року був чинний ЦК Української РСР від 1963 року, який у статті 524 визначав, що якщо немає спадкоємців ні за законом, ні за заповітом, або жоден з спадкоємців не прийняв спадщини, або всі спадкоємці позбавлені заповідачем спадщини, майно померлого за правом спадкоємства переходить до держави. Тобто спадкоємцем за законом за умови, що у спадкодавця відсутні спадкоємці за законом чи за заповітом, визнавалася держава в особі компетентних органів.
У частині першій статті 1277 ЦК України (в редакції, чинній на час подання позову до суду) закріплено, що у разі відсутності спадкоємців за заповітом і за законом, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини, а також відмови від її прийняття орган місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини зобов`язаний подати до суду заяву про визнання спадщини відумерлою.
ЦК України 2003 року зазначив про необхідність судового рішення про визнання спадщини відумерлою та про передачу такого майна у власність територіальної громади за місцем відкриття спадщини.
Спадщина визнається судом відумерлою у разі:
- якщо відсутні спадкоємці за заповітом і за законом;
- усунення спадкоємців від права на спадкування (стаття 1224 ЦК України);
- неприйняття спадкоємцями спадщини (стаття 1272 ЦК України);
- відмови від її прийняття (стаття 1273 ЦК України).
Заява про визнання спадщини відумерлою подається після спливу одного року з часу відкриття спадщини (частина друга статті 1277 ЦК України).
Спадщина, визнана судом відумерлою, переходить у власність територіальної громади за місцем відкриття спадщини (частина третя статті 1277 ЦК України в редакції, чинній на час подання позову до суду, та частина перша статті 60 Закону України від 21 травня 1997 року № 280/97-ВР "Про місцеве самоврядування в Україні" (далі - Закон № 280/97-ВР)).
Разом з тим, зі зміною законодавчого регулювання питання спадкування та переходу права на спадок, який залишився без спадкоємця, не було приведено у відповідність нормативні акти, які б унормовували процедуру такого переходу та порядок дій компетентних органів.
25 серпня 1998 року постановою № 1340 Кабінету Міністрів України затверджено Порядок обліку, зберігання, оцінки конфіскованого та іншого майна, що переходить у власність держави, і розпорядження ним (далі - Порядок № 1340).
Відповідно до норм права, які діяли до набуття чинності 01 січня 2004 року ЦК України, до того моменту, коли відумерла спадщина перейде у власність територіальної громади, з метою належного контролю за нерухомим майном, власник якого помер, а спадщина не прийнята в установленому законом порядку, на державу в особі податкових органів покладався обов`язок з виявлення, взяття на облік та збереження відумерлої спадщини.
З 01 січня 2014 року усі вимоги щодо виявлення, взяття на облік та збереження відумерлої спадщини покладаються на територіальну громаду в особі органу місцевого самоврядування.
Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно з частиною першою статті 2 Закону № 280/97-ВР місцеве самоврядування в Україні - це гарантоване державою право та реальна здатність територіальної громади - жителів села чи добровільного об`єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища, міста - самостійно або під відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України.
Служба в органах місцевого самоврядування - це професійна, на постійній основі діяльність громадян України, які займають посади в органах місцевого самоврядування, що спрямована на реалізацію територіальною громадою свого права на місцеве самоврядування та окремих повноважень органів виконавчої влади, наданих законом (стаття 1 Закону України від 07 червня 2001 року № 2493-III "Про службу в органах місцевого самоврядування" (далі - Закон № 2493-III)).
Основними обов`язками посадових осіб місцевого самоврядування за вимогами статті 8 Закону № 2493-III є, зокрема, є:
- додержання Конституції і законів України, інших нормативно-правових актів, актів органів місцевого самоврядування;
- забезпечення відповідно до їх повноважень ефективної діяльності органів місцевого самоврядування;
- сумлінне ставлення до виконання службових обов`язків;
- недопущення дій чи бездіяльності, які можуть зашкодити інтересам місцевого самоврядування та держави.
Відповідно до висновку Верховного Суду у складі касаційного адміністративного суду у постанові від 28 лютого 2020 року у справі № П/811/1015/16, виходячи з принципу "належного урядування", державні органи зобов`язати діяти вчасно та в належний спосіб.
У рішенні від 20 жовтня 2011 року у Справі "Рисовський проти України" (заява № 29979/04) Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) закріпив, що державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб, у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права. На державні органи покладено обов`язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси. Потреба виправити минулу "помилку" не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу. Іншими словами, державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов`язків. Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися коштом осіб, яких вони стосуються.
З аналізу актів, прийнятих органами місцевого самоврядування, вбачається, що місцеві ради затверджують Порядок обліку, зберігання та оцінки безхазяйного майна та відумерлої спадщини. Аналогічного положення Львівської міської ради у відкритому доступі не розміщено.