У х в а л а
16 лютого 2023 року
м. Київ
Справа № 595/524/18
Провадження № 14-111цс22
Велика Палата Верховного Суду у складі
судді-доповідача Гудими Д. А.,
суддів Британчука В. В., Григор`євої І. В., Гриціва М. І., Єленіної Ж. М., Желєзного І. В., Золотнікова О. С., Катеринчук Л. Й., Крет Г. Р., Лобойка Л. М., Пількова К. М., Прокопенка О. Б., Ситнік О. М., Ткача І. В., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Чумаченко Т. А., Штелик С. П.
ознайомилася з матеріалами справи за позовом ОСОБА_1 (далі - позивач) до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7 (далі разом - відповідачі), третя особа, яка не заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, - Служба у справах дітей Бучацької міської ради, про усунення перешкод у користуванні майном шляхом виселення
за касаційною скаргою позивача на рішення Бучацького районного суду Тернопільської області від 15 лютого 2019 року та постанову Тернопільського апеляційного суду від 23 червня 2021 року і
в с т а н о в и л а :
16 квітня 2018 року позивач звернувся до суду з позовною заявою, у якій просив усунути перешкоди у праві користування майном шляхом виселення відповідачів із належного йому на праві власності та самовільно зайнятого ними житлового будинку з надвірними будівлями та спорудами за адресою: АДРЕСА_1 (далі - будинок). Мотивував позов так:
- після отримання у спадщину будинку позивач вирішив його продати. Жителька села, у якому розташований цей будинок, - ОСОБА_8 (матір ОСОБА_2 ) - запропонувала позивачу продати будинок їй. Позивач просив 12 000 дол. США. Вона погодилася та просила зачекати, поки знайде необхідні кошти;
- ОСОБА_8 та її син знали, де позивач зберігає ключі від будинку та усіх надвірних споруд, оскільки проживали поруч та раніше перебували у дружніх відносинах із сім`єю позивача. Без отримання дозволу останнього вони проникли у будинок та поселилися у ньому;
- відповідачі не є родичами позивача. Він неодноразово їх повідомляв, що забороняє користуватися своїм майном. Представник позивача надсилав вимогу про виселення. Відповідачі її не виконали;
- згідно з відомостями Порохівської сільської ради у будинку ніхто не зареєстрований. Проживання відповідачів у будинку перешкоджає позивачу його продати.
15 лютого 2019 року Бучацький районний суд Тернопільської області ухвалив рішення про відмову у задоволенні позову. Мотивував рішення так:
- згідно з розпискою позивача він 11 березня 2014 року отримав від ОСОБА_8 72 000 грн;
- згідно з розпискою доньки позивача - ОСОБА_9 - 23 червня 2015 року вона отримала від ОСОБА_8 1 800 дол. США (39 600 грн) як "борг батька ОСОБА_1 (за будинок в с. Порохова Бучацького району)";
- за повідомленням Бучацького відділення поліції Теребовлянського відділу поліції ГУНП в Тернопільській області кримінальне провадження № 12016210060000100 від 16 березня 2018 року розпочато за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого частиною першою статті 190 Кримінального кодексу України, проводяться слідчо-розшукові дії;
- представник позивача не довів належними доказами, що відповідачі без будь-якого попередження і без отримання дозволу проникли у належний позивачу на праві власності будинок та самовільно вселилися в нього.
20 червня 2019 року Тернопільський апеляційний суд прийняв постанову, згідно з якою скасував рішення суду першої інстанції й ухвалив нове - про задоволення позову. Аргументував постанову так:
- суд першої інстанції не оцінив належно те, що єдиним власником будинку є позивач, який заперечує наявність передбачених законом підстав для проживання відповідачів у будинку;
- відповідачі не є членами сім`ї позивача; відповідні договори, які би надавали їм право проживати у будинку, сторони у передбачений законом спосіб не укладали;
- ні домовленість у 2014 році позивача з ОСОБА_8 щодо купівлі-продажу будинку, ні сплата нею на виконання цієї домовленості впродовж 2014-2015 років коштів за будинок частково самому позивачу, а частково його доньці, ні кримінальне провадження стосовно вчинення позивачем шахрайства щодо ОСОБА_8 не є належним підтвердженням наявності у відповідачів передбачених законом підстав для зайняття будинку і на час розгляду справи не спростовують право власності позивача на цей об`єкт;
- оплата вартості будинку та невиконання позивачем умов його домовленості з ОСОБА_8 щодо продажу будинку не позбавляє останню можливості захисти порушене право у передбачений законом спосіб.
24 березня 2021 року Верховний Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду прийняв постанову, згідно з якою скасував постанову апеляційного суду та передав йому справу на новий розгляд. Обґрунтував постанову так:
- суд апеляційної інстанції належно не з`ясував підстави вселення та подальшого проживання відповідачів у будинку, бо ОСОБА_2 зазначила, що відповідачі вселилися за попередньою згодою позивача, а також вказала, що відповідно до розписки позивача та його доньки 11 березня 2014 року та 23 червня 2015 року позивач отримав від ОСОБА_8 72 000 грн і 1 800 дол. США як оплату вартості будинку;
- апеляційний суд не взяв до уваги, що виселення особи з житла без надання іншого жилого приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та житла, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції про захист прав людини й основоположних свобод (далі - Конвенція), є необхідним у демократичному суспільстві. Відповідність виселення відповідачів гарантіям статті 8 Конвенції апеляційний суд не оцінив;
- суд апеляційної інстанції належно не встановив справжній характер спірних правовідносин, зокрема: чи відповідачі дійсно вселилися у будинок позивача та проживали там із 2014 року до часу звернення до суду у 2018 році без згоди власника, чи мали таку згоду (мовчазну або усну); яким є справжнє призначення отриманих позивачем коштів згідно з його розпискою та розпискою його доньки; чи мали відповідачі інше житло до вселення у будинок і на час розгляду справи про виселення;
- суди не встановили, чи мають відповідачі інше місце проживання, яке буде придатним для малолітньої дитини - ОСОБА_7 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ).
23 червня 2021 року Тернопільський апеляційний суд прийняв постанову, згідно з якою залишив без змін рішення суду першої інстанції. Мотивував постанову так:
- отримані позивачем кошти є платежем ОСОБА_8 у рахунок придбання будинку у майбутньому;
- підставою вселення відповідачів у будинок та проживання там із 2014 року є усна домовленість позивача з ОСОБА_8 щодо укладення договору купівлі-продажу будинку та надання нею грошей за придбання будинку у майбутньому. Це вказує на те, що ОСОБА_2 разом із сім`єю вселилися у будинок зі згоди позивача;
- позивач теж зазначив, що відповідачі проживають у будинку без документів, користуючись його доброю волею, що підтверджує вселення відповідачів зі згоди позивача;
- у відповідачів відсутнє інше житло. Отже, немає підстави для їхнього виселення без надання іншого жилого приміщення згідно зі статтею 116 Житлового кодексу України (далі - ЖК України);
- безпідставними є доводи позивача про те, що отримані ним згідно з розпискою на ім`я ОСОБА_8 72 000 грн не є підтвердженням плати за придбання будинку у майбутньому через відсутність у цій розписці відповідної вказівки, бо позивач не заперечує отримання коштів і не наводить обставин, які би спростували призначення коштів;
- не можна взяти до уваги доводи про неналежність розписки доньки позивача, оскільки згідно з цією розпискою вона отримала від ОСОБА_8 1 800 дол. США (39 600 грн) у рахунок вартості будинку.
22 липня 2021 року позивач подав касаційну скаргу. Просив скасувати рішення Бучацького районного суду Тернопільської області від 15 лютого 2019 року, постанову Тернопільського апеляційного суду від 23 червня 2021 року та прийняти нове рішення про задоволення позову. Аргументував касаційну скаргу так:
- суди першої та апеляційної інстанцій застосували норми права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17, Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 5 липня 2018 року у справі № 522/15074/17, від 4 березня 2019 року у справі № 143/1410/17 та від 16 грудня 2020 року у справі № 182/7347/18, Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 вересня 2019 року у справі № 320/1384/17-ц;
- єдиною нормою матеріального права, яку застосували суди першої та апеляційної інстанцій для відмови у задоволенні позову, викладена у частині третій статті 116 ЖК України;
- треба застосовувати приписи статей 391 і глави 32 "Право користування чужим майном" Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), бо регулювання житлових відносин положеннями ЖК України, прийнятого 30 червня 1983 року, не відповідає реаліям і змісту теперішніх суспільних відносин. ЦК України є кодифікованим актом, прийнятим пізніше. Тому темпоральну колізію норм права треба вирішувати на користь приписів ЦК України (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17);
- розписка позивача на ім`я ОСОБА_8, згідно з якою він отримав 72 000 грн, не містить даних про те, що ці кошти вона передала саме за будинок. Позивач склав розписку про те, що ОСОБА_8 повернула кошти, які заборгувала матері позивача. Він не міг прийняти гроші у рахунок вартості будинку, бо не був власником останнього на день складення розписки;
- позивач не знав про існування розписки, яку видала його донька. Він не доручав їй отримання грошей. Вона не мала повноважень розпоряджатися майном позивача. Крім того, позивач приблизно з 2005 року не спілкується з донькою, не має її контактів;
- припинення права відповідачів на користування будинком шляхом їх виселення відповідає критерію пропорційності, оскільки сторони не мали домовленості про проживання там відповідачів. Останні позбавили позивача права користування та розпорядження будинком. Вони не надали, а суд не здобув доказів відсутності у відповідачів іншого житла.