Постанова
Іменем України
14 грудня 2022 року
м. Київ
Справа № 130/3548/21
Провадження № 14-82цс22
Велика Палата Верховного Суду у складі:
судді-доповідача Ткачука О. С.,
суддів Британчука В. В., Власова Ю. Л., Григор`євої І. В., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Катеринчук Л. Й., Крет Г. Р., Лобойка Л. М., Пількова К. М., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Сімоненко В. М., Ткача І. В., Штелик С. П.
розглянула у порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_1 до Акціонерного товариства "Українська залізниця" про скасування наказу про відсторонення від роботи, поновлення на посаді та стягнення заробітної плати
за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Вінницького апеляційного суду від 04 травня 2022 року, прийняту у складі колегії суддів Голоти Л. О., Денишенко Т. О., Рибчинського В. П.
ІСТОРІЯ СПРАВИ
1. Короткий зміст позовних вимог
1.1. У грудні 2019 року в Китайській Народній Республіці у людей були зафіксовані перші випадки раніше невідомої інфекційної хвороби. За короткий час вона поширилася у багатьох країнах і розвинулася у пандемію.
1.2. Всесвітня організація охорони здоров`я (ВООЗ) 30 січня 2020 року визнала надзвичайну ситуацію в галузі міжнародної охорони здоров`я, яка може спричинити серйозний вплив на здоров`я населення, внесла заходи з боротьби проти захворювання до тимчасових рекомендацій згідно з Міжнародними медико-санітарними правилами 2005 року, а також затвердила його офіційну назву - коронавірусна хвороба 2019 (COVID-19).
1.3. У грудні 2020 року у світі почалася масова вакцинація проти цієї хвороби. Станом на 15 листопада 2021 року, за офіційними звітами ВООЗ, у світі введено 7,52 млрд доз вакцини від COVID?19; 52,2 % населення світу отримало першу дозу.
1.4. В Україні заходи щодо запобігання, профілактики та лікування COVID-19 почали запроваджувати на початку 2020 року. Серед таких заходів також є вакцинація, у тому числі обов`язкове профілактичне щеплення.
1.5. Станом на кінець 2020 року на COVID-19 в Україні захворіло більше 1 мільйона 163 тисяч людей, від хвороби померло 18 680 осіб. На початок грудня 2021 року хворих уже було більше 3 мільйонів 450 тисяч, летальних випадків - понад 86 тисяч.
1.6. У грудні 2021 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до Акціонерного товариства "Укрзалізниця" в особі виробничого підрозділу "Жмеринська дистанція колії" регіональної філії "Південно-Західна залізниця" Акціонерного товариства "Українська залізниця" (далі - АТ "Укрзалізниця").
1.7. Позов обґрунтований тим, що 10 грудня 2021 року їй було вручено наказ про відсторонення від роботи з 11 грудня 2021 року до моменту усунення нею причин відсторонення - надання підтверджувального документа про обов`язкове профілактичне щеплення від COVID-19 або копії медичного висновку про наявність протипоказань до такої вакцинації.
1.8. Позивачка вважала такий наказ незаконним та просила його скасувати з підстав того, що законодавством України не передбачено відсторонення працівника від роботи з причини відсутності у нього щеплення від СОVID-19.
1.9. Посилаючись на положення статті 43 Конституції України, статей 2, 2-1, 46, 147 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України), ОСОБА_1 просила скасувати наказ від 10 грудня 2021 року про відсторонення від роботи, поновити її на займаній посаді - чергової по переїзду, стягнути з відповідача заробітну плату за час відсторонення від роботи.
2. Короткий зміст рішення та додаткового рішення суду першої інстанції
2.1. Рішенням Жмеринського міськрайонного суду Вінницької області від 24 січня 2022 року позов задоволено. Скасовано наказ виробничого підрозділу "Жмеринська дистанція колії" регіональної філії "Південно-Західна залізниця" АТ "Укрзалізниця" від 10 грудня 2021 року про відсторонення позивачки від роботи. Стягнуто з АТ "Укрзалізниця" в особі виробничого підрозділу "Жмеринська дистанція колії" регіональної філії "Південно-Західна залізниця" на користь ОСОБА_1 середню заробітну плату за час вимушеного прогулу в розмірі 10 612 грн.
2.2. Додатковим рішенням Жмеринського міськрайонного суду Вінницької області від 02 березня 2022 року поновлено ОСОБА_1 на роботі черговим по переїзду 4 розряду 3-го околодку виробничого підрозділу "Жмеринська дистанція колії" регіональної філії "Південно-Західна залізниця" АТ "Укрзалізниця".
2.3. Ухвалюючи вищезазначене судове рішення, суд першої інстанції виходив з того, що в Україні відсутні закони, які передбачають право роботодавців відсторонювати від роботи працівників, які відмовились від вакцинації проти COVID-19.
2.4. На думку суду першої інстанції, відсторонення від роботи є втручанням у право людини на працю та право заробляти працею на життя, що є порушенням конституційних прав і свобод з огляду на положення статті 43 Основного Закону. У той же час суд зазначив, що в разі якщо таке втручання відбувається, то воно має бути на підставі закону, переслідувати легітимну мету та бути необхідним у демократичному суспільстві.
2.5. Рішення про відсторонення ОСОБА_1 від виконання своїх посадових обов`язків, що прийнято з посиланням на постанову Кабінету Міністрів України від 09 грудня 2020 року № 1236 "Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2" (далі - Постанова № 1236), на думку суду першої інстанції, є протиправним, оскільки Кабінет Міністрів України не має права вносити зміни у законодавство підзаконними актами, а без відповідних змін таке втручання суперечить вимогам статті 92 Конституції України та статті 12 Закону України від 06 квітня 2000 року № 1645-ІІІ "Про захист населення від інфекційних хвороб" (далі - Закон № 1645-ІІІ).
2.6. Крім того, суд першої інстанції наголосив, що наказ про відсторонення позивачки не містить відомостей щодо її відмови здійснити щеплення, що вказує на безпідставність такого відсторонення.
2.7. Суд першої інстанції дійшов висновку, що відповідач не зміг довести, що обмежувальний захід у вигляді відсторонення позивачки від роботи, до якого він вдався і який мав для останньої негативні наслідки, сприяв досягненню заявленої державними органами мети запобіганню зараженню вірусом.
2.8. Також в оспорюваному наказі не встановлено кінцевого терміну відсторонення, що, на думку суду першої інстанції, не відповідає трудовому законодавству, оскільки таке відсторонення може тривати невизначений проміжок часу, що по своїй суті є аналогічним до звільнення.
2.9. Додаткове рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що в описовій та мотивувальній частинах рішення суд обґрунтував підстави задоволення позовної вимоги про поновлення на роботі, проте в резолютивній частині рішення не вирішив питання про таке поновлення.
3. Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції
3.1. Постановою Вінницького апеляційного суду від 04 травня 2022 року рішення Жмеринського міськрайонного суду Вінницької області від 24 січня 2022 року скасовано та ухвалено нове, яким у задоволенні позовних вимог відмовлено.
3.2. Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що, відсторонюючи позивачку від роботи, відповідач діяв у спосіб та в межах повноважень, передбачених законом, зокрема статтею 46 КЗпП України та частиною другою статті 12 Закону № 1645-ІІІ. У наказі про відсторонення зазначені підстави та строк такого відсторонення. Позивачка була ознайомлення із цим наказом, про що свідчить її підпис.
3.3. Суд вважав, що вимога про обов`язкове профілактичне щеплення проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, працівників підприємств, установ та організацій, включених до Переліку об`єктів державної власності, що мають стратегічне значення для економіки і безпеки держави, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 04 березня 2015 року № 83 (далі - Перелік № 83), з огляду на потребу охорони громадського здоров`я, а також здоров`я заінтересованих осіб є виправданою. Тобто в цьому питанні принцип важливості суспільних інтересів превалює над особистими правами, адже таке втручання має об`єктивні підстави та є обґрунтованим.
3.4. Отже, апеляційний суд дійшов висновку, що відсторонення ОСОБА_1 від роботи було здійснено відповідно до норм чинного законодавства.
4. Короткий зміст наведених у касаційній скарзі вимог
4.1. У квітні 2022 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати постанову Вінницького апеляційного суду від 04 травня 2022 року та залишити в силі рішення Жмеринського міськрайонного суду Вінницької області від 24 січня 2022 року і додаткове рішення цього ж суду від 02 березня 2022 року.
4.2. Касаційна скарга обґрунтована тим, що, приймаючи оскаржувану постанову, суд апеляційної інстанції не врахував, що ні Законом № 1645-ІІІ, ні профільним законодавством України, ні резолюцією Парламентської асамблеї Ради Європи від 27 січня 2021 року № 2361 (2021) "Вакцини проти СОVID-19: етичні, юридичні та практичні міркування", ні Дорожньою картою з впровадження вакцини від гострої респіраторної хвороби СОVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, і проведення масової вакцинації, у відповідь на пандемію СОVID-19 в Україні у 2021 - 2022 роках, затвердженою наказом Міністерства охорони здоров`я України (далі - МОЗ) від 24 грудня 2020 року № 3018 (у редакції наказу МОЗ від 09 лютого 2021 № 213), не визначено обов`язковим щеплення від СОVID-19.
4.3. Також апеляційний суд на власний розсуд трактував норми матеріального права щодо правомірності відсторонення особи від роботи через відмову зробити щеплення проти СОVID-19. При цьому ОСОБА_1 вказує, що в Україні відсутні закони, які передбачають право роботодавців відсторонювати від роботи працівників, які відмовились від вакцинації проти СОVID-19.
4.4. Частина шоста статті 12 Закону № 1645-ІІІ визначає порядок проведення профілактичних щеплень, а також передбачає порядок, згідно з яким установлюється та оформлюється документально факт відмови особи від проведення щеплення.
4.5. Заявниця зазначила, що апеляційний суд не врахував, що відповідач у справі не надав жодних доказів, які б свідчили про те, що вона у встановленому законом порядку відмовилась від щеплення проти СОVID-19, як це передбачено частиною шостою статті 12 Закону № 1645-ІІІ. Оспорюваний наказ прийнятий відповідачем на підставі одного лише факту відсутності у позивачки вакцинації від СОVID-19 (станом на дату прийняття вказаного наказу), який сам по собі не створює жодних юридичних наслідків та не засвідчує юридичного факту відмови або ухилення від щеплення чи ненадання документа про наявність протипоказань щодо проведення такого щеплення.
4.6. Заявниця вказувала і на те, що роботодавець не надав їй достатньо часу для проведення вакцинації, а також відповідно до статті 30 Закону України від 24 лютого 1994 року № 4004-XII "Про забезпечення санітарного і епідемічного благополуччя населення" (далі - Закон № 4004-XII) не вчинив заходів, спрямованих на проведення обов`язкових профілактичних щеплень проти СОVID-19 працівниками установи.
4.7. ОСОБА_1 також зазначила, що суд апеляційної інстанції залишив поза увагою те, що відповідач у жодний спосіб не довів, що обмежувальний захід у виді відсторонення її від роботи, до якого він вдався і який мав для неї негативні наслідки, сприяв досягненню заявленої державними органами мети запобігання зараженню вірусом осіб, які не підлягають вакцинації, але при цьому відповідно до чинного законодавства мають право на безпечне користування транспортом.
4.8. Заявниця посилалася на те, що відсторонення від роботи за відсутності щеплення проти СОVID-19 ставить її у нерівні умови з іншими особами, які не увійшли до Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням (затвердженого наказом МОЗ від 04 жовтня 2021 року № 2153 зі змінами, внесеними наказами МОЗ від 01 листопада 2021 року № 2393 та 30 листопада 2021 року № 2664; далі - Перелік № 2153 і наказ МОЗ № 2153 відповідно), і це негативно вплинуло на її права, гарантовані Конституцією України, що є нічим іншим, як дискримінацією.
4.9. Крім того, ОСОБА_1 вказує на існування низки рішень судів першої та апеляційної інстанцій в аналогічних справах, які містять прямо протилежні висновки при застосуванні одних і тих же норм права, зокрема норм статті 46 КЗпП України, пункту 5 частини першої статті 7 Закону № 4004-XII та статті 12 Закону № 1645-ІІІ; відсутність правових висновків Верховного Суду у справах про відсторонення працівників від роботи з підстав їх відмови або ухилення від обов`язкових профілактичних щеплень проти СОVID-19.
5. Позиція інших учасників справи
5.1. У відзиві на касаційну скаргу АТ "Укрзалізниця" просить залишити касаційну скаргу ОСОБА_1 без задоволення, а оскаржувану постанову апеляційного суду - без змін, посилаючись на її законність та обґрунтованість.
5.2. Відзив обґрунтований тим, що суд першої інстанції не застосував норм Закону № 1645-ІІІ та КЗпП України, які підлягали застосуванню, а також неправильно розтлумачив наказ МОЗ № 2153, що стало однією з підстав обґрунтованого скасування судом апеляційної інстанції рішення суду першої інстанції.
5.3. Позиція ОСОБА_1 про недотримання відповідачем медичної процедури оформлення відмови працівника від щеплення є її суб`єктивним міркуванням, яке не ґрунтується на законі. Сама позивачка не заперечує факту відмови від вакцинації, а керівник підприємства не повинен очікувати виконання будь-якої формальної процедури з боку працівника для убезпечення населення від потенційної загрози зараження небезпечним для людей вірусом.
5.4. На спростування доводів ОСОБА_1 про те, що роботодавець не надав їй достатньо часу для проведення вакцинації, а також не вчинив заходів, спрямованих на проведення обов`язкових профілактичних щеплень проти СОVID-19 працівників установи, АТ "Укрзалізниця" зазначило, що ОСОБА_1 заздалегідь, 26 листопада 2021 року, була повідомлена про необхідність пред`явлення безпосередньому керівнику не пізніше 08 грудня 2021 року документів на підтвердження вакцинації або лікарського висновку про наявність протипоказань для такого щеплення. У листі-ознайомленні роботодавець зробив посилання на сайт МОЗ, який визначає перелік медичних установ, де можна зробити щеплення від СОVID-19.
5.5. Також у касаційній скарзі ОСОБА_1 посилалася на те, що жодним нормативним актом не передбачено право відсторонення працівника від роботи з підстав відсутності у нього щеплення від СОVID-19. На спростування таких доводів товариство зазначило, що, вирішуючи питання про співвідношення норм статей 3 та 43 Конституції України, не можна не визнати пріоритетність забезпечення безпеки, життя і здоров`я людини над правом на працю. Тому, на думку товариства, застосування статті 46 КЗпП України до спірних правовідносин є правильним.
5.6. АТ "Укрзалізниця" також звернуло увагу на те, що уряд України з метою забезпечення безпеки здоров`я населення від загрози СОVID-19 ухвалив рішення про обов`язкове щеплення лише обмеженого кола підприємств та установ, до якого включено також АТ "Укрзалізниця", тому позивачка мала право вибору між збереженням свого робочого місця (при виконанні умов щодо щеплення) або переведенням на іншу роботу чи розірванням трудового договору. Отже, відповідач не вважає введення тимчасових обмежень в умовах праці для ОСОБА_1 (на рівних зі всіма умовах) дискримінацією, як і те, що надання довідки про вакцинацію є порушенням права на приватне життя.
6. Рух справи в суді касаційної інстанції
6.1. Ухвалою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 23 травня 2022 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано її матеріали із суду першої інстанції.
6.2. Ухвалою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 07 липня 2022 року справу призначено до судового розгляду.
6.3. Ухвалою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 03 серпня 2022 рокусправу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини п`ятої статті 403 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).
6.4. Відповідно до частини п`ятої статті 403 ЦПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.
7. Обґрунтування підстав передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду
7.1. Передаючи справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, колегія суддів Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду посилалася на те, що з касаційної скарги вбачається існування низки рішень судів першої та апеляційної інстанцій в аналогічних справах, які містять прямо протилежні висновки при застосуванні одних і тих же норм права; вказала на неоднаковий підхід до застосування норм статті 46 КЗпП України, пункту 5 частини першої статті 7 Закону № 4004-XII та статті 12 Закону № 1645-ІІІ при перегляді справ про відсторонення працівників від роботи з підстав їх відмови або ухилення від обов`язкових профілактичних щеплень проти СОVID-19; зазначила про відсутність висновків Верховного Суду щодо питання застосування норм права у подібних правовідносинах.
7.2. Колегія суддів Касаційного цивільного суду вказала на те, що національне законодавство з питань відсторонення від роботи у зв`язку з ухиленням від профілактичних щеплень та запроваджене підзаконними актами регулювання відсторонення від роботи працівників, які відмовляються або ухиляються від проведення обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19, є нечітким та суперечливим. Зокрема, стаття 12 Закону № 1645-ІІІ встановлює загальне правило, що в разі відмови або ухилення від обов`язкових профілактичних щеплень у порядку, встановленому законом, ці працівники відсторонюються від виконання зазначених видів робіт, але водночас допускає, що профілактичні щеплення проводяться після медичного огляду особи в разі відсутності у неї відповідних медичних протипоказань. При цьому відповідно до частини другої статті 12 Закону № 1645-ІІІ у разі відмови або ухилення від обов`язкових профілактичних щеплень працівники відсторонюються від виконання робіт у порядку, встановленому законом. Абзац шостий частини першої статті 7 Закону № 4004-XII та Інструкція про порядок внесення подання про відсторонення осіб від роботи або іншої діяльності, затверджена наказом МОЗ від 14 квітня 1995 року № 66 (далі - Інструкція № 66), вимагають наявності подання відповідних посадових осіб державної санітарно-епідеміологічної служби для того, щоби "усунути" від роботи працівника, який ухиляється від обов`язкового щеплення.
7.3 Підпункт 2 пункту 41-6 Постанови № 1236 встановлює відсторонення від роботи (виконання робіт) працівників та державних службовців, обов`язковість профілактичних щеплень проти COVID-19 яких визначена переліком та які відмовляються або ухиляються від проведення таких обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19, відповідно до статті 46 КЗпП України, частини другої статті 12 Закону № 1645-ІІІ та частини третьої статті 5 Закону України "Про державну службу", крім тих, які мають абсолютні протипоказання до проведення таких профілактичних щеплень проти COVID-19 та надали медичний висновок про наявність протипоказань до вакцинації проти COVID-19, виданий закладом охорони здоров`я. Тобто допускається відсторонення працівника без такого подання відповідних посадових осіб державної санітарно-епідеміологічної служби і виключає застосування Закону № 4004-XII. Відповідно до пункту 2 постанови Кабінету Міністрів України від 29 березня 2017 року № 348 "Деякі питання Державної санітарно-епідеміологічної служби" Державну санітарно-епідеміологічну службу ліквідовано, але не всі її повноваження перейшли до Державної установи "Центр громадського здоров`я Міністерства охорони здоров`я України", Державної служби України з питань праці чи Державної служби України з питань безпечності харчових продуктів та захисту споживачів. Зважаючи на викладене вище, колегія суддів вказала на необхідність звернення до Великої Палати Верховного Суду задля забезпечення сталості та єдності судової практики щодо вирішення виключної правової проблеми, яка полягає у формулюванні правових позицій з низки питань:
1) чи є правомірним встановлення обмежень права на працю без прийняття органом законодавчої влади відповідного закону шляхом прийняття підзаконних актів - Переліку № 2153 та Постанови № 1236 - яке полягає у встановленні обов`язковості профілактичних щеплень проти COVID-19 для певних працівників та запровадженні спеціального порядку відсторонення від роботи працівників, які відмовились або ухилились від профілактичних щеплень проти COVID-19;
2) чи є порушенням вимоги рівності конституційних прав та дискримінаційним установлення додаткових обмежень у Переліку № 2153, що полягають в обов`язковості профілактичних щеплень проти COVID-19 працівників: центральних органів виконавчої влади та їх територіальних органів; місцевих державних адміністрацій та їх структурних підрозділів; закладів вищої, післядипломної, фахової передвищої, професійної (професійно-технічної), загальної середньої, в тому числі спеціальних, дошкільної, позашкільної освіти, закладів спеціалізованої освіти та наукових установ незалежно від типу та форми власності та встановлення обов`язку в Постанові № 1236 керівникам державних органів (державної служби), керівникам підприємств, установ та організацій здійснювати відсторонення від роботи (виконання робіт) працівників та державних службовців, обов`язковість профілактичних щеплень проти COVID-19 яких визначена переліком та які відмовляються або ухиляються від проведення таких обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 (з огляду на те, що, наприклад, на працівників юридичних осіб приватного права чи інших працівників такі обмеження не поширюються);
3) чи є національне законодавство (Закон № 1645-ІІІ, Закон № 4004-XII, Інструкція № 66, Перелік № 2153 та Постанова № 1236) з питань відсторонення від роботи працівників, які відмовляються або ухиляються від проведення обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19, таким, що дозволяє особі прогнозувати наслідки своєї поведінки, та яким чином мають застосовуватися норми цих правових актів з урахуванням того, що в них передбачене різне і всупереч Конституції України правове регулювання.
7.4 Оскільки в переважній більшості випадків справи цієї категорії є малозначними в силу закону, то рішення Великої Палати Верховного Суду за наслідкам вирішення цієї правової проблеми, на думку колегії суддів Касаційного цивільного суду, має стати орієнтиром при вирішенні подібних справ судами першої та апеляційної інстанцій.
7.5. Велика Палата Верховного Суду вважала, що справа містить виключну правову проблему, а тому своєю ухвалою від 07 вересня 2022 року прийняла цю справу та призначила її до судового розгляду Великою Палатою Верховного Суду.
Позиція Великої Палати Верховного Суду
8. Конвенційні підстави обмеження права на повагу до приватного життя
8.1. За змістом пункту 1 статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) кожен має право на повагу до свого приватного життя. Поняття приватного життя включає право особи на формування та розвиток стосунків з іншими людьми, включаючи стосунки професійного або ділового характеру. Тому обмеження, накладені, зокрема, на доступ до трудової діяльності, впливають на приватне життя людини та є втручанням у право на повагу до такого життя. З огляду на вказане спірні правовідносини, пов`язані з оцінкою правомірності відсторонення позивачки, підпадають під дію статті 8 Конвенції.
8.2. Критерії правомірного втручання держави у право на повагу до приватного життя людини викладені в пункті 2 статті 8 Конвенції, відповідно до якого органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
8.3. З огляду на цей припис критеріями сумісності заходу втручання у право на повагу до приватного життя з гарантіями статті 8 Конвенції є такі: 1) чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, який відповідає вимогам до якості (доступність, чіткість і зрозумілість, передбачуваність застосування з метою уникнення ризику свавілля); 2) чи переслідувало легітимну мету, що випливає саме зі змісту пункту 2 вказаної статті; 3) чи є відповідний захід нагально потрібним і пропорційним цій меті (необхідним у демократичному суспільстві), тобто, чи є він у ситуації конкретної людини найменш обтяжливим засобом, що дозволяє досягнути визначеної в пункті 2 статті 8 мети. Втручання становитиме порушення гарантій статті 8 Конвенції, якщо воно не відповідатиме будь-якому з означених критеріїв.
9. Чи ґрунтувалося втручання у право позивачки на повагу до її приватного життя на законі
9.1. Позивачка працює в акціонерному товаристві, сто відсотків акцій якого належать державі. У грудні 2021 року роботодавець відсторонив її від роботи до надання підтверджувального документа про обов`язкове профілактичне щеплення від COVID-19 або копії медичного висновку про наявність протипоказань до такої вакцинації. Суди першої та апеляційної інстанцій по-різному застосували норми матеріального права, які регулюють питання відсторонення від роботи працівників з підстав відсутності щеплення від COVID-19. Велика Палата Верховного Суду зауважує, що застосування приписів законодавства України не має призводити до незаконного та непропорційного втручання у права учасників цивільних, зокрема трудових, правовідносин.
10. Щодо проведення обов`язкового профілактичного щеплення проти COVID-19 відповідно до закону
10.1. Медична допомога - діяльність професійно підготовлених медичних працівників, спрямована на профілактику, діагностику та лікування у зв`язку з хворобами, травмами, отруєннями і патологічними станами, а також у зв`язку з вагітністю та пологами (абзац п`ятий частини першої статті 3 Закону України № 2801-XII "Основи законодавства України про охорону здоров`я" (далі - Закон № 2801-XII) у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).
10.2. За змістом пункту "б" частини першої статті 10 Закону № 2801-XII громадяни зобов`язані у передбачених законодавством випадках робити щеплення. Щодо окремих особливо небезпечних інфекційних захворювань можуть здійснюватися обов`язкові медичні огляди, профілактичні щеплення, лікувальні та карантинні заходи в порядку, встановленому законами України (друге речення частини другої статті 30 цього Закону).
10.3. Медичне втручання (застосування методів діагностики, профілактики або лікування, пов`язаних із впливом на організм людини) допускається лише в тому разі, коли воно не може завдати шкоди здоров`ю пацієнта. Медичне втручання, пов`язане з ризиком для здоров`я пацієнта, допускається як виняток в умовах гострої потреби, коли можлива шкода від застосування методів діагностики, профілактики або лікування є меншою, ніж та, що очікується в разі відмови від втручання, а усунення небезпеки для здоров`я пацієнта іншими методами неможливе (частини перша та друга статті 42 Закону № 2801-XII).
10.4. Статтею 284 ЦК України передбачено, що надання медичної допомоги фізичній особі, яка досягла чотирнадцяти років, провадиться за її згодою. Повнолітня дієздатна фізична особа, яка усвідомлює значення своїх дій і може керувати ними, має право відмовитися від лікування.
10.5. Статтею 43 Закону № 2801-XII визначено, що для застосування методів діагностики, профілактики та лікування необхідна згода інформованого відповідно до статті 39 цих Основ пацієнта.
10.6. Частиною шостою статті 12 Закону № 1645-ІІІ також передбачено, що повнолітнім дієздатним громадянам профілактичні щеплення проводяться за їх згодою після надання об`єктивної інформації про щеплення, наслідки відмови від них та можливі поствакцинальні ускладнення; якщо особа та (або) її законні представники відмовляються від обов`язкових профілактичних щеплень, лікар має право взяти у них відповідне письмове підтвердження, а в разі відмови дати таке підтвердження - засвідчити це актом у присутності свідків.
10.7. Згідно із частиною сьомою цієї статті відомості про профілактичні щеплення, поствакцинальні ускладнення та про відмову від обов`язкових профілактичних щеплень підлягають статистичному обліку і вносяться до відповідних медичних документів. Медичні протипоказання, порядок проведення профілактичних щеплень та реєстрації поствакцинальних ускладнень установлюються центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я.
10.8. Аналізуючи викладене, слід дійти висновку, що для отримання профілактичного щеплення, в тому числі проти COVID-19, необхідна згода працівника, який отримав повну й об`єктивну інформацію про щеплення, наслідки відмови від нього тощо. Роботодавець має довести до відома працівника наслідки для виконання трудових обов`язків відмови чи ухилення працівника від обов`язкового профілактичного щеплення, а лікар - надати об`єктивну інформацію про щеплення, наслідки відмови від нього для здоров`я та можливі поствакцинальні ускладнення. Відмова поінформованого працівника від проведення обов`язкового профілактичного щеплення чи факт ухилення від останнього мають бути належно підтвердженими.
11. Щодо відсторонення від роботи працівника, який не пройшов обов`язкового профілактичного щеплення від COVID-19, на підставі закону
11.1. Кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується (частина перша статті 43 Конституції України). За змістом частини другої цієї статті держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом (частина четверта вказаної статті).
11.2. Частиною першою статті 46 КЗпП України передбачено, що відсторонення працівників від роботи власником або уповноваженим ним органом допускається у разі:
- появи на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп`яніння;
- відмови або ухилення від обов`язкових медичних оглядів, навчання, інструктажу і перевірки знань з охорони праці та протипожежної охорони;
- в інших випадках, передбачених законодавством.
11.3. Термін "законодавство" досить широко використовується у правовій системі, в основному в значенні сукупності законів та інших нормативно-правових актів, які регламентують ту чи іншу сферу суспільних відносин. Цей термін використовує і Конституція України (статті 9, 19, 118, пункт 12 розділу XV "Перехідні положення"). У законах залежно від важливості та специфіки суспільних відносин, що регулюються, цей термін вживається в різних значеннях: в одних маються на увазі лише закони; в інших в обсяг поняття "законодавство" включаються як закони та інші акти Верховної Ради України, так і акти Президента України, Кабінету Міністрів України, а в деяких випадках - також і нормативно-правові акти центральних органів виконавчої влади.
11.4. Конституційний Суд України у справі за конституційним зверненням Київської міської ради професійних спілок щодо офіційного тлумачення частини третьої статті 21 КЗпП України (рішення від 09 липня 1998 року № 12-рп/98) офіційно розтлумачив термін "законодавство". Так, Конституційний Суд України дійшов висновку, що термін "законодавство", який вживається в частині третій статті 21 КЗпП України щодо визначення сфери застосування контракту як особливої форми трудового договору, потрібно розуміти так, що ним охоплюються закони України, чинні міжнародні договори України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, а також постанови Верховної Ради України, укази Президента України, декрети і постанови Кабінету Міністрів України, прийняті в межах їх повноважень та відповідно до Конституції України і законів України.
11.5. У рішенні № 10-р/2020 від 28 серпня 2020 року у справі № 1-14/2020(230/20) за конституційним поданням Верховного Суду Велика Палата Конституційного Суду України зазначила, що "обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина є можливим у випадках, визначених Конституцією України. Таке обмеження може встановлюватися виключно законом - актом, ухваленим Верховною Радою України як єдиним органом законодавчої влади в Україні. Встановлення такого обмеження підзаконним актом суперечить статтям 1, 3, 6, 8, 19, 64 Конституції України" (абзац другий пункту 3.2 мотивувальної частини).
11.6. Відповідно до абзацу другого частини четвертої статті 4 Цивільного кодексу України якщо постанова Кабінету Міністрів України суперечить положенням цього Кодексу або іншому закону, застосовуються відповідні положення цього Кодексу або іншого закону.
11.7. Згідно з пунктами "б", "г" статті 10 Закону № 2801-XII громадяни України зобов`язані у передбачених законодавством випадках проходити профілактичні медичні огляди і робити щеплення; виконувати інші обов`язки, передбачені законодавством про охорону здоров`я.
11.8. Закон № 1645-ІІІ визначає правові, організаційні та фінансові засади діяльності органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій, спрямованої на запобігання виникненню і поширенню інфекційних хвороб людини, локалізацію та ліквідацію їх спалахів та епідемій, встановлює права, обов`язки та відповідальність юридичних і фізичних осіб у сфері захисту населення від інфекційних хвороб.
11.9. За статтею 1 Закону № 1645-ІІІ протиепідемічні заходи - це комплекс організаційних, медико-санітарних, ветеринарних, інженерно-технічних, адміністративних та інших заходів, що здійснюються з метою запобігання поширенню інфекційних хвороб, локалізації та ліквідації їх осередків, спалахів та епідемій.
11.10. Стаття 11 цього Закону визначає, що організація та проведення медичних оглядів і обстежень, профілактичних щеплень, гігієнічного виховання та навчання громадян, інших заходів, передбачених санітарно-гігієнічними та санітарно-протиепідемічними правилами і нормами, у межах встановлених законом повноважень покладаються на органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, органи державної санітарно-епідеміологічної служби, заклади охорони здоров`я, підприємства, установи та організації незалежно від форм власності, а також на громадян.