ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
08 лютого 2023 року
м. Київ
справа № 159/5355/18
провадження № 51-4196км21
Верховний Суд колегією суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:
головуючого ОСОБА_1,
суддів ОСОБА_2, ОСОБА_3,
за участю:
секретаря судового засідання ОСОБА_4,
прокурора ОСОБА_5,
захисника ОСОБА_6,
розглянув у відкритому судовому засіданні касаційні скарги прокурора ОСОБА_7 та засудженого ОСОБА_8 на вирок Ковельського міськрайонного суду Волинської області від 14 січня 2020 року
та ухвалу Волинського апеляційного суду від 25 серпня 2022 року у кримінальному провадженні, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань
за № 12018030110001063 від 13 травня 2018 року, за обвинуваченням
ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця м. Ковель Волинської області, який згідно з матеріалами кримінального провадження зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1, проживає за адресою: АДРЕСА_2,
у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 2 ст. 342, ч. 2 ст. 345 Кримінального кодексу України (далі - КК України).
Зміст оскаржених судових рішень і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини
За вироком Ковельського міськрайонного суду Волинської області від 14 січня 2020 року ОСОБА_8 визнано винуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 345 КК України, та призначено йому покарання у виді позбавлення волі на строк 2 роки.
Відповідно до статей 75, 76 КК України ОСОБА_8 звільнено від відбування призначеного покарання з випробуванням на строк 1 рік.
Його ж визнано невинуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 342 КК України, і виправдано на підставі п. 1 ч. 1 ст. 373 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК України) через недоведеність вчинення кримінального правопорушення.
Стягнуто з ОСОБА_8 на користь потерпілого ОСОБА_9 5000 грн
у рахунок відшкодування моральної шкоди.
Згідно з цим вироком ОСОБА_8 12 травня 2018 року близько 11:50 перебуваючи в громадському місці біля будинку № 7 на вул. Брестській у м. Ковелі Волинської області, під час розгляду інспектором поліції ОСОБА_9 справи
про притягнення його до адміністративної відповідальності за порушення Правил дорожнього руху (зупинка транспортного засобу в забороненому місці)
(далі - ПДР), перешкоджав останньому виконувати службові обов`язки,
в присутності сторонніх осіб виражався на адресу поліцейського нецензурними словами, намагався вирвати передані йому ж документи, шарпав за формений одяг та завдав ОСОБА_9 двох ударів рукою в шию, спричинивши легке тілесне ушкодження у виді гематоми, що потягло короткочасний розлад здоров`я.
Крім того, органами досудового розслідування ОСОБА_8 обвинувачувався
у вчиненні опору працівникові правоохоронного органу під час виконання ним службових обов`язків, за вищенаведених обставин.
Волинський апеляційний суд ухвалою від 20 травня 2021 року вирок Ковельського міськрайонного суду Волинської області від 14 січня 2020 року стосовно
ОСОБА_8 залишив без змін, а апеляційні скарги прокурора ОСОБА_7 , обвинуваченого та захисника ОСОБА_6 - без задоволення.
Верховний Суд постановою від 25 листопада 2021 року касаційні скарги прокурора ОСОБА_7 та захисника ОСОБА_6 задовольнив частково, ухвалу Волинського апеляційного суду від 20 травня 2021 року скасував і призначив новий розгляд у суді апеляційної інстанції.
Волинський апеляційний суд ухвалою від 25 серпня 2022 року вирок Ковельського міськрайонного суду Волинської області від 14 січня 2020 року стосовно
ОСОБА_8 залишив без змін, а апеляційні скарги прокурора ОСОБА_7 , обвинуваченого та захисника ОСОБА_6 - без задоволення. Також апеляційний суд виключив з резолютивної частини вироку вказівку суду
про визнання невинуватим і виправданим ОСОБА_8 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 342 КК України, як зайво кваліфіковане.
Вимоги та узагальнені доводи осіб, які подали касаційні скарги
У касаційній скарзі прокурор ОСОБА_7 , посилаючись на істотні порушення вимог кримінального процесуального закону та неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, просить ухвалу апеляційного суду скасувати і призначити новий розгляд у суді апеляційної інстанції.
Вказує що суд, фактично визнавши доведеним обвинувачення ОСОБА_8
за ч. 2 ст. 342, ч. 2 ст. 345 КК України, у резолютивній частині вироку прийшов
до протилежного висновку про виправдання обвинуваченого за ч. 2 ст. 342
КК України у зв`язку з недоведеністю вчинення цього злочину. Вказує,
що ОСОБА_8 за ч. 2 ст. 345 КК України вчинення опору працівнику правоохоронного органу не інкримінувалося, що, на думку прокурора, свідчить
про порушення судом ч. 3 ст. 337 КПК України.
Наголошує, що засудженим вчинено опір працівнику поліції під час виконання
ним службових обов`язків, після чого застосоване фізичне насильство, що свідчить про стійку направленість умислу ОСОБА_8 спочатку на вчинення опору,
а згодом - на заподіяння тілесних ушкоджень.
З огляду на це прокурор вважає, що апеляційний суд безпідставно послався
на правовий висновок Верховного Суду, викладений у постанові від 11 липня
2019 року в справі № 688/1521/17.
Стверджує, що всупереч приписам ч. 2 ст. 439, ст. 419 КПК України, при новому апеляційному розгляді вказівок суду касаційної інстанції апеляційний суд
не виконав, усупереч ч. 1 ст. 407 цього Кодексу прийняв невмотивоване рішення про залишення вироку стосовно ОСОБА_8 без змін, з одночасним виключенням посилання суду про його виправдування і зайву кваліфікацію
за ч. 2 ст. 342 КК України.
Вказане, на думку прокурора, перешкоджає дійти однозначного висновку
про реабілітуючий чи нереабілітуючий характер прийнятого за результатами судового розгляду рішення.
У зв`язку із наведеним вважає, що апеляційний суд порушив приписи статей 94, 404, 407 КПК України, а його ухвала не відповідає вимогам статей 370, 419 цього Кодексу.
У поданій касаційній скарзі засуджений ОСОБА_8 , посилаючись на істотні порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, неповноту судового розгляду та невідповідність висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження, просить скасувати вищезазначені судові рішення
на підставі пунктів 3, 10 ч. 1 ст. 284 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК України) та кримінальне провадження стосовно нього закрити.
Стверджує, що обвинувальний акт був направлений до суду 16 жовтня 2018 року, тобто після закінчення строку досудового розслідування, останнім днем якого було 09 жовтня 2018 року, однак суди на це уваги не звернули та не прийняли рішення відповідно п. 10 ч. 1 ст. 284 КПК України.
Також суди не проаналізували висновок комплексної СМЕ № 51, не надали йому належної оцінки та не призначили повторної експертизи.
Посилається на те, що у висновку немає узгодженості між дослідницькою частиною і підсумковим висновком експертів, а також з іншими матеріалами справи. Вказує, що на частину запитань експерти відповіді не надали.
Висновок комплексної СМЕ № 51 є суперечливий і не містить вказівки на методики, що були застосовані в ході проведення експертизи.
Вважає, що суди обґрунтували свої рішення недопустимими доказами, зокрема висновком СМЕ № 113, у якому експерт також не зробив посилання на застосовану методику для визначення терміну давності заподіяння потерпілому тілесних ушкоджень, не зазначив вид встановлених тілесних ушкоджень, не пояснив походження довідки Ковельської центральної районної лікарні № 3100, використаної під час проведення цього дослідження.
Зазначає, що тілесних ушкоджень у працівника поліції протягом чотирьох годин після конфлікту ніхто не бачив та не фіксував. Вказує, що відео з нагрудної відеокамери поліцейського, що є речовим доказом у справі, також не містить фактів нанесення ним ударів поліцейському.
Вважає, що свідок ОСОБА_10 надав неправдиві свідчення, оскільки не бачив,
як він завдавав удар. Також не встановлено механізму спричинення тілесних ушкоджень. Незважаючи на це, суд першої інстанції необґрунтовано відмовив
у задоволенні клопотання про призначення повторної експертизи.
Доказами підтверджується те, що він фізично не міг та не наносив ударів
ОСОБА_9 .
Наголошує, що внаслідок наявних захворювань, його рухи були помилково сприйняті як активна протидія поліцейському.
Зазначає, що як механізм нанесення ударів в область шиї потерпілого,
так і об`єктивну сторону інкримінованого ОСОБА_8 злочину в цілому, місцевим судом не доведено судом поза розумним сумнівом.
На думку засудженого докази у цьому провадженні є неналежними
та недопустимими.
Вказує, що слідчий ОСОБА_11, діючи без відповідного доручення
на проведення досудового розслідування кримінального провадження, склав запит
та витребував докази. Посилається на відсутність у матеріалах кримінального провадження постанови про призначення групи прокурорів.
На вказані порушення суд першої інстанції уваги не звернув. Вважає, що висновки судів ґрунтуються на недопустимих доказах.
Стверджує, що суд апеляційної інстанції повторно докази не дослідив, в порушення статей 404, 419 КПК України всіх доводів його апеляційної скарги та скарги захисника не перевірив, обґрунтованих відповідей не надав та безпідставно залишив обвинувальний вирок місцевого суду без змін.
Позиції учасників судового провадження
Прокурор ОСОБА_5 частково підтримала касаційну скаргу прокурора, просила її задовольнити.
Мотиви Суду
Заслухавши доповідь судді, обговоривши доводи, наведені в касаційних скаргах, перевіривши матеріали кримінального провадження, колегія суддів дійшла таких висновків.
Згідно зі ст. 433 КПК України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги. При цьому наділений повноваженнями лише щодо перевірки правильності застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені
в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того
чи іншого доказу.
Відповідно до приписів ст. 438 КПК України підставами для скасування або зміни судового рішення судом касаційної інстанції є істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність та невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення і особі засудженого.
Отже, касаційний суд не перевіряє судових рішень у частині неповноти судового розгляду, а також невідповідності висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження. Під час перегляду судових рішень у касаційному порядку Суд виходить із фактичних обставин справи, встановлених судами першої та апеляційної інстанцій.
Натомість зазначені обставини, на які, зокрема, посилається в касаційній скарзі засуджений, були предметом перевірки в судах першої та апеляційної інстанцій.
Як убачається з матеріалів кримінального провадження, ОСОБА_8 обвинувачувався у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених
ч. 2 ст. 342, ч. 2 ст. 345 КК України.
Розглянувши це кримінальне провадження, суд першої інстанції кваліфікував злочинні дії ОСОБА_8 за ч. 2 ст. 345 КК України, визнав його винуватим
у вчиненні зазначеного кримінального правопорушення та призначив відповідне покарання.
Так, свої висновки щодо доведеності винуватості засудженого ОСОБА_8
у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 345 КК України, суд першої інстанції обґрунтував показаннями, наданими в суді потерпілим ОСОБА_9
про те, як під час розгляду ним справи про адміністративне правопорушення щодо порушення ОСОБА_8 ПДР, останній висловлювався на його адресу нецензурною лайкою та завдав два удари в шию; показаннями свідка ОСОБА_10, котрий бачив, як ОСОБА_8 ударив ОСОБА_9 ; відеозаписами з боді-камер поліцейського, на яких зафіксовано обставини вчинення ОСОБА_8 злочину, зокрема як він нецензурно висловлюється на адресу інспектора поліції
ОСОБА_9 та наносить йому удари рукою; даними протоколів слідчих дій, висновками судових експертиз, судовими рішеннями, якими підтверджено законність притягнення ОСОБА_8 до відповідальності за порушення ПДР
та іншими письмовими доказами.
Дослідивши докази, надавши кожному з них оцінку з точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупності зібраних доказів - з точки зору достатності та взаємозв`язку, суд дійшов обґрунтованого висновку
про доведеність винуватості ОСОБА_8 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 345 КК України.
Водночас суд визнав не обґрунтованими доводи сторони захисту про те,
що у ОСОБА_8 не було умислу на вчинення злочину, що він не бив поліцейського, оскільки навіть фізично не міг наносити тілесні ушкодження. Таке твердження спростоване висновком комплексної судово-медичної
та амбулаторної судово-психіатричної експертизи від 28 жовтня 2019 року № 51
(т. 1, а.к.п. 221-228), згідно якого не виключено можливість нанесення
ОСОБА_8 силових ударів у фронтально-горизонтально-сагітальних площинах на висоті понад 1,5 м.
Відповідно до частин 1, 2 ст. 332 КПК України під час судового розгляду суд
за клопотанням сторін кримінального провадження або потерпілого за наявності підстав, передбачених статтею 242 цього Кодексу, має право своєю ухвалою доручити проведення експертизи експертній установі, експерту або експертам. Суд має право своєю ухвалою доручити проведення експертизи експертній установі, експерту або експертам незалежно від наявності клопотання, якщо: 1) суду надані кілька висновків експертів, які суперечать один одному, а допит експертів не дав змоги усунути виявлені суперечності; 2) під час судового розгляду виникли підстави, передбачені частиною другою статті 509 цього Кодексу; 3) існують достатні підстави вважати висновок експерта (експертів) необґрунтованим
чи таким, що суперечить іншим матеріалам справи або викликає інші обґрунтовані сумніви в його правильності.
Згідно з ч .2 ст. 22 КПК України сторони кримінального провадження мають рівні права на збирання та подання до суду речей, документів, інших доказів, клопотань, скарг, а також на реалізацію інших процесуальних прав, передбачених цим Кодексом.
З урахуванням досліджених у судовому засіданні доказів, якими недвозначно підтверджено факт нанесення ОСОБА_8 ударів потерпілому, у суду не було підстав для призначення повторної експертизи з метою встановити, чи міг обвинувачений, з урахуванням стану його здоров`я, взагалі наносити силові удари.
Безпідставними є доводи засудженого щодо необхідності визнання недопустимим доказом висновку експерта від 25 травня 2018 року № 113 про характер, механізм, локалізацію та тяжкість заподіяних потерпілому тілесних ушкоджень
(т. 1, а.к.п. 163-164).
Так, вищезазначений висновок з дотриманням положень статей 101, 102
КПК України склав судово-медичний експерт Ковельського міжрайонного відділення Волинського обласного бюро судово-медичної експертизи ОСОБА_12, який є кваліфікованим експертом із відповідною освітою та стажем роботи, згідно вимог Закону України "Про судову експертизу", ст. 69 КПК України, внесений
до реєстру атестованих судових експертів Міністерства юстиції України, будучи попередженим про кримінальну відповідальність за статтями 384, 385 КК України.
З указаного висновку вбачається, що експерт проводив огляд потерпілого ОСОБА_9, виявивши на його шиї гематому розміром 10х8 см, досліджував довідку Ковельської центральної районної лікарні від 12 травня 2018 року № 3100 про виявлені у потерпілого тілесні ушкодження. Той факт, що під час допиту в суді експерт не зміг пригадати, в який спосіб до бюро судово-медичної експертизи надійшла зазначена довідка не є підставою для визнання висновку експерта недопустимим доказом.
Під час судового розгляду сторона захисту не навела підстав, передбачених