Постанова
Іменем України
01 лютого 2023 року
м. Київ
справа № 199/7014/20
провадження № 61-17825св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Фаловської І. М.,
суддів: Карпенко С. О., Мартєва С. Ю., Сердюка В. В., Стрільчука В. А. (суддя-доповідач),
учасники справи:
позивач (відповідач за зустрічним позовом) - Акціонерне товариство "Банк Кредит Дніпро",
відповідач (позивач за зустрічним позовом) - ОСОБА_1,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Акціонерного товариства "Банк Кредит Дніпро" на рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду міста Дніпропетровська від 19 травня 2021 року у складі суддіПодорець О. Б. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 05 жовтня 2021 року у складі колегії суддів: Куценко Т. Р., Демченко Е. Л., Макарова М. О.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.
У жовтні 2020 року Акціонерне товариство "Банк Кредит Дніпро" (далі - АТ "Банк Кредит Дніпро") звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості, в якому просило стягнути з відповідача на свою користь заборгованість за кредитними договорами від 30 жовтня 2018 року № 22039000092815 та від 27 лютого 2019 року № 26205000409852 в загальному розмірі 314 068,31 грн. Позов АТ "Банк Кредит Дніпро" мотивовано тим, що 30 жовтня 2018 року між ним і ОСОБА_1 було укладено кредитний договір № 22039000092815, за яким позичальник отримала кредит в розмірі 154 000 грн з кінцевим терміном повернення до 30 жовтня 2022 року. Умовами кредитного договору встановлено щомісячну комісію за обслуговування кредиту - 1,99 % від суми кредиту. Відсоткова ставка є фіксованою та нараховується в такому розмірі: на строкову заборгованість за кредитом - 0,001 %, на прострочену заборгованість за кредитом - 56 % річних. У зв`язку з неналежним виконанням ОСОБА_1 своїх зобов`язань за вказаним кредитним договором станом на 02 жовтня 2020 року в неї утворилася заборгованість перед банком у розмірі 170 425,15 грн, з яких: 131 404,01 грн - залишок простроченого кредиту; 11 439,74 грн - залишок прострочених відсотків; 27 581,40 грн - залишок прострочених комісій. Крім цього, 27 лютого 2019 року між сторонами було укладено ще один кредитний договір № 26205000409852, за яким позичальник отримала кредит в розмірі 84 678,04 грнз кінцевим терміном повернення до 26 лютого 2021 року. За умовами вказаного договору відсоткова ставка за користування кредитом є фіксованою та нараховується в такому розмірі: на строкову заборгованість за кредитом - 48 % річних, на прострочену заборгованість за кредитом - 56 % річних. ОСОБА_1 порушила взяті на себе зобов`язання в частині своєчасної сплати визначених договором № 26205000409852 платежів, у зв`язку з чим в неї утворилася заборгованість, яка на 02 жовтня 2020 року становила 143 643,16 грн, з яких: 84 678,04 грн - залишок простроченого кредиту; 58 065,12 грн - залишок прострочених відсотків; 900 грн - залишок прострочених комісій. Враховуючи зазначене, загальна заборгованість ОСОБА_1 за двома кредитними договорами становить 314 068,31 грн, з яких: 170 425,15 грн - заборгованість за кредитним договором № 22039000092815; 143 643,16 грн - заборгованість за кредитним договором № 26205000409852.
В лютому 2021 року ОСОБА_1 звернулася до суду із зустрічним позовом до АТ "Банк Кредит Дніпро" про визнання кредитного договору частково недійсним, в якому просила визнати окремі положення кредитного договору від 30 жовтня 2018 року № 22039000092815 недійсними, а також зобов`язати АТ "Банк Кредит Дніпро" здійснити перерахунок заборгованості за зазначеним договором та зарахувати вже сплачені нею кошти за обслуговування кредиту в рахунок погашення основного боргу (кредиту). Позов ОСОБА_1 мотивовано тим, що дійсно 30 жовтня 2018 року вона уклала з АТ "Банк Кредит Дніпро" кредитний договір № 22039000092815, за умовами якого їй було надано на споживчі потреби кредит в розмірі 154 000 грн строком до 30 жовтня 2022 року. Однак умови кредитного договору, якими передбачено її обов`язок платити на користь банку комісію за обслуговування кредиту в розмірі 1,99 % від суми кредиту, що складає 3 064,60 грн щомісячно, є несправедливими, оскільки вносять істотний дисбаланс договірних прав та обов`язків на шкоду споживачу. Пунктом 1.2 згаданого договору їй фактично було встановлено плату за надання інформації щодо її кредиту, яка згідно з частиною першою статті 11 Закону України від 15 листопада 2016 року № 1734-VIII "Про споживче кредитування" (далі - Закон № 1734-VIII, в редакції, чинній на час укладення кредитних договорів) повинна надаватися безоплатно. Вказані положення кредитного договору є незаконними та суперечать вимогам законодавства у сфері захисту прав споживачів.
Рішенням Амур-Нижньодніпровського районного суду міста Дніпропетровська від 19 травня 2021 року в задоволенні первісного позову відмовлено. Зустрічний позов задоволено. Визнано недійсним пункт 1.2 та розділ 4 кредитного договору від 30 жовтня 2018 року № 22039000092815, укладеного між ОСОБА_1 та АТ "Банк Кредит Дніпро", в частині встановлення щомісячної комісії за обслуговування кредиту (розрахунково-касове обслуговування) в розмірі 1,99 % від суми кредиту, загальний розмір якої за весь період кредитування становить 147 100,80 грн. Визнано недійсним пункт 1.2 та розділ 4 кредитного договору від 30 жовтня 2018 року № 22039000092815, укладеного між ОСОБА_1 та АТ "Банк Кредит Дніпро", в частині нарахування на прострочену заборгованість за кредитом 56 % річних. Зобов`язано АТ "Банк Кредит Дніпро" здійснити перерахунок заборгованості за кредитним договором від 30 жовтня 2018 року № 22039000092815, укладеним між ОСОБА_1 та АТ "Банк Кредит Дніпро", та постановлено зарахувати вже сплачені ОСОБА_1 кошти за обслуговування кредиту в рахунок погашення основного боргу (кредиту) за вказаним кредитним договором. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.
Рішення місцевого суду мотивоване тим, що на підтвердження наявності у позичальника боргу за кредитним договором № 22039000092815 замість розрахунку заборгованості банк надав документ, який містить лише відомості щодо наявного, на його думку, загального залишку заборгованості на 02 жовтня 2020 року з графіком погашення станом на цю ж дату. АТ "Банк Кредит Дніпро" не довело, що на час пред`явлення позову ОСОБА_1 мала заборгованість за кредитним договором № 22039000092815 в розмірі 170 425,15 грн. Крім цього, дії банку при укладанні спірного кредитного договору суперечили вимогам чинного законодавства України, а саме Закону України від 12 травня 1991 року № 1023-XII "Про захист прав споживачів" (далі - Закон № 1023-XII, в редакції, чинній на час укладення кредитних договорів) та Закону № 1734-VIII, а тому розрахована банком заборгованість за договором № 22039000092815 не може бути стягнута, так як є незаконною і не повинна містити у своєму складі нараховані суми щомісячної комісії за розрахунково-касове обслуговування, а отже, повинна бути зменшена на суму в розмірі вже сплачених ОСОБА_1 коштів в рахунок погашення цієї комісії. Як наслідок визнання недійсними умов кредитного договору в частині встановлення плати за обслуговування кредитної заборгованості необхідно зобов`язати банк перерахувати здійснені з часу укладення вказаного договору платежі та зарахувати сплачену ОСОБА_1 суму в рахунок погашення основного боргу за кредитним договором від 30 жовтня 2018 року № 22039000092815, що буде повністю відповідати нормам чинного законодавства, принципу верховенства права та поняттю справедливості. За наведених обставин необхідно відмовити в задоволенні первісного позову і задовольнити вимоги зустрічного позову.
Постановою Дніпровського апеляційного суду від 05 жовтня 2021 року апеляційну скаргу АТ "Банк Кредит Дніпро" задоволено частково. Рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду міста Дніпропетровська від 19 травня 2021 року скасовано в частині зустрічних позовних вимог щодо визнання недійсним пункту 1.2 та розділу 4 кредитного договору від 30 жовтня 2018 року № 22039000092815 в частині нарахування на прострочену заборгованість за кредитом 56 % річних та відмовлено в задоволенні вказаної частини зустрічних вимог. Рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду міста Дніпропетровська від 19 травня 2021 року скасовано в частині відмови в задоволені первісних позовних вимог про стягнення заборгованості за кредитним договором від 27 лютого 2019 року № 26205000409852 та частково задоволено вказані вимоги. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь АТ "Банк Кредит Дніпро" заборгованість за кредитним договором від 27 лютого 2019 року № 26205000409852 в розмірі 142 743, 16 грн, з яких: 84 678,04 грн - заборгованість за тілом кредиту; 58 065,12 грн - заборгованість за відсотками. В решті рішення місцевого суду залишено без змін. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.
Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що спірний договір споживчого кредиту підписаний сторонами, які досягли згоди з усіх істотних умов договору, мали необхідний обсяг цивільної дієздатності, їх волевиявлення було вільним і відповідало їх внутрішній волі, на момент укладення договору ОСОБА_1 не заявляла додаткових вимог щодо умов спірного договору та в подальшому виконувала його, а банк надав їй інформацію про умови кредитування, відсоткову ставку, валютні ризики та форми забезпечення кредиту, оплату за його обслуговування. Тому відсутні підстави для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 в частині визнання недійсним пункту 1.2 та розділу 4 кредитного договору № 22039000092815 в частині нарахування на прострочену заборгованість за кредитом 56 % річних. Натомість правильним є висновок місцевого суду щодо наявності підстав для визнання недійсним пункту 1.2 та розділу 4 кредитного договору № 22039000092815 в частині щомісячної комісії за обслуговування кредиту (розрахунково-касове обслуговування) в розмірі 1,99 % від суми кредиту, оскільки таку плату фактично встановлено за надання інформації щодо кредиту, яка згідно з частиною першою статті 11 Закону № 1734-VIII повинна надаватися безоплатно. Також обґрунтованим є висновок суду першої інстанції про необхідність здійснення перерахунку заборгованості за кредитним договором від 30 жовтня 2018 року № 22039000092815. Оскільки суд позбавлений можливості встановити суми виниклої кредитної заборгованості, то позовні вимоги банку в частині стягнення заборгованості за кредитним договором від 30 жовтня 2018 року № 22039000092815 не підлягають задоволенню. Разом з цим необхідно частково задовольнити вимоги банку про стягнення заборгованості, яка виникла за кредитним договором від 27 лютого 2019 року № 26205000409852, а саме з ОСОБА_1 на користь АТ "Банк Кредит Дніпро" підлягає стягненню заборгованість за кредитом в розмірі 84 678,04 грн та заборгованість за відсотками в сумі 58 065,12 грн. При цьому рішення місцевого суду про відмову в задоволенні позову в частині стягнення заборгованості за комісією за договором від 27 лютого 2019 року № 26205000409852 необхідно залишити без змін.
Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи.
29 жовтня 2021 року АТ "Банк Кредит Дніпро" подало доВерховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права, просило скасувати рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду міста Дніпропетровська від 19 травня 2021 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 05 жовтня 2021 року в частині задоволення зустрічних позовних вимог та в частині відмови в задоволенні первісних позовних вимог про стягнення з ОСОБА_1 на користь АТ "Банк Кредит Дніпро" заборгованості за кредитним договором від 30 жовтня 2018 року № 22039000092815 в розмірі 170 425,15 грн і ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволенні зустрічного позову в повному обсязі та задовольнити вимоги первісного позову про стягнення заборгованості за кредитним договором від 30 жовтня 2018 року № 22039000092815 в розмірі 170 425,15 грн.
На обґрунтування підстави касаційного оскарження судових рішень, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), заявник вказав, що суди не врахували правових висновків, викладених в постановах Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 23 січня 2019 року у справі № 355/385/17, від 10 квітня 2019 року у справі № 390/34/17, від 05 вересня 2019 року у справі № 638/2304/17, в постановах Верховного Суду у складі колегій суддів Касаційного цивільного суду від 26 грудня 2019 року у справі № 467/555/19, від 15 квітня 2020 року у справі № 333/3246/15-ц, від 20 травня 2020 року у справі № 361/4562/16-ц, від 16 вересня 2020 року у справі № 617/1552/15-ц, від 30 червня 2021 року у справі № 201/10403/19, від 22 липня 2021 року у справі № 405/4719/16-ц, від 18 серпня 2021 року у справі № 761/25669/15-ц, від 10 вересня 2021 року у справі № 283/767/16-ц. Суди попередніх інстанцій неправильно застосували статті 203, 204, 215, 629, 638 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), статтю 18 Закону № 1023-XII, статті 8, 9, 11, 12 Закону № 1734-VIII, статті 2, 47, 55 Закону України "Про банки і банківську діяльність", положення постанов Правління Національного банку України від 08 червня 2017 року № 49 "Про затвердження Правил розрахунку банками України загальної вартості кредиту для споживача та реальної річної процентної ставки за договором про споживчий кредит" (далі - Правила про споживчий кредит, в редакції, чинній на час укладення кредитних договорів) та від 21 січня 2004 року № 22 "Про затвердження Інструкції про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті", що призвело до помилкового висновку про недійсність окремих умов кредитного договору від 30 жовтня 2018 року № 22039000092815. Законом № 1734-VIII передбачено, що до витрат споживача за кредитним договором відносяться витрати, пов`язані з отриманням, обслуговуванням та поверненням кредиту, включаючи комісії, а тому нарахування таких витрат кредитором не є несправедливим або незаконним. При цьому затверджена Правилами про споживчий кредит форма розпису складових загальної вартості кредиту у вигляді графіка платежів є обов`язковою для застосування у сфері споживчого кредитування. Вона складається з таблиці обчислення загальної вартості кредиту для споживача та реальної річної процентної ставки за договором про споживчий кредит і вміщує платежі за додаткові та супутні послуги банку, в тому числі за ведення рахунку, розрахунково-касове обслуговування, комісію за надання кредиту, інші послуги банку. Тобто така форма витрат як плата за розрахунково-касове обслуговування кредиту існує, є нормативно врегульованою та визначається кожним банком (фінансовою установою) індивідуально. В той же час оспорювані ОСОБА_1 пункт 1.2 та розділ 4 кредитного договору стосуються одного платежу - за розрахунково-касове обслуговування, інших періодичних комісійних платежів за додаткові та супутні послуги графік платежів і кредитний договір не містять. Підпунктом 6.9.3 пункту 6.9 "Загальні умови кредитування" Розділу 6 "Умови надання споживчих кредитів" Універсального договору банківського обслуговування (в редакції, чинній на час укладення кредитного договору) встановлено, що банк здійснює обслуговування кредиту (нагадування про дати сплати заборгованості за кредитом та суму заборгованості шляхом направлення SMS-повідомлень; вносить зміни до графіка погашення у випадку здійснення клієнтом часткового дострокового погашення кредиту; за письмовою вимогою клієнта надає оновлений графік погашення або інформацію про залишок заборгованості тощо) та стягує плату за обслуговування такого кредиту у вигляді щомісячної комісії. Оскільки комісія стягується за розрахунково-касове обслуговування, то ці послуги не можуть зводитися до інформування про дату сплати чергових платежів та про стан заборгованості позичальника за кредитом, а включають й інші послуги, які визначені Інструкцією про безготівкові розрахунки та кредитним договором. Таким чином, висновки судів попередніх інстанцій та твердження ОСОБА_1 про те, що обслуговуванням кредиту є фактично нагадування (інформування) про дату сплати чергових платежів та про стан заборгованості позичальника за кредитом, є безпідставними. Позичальник не була обмежена в отриманні безоплатних послуг, передбачених частиною першою статті 11 Закону № 1734-VIII, і порядок надання таких послуг був їй відомий з Універсального договору банківського обслуговування, тоді як закон не забороняє банкам надавати клієнтам платні послуги, які знаходяться поза регулюванням цієї норми, зокрема послуги з розрахунково-касового обслуговування, а також інформування клієнта про стан заборгованості у випадках, які не належать до безоплатних. До того ж, ОСОБА_1 була ознайомлена з інформацією про умови кредитування та орієнтовну загальну вартість кредиту, а також отримала всі пояснення, необхідні для забезпечення можливості оцінити, чи адаптовано договір до її потреб та фінансової ситуації. Вона не зверталася до банку щодо роз`яснень положень договору чи іншої інформації, як і не посилалася на те, що була обмежена в будь-якій інформації щодо умов кредитування та/або перебувала під впливом обману. ОСОБА_1 не довела порушення банком норм законодавства, що може бути підставою для визнання пунктів кредитного договору недійсними. Крім цього, справа містить виключну правову проблему, оскільки законодавство, яке регулює порядок укладення договорів споживчого кредитування в Україні, зазнало змін у 2017 році з прийняттям Закону № 1734-VIII, і суди неоднаково тлумачать можливість встановлення в кредитному договорі комісії за його обслуговування.
У лютому 2022 року представник ОСОБА_1 - адвокат Казанцев С. В. подав відзив на касаційну скаргу, в якому просив залишити її без задоволення, посилаючись на те, що оскаржувані судові рішення є законними та обґрунтованими, ухваленими відповідно до вимог чинного законодавства України, з урахуванням всіх фактичних обставин справи.
Рух справи в суді касаційної інстанції.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 листопада 2021 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали з Амур-Нижньодніпровського районного суду міста Дніпропетровська.
02 грудня 2021 року справа № 199/7014/20 надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 червня 2022 року провадження в цій справі було зупинене до закінчення перегляду в касаційному порядку Великою Палатою Верховного Суду справи № 496/3134/19.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 01 серпня 2022 року було поновлене провадження в цій справі.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 03 серпня 2022 року справу призначено до судового розгляду.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 вересня 2022 року справу № 199/7014/20 було передано на розгляд Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 27 жовтня 2022 року справу повернуто на розгляд Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 листопада 2022 року справу № 199/7014/20 було передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 11 січня 2023 року справу повернуто на розгляд Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.
Позиція Верховного Суду.
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.
Відповідно до пункту 1 абзацу 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадку, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
За змістом касаційної скарги рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду міста Дніпропетровська від 19 травня 2021 року та постанова Дніпровського апеляційного суду від 05 жовтня 2021 року оскаржуються лише в частині задоволення зустрічних позовних вимог щодо встановлення щомісячної комісії за обслуговування кредиту (розрахунково-касове обслуговування) в розмірі 1,99 % від суми кредиту і зобов`язання здійснити перерахунок заборгованості та в частині відмови у задоволенні первісних позовних вимог про стягнення заборгованості за кредитним договором від 30 жовтня 2018 року № 22039000092815, тому в силу положень частини першої статті 400 ЦПК України переглядаються Верховним Судом лише у вказаній частині.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
За змістом статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин (стаття 264 ЦПК України).
Відповідно до частини першої статті 367, частини першої статті 368 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Справа розглядається апеляційним судом за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими главою 1 розділу V ЦПК України.
Зазначеним вимогам закону оскаржувані судові рішення в повній мірі не відповідають.
Частиною першою статті 1054 ЦК України передбачено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.
Договір є обов`язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).
Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання) (стаття 610 ЦК України).
У разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов`язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (стаття 611 ЦК України).
Одним із видів порушення зобов`язання є прострочення - невиконання зобов`язання в обумовлений сторонами строк.
Судами встановлено, що 30 жовтня 2018 року між АТ "Банк Кредит Дніпро" та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір № 22039000092815, за яким позичальник отримала кредит в розмірі 154 000 грн з кінцевим терміном повернення до30 жовтня 2022 року.
Згідно з пунктом 1.2 кредитного договору щомісячна комісія за обслуговування кредиту (розрахунково-касове обслуговування) становить 1,99 % від суми кредиту. Відсоткова ставка є фіксованою та нараховується на строкову заборгованість за кредитом в розмірі 0,001 % річних, на прострочену заборгованість за кредитом - 56 % річних.
У кредитному договорі також вказано, що терміни, які використовуються в цьому договорі, вживаються в значеннях, наведених в Універсальному договорі банківського обслуговування клієнтів фізичних осіб у АТ "Банк Кредит Дніпро" зі змінами та доповненнями, затвердженому відповідним рішенням Правління банку, який розміщено на сайті www.creditdnepr.com.ua і до якого клієнт приєднався шляхом підписання Заяви-згоди від 30 жовтня 2018 року № 5092765.
Підпунктом 6.9.3 пункту 6.9 "Загальні умови кредитування" Розділу 6 "Умови надання споживчих кредитів" Універсального договору банківського обслуговування (в редакції, чинній на час укладення кредитного договору) передбачено, що банк здійснює обслуговування кредиту (здійснює нагадування про дати сплати заборгованості за кредитом та суму заборгованості шляхом направлення SMS-повідомлень; вносить зміни до графіку погашення у випадку здійснення клієнтом часткового дострокового погашення кредиту, за письмовою вимогою клієнта надає оновлений графік погашення або інформацію про залишок заборгованості тощо) та стягує плату за обслуговування такого кредиту у вигляді щомісячної комісії.
Судами також встановлено, що на підтвердження наявності у відповідача заборгованості за кредитним договором № 22039000092815 в розмірі 170 425,15 грн банк надав розрахунок, який містить лише загальну вартість несплаченого кредиту, відсотків та комісії, без зазначення детального розрахунку, який включав би суми погашеного позичальником тіла кредиту, відсотків та комісії станом на 02 жовтня 2020 року.
Відповідно до частини першої статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.
Якщо договором встановлений обов`язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому (частина друга статті 1050 ЦК України).
Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 13 липня 2022 року у справі № 496/3134/19 (провадження № 14-44цс21), до розгляду якої було зупинено провадження в цій справі, викладені такі правові висновки.
За загальним правилом, передбаченим статтею 204 ЦК України, правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
Частинами другою, третьою статті 215 ЦК України визначено, що недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, передбачені статтею 203 ЦК України. Зокрема, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.
Отже, законодавець встановлює, що наявність підстав для визнання правочину недійсним має визначатися судом на момент його вчинення.
Вирішуючи спори про визнання правочинів недійсними, суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.
У рішенні від 03 жовтня 1997 року № 4-зп Конституційний Суд України роз`яснив порядок набрання чинності Конституцією України та іншими нормативно-правовими актами. Зокрема зазначається, що конкретна сфера суспільних відносин не може бути водночас врегульована однопредметними нормативними правовими актами однакової сили, які за змістом суперечать один одному. Звичайною є практика, коли наступний у часі акт містить пряме застереження щодо повного або часткового скасування попереднього. Загальновизнаним є й те, що з прийняттям нового акта, якщо інше не передбачено самим цим актом, автоматично скасовується однопредметний акт, який діяв у часі раніше, тобто діє правило Lex posterior derogat priori - "наступний закон скасовує попередній".
Таким чином, єдиний орган конституційної юрисдикції фактично передбачив порядок подолання правових колізій шляхом застосування принципу, відповідно до якого новий закон скасовує положення закону, прийнятого раніше, якщо обидва ці закони регулюють аналогічні види правовідносин та містять суперечливі між собою положення.
Отже, залежно від порядку набрання чинності нормативно-правового акта, може бути застосовано декілька способів його дії у часі. Зокрема, як зазначено у пункті 2 рішення Конституційного Суду України від 09 лютого 1999 року № 1-рп/99, перехід від однієї форми регулювання суспільних відносин до іншої може здійснюватися, зокрема: негайно (безпосередня дія), шляхом перехідного періоду (ультраактивна форма) і шляхом зворотної дії (ретроактивна форма).
Перша форма застосовується у разі, якщо нормативно-правовий акт прийнято на момент виникнення правовідносин та він залишається чинним на час, коли правовідношення припинило своє існування. У випадку, якщо у новоприйнятому нормативно-правовому акті визначено особливий порядок набрання ним чинності, у тому числі визначено перехідний період, під час якого залишаються чинними окремі норми скасованого ним нормативно-правового акта, застосовується ультраактивна форма.
Відповідно до абзацу третього частини четвертої статті 11 Закону № 1023-XII (у редакції станом на 01 січня 2017 року - остання редакція до набуття чинності Законом № 1734-VIII) кредитодавцю забороняється встановлювати у договорі про надання споживчого кредиту будь-які збори, відсотки, комісії, платежі тощо за дії, які не є послугою у визначенні цього Закону. Умова договору про надання споживчого кредиту, яка передбачає здійснення будь-яких платежів за дії, які не є послугою у визначенні цього Закону, є нікчемною.
Згідно з частиною п`ятою статті 11 Закону № 1023-XII (у редакції станом на 01 січня 2017 року - остання редакція до набуття чинності Законом № 1734-VIII) до договорів із споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема положення, згідно з якими передбачаються зміни в будь-яких витратах за договором, крім відсоткової ставки.
Відповідно до частин першої, другої, п`ятої статті 18 Закону № 1023-XII (у редакції станом на 01 січня 2017 року - остання редакція до набуття чинності Законом № 1734-VIII) продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов`язків на шкоду споживача. Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним.
Згідно з пунктом 3.6 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених постановою Правління Національного банку України від 10 травня 2007 року № 168, банки не мають права встановлювати платежі, які споживач має сплатити на користь банку за дії, які банк здійснює на власну користь (ведення справи, договору, облік заборгованості споживача тощо), або за дії, які споживач здійснює на користь банку (прийняття платежу від споживача тощо) або що їх вчиняє банк або споживач з метою встановлення, зміни або припинення правовідносин (укладення кредитного договору, унесення до нього змін, прийняття повідомлення споживача про відкликання згоди на укладення кредитного договору тощо).
10 червня 2017 року набув чинності Закон № 1734-VIII, у зв`язку з чим у Законі № 1023-XII текст статті 11 викладено в такій редакції: "Цей Закон застосовується до відносин споживчого кредитування у частині, що не суперечить Закону України "Про споживче кредитування".
Положення частин першої, другої, п`ятої статті 18 Закону № 1023-XII з набуттям чинності Закону № 1734-VIII залишилися незмінними, проте, враховуючи ультраактивну форму дії Закону № 1734-VIII, визначені ним наслідки включення до договору споживчого кредиту умови, якою встановлено плату за надання інформації щодо кредиту, підлягають перевірці на відповідність змісту положень Закону № 1734-VIII.
Відповідно до пункту 4 частини першої статті 1 Закону № 1734-VIII загальні витрати за споживчим кредитом - витрати споживача, включаючи проценти за користування кредитом, комісії та інші обов`язкові платежі за додаткові та супутні послуги кредитодавця та кредитного посередника (за наявності), для отримання, обслуговування і повернення кредиту.
Згідно з частиною другою статті 8 Закону № 1734-VIII до загальних витрат за споживчим кредитом включаються, зокрема, комісії кредитодавця, пов`язані з наданням, обслуговуванням і поверненням кредиту, у тому числі комісії за обслуговування кредитної заборгованості, розрахунково-касове обслуговування, юридичне оформлення тощо.
Таким чином, Законом № 1734-VIII безпосередньо передбачено право банку встановлювати у кредитному договорі комісію за обслуговування кредиту.
На виконання вимог, у тому числі, пункту 4 частини першої статті 1 та частини другої статті 8 Закону № 1734-VIII Правління Національного банку України постановою від 08 червня 2017 року № 49 затвердило Правила про споживчий кредит. Цією ж постановою визнано такою, що втратила чинність, постанову Правління Національного банку України від 10 травня 2007 року № 168 "Про затвердження Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту".