ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
25 січня 2023 року
м. Київ
справа №303/3450/20
провадження № 51-81км21
Верховний Суд колегією суддів Третьої судової палати
Касаційного кримінального суду у складі:
головуючого ОСОБА_1,
суддів ОСОБА_2, ОСОБА_3,
за участю:
секретаря судового засідання ОСОБА_4,
прокурора ОСОБА_5,
засудженої ОСОБА_6,
захисника ОСОБА_7,
розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу захисника ОСОБА_7 на вирок Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 03 листопада 2020 року та ухвалу Львівського апеляційного суду від 19 жовтня 2021 року, постановлені у кримінальному провадженні стосовно
ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1, уродженки села Синевирська Поляна Міжгірського району Закарпатської області, жительки АДРЕСА_1,
за обвинуваченням у вчиненні злочину, передбаченого частиною 1 статті 115 Кримінального кодексу України (далі - КК).
Зміст оскаржених судових рішень і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини
Вироком Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 03 листопада 2020 року ОСОБА_6 визнано винуватою у вчиненні злочину, передбаченого частиною 1 статті 115 КК, та призначено їй покарання у виді позбавлення волі на строк 8 років.
За вироком суду ОСОБА_6 засуджено за те, що вона 10 лютого 2020 року о 01 год 00 хв, перебуваючи у приміщенні ванної кімнати квартири АДРЕСА_2, на ґрунті раптово виниклих неприязних стосунків, діючи із прямим умислом, у ході сварки зі своїм чоловіком ОСОБА_8 завдала йому один удар кухонним ножем, який попередньо взяла із кухонної кімнати, у ділянку грудної клітки, внаслідок чого потерпілий помер на місці.
Ухвалою Львівського апеляційного суду від 19 жовтня 2021 року вирок місцевого суду у частині призначеного покарання змінено. Призначено ОСОБА_6 за вчинений нею злочин, передбачений частиною 1 статті 115 КК, покарання у виді позбавлення волі на строк 7 років. В решті вирок місцевого суду залишено без змін.
Вимоги касаційної скарги і узагальнені доводи особи, яка її подала
У касаційній скарзі захисник ОСОБА_7 не погоджується із постановленими стосовно її підзахисної ОСОБА_6 судовими рішеннями, просить їх скасувати з підстав істотного порушення вимог кримінального процесуального закону та неправильного застосування закону України про кримінальну відповідальність і призначити новий розгляд в суді першої інстанції.
Так, захисник вказує на відсутність у матеріалах кримінального провадження доказів, які би підтверджували, що в діях ОСОБА_6 наявні ознаки складу злочину, передбаченого статтею 115 КК. Натомість стверджує, що її підзахисна діяла з необережності, оскільки захищалася від побиття потерпілим, що підтверджується висновком експерта від 03 березня 2020 року №74/2020. На відсутність умислу на позбавлення життя, на думку скаржника, також свідчить посткримінальна поведінка засудженої, яка одразу викликала швидку допомогу та не приховувала слідів й обставин вчиненого злочину.
Окрім того, стверджує про недопустимість показань працівників поліції, які прибули за викликом на місце події, та відеозаписів їх нагрудних камер спостереження, а відтак неможливість покладення цих доказів в основу обвинувального вироку суду.
Аналогічні твердження, про які йшлося в апеляційних скаргах сторони захисту, не були ретельно перевірені апеляційним судом, а тому ухвала цього суду вимогам статті 419 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК) не відповідає.
Позиції учасників судового провадження
У судовому засіданні засуджена та її захисник наполягала на скасуванні судових рішень з підстав, наведених у касаційній скарзі. Так, ОСОБА_7 стверджувала, що ОСОБА_6 оборонялася від протиправних дій потерпілого внаслідок чого завдала йому один удар ножем, а відтак кваліфікація її дій неправильна.
Прокурор у судовому засіданні стверджував про обґрунтованість судових рішень, постановлених стосовно ОСОБА_6, а тому просив вирок та ухвалу залишити без зміни.
Мотиви Суду
Заслухавши доповідь судді, пояснення захисника, засудженої та прокурора, перевіривши матеріали провадження та обговоривши доводи, викладені у касаційній скарзі, колегія суддів дійшла таких висновків.
Відповідно до статті 433 КПК суд касаційної інстанції переглядає судові рішення у межах касаційної скарги. При цьому він перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.
Виходячи зі змісту вимог статті 370 КПК, відповідно до якої судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим і вмотивованим: законним є рішення, ухвалене компетентним судом згідно з нормами матеріального права з дотриманням вимог щодо кримінального провадження, передбачених цим Кодексом; обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі об`єктивно з`ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до статті 94 цього Кодексу; вмотивованим є рішення, в якому наведені належні і достатні мотиви та підстави його ухвалення.
Встановивши фактичні обставини, дослідивши та проаналізувавши зібрані докази, надавши їм оцінку, суд першої інстанції дійшов висновку про доведеність винуватості ОСОБА_6 у вчиненні злочину, передбаченого частиною 1 статті 115 КК, а саме у вбивстві, тобто умисному протиправному заподіянні смерті іншій людині. З такими висновками місцевого суду погодився і суд апеляційної інстанції.
Як убачається із вироку, в основу свого рішення місцевий суд поклав, зокрема, показання свідків ОСОБА_9 та ОСОБА_10, які є інспекторами патрульної поліції, та у ході свого допиту повідомили про обставини виявлені ними під час виконання службових обов`язків, а також дані, що зафіксовані на відеозаписах їх нагрудних камер спостереження. Вказані докази, попри посилання сторони захисту, апеляційний суд визнав допустимими.
Разом з тим, колегія суддів, вирішуючи питання допустимості згаданих вище доказів, з огляду на доводи касаційної скарги захисника, вважає за необхідне зазначити наступне.
Аналіз положення частини третьої статті 62 Конституції України про те, що "обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом", дає підстави для висновку, що обвинувачення у вчиненні злочину не може бути обґрунтоване фактичними даними, одержаними в незаконний спосіб, а саме: з порушенням конституційних прав і свобод людини і громадянина; з порушенням встановлених законом порядку, засобів, джерел отримання фактичних даних; не уповноваженою на те особою тощо.
Частиною першою статті 87 КПК передбачено, що ключовою умовою для визнання доказів недопустимими є їх отримання внаслідок істотного порушення прав та свобод людини, гарантованих Конституцією та законами України, міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.
Отже, вирішуючи питання про допустимість зазначених вище доказів, слід оцінювати дії поліцейських з огляду на дотримання ними положень Конституції України, КПК та інших законів України, якими регламентована діяльність поліції, міжнародних правових актів, ратифікованих Верховною Радою України, насамперед, Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, з урахуванням практики Європейського суду з прав людини.
Так, відповідно до статті 63 Конституції України особа не несе відповідальності за відмову давати показання або пояснення щодо себе, членів сім`ї чи близьких родичів, коло яких визначається законом.
Порівняно з положенням зазначеної вище статті Конституції України, стаття 18 КПК конкретизувала зміст та розширила обсяг гарантій свободи від самовикриття, зазначивши, що жодна особа не може бути примушена визнавати свою винуватість у вчиненні кримінального правопорушення або примушена давати пояснення, показання, які можуть стати підставою для підозри, обвинувачення у вчиненні нею кримінального правопорушення (частина 1 статті 18 КПК), та що кожна особа має право не говорити нічого з приводу підозри чи обвинувачення проти неї, у будь-який момент відмовитися відповідати на запитання, а також бути негайно повідомленою про ці права (частина 2 статті 18 КПК).
Відповідно до частини 1 статті 30 Закону України "Про Національну поліцію" поліція для виконання покладених на неї завдань вживає заходів реагування на правопорушення, визначені Кодексом України про адміністративні правопорушення та Кримінальним процесуальним кодексом України, на підставі та в порядку, визначених законом.
Згідно з частиною 1 статті 33 Закону України "Про Національну поліцію" поліцейський може опитати особу, якщо існує достатньо підстав вважати, що вона володіє інформацією, необхідною для виконання поліцейських повноважень.
Надання особою інформації є добровільним. Особа може відмовитися від надання інформації (частина 2 статті 33 зазначеного Закону).
Європейський суд з прав людини у справі "Нечипорук і Йонкало проти України", вирішуючи питання щодо використання доказів, отриманих з порушенням права на мовчання та права не свідчити проти себе, наголосив, що вони становлять загальновизнані міжнародні стандарти, які лежать в основі поняття справедливого судового розгляду за статтею 6 Конвенції. Встановлення таких стандартів пояснюється inter alia необхідністю захисту особи, яка переслідується за кримінальним законом, від неналежного тиску з боку органів влади, щоб завдяки цьому уникнути помилок правосуддя та сприяти реалізації цілей статті 6. Право не свідчити проти себе передбачає, зокрема, що сторона обвинувачення в кримінальній справі, намагаючись довести свою версію щодо обвинуваченого, не може використовувати докази, здобуті за допомогою методів примусу чи утиску всупереч волі обвинуваченого (пункт 258, також див. рішення у справі "Саундерс проти Сполученого Королівства" (Saunders v. the United Kingdom), п.68).
У своїй практиці Суд визначив щонайменше три типи ситуацій, які викликають занепокоєння щодо неналежного примусу в порушення статті 6. Перший - коли підозрюваний зобов`язаний давати свідчення під загрозою санкцій і або надає свідчення внаслідок цього ("Сондерс проти Сполученого Королівства" (Saunders v. the United Kingdom), "Бруско проти Франції" (Brusco v. France)) або на нього накладені санкції за відмову надавати свідчення ("Хіні і МакГіннесс проти Ірландії" (Heaney and McGuinness v. Ireland); "Вех проти Австрії" (Weh v. Austria)). Другий тип - коли фізичний або психологічний тиск, часто у формі ставлення, яке порушує статтю 3 Конвенції, застосовується для отримання реальних доказів або заяв ("Ялох проти Німеччини" (Jalloh v. Germany); "Гефген проти Німеччини" (Gafgen v. Germany)). Третій - коли органи влади використовують хитрість для того, щоб отримати інформацію, яку вони не змогли отримати під час допиту ("Аллан проти Сполученого Королівства" (Allan v. the United Kingdom)).