ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
24 січня 2023 року
м. Київ
справа № 743/2194/19
провадження № 51-1253км22
Верховний Суд колегією суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:
головуючого ОСОБА_1,
суддів ОСОБА_2, ОСОБА_3,
за участю:
секретаря судового засідання ОСОБА_4,
прокурора ОСОБА_5,
захисника ОСОБА_6 (в режимі відеоконференції),
розглянув у відкритому судовому засіданні матеріали кримінального провадження, внесеного до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 42018271010000132 від 23 квітня 2018 року, за обвинуваченням
ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_1, уродженця та жителя АДРЕСА_1, такого, що судимості
не має,
у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 197-1 КК України,
за касаційною скаргою прокурора, який брав участь у розгляді кримінального провадження в суді апеляційної інстанції, на ухвалу Чернігівського апеляційного суду від 21 грудня 2021 року щодо ОСОБА_7 .
Зміст оскаржених судових рішень і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини
За вироком Ріпкинського районного суду Чернігівської області від 14 квітня
2021 року ОСОБА_7 визнано невинуватим у пред`явленому обвинуваченні
за ч. 2 ст. 197-1 КК України та виправдано на підставі п. 3 ч. 1 ст. 373 КПК України за недоведеністю, що в його діянні є склад цього кримінального правопорушення.
Орган досудового розслідування обвинувачував ОСОБА_7 у тому, що він
у невстановлений в ході досудового розслідування час, маючи умисел
на самовільне зайняття земельної ділянки з метою її самовільного використання
у власних цілях, діючи всупереч вимогам статей 112, 113, 115, 116, 118, 123, 124, 125, 126 Земельного Кодексу України, які регламентують набуття і реалізацію права на землю, при відсутності відповідного рішення уповноваженого органу місцевого самоврядування та державної реєстрації передачі йому у власність чи надання у користування земельної ділянки, а також в порушення статей 60, 61 Земельного Кодексу України, ст. 1 Закону України "Про державний контроль
за використанням та охороною земель", статей 87, 88, 89 Водного кодексу України, відповідно до яких у прибережних захисних смугах, які є частиною водоохоронних зон, уздовж річок, навколо водойм та на островах, забороняється: будівництво будь-яких споруд, у тому числі баз відпочинку, дач, гаражів та стоянок автомобілів, а також вказаними статтями передбачений правовий порядок користування землями водного фонду, в порушення ст. 93 Водного кодексу України, Постанови Ради Міністрів Української PCP №2 від 08 січня 1991 року "Про зони санітарної oxoрони відкритих джерел централізованого водопостачання населення м. Києва" з додатками, якими визначено зони санітарної охорони р. Дніпро шириною
3-кілометрової смуги по обох берегах річки Дніпро до кордону з Білоруською PCP, в порушення ст. 3 Закону України "Про використання земель оборони",
ст. 22 Закону України "Про державний кордон України", Постанови Кабінету Міністрів України №1147 від 27 липня 1998 року та Розпорядження Чернігівської обласної державної адміністрації №283 від 22 травня 2018 року "Про визначення ширини прикордонної смуги у Чернігівській області", якими визначено, що в межах прикордонної смуги діє особливий режим використання земель, самовільно зайняв земельну ділянку у межах прикордонної смуги на прилеглій до кордону території Губицької сільської ради Ріпкинського району Чернігівської області загальною площею 0,2757 га, яка є земельною ділянкою в зоні особливого режиму використання земель, оскільки перебуває в межах прикордонної смуги, знаходиться в зоні санітарної охорони р. Дніпро, є земельною ділянкою
в охоронній зоні, оскільки знаходиться в водоохоронній зоні та прибережній захисній смузі водного об`єкту з місцевою назвою "озеро Борове", яке,
зважаючи на форму водойми, розміри, наявність гідрологічного зв`язку та
її місцезнаходження в заплаві р. Дніпро, згідно ст. 1 Водного кодексу України
є озером-старицею на завершальному етапі формування, огородивши вказану земельну ділянку парканом та розмістивши на ній малі архітектурні форми.
Такі дії ОСОБА_7 орган досудового розслідування кваліфікував як кримінальне правопорушення, передбачене ч. 2 ст. 197-1 КК України, а саме:
- самовільне зайняття земельної ділянки, вчинене щодо земель в охоронних зонах;
- самовільне зайняття земельної ділянки, вчинене щодо земель в зонах санітарної охорони;
- самовільне зайняття земельної ділянки, вчинене щодо земель в зонах особливого режиму використання земель.
У результаті розгляду кримінального провадження місцевий суд з урахуванням сукупності досліджених у судовому засіданні доказів дійшов висновку, що сторона обвинувачення не довела, що в діянні ОСОБА_7 є склад кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 197-1 КК України, а тому виправдав останнього на підставі п. 3 ч. 1 ст. 373 КПК України.
Не погоджуючись із вироком суду, прокурор оскаржив його до апеляційного суду.
Чернігівський апеляційний суд ухвалою від 21 грудня 2021 року залишив вирок місцевого суду щодо ОСОБА_7 без зміни.
Вимоги касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала
У касаційній скарзі прокурор, посилаючись на істотні порушення вимог
кримінального процесуального закону, просить скасувати ухвалу апеляційного суду щодо ОСОБА_7 та призначити новий розгляд у суді апеляційної інстанції. Суть доводів прокурора зводиться до того, що він не погоджується із судовим рішенням апеляційного суду про залишення апеляційної скарги сторони обвинувачення без задоволення і вважає, що цей суд не здійснив належної перевірки скарги та всупереч вимогам ст. 370, ч. 2 ст. 419 КПК України не спростував викладених у ній доводів щодо наявності в діях ОСОБА_7 складу інкримінованого йому кримінального правопорушення, внаслідок чого
не було застосовано закон України про кримінальну відповідальність, що підлягав застосуванню. Зокрема, зазначає про залишення без відповідей доводів прокурора щодо встановлення місця розташування самозахопленої земельної ділянки, належності земельної ділянки до певної категорії земель. Стверджує,
що судом не надано жодної оцінки показанням ОСОБА_7, листу начальника Деснянського басейнового управління водних ресурсів Державного агенства водних ресурсів України від 26 червня 2019 року, листу Міжрайонного управління у Ріпкинському та Чернігівському районах ГУ Держгеокадастру
у Чернігівській області від 27 червня 2019 року та долученим у апеляційному суді доказам; не здійснено оцінки сукупності повторно досліджених доказів з точки зору їх достатності; не спростовано доводів щодо наявності у злочину статусу триваючого та активних дій ОСОБА_7 по встановленню паркану, проведенню електрифікації вказаної земельної ділянки, вирішенні питання
про допуск інших осіб до такої ділянки та бездіяльності по звільненню від споруд земельної ділянки, яка відповідно до ряду нормативних актів належить до зон санітарної охорони та прикордонної смуги.
Також прокурор вказує на те, що суд апеляційної інстанції за наявної сукупності належних та допустимих, досліджених під час апеляційного розгляду доказів,
які відповідають принципам належності, допустимості, а їх кількість - достатності, які поза розумнім сумнівом підтверджують вчинення ОСОБА_7 кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 197-1 КК України, у тому числі об`єктивну та суб`єктивну сторони, передчасно прийняв рішення
про відсутність підстав для його засудження.
Позиції учасників судового провадження в судовому засіданні суду касаційної інстанції
Під час касаційного розгляду прокурор підтримала касаційну скаргу сторони обвинувачення та просила її задовольнити, ухвалу апеляційного суду скасувати та призначити новий розгляд в суді апеляційної інстанції.
Захисник заперечив проти задоволення касаційної скарги прокурора.
Мотиви Суду
Відповідно до вимог ст. 433 КПК України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах вимог, викладених
у касаційних скаргах.
При цьому касаційний суд перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, а також правильність правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати й визнавати доведеними обставини, яких не було встановлено
в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.
Згідно з приписами ст. 438 КПК України підставами для скасування або зміни судового рішення судом касаційної інстанції є лише істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність та невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення й особі засудженого.
Як передбачено ст. 370 КПК України, судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим та вмотивованим. Законним є рішення, ухвалене компетентним судом згідно з нормами матеріального права з дотриманням вимог щодо кримінального провадження, встановлених цим Кодексом, а обґрунтованим - рішення, ухвалене судом на підставі об`єктивно з`ясованих обставин,
які підтверджено доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до ст. 94 цього Кодексу.
Вимогами кримінального процесуального закону передбачено, що рішення суду першої інстанції перевіряється апеляційним судом з точки зору його законності й обґрунтованості, тобто відповідності нормам матеріального і процесуального закону, фактичним обставинам справи, доказам, дослідженим у судовому засіданні.
Окрім додержання цих вимог, в судовому рішенні слід проаналізувати і зіставити
з наявними у провадженні матеріалами всі доводи, наведені в апеляції, і дати
на кожен із них вичерпну відповідь.
Згідно зі ст. 419 КПК України в ухвалі апеляційного суду, крім іншого, має бути зазначено: короткий зміст вимог, викладених у апеляційних скаргах та зміст судового рішення суду першої інстанції; узагальнені доводи особи, яка подала апеляційну скаргу, й узагальнений виклад позиції інших учасників судового провадження; обставини, встановлені судами першої та апеляційної інстанцій
з посиланням на докази; мотиви визнання окремих доказів недопустимими чи неналежними, та з яких суд апеляційної інстанції виходив при постановленні ухвали, а також положення закону, яким він керувався.
Як убачається з ухвали апеляційного суду, зазначених вимог закону в цьому провадженні належним чином не було виконано.
З матеріалів кримінального провадження убачається, що не погоджуючись
із вироком місцевого суду, прокурор оскаржив його в апеляційному порядку.
Відповідно до апеляційної скарги прокурор вважав, що оскаржуваний вирок
щодо ОСОБА_7 є незаконним у зв`язку з невідповідністю висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження та неправильним
застосуванням закону України про кримінальну відповідальність. Зокрема, прокурор посилався на те, що суд першої інстанції безпідставно визнав ряд доказів недопустимими, а саме протоколи огляду місяця події від 18 травня 2018 року,
25 червня 2019 року, 04 квітня 2019 року та похідні від них докази, а також докази, які були долучені до матеріалів кримінального провадження відповідно до вимог ст. 253 КУпАП, та стверджував, що ці докази були здобуті в порядку, передбаченому КПК України.
Крім того, прокурор у скарзі наголошував, що суд першої інстанції при визначенні статусу та категорії земель, посилаючись на окремі норми земельного законодавства, надав їм свого власного трактування, хоча ці норми є чіткими та зрозумілими. Зокрема, прокурор, вказуючи на ч. 1 ст. 113 Земельного кодексу України, ст. 35 Закону України "Про питну воду, питне водопостачання та водовідведення", "Класифікатор обмежень та обтяжень у використанні земельних ділянок", затверджений Наказом Державного комітету України із земельних ресурсів № 643 від 29 грудня 2008 року, постанову Ради Міністрів УРСР № 2
від 08 січня 1991 року "Про зони санітарної охорони відкритих джерел централізованого водопостачання населення м. Києва", яка є діючою, зазначав, що серед населених пунктів Чернігівської області до зони санітарної охорони потрапили, окрім іншого, смт Радуль та с. Мньов, між якими картографічно і знаходиться самовільно зайнята земельна ділянка, яка входить до 3-кілометрової смуги р. Дніпро, так як знаходиться на відстані 1300 м від державного кордону України, тобто, і від р. Дніпро, оскільки на даній ділянці Державний кордон проходить по вказаній річці. При цьому стверджував, що посилання суду першої інстанції на постанову Кабінету Міністрів України від 18 грудня 1998 року № 2024 "Про правовий режим зон санітарної охорони водних об`єктів" та вказівку,
що Положення про порядок проектування та експлуатації зон санітарної охорони джерел водопостачання та водопроводів господарсько-питного призначення,
яке було затверджено Головним державним санітарним лікарем СРСР № 2640-82 від 18 грудня 1982 року по іншому регламентувало питання проектування зон санітарної охорони джерел водопостачання і межі ЗСО водних об`єктів
не визначались проектом землеустрою, є невірним, а посилання суду
на ст. 93 Водного кодексу України, ст. 34 Закону України "Про питну воду, питне водопостачання та водовідведення" є недоцільним, так як ці норми лише визначають можливість визначення меж зон санітарної охорони проектами землеустрою, якщо такі проекти розробляються. В той же час вказівки суду
на відсутність проекту землеустрою щодо встановлення меж зон санітарної охорони не свідчить про відсутність самої зони санітарної охорони, оскільки її розміри встановлені законом, що узгоджується і з судовою практикою (постанови Верховного Суду у справах № 904/5974/16 від 25 квітня 2018 року; № 6-52цс15
від 22 квітня 2015 року; № 6-184цс15 від 01 липня 2015 року).
Крім того, прокурор, посилаючись на ст. 115 Земельного кодексу України, "Класифікатор обмежень та обтяжень у використанні земельних ділянок", затверджений Наказом Державного комітету України із земельних ресурсів № 643 від 29 грудня 2008 року, яким до зон особливого режиму використання земель
за кодом типу обмежень 01.04.01 визначено прикордонну смугу, вказував,
що самовільно зайнята обвинуваченим земельна ділянка перебуває в межах Губицької сільської ради, яка є прилеглою до кордону селищною радою,
що відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України № 1147 від 27 липня
1998 року "Про прикордонний режим" відносить її до прикордонної смуги, а отже, до земельної ділянки з особливим режимом використання земель. При цьому прокурор наголошував, що безпосередньо лінія державного кордону є повздовжньою лінією, а вже прикордонна смуга визначається певною шириною вздовж цієї лінії і ця ширина дорівнює згідно згаданої Постанови КМУ № 1147 межам території прилеглих до кордону селищних і сільських рад. Також вказував на те, що відповідно до ст. 3 ЗУ "Про використання земель оборони", ЗУ "Про державний кордон України" уздовж державного кордону України встановлюється прикордонна смуга, в межах якої діє особливий режим використання земель. Зазначав, що віднесення самовільно зайнятої земельної ділянки до зони особливого режиму використання земель також підтверджується листом Міжрайонного управління у Ріпкинському та Чернігівському районах
ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області від 27 червня 2019 року, відповідно
до якого самовільно зайнята земельна ділянка знаходиться на відстані 1300 м
від державного кордону України та перебуває в межах прикордонної смуги, на яку розповсюджується особливий режим використання земель. Також вказував на те, що згідно розпорядження Чернігівської обласної державної адміністрації № 283
від 22 травня 2018 року визначено ширину прикордонної смуги в межах Чернігівської області вздовж державного кордону, де запроваджується прикордонний режим - 10 км від лінії державного кордону в тил території України. Наголошував, що хоч таке розпорядження прийнято після внесення відомостей
до ЄРДР, проте і в послідуючому ОСОБА_7 продовжував самовільно використовувати земельну ділянку, тобто вказане правопорушення є триваючим. Вказане, як зазначав прокурор, відображене і в листі Міністерства юстиції України від 01 грудня 2003 року № 22-34-1465 у відповідь на лист Держкомзему
від 24 жовтня 2003 року № 14-26-4/6782.
Крім того, прокурор вважав, що посилання суду на ряд нормативних актів, в тому числі і на підпункт 3 п. 2 Положення про прикордонний режим, та вказівки про те, що на час виявлення кримінального правопорушення в Чернігівській області прикордонна смуга була встановлена від лінії державного кордону до лінії прикордонних інженерних споруджень, а так само, що процес демаркації українсько-білоруської ділянки державного кордону не завершений, тобто лінія державного кордону між Україною і Республікою Білорусь на місцевості відсутня,
є невірним та суперечить законодавству. Зазначав, що відсутність претензій ІНФОРМАЦІЯ_2 до ОСОБА_7, а також повідомлення про те, що паркан, яким останній огородив земельні ділянки, не перешкоджає доступу військовослужбовців, на наявність чи відсутність складу злочину в даному випадку не впливає. На думку апелянта, посилання на відсутність проекту землеустрою щодо встановлення меж прикордонної смуги не свідчить
про відсутність самої прикордонної смуги, оскільки її розміри встановлені законом. Звертав увагу, що особливості режиму використання земель прикордонної смуги, яким суд дав ряд оцінок, до предмету розгляду у вказаному кримінальному провадженні не мають відношення, оскільки для наявності складу інкримінованого злочину достатньо факту самовільного зайняття земельної ділянки в зонах особливого режиму використання земель, зокрема, в прикордонній смузі, з метою якої діяльності та які наслідки настали у даному випадку для кваліфікації значення не мають.
Проте, як убачається із матеріалів провадження, суд апеляційної інстанції
не перевірив зазначених доводів щодо їх узгодженості із положеннями вимог процесуального та матеріального законів, не надав на них відповідей
з посиланням на відповідні норми закону.
Як було встановлено в ході судового розгляду провадження, вини
ОСОБА_7 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 197-1 КК України, представниками державного обвинувачення не доведено,
в тому числі поза розумним сумнівом.
Місцевий суд установив, що під час судового розгляду ОСОБА_7 своєї вини у вчиненні інкримінованого йому кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 197-1 КК України, не визнав та пояснив, що він, як учасник бойових дій, набув та реалізував право на отримання земельних ділянок, в тому числі площею 0,12 га, з цільовим призначенням для індивідуального садівництва, яка належним чином зареєстрована, їй присвоєно кадастровий номер. Під час набуття на неї права не випливало, що існують будь-які обмеження прав на землю. Зазначив, що він законно користується електричною енергією. Вказав, що його батько, який помер в 2017 році, за життя розпочав розміщення споруд
на земельній ділянці біля озера "Борове" для їхнього відпочинку з друзями. Вказав, що він надавав допомогу батькові та з друзями там відпочивав і відпочиває. Дійсно він використовує не тільки свою земельну ділянку, але і земельну ділянку ближче до озера "Борове", поставивши там тимчасові споруди, в тому числі
на колесах, огороджував її парканом, який станом на липень 2020 року вже був демонтований. В той же час вважає, що умислу на самовільне зайняття земельної ділянки саме в охоронній зоні, в зоні санітарної охорони та в прикордонній смузі
у нього не було.