Постанова
Іменем України
26 січня 2023 року
м. Київ
справа № 164/812/21
провадження № 61-4527св22
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Олійник А. С. (суддя-доповідач), Ступак О. В., Яремка В. В.,
учасники справи:
позивачка - ОСОБА_1,
відповідач - ОСОБА_2,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1, подану адвокатом Чайкою Олексієм Феофановичем, на постанову Волинського апеляційного суду від 18 квітня 2022 рокуу складі колегії суддів: Здрилюк О. І., Бовчалюк З. А., Карпук А. К.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог
У червні 2021 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про визначення місця проживання дитини.
Позов обґрунтований тим, що з 04 листопада 2001 року сторони перебували у зареєстрованому шлюбі, який розірвано рішенням Маневицького районного суду Волинської області від 28 січня 2021 року.
Від шлюбу у сторін народилося двоє дітей: син ОСОБА_3, 2007 року народження та дочка ОСОБА_4, 2014 року народження.
Після розірвання шлюбу вона переїхала на постійне місце проживання у с. Оконськ Маневицького району, діти залишилися проживати із відповідачем у смт Маневичі Волинської області, який самовільно залишив дітей у себе.
Сину виповнилося чотирнадцять років, тому він має право сам вирішувати з ким з батьків проживати, дочка не досягла десятирічного віку і має проживати з матір`ю, проте відповідач заперечує її проживання з нею.
На її звернення орган опіки та піклування Виконавчого комітету Маневицької селищної ради надав позитивний висновок щодо проживання малолітньої дочки з нею, але відповідач продовжує створювати перешкоди для цього.
Просила визначити місце проживання ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1, за місцем її проживання за адресою: АДРЕСА_1 .
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Маневицького районного суду Волинської області від 21 грудня 2021 року позов задоволено. Визначено місце проживання малолітньої дитини ОСОБА_4 з матір`ю ОСОБА_1 за адресою: АДРЕСА_1, Волинська область. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.
Задовольнивши позов, суд першої інстанції виходив з того, що орган опіки та піклування дійшов висновку про визначення місця проживання дитини з матір`ю, а відповідач не надав доказів, що це буде суперечити інтересам дитини.
Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції
Постановою Волинського апеляційного суду від 18 квітня 2022 рокуапеляційну скаргу ОСОБА_2, подану представником ОСОБА_5, задоволено. Рішення Маневицького районного суду Волинської області від 21 грудня 2021 року скасовано та ухвалено нове судове рішення про відмову в позові.Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.
Відмовивши у позові, суд апеляційної інстанції, виходив з того, що позивачка не надала належних та допустимих доказів на підтвердження необхідності визначення місця проживання малолітньої дитини з нею саме в інтересах дитини.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У травні 2022 року ОСОБА_1 через адвоката Чайку О. Ф. звернулася до Верховного Суду із касаційною скаргою на постанову Волинського апеляційного суду від 18 квітня 2022 року, просила її скасувати, рішення суду першої інстанції залишити в силі.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга мотивована тим, що оскаржуване судове рішення є незаконним, ухваленим з неправильним застосуванням норм матеріального права і порушенням норм процесуального права.
Суд апеляційної інстанції зазначив, що висновок органу опіки та піклування не є достатнім доказом, проте не спростував, що саме цей висновок є належним доказом у справі, не обґрунтував, чому взяв до уваги лише інформацію Маневицького ліцею від 14 квітня 2022 року № 1, а висновок органу опіки та піклування відхилив. Крім того, не зазначив поважних причин щодо неподання інформаційної довідки до суду першої інстанції.
Суд апеляційної інстанції неповно з`ясував усі обставини, а висновки суду не відповідають обставинам справи, не врахував правовий висновок, викладений у постанові Верховного Суду від 14 лютого 2019 року у справі № 377/128/18, провадження № 61-44680ск18, залишив поза увагою клопотання представника позивачки про відкладення розгляду справи без жодного мотивування, чим позбавив її можливості взяти участь у судовому засіданні та надати відповідні пояснення.
Аргументи інших учасників справи
Відзив на касаційну скаргу до Верховного Суду не надійшов.
Рух справи у суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 25 травня 2022 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано матеріали справи.
У червні 2022 року справа надійшла до Верховного Суду.
Позиція Верховного Суду
Підстави відкриття касаційного провадження та межі розгляду справи
Відповідно до статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Касаційне провадження відкрито з підстави, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України.
Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення з таких підстав.
Фактичні обставини справи
Суди встановили, що сторони з 04 листопада 2001 року перебували у зареєстрованому шлюбі, від якого народилося двоє дітей: син ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_2, дочка ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Рішенням Маневицького районного суду Волинської області від 28 січня 2021 року шлюб між сторонами розірвано. Після розірвання шлюбу позивачка змінила прізвище з ОСОБА_8 на ОСОБА_9 . Питання щодо визначення місця проживання дітей суд не вирішував.
Після розірвання шлюбу позивачка переїхала на постійне проживання до с. Оконськ Камінь-Каширського району Волинської області, діти залишились проживати разом з відповідачем у смт Маневичі Камінь-Каширського району Волинської області.
Згоди про місце проживання малолітньої ОСОБА_4 сторони не досягли.
Згідно з висновком органу опіки та піклування Виконавчого комітету Маневицької селищної ради Волинської області від 26 березня 2021 року, який затверджено рішенням Виконавчого комітету Маневицької селищної ради Волинської області № 67, запропоновано визначити місце проживання малолітньої ОСОБА_4 з матір?ю ОСОБА_1 .
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Спір виник щодо визначення місця проживання малолітної дитини.
Відповідно до статті 51 Конституції України сім`я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.
Відповідно до частин другої - четвертої статті 29 ЦК України фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років, вільно обирає собі місце проживання, за винятком обмежень, які встановлюються законом. Місцем проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров`я тощо, в якому вона проживає, якщо інше місце проживання не встановлено за згодою між дитиною та батьками (усиновлювачами, опікуном) або організацією, яка виконує щодо неї функції опікуна. У разі спору місце проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років визначається органом опіки та піклування або судом. Місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров`я, в якому вона проживає.
Згідно зі статтею 141 СК України мати і батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини.
Відповідно до частини першої статті 161 СК України, якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом. Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов`язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров`я та інші обставини, що мають істотне значення.
Згідно з частинами першою, другою статті 12 Закону України "Про охорону дитинства" (далі - Закон) сім`я є природним середовищем для фізичного, духовного, інтелектуального, культурного, соціального розвитку дитини, її матеріального забезпечення і несе відповідальність за створення належних умов для цього. Кожна дитина має право на проживання в сім`ї разом з батьками або в сім`ї одного з них та на піклування батьків. Батько і мати мають рівні права та обов`язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов`язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини.
Дитина, яка проживає окремо від батьків або одного з них, має право на підтримання з ними регулярних особистих стосунків і прямих контактів. Батьки, які проживають окремо від дитини, зобов`язані брати участь у її вихованні і мають право спілкуватися з нею, якщо судом визнано, що таке спілкування не перешкоджатиме нормальному вихованню дитини (частини перша, друга статті 15 Закону).
Верховний Суд зазначає, що міжнародні та національні норми не містять норми, які б наділяли будь-кого з батьків пріоритетним правом на проживання з дитиною.
В усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини (частина перша статті 3 Конвенції про права дитини).
Дитина є суб`єктом права і, незважаючи на незначний вік, неповну цивільну дієздатність, має певний обсяг прав. Одними з основних її прав є право висловлювати свою думку та право на врахування думки щодо питань, які стосуються її життя.
Відповідно до частин першої та другої статті 171 СК України дитина має право на те, щоб бути вислуханою батьками, іншими членами сім`ї, посадовими особами з питань, що стосуються її особисто, а також питань сім`ї. Дитина, яка може висловити свою думку, має бути вислухана при вирішенні між батьками спору щодо її місця проживання.
Аналогічні положення закріплені у статті 12 Конвенції про права дитини, згідно з якою держави - учасниці забезпечують дитині, здатній сформулювати власні погляди, право вільно висловлювати ці погляди з усіх питань, що торкаються дитини, причому поглядам дитини приділяється належна увага згідно з її віком і зрілістю.
Під час визначення місця проживання дитини, зважаючи на вікову категорію дитини, необхідно проводити бесіду з останньою, головним завданням якої є встановлення дійсного психоемоційного стану дитини, визначення інтересів дитини та з`ясування думки щодо бажання дитини проживати з одним із батьків.
У рішенні Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 11 липня 2017 року у справі "М. С. проти України", заява № 2091/13, суд зауважив, що при визначенні найкращих інтересів дитини у кожній конкретній справі необхідно враховувати два аспекти: по-перше, інтересам дитини найкраще відповідає збереження її зв`язків із сім`єю, крім випадків, коли сім`я є особливо непридатною або неблагополучною; по-друге, у найкращих інтересах дитини є забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагонадійним.
ЄСПЛ зауважує, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага і, дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків (рішення ЄСПЛ від 07 грудня 2006 року у справі "Хант проти України", заява № 31111/04).
Аналіз наведених вище норм права, практики ЄСПЛ дає підстави для висновку, що рівність прав батьків щодо дитини є похідною від прав та інтересів самої дитини на гармонійний розвиток та належне виховання, насамперед повинні бути враховані інтереси дитини, виходячи із об`єктивних обставин спору.
Відповідно до частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно з частиною шостою статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.