Постанова
Іменем України
25 січня 2023 року
м. Київ
справа № 504/3770/15
провадження № 61-5699св22
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Крата В. І.,
суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О., Краснощокова Є. В. (суддя-доповідач), Русинчука М. М.,
учасники справи:
позивач за первісним позовом - ОСОБА_1,
третя особа, яка заявила самостійні вимоги щодо предмета спору - ОСОБА_2,
відповідач за первісним позовом та позовом третьої особи, яка заявила самостійні вимоги щодо предмета спору - ОСОБА_3,
позивач за зустрічним позовом - ОСОБА_3,
відповідачі за зустрічним позовом: ОСОБА_4, ОСОБА_1, ОСОБА_2,
розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_3 на рішення Комінтернівського районного суду Одеської області від 15 червня 2020 року у складі судді Барвенко В. К. та постанову Одеського апеляційного суду від
05 травня 2022 року у складі колегії суддів: Громіка Р. Д.,
Драгомерецького М. М., Дришлюка А. І.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог
Короткий зміст позовної заяви ОСОБА_1.
05 жовтня 2015 року адвокат Гусаров О. Л. в інтересах ОСОБА_1. звернувся до суду із позовом до ОСОБА_3. про стягнення заборгованості за договором оренди.
Позов мотивований тим, що 01 квітня 2013 року між ОСОБА_5., ОСОБА_4. (Орендодавці) з однієї сторони, та ОСОБА_3. (Орендар) з другої сторони, укладено договір оренди нежилих приміщень, відповідно до умов якого орендодавці надали орендарю до 01 березня 2016 року в строкове платне користування нежилі приміщення загальною площею 457,1 кв. м, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 (далі - Договір).
На виконання цього договору 01 квітня 2013 року складений акт прийому- передачі нежилих приміщень, і цей акт є невідʼємною частиною договору.
Вказані нежилі приміщення належали на момент укладання договору орендодавцям у рівних частках на праві власності.
25 жовтня 2013 року ОСОБА_1. отримано свідоцтво про право на спадщину за заповітом, відповідно до якого вона успадкувала майно, що належало за життя ОСОБА_5.
12 травня 2014 року сторонами було укладено Договір про зміну Договору оренди нежилих приміщень від 01 квітня 2013 року, а саме, доповнено пунктом 5.2.1 наступного змісту: "5.2.1 Орендна плата за користування приміщеннями у 2014 році складає суму, еквівалентну 65000 доларів США за рік, відповідно до 50% від суми орендної плати кожному із Орендодавців".
Відповідно до акту звірки від 21 жовтня 2014 року заборгованість за вказаним договором оренди становить 18 000 доларів США, яка за домовленістю сторін підлягає сплаті у строк до 01 червня 2015 року, відповідно по 50 % від суми заборгованості кожному із Орендодавців.
Станом на 25 вересня 2015 року заборгованість відповідачем не погашена.
У лютому 2018 року адвокат Гусаров О. Л. в інтересах ОСОБА_1. збільшив позовні вимоги до ОСОБА_3., зокрема, доповнив вимогами про заборгованість за 2015 рік, та за два місяці 2016 року, а саме, за 2015 рік - 40 000 доларів США, за два місяці 2016 року - 6 666,67 доларів США, та розраховано суму 3 % річних в розмірі 123 428,92 грн.
З урахуванням зменшених у квітні 2019 року позовних вимог остаточно просила суд стягнути з відповідача ОСОБА_3. заборгованість з орендної плати в розмірі 1 285 129,06 грн, що складає в еквіваленті 47 456,76 доларів США, 3 % річних в сумі 122 957,59 грн та судовий збір в сумі 8 810 грн.
Короткий зміст зустрічних позовних вимог ОСОБА_3.
У грудні 2017 року адвокат Чепелєв О. І. в інтересах ОСОБА_3. подав зустрічну позовну заяву до ОСОБА_4., ОСОБА_1.,
ОСОБА_2. про стягнення заборгованості за Договором.
Послався на те, що 01 квітня 2013 року він підписав Договір. Орендна плата на рік становила 20 000 доларів США. Він провів капітальний ремонт нежилих приміщень, вклав значні кошти. 02 квітня 2014 року між сторонами складена додаткова угода, якою визначено, що орендна плата за рік становить суму еквівалентну 80 000 доларів США, яку він сплатив двома траншами по 40 000 доларів США 01 квітня 2013 року та 26 травня 2013 року. 12 травня 2014 року сторонами було укладено Договір про зміну Договору оренди нежилих приміщень від 01 квітня 2013 року, а саме, доповнено пунктом 5.2.1 наступного змісту: "5.2.1 Орендна плата за користування приміщеннями у 2014 році складає суму, еквівалентну 65 000 доларів США за рік, відповідно до 50% від суми орендної плати кожному із Орендодавців". ОСОБА_3. двома траншами у 2014 році сплатив обумовлену в договорі суму, що підтверджено записами на оригіналі Договору.
Відповідно до акту звірки від 21 жовтня 2014 року заборгованість за вказаним договором оренди становить 18 000 доларів США, яка за домовленістю сторін підлягає сплаті у строк до 01 червня 2015 року, відповідно по 50% від суми заборгованості кожному із Орендодавців. Вказана сума ним не була сплачена, оскільки в лютому - березні 2015 року йому стало відомо, що ОСОБА_2. передає в оренду нежилі приміщення, які є предметом Договору. На нежилих приміщеннях були змінені замки Орендодавцями, і тому протягом 2015-2016 років він не працював.
В додатковій угоді від 02 квітня 2013 року до Договору вказане наступне: "Сторони домовляються, що у разі дострокового розірвання Основної угоди сторона, яка ініціювала це питання сплачує штраф у розмірі еквівалентному
80 000 доларів США. Відповідно до статті 524 ЦК України штраф сплачується у грошовій одиниці України - гривні, еквівалентній зазначеній сумі". Станом на
09 грудня 2017 року 80 000 доларів еквівалентно 2 169 549,04 грн. Зазначена сума є штрафною санкцією, передбаченою умовами договору.
В силу умов Договору він є припиненим 15 квітня 2014 року за відсутності сплати Орендарем коштів понад 15 днів. Посилання позивачів на фактичне перебування предмету договору Оренди у Орендаря не відповідають дійсності, оскільки має бути доведене фактичне користування нежилими приміщеннями. В порушення правил бухгалтерського обліку рахунки Орендодавці Орендареві не виставляли, а обовʼязок сплати за Договором процедурно повʼязаний з виставленням рахунків за таким договором.
Крім того, поставлено під сумнів: повноваження представників Орендодавців під час укладення Договору; повноваження Гусарова О. Л. щодо підписання позовних заяв від імені ОСОБА_1., ОСОБА_2., з посиланням на правову позицію у справі № 810/739/15; підстави права вимоги ОСОБА_2. через відсутність домовленостей між дарувальником та обдарованим щодо передачі права кредиторської вимоги стосовно обʼєкта дарування. При цьому подружжя (дружина) відповідача не надавала згоди на укладення чоловіком Договору, і можливе рішення суду про задоволення первісного позову призведе до надмірного тягаря для неї.
Просив суд стягнути з відповідачів солідарно 2 169 549,04 грн та судовий збір - 8 678,20 грн.
Короткий зміст позовної заяви ОСОБА_2.
У квітні 2018 року адвокат Гусаров О. Л. в інтересах ОСОБА_2. подав позовну заяву до ОСОБА_3. про стягнення заборгованості за Договором.
Зазначив, що 17 грудня 2015 року за договором дарування ОСОБА_2. передано у власність Ѕ частку нежилих приміщень загальною площею 457,1 кв. м, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1. Згідно п. 4.5. і п. 11.5 Договору у разі зміни власника речі, переданої у оренду, до нового власника переходять права та обовʼязки орендодавця. Термін дії договору встановлений до 01 березня 2016 року включно. Достроково дію договору сторони не припиняли, а відповідач до вказаної у договорі кінцевої дати орендоване нерухоме майно не повертав.
За два місяці 2016 року заборгованість відповідача становить 6 666,67 доларів США, а за період з 17 грудня 2015 року по 31 грудня 2015 року становить еквівалент 1 534,24 доларів США, загальна сума становить 8 200,91 долар США.
Просив суд стягнути з відповідача заборгованість з орендної плати в розмірі 214 687,15 грн., що складає еквівалент 8 200,91 доларів США.
Короткий зміст судових рішень
Рішенням Комінтернівського районного суду Одеської області від 15 червня 2020 року, залишеним без змін постановою Одеського апеляційного суду від
05 травня 2022 року, позов ОСОБА_1. задоволено частково. Стягнено з ОСОБА_3. на користь ОСОБА_1. заборгованість за договором оренди нежилих приміщень від 01 квітня 2013 року у сумі 47 456 доларів 76 центів США. Стягнено з ОСОБА_3. на користь ОСОБА_1. 3 % річних в сумі 4540 доларів 51 цент США. В задоволенні іншої частини позову (в частині визначення гривневого еквіваленту) відмовлено. Стягнено з ОСОБА_3. на користь
ОСОБА_1. витрати на сплату судового збору в сумі 8 810,00 грн.
Позов ОСОБА_2. задоволено частково. Стягнено з ОСОБА_3. на користь ОСОБА_2. заборгованість за договором оренди нежилих приміщень від 01 квітня 2013 року у сумі 8 200 доларів 91 цент США. В задоволенні іншої частини позову (в частині визначення гривневого еквіваленту) відмовлено.
У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_3. до
ОСОБА_1., ОСОБА_4., ОСОБА_2. відмовлено повністю.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що на час укладання договору жодних застережень сторонами не було висловлено. 01 квітня 2013 року складено передбачений матеріальним законом акт прийому-передачі нежилих приміщень, який підписаний всіма сторонами вільно, і який містить застереження про належний стан обʼєкта оренди. Отже у суду не має сумніву в справжньому волевиявленні сторін на укладення цього Договору. Форма договору дотримана сторонами, оскільки договір укладений на термін менш ніж три роки. Відповідно всі додаткові угоди, акти, які є частинами цього Договору, відповідають матеріальному закону, підстав для визнання договору неукладеним у суду не має.
Доводи ОСОБА_3. про невідповідність обʼєкта оренди належному стану, який визначався на моменту укладення договору, є голослівними та безпідставними, і повністю не відповідають змісту як договору так і акту прийому-передачі до нього. Матеріали фото фіксації, надані ОСОБА_3., не мають правового значення в контексті мети тверджень ОСОБА_3., оскільки акт прийому-передачі містить застереження про належність стану обʼєкта оренди. Більш того питання поліпшення обʼєкту оренди чітко врегульоване сторонами Договору.
Доводи адвоката Ростомова Г. А. на відсутність повноважень представників Орендодавців під час укладення Договору не входять до предмету доказування, і не приймаються судом. Твердження адвоката Ростомова Г. А. щодо сумнів повноважень адвоката Гусарова О. Л. на підписання позовних заяв від імені ОСОБА_1., ОСОБА_2., з посиланням на правову позицію Верховного Суду від 16 травня 2018 року у справі № 810/739/15, зокрема, що право на подання позову не є тотожним праву представника на підписання від імені позивача позовної заяви, суд вважає безпідставними, оскільки Верховний Суд у цій справі досліджував інші документи, які передбачали певні повноваження адвоката (представника). Вивчення змісту довіреностей від 01 жовтня 2015 року від імені ОСОБА_1. та від 16 січня 2017 року від імені ОСОБА_2. на імʼя адвоката Гусарова О. Л. дозволяє суду дійти до висновку, що повноваження надані довірителями адвокатові повністю відповідають правам сторони у цивільній справі, тобто адвокат не тільки має право на подання та підписання позовної заяви.
Доводи адвоката Ростомова Г. А. про можливі порушення правил бухгалтерського обліку, тому що рахунки Орендодавці Орендареві не виставляли, з посиланням на правову позицію Верховного Суду від 05 березня 2019 року у справі № 910/1389/18, суд вважає безпідставними, оскільки у цій справі досліджували відносини між субʼєктами господарювання і дотримання ними правил бухгалтерського обліку та фінансової звітності в Україні. Договір, який є предметом дослідження у справі, що розглядається, укладений між фізичними особами.
Сумніви в правових підставах права вимоги ОСОБА_2. через відсутність домовленостей між дарувальником та обдарованим щодо передачі права кредиторської вимоги стосовно обʼєкта дарування, не заслуговують на увагу. Так, відповідно до умов Договору, зокрема, п. 11.5 передбачено, що у разі зміни власника речі, переданої в оренду, до нового власника переходять права та обовʼязки Орендодавців. Предметом позову ОСОБА_2. до ОСОБА_3. є період заборгованості з моменту набуття ним права власності на предмет оренди.
Адвокат Ростомов Г. А. посилався на те, що в силу умов Договору він є припиненим 15 квітня 2014 року за відсутності сплати Орендарем коштів понад 15 днів, послався на покази свідків, які пояснили в судовому засіданні про чинення перешкод з боку Орендодавців Орендареві у користуванні нежилими приміщеннями. В судовому засіданні судом допитані свідки ОСОБА_6.,
ОСОБА_7., ОСОБА_8., ОСОБА_9., які пояснили, що ресторан фактично працював з 2013 року по 2015 рік.
Суд нагадує, що підстави для припинення договору найму визначені статтею 781 ЦК України. В силу положень Договору (перехід права Орендодавця у випадку зміни власника) договір не припинився через смерть ОСОБА_5. Положення Договору про його припинення за відсутності сплати Орендарем коштів понад 15 днів, суперечить як вимогам матеріального закону, так і цілям, змісту та меті цього самого Договору. У п. 11.4 цього Договору сторони зазначили, що Договір припиняє свою дію по закінченню терміну дії, зазначеного у п. 4.1 даного Договору. Використання зазначеного у п. 1.1 та п. 1.2. цього Договору приміщення після закінчення терміну дії договору допускається лише при укладенні нового договору. Відповідно до частини першої статті 785 ЦК України у разі припинення договору найму наймач зобовʼязаний негайно повернути наймодавцеві річ у стані, в якому вона була одержана, з урахуванням нормального зносу, або у стані, який було обумовлено в договорі. Будь-які дії з боку Орендодавців направлених на розірвання договору оренди нежилих приміщень судом не встановлені. Доводи ОСОБА_3. про те, що Орендодавці чинили йому перешкоди з 2015 року у користуванні нежилими приміщеннями перебувають за межами предмету спору за позовами. Суд вважає, що визначальним є не вжиття того чи іншого із зазначених термінів "припинення договору", "розірвання договору", а реальний зміст волевиявлення орендодавців, яке явно і однозначно не було спрямоване на припинення договірних відносин між сторонами. До того ж розірвання договору є лише одним із способів (форм) його припинення, тобто ці поняття співвідносяться як загальне (припинення) і часткове (розірвання), інакше кажучи, будь-яке розірвання договору означає і його припинення. Аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом у постанові по справі № 916/251/18 від 23 квітня 2019 року. Крім того, ОСОБА_3. у судовому засіданні сам пояснив, що не мав жодного бажання припиняти дію договору, оскільки вклав у цей заклад харчування величезні кошти. В силу статті 396 ЦК України особа, яка має речове право на чуже майно, має право на захист цього права, у тому числі і від власника майна, відповідно до положень глави 29 цього Кодексу. Таким правом ОСОБА_3. не скористався. Отже Договір у період його дії не є ані припиненим, ані розірваним.
Доводи заперечень щодо первісного позову, що подружжя (дружина) відповідача не надавала згоди на укладення чоловіком даного договору оренди, і можливе рішення суду про задоволення первісного позову призведе до надмірного тягаря для неї, суд не прийняв з наступних підстав. Так, дружина відповідача не є учасником (третьою особою) даного судового процесу. В підготовчому засіданні сторони були зобовʼязані повідомити про всіх заінтересованих осіб суду. Про заінтересованість дружини в розгляді даних правовідносин ОСОБА_3. до завершення підготовчого засідання суд не повідомляв. Крім того, для укладення договору оренди, де орендарем виступає один з подружжя, згоди іншого подружжя не вимагається законом. Даний договір не стосується спільного майна подружжя. Той з подружжя, який укладає договір, не розпоряджається спільним майном подружжя, а стає учасником зобовʼязальних правовідносин.
Правовою підставою зустрічного позову ОСОБА_3. є те, що за умовами договору в результаті дострокового розірвання Основної угоди сторона, яка ініціювала це питання, сплачує штраф у розмірі еквівалентному 80 000 доларів США. Інші правові підстави зустрічного позову не заявлялись. З урахуванням наведених висновків суду, які засновані на фактичних обставинах справи, дійсних правовідносинах між сторонами, висновках Верховного Суду, нормах матеріального права, вимоги зустрічного позову ОСОБА_3. до
ОСОБА_4., ОСОБА_1., ОСОБА_2. не підлягають задоволенню в повному обсязі.
Вирішуючи питання позовних вимог первісного позову адвоката Гусарова О. Л. в інтересах ОСОБА_1. та позову ОСОБА_2. до ОСОБА_3. суд виходив з наступного.
Відповідно до п. 5.2 Договору (в редакції Додаткової угоди від 02 квітня
2013 року) орендна плата за рік користування приміщенням, становить суму еквівалентну 80 000 доларів США.
Договором від 12 травня 2014 року сторони встановили, що розмір орендної плати у 2014 році становить 65 000 доларів США.
Термін дії Договору становить від 01 квітня 2013 року по 01 березня 2016 року.
Зобовʼязання за 2014 рік відповідач виконав частково, що підтверджено актом звірки від 21 жовтня 2014 року. Залишок орендної плати за 2014 рік становить 18 000 доларів США. Перед ОСОБА_1. борг становить 50 % від цієї суми, тобто 9 000 доларів США.
Орендна плата за 2015 рік не сплачена. Тобто загальна сума заборгованості перед ОСОБА_1. складає:
за 2014 рік - 9 000 доларів США, що становить 243 720 грн за курсом НБУ 27,08 грн за один долар США;
заборгованість з 01 січня 2015 року по 17 грудня 2015 року становить еквівалент 38 456,76 доларів США, що становить 1 041 409,06 грн за курсом НБУ 27,08 грн за один долар США.
Всього сума заборгованості складає 47 456,76 доларів США що станом на
04 квітня 2019 року (дату уточнення позовних вимог) складає 1 285 129,06 грн за курсом НБУ 27,08 грн за один долар США.
Відповідно до чинного законодавства гривня має статус універсального платіжного засобу, який без обмежень приймається на всій території України, однак обіг іноземної валюти обумовлений вимогами спеціального законодавства України. У постанові від 04 липня 2018 року у справі
№ 14-134цс18 Велика Палата Верховного Суду вказала, що зазначення судом у своєму рішенні двох грошових сум, які необхідно стягнути з боржника, внесло двозначність до розуміння суті обовʼязку боржника, який має бути виконаний примусово за участю державного виконавця. У разі зазначення у судовому рішенні про стягнення суми коштів в іноземній валюті з визначенням еквівалента такої суми у гривні стягувачеві має бути перерахована вказана у резолютивній частині судового рішення сума в іноземній валюті, а не її еквівалент у гривні.
Таким чином позовні вимоги ОСОБА_1. в частині стягнення основного боргу підлягають задоволенню частково, зі стягненням з відповідача суми заборгованості в доларах США, а саме 47 456,76 доларів США.
На вказану суму позивачем нараховані 3 % річних. Зокрема за 2014 рік на суму заборгованості 243 720 грн. нараховано 28 104,59 грн (1403 дні прострочення з 01.06.2015 року по 04.04.2019 року). За 2015 рік нараховано 122 957,59 грн.
Позивач за первісним позовом просить стягнути 3 % річних 122 957,59 грн. У частині другій статті 625 ЦК України прямо зазначено, що 3 % річних визначаються від простроченої суми за весь час прострочення. Тому при обрахунку 3 % річних за основу має братися прострочена сума, визначена у договорі чи судовому рішенні, а не її еквівалент у національній валюті України. Таким чином з відповідача слід стягнути суму 3 % річних саме в іноземній валюті, а не еквівалент у гривнях. До стягнення з відповідача на користь ОСОБА_1. належить сума 4 540,51 долар США.
Що стосується позову ОСОБА_2. до ОСОБА_3., то заборгованість за договором визначена за період з 17 грудня 2015 року по 31 грудня 2015 року і становить 1 534,24 долара США. Заборгованість за 2016 рік два місяці по
01 березня 2016 року становить 6 666,67 доларів США. Таким чином загальна сума заборгованості становить 8 200,91 долар США, що за курсом НБУ станом на 23 квітня 2018 року (день подання позову) 26,178455 грн за один долар США, становить 214 687,15 грн.
Тому суд вважає, що позовні вимоги ОСОБА_2. також підлягають задоволенню частково, зі стягненням з відповідача суми боргу в розмірі
8 200,91 долар США.
Суд апеляційної інстанції погодився з усіма висновками суду першої інстанції та зазначив, що доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи. Скаржник не довів обставини, на які посилався як на підставу своєї апеляційної скарги, жодного належного та допустимого доказу на спростування висновків суду першої інстанції не надав.
Аргументи учасників справи
У червні 2022 року ОСОБА_3. звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій просив рішення судів скасувати і ухвалити нове рішення, яким у задоволенні первісної позовної заяви ОСОБА_1. і позову ОСОБА_2. відмовити, зустрічну позовну заяву ОСОБА_3. задовольнити, скасувати заходи забезпечення позову, судові витрати на сплату судового збору та правову допомогу покласти на ОСОБА_1., ОСОБА_2., ОСОБА_4.
Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції порушив таємницю нарадчої кімнати. Як вбачається зі змісту оскаржуваної постанови у судове засідання, призначене на 20 квітня 2022 року, сторони не зʼявились, представник відповідача адвокат Шерстюк П. П. та адвокат Ростомов Г. А. подали відповідні клопотання про відкладення розгляду справи, у задоволені, яких суд апеляційної інстанції відмовив з посиланням, що поважність причин відкладення судом апеляційної інстанції не встановлена, а заявники реалізували своє право на викладення відповідних аргументів та, зважаючи на межі розгляду справи в суді апеляційної інстанції (стаття 367 ЦПК України), судова колегія дійшла висновку про можливість розгляду справи за відсутністю сторін у справі. Отже суд апеляційної інстанції у судовому засіданні 20 квітня 2022 року дійшов до висновку, що не відкладаючи розгляду справи може вирішити спір по суті. Таким чином, суд апеляційної інстанції зобовʼязаний був у нарадчій кімнаті ухвалити, скласти та підписати постанову, у винятковому випадку залежно від складності справи складання повного тексту постанови, у разі, якщо було вирішено відкласти складення повного тексту постанови, зобовʼязаний був скласти та підписати вступну та резолютивну частину постанови (скорочену постанову). Однак, як вбачається з матеріалів справи, у тому числі зі змісту оскаржуваної постанови, з посиланням не те, що учасник колегії Драгомерецький М. М. перебував у відпустці з 25 квітня 2022 року по 04 травня 2022 року включно, у судовому засіданні 20 квітня 2020 року суд апеляційної інстанції справу по суті не розглянув, ані повний текст, ані скорочений текст постанови не склав та не підписав. Оскаржувана постанова складена та підписана 05 травня 2022 року, тобто через 15 днів після судового засідання, у якому колегія судів мала вирішити спір по суті. Посилання суду апеляційної інстанції на частину пʼяту статті 268 ЦПК України не заслуговує на увагу, оскільки відкладення складання повного тексту постанови не складає з суду апеляційної інстанції обовʼязку ухвалення, складання та підписання вступної та резолютивної частини постанови (скороченої постанови). В матеріалах справи та в Єдиному державному реєстрі судових рішень відсутня скорочена постанова. На підставі викладеного вбачається, що суд апеляційної інстанції у повному складі колегії суддів 15 днів перебував поза межами нарадчої кімнати та здійснювали розгляд інших справ.
Суд апеляційної інстанції всупереч своїм же процесуальним рішенням, безпідставно відмовив представникам відповідача у задоволені клопотання про відкладення розгляду справи, чим позбавив відповідача права бути почутим та незаконно провів судовий розгляд справи за відсутністю сторони відповідача. Суд апеляційної інстанції після відкриття апеляційного провадження викликав відповідача та інші сторони. Таким чином, суд апеляційної інстанції визнав участь відповідача та інших сторін у судових засіданнях обовʼязковою. На офіційному сайті суду апеляційної інстанції публічно доступне оголошення, а саме у виконання рішень зборів суддів Одеського апеляційного суду від
02 березня 2022 року та 16 березня 2022 року розпорядження голови Одеського апеляційного суду № 1 від 02 березня 2022 року "Про режим роботи суду в умовах воєнного стану", в якому зокрема зазначено, що зважаючи на те, що велика кількість учасників судових процесів не можуть прибути в суд у звʼязку з небезпекою для життя, розгляд цивільних справ, цивільні справи розглядаються без участі учасників провадження за наявності повідомлення про дату, час та місце розгляду справи та за відсутності заяви (заяв) про відкладення розгляду справи, рекомендовано громадянам та учасникам судових процесів утриматися від відвідування приміщення суду. З огляду, на те, що Конституцією України визнається життя та здоровʼя людини найвищою соціальною цінністю, обовʼязком держави є захищати життя та здоровʼя людини, наявності реального ризику для життя та здоровʼя при відвідування приміщення суду апеляційної інстанції під час воєнного стану, з посиланням на введення в Україні воєнного стану, з урахуванням розпорядження голови суду апеляційної інстанції, та відсутності технічної можливості прийняти участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду із застосуванням власних технічних засобів, 20 квітня 2022 року до суду апеляційної інстанції представниками ОСОБА_3. адвокатом Шерстюком П. П. та адвокатом Ростомовим Г. А. подані клопотання про відкладення розгляду справи, в свою чергу суд апеляційної інстанції з врахуванням наведених виключних обставин, з метою забезпечення права відповідача прийняти участь у судовому засіданні, зобовʼязаний був задовольнити зазначені клопотання.
Однак у задоволені зазначених клопотань судом апеляційної інстанції відмовлено, з наступним обґрунтуванням: 1) судом поважність причин відкладення не встановлена; 2) судом у межах апеляційного провадження не приймалось рішення про виклик осіб; 3) представники скаржника не були позбавлені прийняти участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду із застосуванням власних технічних засобів; 4) заявники реалізували своє право на викладення відповідних аргументів. З наведеного вбачається, що судом апеляційної інстанції: 1) всупереч ухвалі від
28 грудня 2020 року, якою визнав участь відповідача у судових засіданнях обовʼязковим; 2) всупереч обовʼязку суду захищати найвищу соціальну цінності життя та здоровʼя людини, та наявність реального ризику для життя та здоровʼя відповідача (представників) при відвідування приміщення суду під час воєнного стану; 3) всупереч рішення зборів суддів Одеського апеляційного суду від
02 березня 2022 року та 16 березня 2022 року, яке у тому числі приймали судді (Громік Р. Д., Драгомерецький М. М., Дришлюк А. І.), які входять до складу колегії суду апеляційної інстанції; 4) всупереч розпорядження голови суду апеляційної інстанції; 5) всупереч відсутності технічної можливості у сторони ОСОБА_3. прийняти участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції; 6) всупереч наявності клопотань представника відповідача адвоката Шерстюка П.П. та адвоката Ростомовим Г.А. про відкладення розгляду справи, відмовлено у задоволені клопотань про відкладення розгляду справи, з обґрунтуванням, що прямо суперечить його попереднім процесуальним рішенням.
Судом апеляційної інстанції проігноровані низка аргументів апеляційної скарги. При цьому суд апеляційної інстанції безпідставно розглянув апеляційну скаргу лише в частині, зазначивши про це у змісті оскаржуваної постанови.
Суд першої інстанції безпідставно прийняв другий позов у межах однієї справи та безпідставно залучив ОСОБА_2. до участі у справі в якості співпозивача за первісним позовом, в свою чергу суд апеляційної інстанції ці доводи скарги проігнорував. В рамках цієї справи, провадження в якій було відкрито 08 жовтня 2015 року за позовом ОСОБА_1., Гусаров О. Л. у квітні 2018 року, тобто через 30 місяців після відкриття провадження у справі, від сторонньої особи
(ОСОБА_2.), яка не була учасником справи, у цій же справі подав позовну заяву до ОСОБА_3., а суд першої інстанції ухвалою від 12 червня
2018 року прийняв позовну заяву ОСОБА_2. до спільного розгляду із первісним позовом, залучив ОСОБА_2. до участі у справі в якості співпозивача, при цьому не надавши можливості ОСОБА_3. надати відзив на позовну заяву ОСОБА_2., закрив підготовче провадження, призначивши справу до судового розгляду.
Системний аналіз статей 4, 13, 50 ЦПК України дає обґрунтовані підстави стверджувати, що в рамках відкритого провадження суд до участі у справі може залучити виключно співвідповідача та/або третю особу, для будь-яких осіб диспозитивного права подання позовної заяви та подання заяви про вступ до справи в якості співпозивача ЦПК України не передбачено, так само як і не передбачено повноваження суду залучити особу до участі у справі в якості співпозивача та від залученої особи в якості співпозивача прийняти позовну заяву до спільного розгляду.
Суд першої інстанції не повно встановив обставини, які мають істотне значення для справи, щодо юрисдикції спору, в свою чергу суд апеляційної інстанції проігнорував відповідні доводи апеляційної скарги, внаслідок чого справа розглянута із порушенням правила юрисдикції загальних судів. Відповідно до п.п. 1.1, 2.1, договору оренди нежитлових приміщень від 01 квітня 2013 року позивачі за первісним позовом передали, а відповідач за первісним позовом прийняв у платне тимчасове володіння та користування нежитлове приміщення, загальною площею 457,1 кв. м, розташовані за адресою АДРЕСА_1, для здійснення комерційної діяльності, яка передбачена його видами діяльності згідно КВЕД. Як вбачається з показів свідків ОСОБА_10.,
ОСОБА_11. та ОСОБА_7. ОСОБА_3. спільно з ОСОБА_10. здійснював господарську діяльність ресторану та надання послуг мобільного харчування у приміщенні. При цьому власник майна ОСОБА_4. з 13 травня
2008 року зареєстрована як фізична-особа підприємець з видом діяльності КВЕД 68.20 Надання в оренду й експлуатацію власного чи орендованого нерухомого майна, ОСОБА_1 з 16 квітня 2014 року зареєстрована як фізична-особа підприємець з видом діяльності КВЕД 68.20 Надання в оренду й експлуатацію власного чи орендованого нерухомого майна. ОСОБА_5. мала у власності декілька нежитлових приміщень, які також здавала в оренду, тобто орендодавці здійснювали підприємницьку діяльність. В суді першої інстанції представник ОСОБА_3. звертав увагу, що фактично мають місце господарські відносини, та що справа підлягає розгляду господарським судом Одеської області, але суд першої інстанції не звернув увагу на обставину, що передане в оренду приміщення є нежитловим та використовувалось ОСОБА_3. не у побутових цілях, а для здійснення господарської діяльності ресторану "Гранат", та всі сторони договору фактично здійснюють господарську діяльність. З аналізу зазначених норм та обставин справи вбачається, що сторони на момент спірних правовідносин здійснювали господарську діяльність, що субʼєктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин є господарським, у звʼязку з чим, справа підлягала розгляду в порядку господарського судочинства.
Суд першої та апеляційної інстанції вирішив питання про права, свободи, інтереси та обовʼязки особи, яка не була залучена до справи як третя особа, хоча наявність її інтересу була встановлена постановою суду апеляційної інстанції у цій справі від 07 листопада 2019 року. З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_3., перебуваючи у шлюбі з Зарічанською І., розпорядився спільним сумісним майном, а саме значними грошовими коштами (станом на
21 жовтня 2014 року відповідач сплатив за договором орендодавцям 127 000,00 доларів США), що є цінним майном, та без згоди дружини уклав правочини, які виходять за межі дрібних побутових. Постановою Одеського апеляційного суду від 07 листопада 2019 року у справі № 504/3770/15-ц апеляційна скарга ОСОБА_12 (особи, яка не була залучена до участі у справі) задоволена, ухвала Комінтернівського районного суду Одеської області від 29 листопада 2018 року про передачу справи на розгляд іншого суду скасована, справа повернута до Комінтернівського районного суду Одеської області для продовження розгляду. Суд першої інстанції ухвалою від 17 січня 2020 року прийняв до свого провадження справу № 504/3770/15-ц. Таким чином станом на дату (17 січня 2020 року) прийняття до свого провадження справи
№ 504/3770/15-ц суду першої інстанції було відомо про існування третьої особи - ОСОБА_12, яка не була залучена до участі у справі, чиї права та інтереси можуть бути порушені, та що Одеським апеляційним судом визнано можливість впливу рішенням суду у справі на права та обовʼязки ОСОБА_12 Представник ОСОБА_3. у засіданні 11 березня 2020 року подавав до суду першої інстанції клопотання про залучення ОСОБА_12 до участі у справі в якості третьої особи, також з посиланням на завдання цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі, подавав клопотання про повернення до стадії підготовчого засідання, зокрема з метою залучення ОСОБА_12 до участі у справі в якості третьої особи. Але судом першої інстанції у задоволенні зазначеного клопотання відмовлено, що істотно вплинуло на повноту та обʼєктивність судового розгляду, зокрема ОСОБА_12 була позбавлена права реалізувати свої процесуальні права та позбавлена можливості захистити свої права та інтереси.
Суд першої інстанції порушив принцип диспозитивності цивільного судочинства, вийшов за межі позовних вимог, з власної ініціативи змінив позовні вимоги та стягнув з ОСОБА_3. суму у доларах США, в свою чергу суд апеляційної інстанції проігнорував доводи апеляційної скарги, що призвело до ухвалення незаконної постанови. Судом першої інстанції повністю проігноровані умови п. 5.3. Договору, Додаткової угоди від 02 квітня 2013 року до Договору оренди нежилих приміщень від 01 квітня 2013 року щодо зміни п. 5.2. Договору оренди, Договору від 12 квітня 2014 року про зміну Договору щодо зміни п. 5.2.1. Договору оренди, якими однозначно визначена сума орендної плати не в доларах США, а в грошовій одиниці України - гривні в еквіваленті доларів США. Позивач за первісним позовом у позовній заяві, у заяві про збільшення позовних вимог, виклав зміст позовних вимог та просив суд стягнути з відповідача за первісним позовом відповідну суму в гривні, а суд першої інстанції з власної ініціативи стягнув з відповідача за первісним позовом (ОСОБА_3.) суму у доларах США.
Суд першої інстанції не надав оцінки показам свідків, а саме наявності перешкод з боку Орендодавців щодо користування Орендарем обʼєкту оренди, та проігнорував обставину, яка доводить дії Орендодавців спрямовані на припинення дії Договору оренди. Сторона ОСОБА_3. наполягала, що доступ до приміщення було обмежено за ініціативою Орендодавця. З показів свідків та ОСОБА_3. вбачається, що особами, які діяли від імені орендодавців, були змінили замки до приміщення, що унеможливило доступ до приміщення, унеможливило використання приміщення, унеможливило укладання експлуатаційних договорів з енергопостачальником. Згідно частини шостої статті 762 ЦК України наймач звільняється від плати за весь час, протягом якого майно не могло бути використане ним через обставини, за які він не відповідає. Судом першої інстанції не враховано, що приводом для стягнення плати за користування приміщенням є не формальна наявність Договору оренди, а фактичне перебування приміщення у відповідача за первісним позовом та можливість використовувати приміщення за призначенням. Як вбачається з матеріалів справи ОСОБА_3. не мав можливості використовувати приміщення з 01 березня 2015 року по 01 березня 2016 року з обставин, що не залежали від нього, та відповідно мав бути звільнений від сплати орендної плати за відповідний період часу. Окрім того, за твердженням самого позивача за первісним позовом мало місце юридично значуща обставина, а саме порушення сплати ОСОБА_3. орендної плати понад 15 днів. Тому показання свідків узгоджуються і з обставинам справи та доводять реальний зміст волевиявлення орендодавців спрямований на припинення дії Договору оренди.
В будь-якому разі, навіть якщо справа підлягає розгляду у порядку цивільного судочинства, судом першої інстанції справа розглянута з порушенням територіальної юрисдикції, а судом апеляційної інстанції не врахована виключна підсудність справи. У постанові від 16 лютого 2021 року у справі № 911/2390/18 Велика Палата Верховного Суду визначила, що словосполучення "з приводу нерухомого майна" у частині третій 30 ГПК України необхідно розуміти таким чином, що правила виключної підсудності поширюються на будь-які спори, які стосуються прав та обовʼязків, що повʼязані з нерухомим майном. У таких спорах нерухоме майно не обовʼязково виступає як безпосередній обʼєкт спірних правовідносин. Позиція Великої Палати Верховного Суду ґрунтується, зокрема, на висновку про те, що, враховуючи аналіз змін у законодавчому регулюванні та лексичне тлумачення поняття, виключна підсудність справ застосовується до відповідних правовідносин загалом, а не щодо їх окремих складових. Тому на спори, предметом яких є стягнення заборгованості, що виникла внаслідок невиконання зобовʼязань за договором, який укладений щодо користування нерухомим майном, поширюються норми частини третьої статті 30 ГПК України.
На момент подачі апеляційної скарги постанови Великої Палати Верховного Суду від 16 лютого 2021 року у справі № 911/2390/18 ще не існувало. Отже сторона ОСОБА_3. з обʼєктивних обставин не могла обґрунтувати апеляційну скаргу зазначеною позицію Верховного Суду, при цьому суд апеляційної інстанції фактично позбавив сторону ОСОБА_3. можливості прийняти участь у справі та відповідно звернути увагу суду апеляційної інстанції на зазначену постанову Верховного Суду.
Таким чином справа мала виключну підсудність та мала розглядається судом першої інстанції у відповідності до частини першої статті 30 ЦПК України, за містом знаходженням нерухомого майна, а саме - Приморським районним судом м. Одеси. Але суд апеляційної інстанції при ухвалені оскаржуваної постанови не врахував висновки Великої Палати Верховного Суду викладені у постанові від 16 лютого 2021 по справі №911/2390/18, що призвело до розгляду справи неповноважним судом.
Суд першої та апеляційної інстанції не врахували вину Орендодавців, через яку Орендарю не були надані рахунки на сплату орендної плати, не врахували, що у Орендаря зобовʼязання по сплаті орендної плати не виникли. Матеріали справи не містять жодного доказу виставленого Орендодавцями рахунку за спірний період. Орендодавці (позивач за первісним позовом) навіть не намагались довести перед судом відсутність своєї вини і що вони вжили всіх залежних від них заходів щодо виставлення та надання Орендарю рахунків на сплату орендної плати. Позивач за первісним позовом, в розумінні пункту 6 частини першої статті 3, пункту 1 частини другої статті 11, частини першої статті 14, частини третьої статті 509, частини першої статті 629 ЦК України, п. 5.4. Договору діяв недобросовісно, нерозумно та не виконав обовʼязкове для виконання зобовʼязання, тому в розумінні статті 614 ЦК України не довів відсутність своєї вини щодо порушення зобовʼязання виставлення та надання рахунку відповідачу за первісним позовом.
Цим позивач також здійснив свідомі дії, які спрямовані на припинення договору оренди, а у відповідача за первісним позовом зобовʼязання перед позивачем за первісним позовом по сплаті орендної плати не виникло. Але судом першої та апеляційної інстанції зазначена позиція сторони ОСОБА_3. повністю проігнорована. Оскільки неможливість користування предметом оренди через обставини, за які ОСОБА_3. не відповідає, доведено показами свідків, що також узгоджується з іншими обставинами справи, суд першої та апеляційної інстанції, з врахування висновків Великої Палати Верховного Суду викладених у постанові від 08 травня 2018 року у справі № 910/7495/16, постанови Верховного Суду від 28 березня 2019 року у справі № 469/912/15, від 08 грудня 2021 року у справі № 357/452/21, зобовʼязаний був застосувати частину шосту статті 762 ЦК України та відмовити у задоволені первісного позову з підстав, що орендар звільняється від плати за весь час, протягом якого майно не могло бути використане ним через обставини, за які він не відповідає.
Представник ОСОБА_3., з урахуванням позиції Верховного Суду викладеної у постанові від 05 березня 2019 року у справі № 910/1389/18, обґрунтовував своє заперечення щодо неналежності, недопустимості, недостовірності та недостатності Акту звірки виконання зобовʼязань за договором від 21 жовтня 2014 року, як доказу заборгованості
ОСОБА_3. по сплаті орендної плати за Договором. Сам по собі Акт звірки виконання зобовʼязань, який непередбачений ані договором оренди ані чинним цивільним законодавством, у разі відсутності первинних документів, а саме передбачених обовʼязковими умовами п. 5.4. Договору виставлених та наданих Орендарю від Орендодавців рахунків, не може бути підставою для стягнення заборгованості, адже заборгованість має підтверджуватися первинною документацією. Акт від 21 жовтня 2014 року звірки виконання зобовʼязань за договором не є договором чи іншим правочином, чинним цивільним законодавством будь-який акт звірки виконання зобовʼязань за договором не передбачений, відповідно, не є підставою виникнення цивільних зобовʼязань.
Сторона ОСОБА_3. у судових засіданнях звертала увагу суду першої інстанції, що ОСОБА_2. отримуючи від ОСОБА_1. 1/2 частини обʼєкту оренди не отримав право кредиторської вимоги за можливим зобовʼязаннями ОСОБА_3., яке могло належати попередньому власнику. Станом на дату складання договору дарування (17 грудня 2017 року) на користь
ОСОБА_2. вже тривав судовий процес, провадження по якому було відкрите ухвалою від 08 жовтня 2015 року. Текст договору дарування на користь
ОСОБА_2. у пункті 4 містить умову, згідно якої судових процесів щодо обʼєкту оренди немає. В матеріалах справи відсутні докази надання ОСОБА_3. доказів зміни власника обʼєкта оренди з ОСОБА_5. на ОСОБА_1. та від ОСОБА_1. до ОСОБА_2. переходу прав кредитора у зобовʼязанні за договором оренди.
Чинне законодавство дозволяє обіг іноземної валюти між особами лише у випадку позики, але ніяк не оплати за товари, послуги тощо. За таких обставин суд протиправно, в порушення порядку обігу іноземної валюти на території України застосував до орендних відносин правові наслідки невиконання договору позики, що є порушенням чинного законодавства та легалізував заборонене законом надання послуг за іноземну валюту.
Суд першої інстанції безпідставно збільшив розмір можливої заборгованості ОСОБА_3., а суд апеляційної інстанції ці доводи апеляційної скарги проігнорував. 01 квітня 2013 року ОСОБА_3. сплатив суму у розмірі
40 000,00 доларів США та 26 травня 2013 року ОСОБА_3. додатково сплатив суму у розмірі 40 000,00 доларів США, тобто ним була сплачена вся орендна плата за рік (12 місяців). Однак суд помилково не взяв до уваги, що ОСОБА_3. три місяці 2013 року не користувався приміщенням, відповідний договір був укладений лише 02 квітня 2013 року. Таким чином має місце переплата за 2013 рік у розмірі 20 000,00 доларів США. Не зрозуміло яким саме чином суд визначивши заборгованість відповідача за два місяці 2016 року у розмірі 6 666,67 доларів США.