Постанова
Іменем України
18 січня 2023 року
м. Київ
справа № 442/810/22
провадження № 61-8377св22
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Синельникова Є. В.,
суддів: Білоконь О. В., Осіяна О. М., Сакари Н. Ю. (суддя-доповідач), Хопти С. Ф.,
учасники справи:
позивач- ОСОБА_1,
відповідач - ОСОБА_2,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 30 березня 2022 року у складі судді Нагірної О. Б. та постанову Львівського апеляційного суду від 21 липня 2022 рокуу складі колегії суддів: Савуляка Р. В., Мікуш Ю. Р., Приколоти Т. І.,
ВСТАНОВИВ:
1. Описова частина
Короткий зміст позовної заяви
У лютому 2022 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до
ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням.
Позовна заява мотивована тим, що він є власником будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_1, а
ОСОБА_2 є його колишнім зятем, який зареєстрований за вказаною адресою, проте близько трьох років не проживає за місцем своєї реєстрації, добровільно не знявся з реєстрації, участі в утриманні будинку не бере, як і в сплаті комунальних послуг.
На думку позивача, вказані обставини перешкоджають йому у праві вільно користуватись своїм майном, а тому ОСОБА_1 просив визнати
ОСОБА_2 таким, що втратив право користування будинком АДРЕСА_1 та стягнути з відповідача судові витрати.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області
від 30 березня 2022 року, залишеним без змін постановою Львівського апеляційного суду від 21 липня 2022 року, позов задоволено.
Визнано ОСОБА_2 таким, що втратив право користування житловим будинком АДРЕСА_1 .
Додатковим рішенням Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від04 квітня 2022 року вирішено питання про розподіл судових витрат.
Задовольняючи позов, суди попередніх інстанцій виходили з того, що з актів обстеження фактичного місця проживання встановлено, що ОСОБА_2 за адресою: АДРЕСА_1 зареєстрований, але фактично не проживає близько трьох років, а тому враховуючи, що він не є членом сім`ї позивача, дійшли висновку, що його право на користування чужим майном підлягає припиненню на вимогу власника цього майна на підставі частини другої статті 406 ЦК України.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
У серпні 2022 року до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду надійшла касаційна скарга ОСОБА_2 на рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 30 березня 2022 року та постанову Львівського апеляційного суду від 21 липня 2022 року.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду від 03 жовтня 2022 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано цивільну справу і надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 січня 2023 року справу призначено до розгляду у складі колегії з п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
У касаційній скарзі ОСОБА_2, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просить скасувати судові рішення та ухвалити нове судове рішення про відмову в задоволенні позову.
Підставою касаційного оскарження заявник зазначає неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 28 квітня 2020 року у справі
№ 761/20452/17, провадження № 61-45637св18, від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17, провадження № 14-64цс20 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).
Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій не врахували, що позивачем був заявлений позов з підстав, передбачених статтями 319, 391, 386 ЦК України та статті 72 ЖК України, проте суди задовольнили позов, посилаючись на вимоги статей 405, 406 ЦК України.
Крім того, суди не врахували, що для визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, необхідна наявність одночасно двох умов, зокрема, відсутність члена сім`ї без поважних причин понад один рік, а також відсутність поважних причин непроживання за адресою такого житлового приміщення.
Також зазначав, що припинення сімейних відносин з власником будинку не позбавляє його права користування займаним приміщенням, і судами не взято до уваги, що він не має іншого житла та упродовж більше двадцяти років зробив значні матеріальні вкладення у покращення технічного стану будинку.
Вважає, що рішення судів попередніх інстанцій порушують його конституційне право на житло в будинку, до якого він вселений як член сім`ї власника будинку.
Відзив на касаційну скаргу до Верховного Суду не поданий.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Судами попередніх інстанцій встановлено, що згідно Свідоцтва про право особистої власності на жилий будинок, виданого 30 червня 1989 року виконавчим комітетом Дрогобицької районної Ради народних депутатів, зареєстрованого за № 52, витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності № 293056808 від 29 грудня 2021 року, ОСОБА_1 є власником будинку
АДРЕСА_1 .
Із змісту довідки № 141, виданої виконавчим комітетом Дрогобицької міської ради 16 січня 2021, вбачається, що ОСОБА_1, 1958 року народження, проживає у будинку АДРЕСА_1 та те, що будинок по АДРЕСА_2, який належить ОСОБА_1 перенумеровано на АДРЕСА_1 згідно рішення виконкому Раневицької сільської ради
№ 25 від 08 вересня 1995 року.
Відповідно до відомостей із будинкової книги та довідки про склад сім`ї або зареєстрованих у житловому приміщенні/будинку осіб № 002234/13-2022 у будинку АДРЕСА_1 зареєстрований, зокрема, відповідач ОСОБА_2 .
Заочним рішенням Дрогобицького міськрайонного суду від 18 квітня
2022 року розірвано шлюб між ОСОБА_3 та ОСОБА_2, зареєстрований 04 листопада 1999 року Раневицькою сільською радою Дрогобицького району Львівської області, актовий запис № 9, свідоцтво серії НОМЕР_1 .
Згідно актів обстеження фактичного місця проживання від 22 листопада
2021 року № 169, від 29 грудня 2021 року №188 та від 10 січня 2022 року №194 встановлено, що ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1, за адресою:
АДРЕСА_1 зареєстрований, але фактично не проживає близько трьох років.
2. Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Положенням частини другої статті 389 ЦПК України встановлено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьоюстатті 411 цього Кодексу.
Касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Рішення судів першої та апеляційної інстанцій є законними і обґрунтованими та підстав для їх скасування немає.
Щодо позовних вимог, заявлених на підставі статті 72 ЖК України
Звертаючись до суду з цим позовом, позивач посилався на норми матеріального права, які не підлягають застосуванню до спірних правовідносин, а саме норми ЖК України (статті 71, 72), які регулюють житлові правовідносини, які виникають з приводу користування жилими приміщеннями в будинках державного або громадського житлового фонду.
Разом з тим, позивач є власником будинку
АДРЕСА_1 , тому норми статей 71, 72 ЖК України не можуть бути застосовані до спірних правовідносин, які виникли з приводу користування жилим приміщенням, що перебуває у його приватній власності.
Спірні правовідносини регулюються нормою статті 405 ЦК України, у якій зазначено, що члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником.
У частині другій цієї статті зазначено, що член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.
Відповідно до висновку Верховного Суду, зробленого у постанові
від 30 червня 2021 року у справі № 742/3238/17, у цивільному процесуальному законодавстві діє принцип jura novit curia (суд знає закони), який полягає в тому, що: 1) суд знає право; 2) суд самостійно здійснює пошук правових норм щодо спору безвідносно до посилання сторін; 3) суд самостійно застосовує право до фактичних обставин спору (da mihi factum, dabo tibi jus). Активна роль суду в цивільному процесі проявляється, зокрема, у самостійній кваліфікації судом правової природи відносин між позивачем та відповідачем, виборі і застосуванні до спірних правовідносин відповідних норм права, повного і всебічного з`ясування обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
При вирішенні цивільного спору суд у межах своїх процесуальних повноважень та в межах позовних вимог, встановлює зміст (правову природу, права та обов`язки) правовідносин сторін, які випливають з встановлених обставин та визначає правову норму, яка підлягає застосуванню до цих правовідносин. Законодавець вказує саме на норму права, що є значно конкретизованим, аніж закон. Більш того, виходячи з положень ЦПК України така функціональність суду носить імперативний характер. Підсумок такої процесуальної діяльності суду відображається в судовому рішенні, зокрема, в його мотивувальній і резолютивній частинах.
Тому обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору, покладено саме на суд, що є складовою класичного принципу jura novit curia.
При цьому незгода суду з наведеним у позовній заяві правовим обґрунтуванням щодо спірних правовідносин не є підставою для відмови в позові, оскільки згідно з принципом jura novit curia неправильна юридична кваліфікація позивачем і відповідачами спірних правовідносин не звільняє суд від обов`язку застосувати для вирішення спору належні приписи юридичних норм.
Тобто суд, з`ясувавши під час розгляду справи, що сторона або інший учасник судового процесу на обґрунтування своїх вимог або заперечень послався не на ті норми права, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну їх правову кваліфікацію та застосовує для прийняття рішення ті норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини.
У постановах Великої Палати Верховного Суду від 04 грудня 2019 року у справі № 917/1739/17 (провадження № 12-161гс19) та від 25 червня
2019 року у справі № 924/1473/15 (провадження № 12-15гс19) зроблено правовий висновок про те, що посилання суду в рішенні на інші норми права, ніж зазначені в позовній заяві, не може розумітися як вихід суду за межі позовних вимог. У зв`язку із цим суд, з`ясувавши при розгляді справи, що позивач послався не на ті норми, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх та застосовує в рішенні саме такі норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини.
Зважаючи на вищевикладене, доводи касаційної скарги про те, що суди попередніх інстанцій розглянули спір на підставі вимог статей 405, 406 ЦК України, а не на підстав вимог статті 72 ЖК України, не можуть бути підставою для скасування вказаних рішень суду.
Щодо позовних вимог, заявлених на підставі статей 319, 391, 386 ЦК України
Відповідно до статті 17 Закону України "Про виконання рішень
та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини
і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція)
та протоколи до неї, а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.
Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.
Відповідно до статті 8 Першого протоколу до Конвенції кожен має право
на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції.