ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
17 січня 2023 року
м. Київ
справа № 648/1543/15-к
провадження № 51-4767км21
Верховний Суд колегією суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду (далі - Суд) у складі:
головуючогоОСОБА_1,суддівОСОБА_2, ОСОБА_3, за участю: секретаря судового засідання ОСОБА_4,прокурора засудженогоОСОБА_5, ОСОБА_6,розглянув у судовому засіданні касаційну скаргу засудженого на вирок Білозерського районного суду Херсонської області від 18 травня 2021 року та ухвалу Херсонського апеляційного суду від 20 липня 2021 року щодо
ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1, уродженця с. Киселівка Білозерського району Херсонської області, жителя смт Білозерка Херсонської області.
Обставини справи
1. Оскарженим вироком ОСОБА_6 засуджено за частиною 2 статті 15 і частиною 1 статті 190 Кримінального кодексу України (далі - КК) до покарання у виді штрафу в розмірі 510 гривень та на підставі статті 49, частини 5 статті 74 КК звільнено від призначеного покарання у зв`язку із закінченням строків давності.
2. Суд визнав доведеним, що він, перебуваючи на посаді старшого слідчого Білозерського РВ УМВС України в Херсонській області, повідомив ОСОБА_7 завідомо неправдиву інформацію про те, що належний останньому автомобіль, який був вилучений та знаходився на спеціальному майданчику, можна повернути лише за умови передачі засудженому 1000 гривень. Будучи введеним в оману, ОСОБА_7 13 листопада 2014 року, приблизно о 17:15, у службовому кабінеті Білозерського РВ УМВС України в Херсонській області, що на провулку Торгівельному, 11 у смт Білозерка, передав ОСОБА_6 1000 гривень, які останній обернув на свою користь.
3. Херсонський апеляційний суд залишив без змін вирок суду першої інстанції.
Вимоги і доводи касаційної скарги
4. У касаційній скарзі засуджений, на підставах, передбачених пунктами 1, 2 частини 1 статті 438 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК), просить скасувати оскаржені судові рішення і закрити кримінальне провадження щодо нього у зв`язку з недоведеністю його винуватості в суді.
5. Він зазначає, що у кримінальному провадженні відсутній потерпілий, у зв`язку з чим кримінальне провадження підлягало закриттю на підставі пункту 7 частини 1 статті 284 КПК.
6. Крім цього, стверджує, що відомості про вчинене кримінальне правопорушення було внесено до Єдиного реєстру досудових розслідувань (далі - ЄРДР) із порушенням строку, передбаченого частиною 1 статті 214 КПК.
7. Засуджений вважає, що вирок щодо нього обґрунтовано рядом недопустимих доказів, зокрема:
- протоколом огляду місця події від 13 листопада 2014 року, оскільки в ході вказаної слідчої дії фактично було проведено обшук в його службовому кабінеті без ухвали слідчого судді;
- протоколом освідування особи від 13 листопада 2014 року, оскільки вказану слідчу дію проведено з порушеннями статті 241 КПК, а також під виглядом освідування фактично проведено особистий обшук ОСОБА_6 під час його фактичного затримання без залучення захисника;
- висновком судової технічної експертизи документів від 30 листопада 2014 року № 3553 та висновком експертизи спеціальних хімічних речовин та речовин хімічних виробництв від 24 листопада 2014 року №1900-х, оскільки вони є похідними від інших недопустимих доказів;
- протоколи за результатами негласних слідчих (розшукових) дій (далі - НСРД): аудіо-та відеоконтролю особи та контролю за вчиненням злочину від 14 листопада 2014 року, оскільки вказані документи складено із порушенням вимог КПК, а ухвала апеляційного суду про надання дозволу на здійснення аудіо- та відеоконтролю за особою було відкрито стороні захисту із порушенням вимог статті 290 КПК;
8. Також ОСОБА_6 вважає, що кримінальне провадження щодо нього є наслідком провокації злочину з боку працівників правоохоронних органів та свідка.
9. На думку засудженого, апеляційний суд не розглянув належним чином доводів апеляційної скарги заявника, а його ухвала не відповідає вимогам статті 419 КПК.
Позиції учасників касаційного розгляду
10. Під час касаційного розгляду засуджений підтримав доводи касаційної скарги, просив її задовольнити.
11. Прокурор заперечив проти задоволення касаційних вимог сторони захисту та просив залишити оскаржувані судові рішення без змін.
Оцінка Суду
12. Заслухавши доповідь судді, пояснення сторін, перевіривши матеріали кримінального провадження, обговоривши наведені в скарзі доводи, Суд дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню, зважаючи на таке.
Релевантні обставини провадження
13. 13 листопада 2014 року в ході дій органів правопорядку по контролю за вчиненням злочину особа, залучена до проведення цих дій, передала засудженому грошові кошти за обумовлені раніше дії з боку засудженого. Безпосередньо після цього засуджений був затриманий і в його кабінеті та на його одязі і тілі були виявлені сліди речовини, якою було попередньо оброблено грошові кошти, які він отримав.
Щодо допустимості доказів, отриманих при огляді кабінету
14. Засуджений вважає, що відомості, відображені у протоколі огляду його кабінету, є недопустимими, оскільки фактично був проведений обшук, що вимагало ухвали слідчого судді, передбаченої статтею 235 КПК.
15. Суд зазначає, що вимога отримати дозвіл на обшук, за відсутності добровільної згоди особи, стосується лише житла чи іншого володіння особи. Це випливає з тлумачення статі 233 КПК, що забороняє проникнення до особистого житла або володіння без дозволу суду або добровільної згоди такої особи, у сукупності зі статтею 235 КПК, яка передбачає вимоги до ухвали слідчого судді про дозвіл на обшук особистого житла або володіння.
16. У цій справі мова йде про обшук не в житлі чи в іншому приватному володінні, а в службовому кабінеті слідчого в приміщенні райвідділу.
17. Таким чином, Суд має вирішити, чи поширюються гарантії, передбачені статтею 30 Конституції України, статтею 8 Конвенції про захист прав людини і особистих свобод (далі - Конвенція), а також статями 13, 233, 235 КПК України на обшук у службовому кабінеті, що розташований у державному органі влади і, таким чином, чи можуть бути докази, отримані під час такого обшуку, визнані недопустимими відповідно до пункту 1 частини 2 статті 87 КПК.
18. Службовий кабінет сам по собі не може вважатися житлом або іншим володінням, доступ до якого визначає виключно його володілець, а тому без згоди володільця доступ до нього можна отримати за дозволом слідчого судді. Службове приміщення надається для виконання службових обов`язків і доступ до нього визначається іншим регулюванням, яке ґрунтується на міркуваннях, не пов`язаних із захистом приватності осіб, яким таке службове приміщення надане.
19. У той же час Суд не виключає, що за певних обставин гарантії недоторканості житла або іншого володіння можуть поширюватися і на службові приміщення.
20. Суд вже зазначав, що стаття 223 КПК захищає особу від необґрунтованого втручання державними органами у сферу її приватності, на яке вона вправі розраховувати у своєму житлі або іншому володінні.[1] Також, Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у рішенні у справі "Пеєв проти Болгарії"[2]розглянув обшук, що проводився в кабінеті у приміщенні прокуратури, тому його висновки дотичні до обставин цієї справи.
21. У справі Пеєва ЄСПЛ дійшов висновку, що для визначення, чи відбувається втручання у приватне життя внаслідок обшуку у службовому приміщенні, слід застосовувати критерій "розумного очікування конфіденційності". Тобто, якщо обставини справи свідчать про те, що особа має підстави розумно очікувати на приватність при використанні приміщення або будь-яких елементів приміщення, то на приміщення або відповідну його частину поширюються гарантії від втручання у приватне життя. ЄСПЛ послався на свої рішення, де він поширив гарантії статті 8 Конвенції на телефонні дзвінки, зроблені поліцейським з приміщення поліції,[3]або на таємну зйомку в камері в поліцейському відділку[4]та інші справи, у яких було використано критерій "розумного очікування конфіденційності".
22. Також він зважив на цілу низку інших факторів: заявник був не прокурором, а експертом-криміналістом, який працював у прокуратурі за контрактом, обшук поширився на ті елементи приміщення, де заявник зберігав особисті речі: ліки, компакт-диски з особистими матеріалами, нотатки, блокноти, дипломи, особисті фотографії, книги та особисті документи, у тому числі медичні. Виходячи з такої сукупності обставин справи, ЄСПЛ дійшов висновку, що обшук, який поширився на зони, щодо яких у заявника були "розумні очікування конфіденційності", становили втручання у приватне життя заявника.
23. Повертаючись до обставин цієї справи Суд зазначає, що засуджений був слідчим, тобто посадовою особою правоохоронного органу, представником держави. Обшук проводився у службовому кабінеті, який був наданий для виконання його службових обов`язків. Ніщо в матеріалах справи не свідчить про якісь обставини, які давали можливість засудженому розумно розраховувати на можливість використовувати кабінет для свого приватного життя та/або на збереження конфіденційності в межах службового кабінету, або вирішувати, коли і яким чином надавати до нього доступ.
24. Відомості, відображені у протоколі огляду місця та на відеозаписі цього огляду, свідчать про те, що ця слідча дія головним чином зводилася до огляду самого засудженого, його одягу і вмісту його кишень, а також інших предметів, розташованих у кабінеті за допомогою технічних пристроїв і була спрямована на виявлення речовини, нанесеної на купюри, що були передані засудженому перед цим. Цей огляд жодним чином не стосувався будь-яких елементів кабінету, де могли зберігатися особисті речі чи документи засудженого, у разі чого могло б виникнути питання про порушення прав засудженого з погляду "розумного очікування конфіденційності".
25. За таких обставин Суд вважає, що на службовий кабінет засудженого не поширювалися гарантії, передбачені згаданими положеннями Конституції України, Конвенції та КПК, і проведення в ньому слідчої дії не вимагало дозволу суду, передбаченого статтею 235 КПК. Відповідно, Суд доходить висновку, що положення пункту 1 частини 2 статті 87 КПК не застосовні у обставинах цієї справи. Суд також не вбачає інших підстав визнати відомості, отримані під час оскарженої слідчого дії, недопустимими доказами.
26. На підставі викладеного, Суд відхиляє цей довід сторони захисту.
Щодо допустимості відомостей, отриманих при освідуванні
27. Також сторона захисту вважає, що оскільки під виглядом освідування було проведено його особистий обшук, а також оскільки на той час засуджений не набув статусу підозрюваного, то отримані в результаті цих дій докази є недопустимими.
28. Суд зазначає, що в цей момент засуджений був фактично затриманим, що він визнає у своїй скарзі, тому відповідно до частини 1 статті 42 КПК був підозрюваним у цьому провадженні.
29. Процедура освідування ОСОБА_6 була здійснена на підставі постанови прокурора від 13 листопада 2014 року та за його добровільної згоди в присутності двох понятих.
30. В цьому ж протоколі відображено відомості про вилучення предметів, які знаходились в кишенях у засудженого. Суд погоджується з тим, що такі дії виходять за межі освідування і становлять собою особистий обшук.
31. Однак Суд уже неодноразово зазначав, що особистий обшук є складовою процесу затримання і, таким чином, законне затримання саме собою дає підстави для проведення особистого обшуку.[5] Як вже було зазначено, на момент проведення цих слідчих дій засуджений був затриманий.
32. На цій підставі Суд відхиляє довід про недопустимість відомостей, що містяться в протоколі освідування
Порушення права на захист
33. Сторона захисту посилається на те, що під час докази, виявлені у кабінеті і на його тілі та одязі, є недопустимими, оскільки отримані внаслідок порушення його права на захист.
34. Суд не вважає, що відсутність захисника під час огляду кабінету та особистого обшуку і освідування засудженого тягне за собою недопустимість отриманих під час цих слідчих дій доказів.
35. Суд послідовно визнає недопустимими показання, отримані від підозрюваної особи під час слідчих дій, у випадку порушення її права зберігати мовчання і не свідчити проти себе,[6] або права бути представленим захисником. Це пояснюється тим, що право особи давати показання без застосування примусу лежить у самому серці кримінального процесу, тому для оцінки допустимості показань визначальним є дотримання права особи зберігати мовчання і, як гарантія цього права, забезпечення його право бути представленим захисником[7]. Порушення цих прав має або може мати прямий вплив на зміст отриманих показань і, таким чином, такі порушення є релевантним фактором для оцінки допустимості показань.