Постанова
Іменем України
18 січня 2023 року
м. Київ
справа № 2-5151/09
провадження № 61-6249св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Крата В. І.,
суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О., Краснощокова Є. В. (суддя-доповідач), Русинчука М. М.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - Державне підприємство "Одеський морський торговельний порт",
розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1, подану представником ОСОБА_2, на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 26 червня 2020 року у складі судді Науменко А. В. та постанову Одеського апеляційного суду від 05 березня 2021 року у складі колегії суддів: Заїкіна А. П., Князюка О. В., Драгомерецького М. М.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог
У лютому 2007 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Одеського судноремонтного заводу "Україна", правонаступником якого є Державне підприємство "Одеський морський торговельний порт", про визнання наказів незаконними та їх скасування, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та моральної шкоди.
Позов мотивований тим, що наказом директора заводу від 19 жовтня 1987 року № 1023-к його призначено на посаду начальника цеху механізації Одеського судноремонтного заводу імені "50-річчя Радянської України", правонаступником якого є - Одеський судноремонтний завод "Україна".
25 квітня 1989 року наказом в.о. директора заводу № 496-к його звільнено з роботи на підставі пункту 1 статті 40 КЗпП УРСР.
Вказаний наказ вважає незаконним та таким, що підлягає скасуванню, оскільки його звільнення було здійснене з порушенням норм трудового законодавства. В дійсності скорочення штату на заводі не було. Звільнення є незаконним, оскільки на його утриманні на той час знаходилося троє неповнолітніх дітей.
За час роботи як на заводі у цілому, так і на посаді начальника цеху, в нього не було жодного дисциплінарного стягнення. Він один з небагатьох працівників заводу, який одержував персональну надбавку до посадового окладу за високі показники в роботі.
Трудова книжка досі знаходиться на заводі, тому до позову долучає її копію, завірену 08 липня 1998 року відділом кадрів заводу в процесі підготовки документів до вступу на навчання в Одеську юридичну академію.
Він не мав інформації від відповідача щодо стягнення суми за час вимушеного прогулу за 290 місяців. Водночас з суми стягнення слід відняти 20 045,46 грн, які він одержав через Охоронно-детективне бюро "Гріф" протягом останнього передпенсійного віку, працюючи на посаді юриста без оригіналу трудової книжки.
ОСОБА_1 уточнив суму середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період з 25 квітня 1989 року по 25 червня 2014 року (302 місяці) в розмірі
2 377 897,95 грн із здійсненням відрахування податків та обов`язкових платежів до фондів соціального страхування і Пенсійного фонду України.
Незаконним звільненням йому була завдана моральна шкода. Протягом наступних років після звільнення у нього залишилися діти на утриманні, він був позбавлений улюбленої роботи у морській сфері.
З урахуванням неодноразово уточнених позовних вимог ОСОБА_1 просив суд:
поновити йому строк на судовий захист, який було пропущено з поважних причин;
визнати незаконним та скасувати наказ директора заводу від 18 листопада 1988 року № 1197-к;
визнати незаконним та скасувати наказ директора заводу від 25 квітня 1989 року № 496-к;
поновити його на роботі на Одеському судноремонтному заводі "Україна" на посаді начальника цеху судноверфі Одеського морського торговельного порту;
стягнути з ДП "Одеський морський торговельний порт" на його користь середній заробіток за весь час вимушеного прогулу в розмірі 2 377 897,95 грн;
стягнути з ДП "Одеський морський торговельний порт" на його користь відшкодування моральної шкоди у розмірі 50 000,00 грн.
21 лютого 2017 року після направлення справи на новий розгляд
ОСОБА_1 подав до суду уточнений позов у доповнення до попереднього позову по цій справі.
Додатково обґрунтовує свої вимоги тим, що на початку 90-х років серед одеських суддів пройшов глибокий морально-політичний розлад, а особливо серед голів судових органів м. Одеси та області, що знайшло відображення у ЗМІ. Йому, як представнику міжнародного правозахисту, журналісту та юристу, прийшлося вести багаторічну боротьбу, переносити знущання та репресії. При таких обставинах поважних причин пропуску строку звернення до суду більш ніж достатньо. У відповідача були відповідні порушення щодо виконання рішення суду у цій справі, а саме - його певний час не поновлювали на роботі. Виникла недоплата за вимушений прогул, не здійснено відрахування податків та обов`язкових платежів до фондів соціального страхування, виходячи з виплаченої йому за рішенням суду суми. Діями відповідача з тривалого невиконання рішення суду йому завдана моральна шкода.
ОСОБА_1 просив:
відновити йому строк для звернення з позовом до суду та на підставі статті 234 КЗпП України вважати пропущений ним з 1989 року до 2007 року строк з поважних причин;
визнати незаконним та скасувати наказ директора Одеського судноремонтного заводу від 18 листопада 1988 року № 1197-к;
визнати незаконним та скасувати наказ директора Одеського судноремонтного заводу від 25 квітня 1989 року № 496-к;
достягнути на його користь з ДП "Одеський морський торговельний порт" середній заробіток за увесь час вимушеного прогулу у сумі (недостягнутій) в розмірі 330 427,40 грн;
зобов`язати ДП "Одеський морський торговельний порт" через бухгалтерію здійснити відрахування із середньомісячного заробітку начальника цеху податки та обов`язкові платежі до державних фондів соціального страхування, Пенсійного фонду України за 311 місяців, тобто з 25 квітня 1989 року по день фактичного поновлення його на роботі - 10 квітня 2015 року;
стягнути з ДП "Одеський морський торговельний порт" на його користь відшкодування моральної шкоди у сумі 2 708 325,30 грн.
Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
Ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 22 липня 2009 року позовна заява ОСОБА_1 залишена без розгляду на підставі пункту 3 частини першої статті 207 ЦПК України (в діючій на той час редакції), у зв`язку з не явкою позивача у судові засідання.
Ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 01 липня 2013 року скасовано за нововиявленими обставинами ухвалу Приморського районного суду м. Одеси від 22 липня 2009 року про залишення позову без розгляду. Призначено розгляд справи у загальному порядку.
Ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 04 липня 2014 року за заявою ОСОБА_1 від 27 червня 2014 року позовну заяву в частині позовних вимог про стягнення з відповідача моральної шкоди залишено без розгляду.
Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 04 липня 2014 року поновлено ОСОБА_1 строк для звернення до суду. Позовні вимоги ОСОБА_1 до ДП "Одеський морський торговельний порт" про визнання наказів незаконними, їх скасування, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу задоволено. Визнано незаконними накази директора Одеського судноремонтного заводу № 1197-к від 18 листопада 1988 року та № 496-к від 25 квітня 1989 року. Скасовано накази директора Одеського судноремонтного заводу № 1 № 1197-к від 18 листопада 1988 року та № 496-к від 25 квітня 1989 року. Поновлено ОСОБА_1 на посаді начальника цеху судноверфі ДП "Одеський морський торговельний порт". Стягнуто з ДП "Одеський морський торговельний порт" середній заробіток за час вимушеного прогулу в розмірі 2 377 897,95 грн. Зобов`язано ДП "Одеський морський торговельний порт" через бухгалтерію здійснити відрахування із середньомісячного заробітку начальника цеху податки та обов`язкові платежі до фондів соціального страхування та Пенсійного фонду України за 302 місяці, тобто з 25 квітня 1989 року по дату ухвалення рішення. Стягнуто з ДП "Одеський морський торговельний порт" судовий збір у сумі - 3 654,00 грн. Допущено негайне виконання рішення суду в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді начальника цеху судноверфі ДП "Одеський морський торговельний порт" та стягнення заробітної плати за один місяць.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що звільнення ОСОБА_1 з посади начальника цеху відбулося з порушенням трудового законодавства, оскільки вказана посада фактично не була ліквідована. Згода на звільнення, надана президіумом профспілкового комітету є незаконною, оскільки така згода повинна бути надана тільки профспілковим комітетом.
Строк звернення до суду за захистом трудових прав пропущено
ОСОБА_1 з поважних причин, оскільки позивач був позбавлений судового захисту порушеного права. Крім того, відповідно до статті 268 ЦК України позовна давність не поширюється на вимогу, що випливає з порушення особистих немайнових прав. Суд також зазначив, що позивач тривалий час перебував під тиском політичного, юридичного та економічного характеру.
Ухвалою апеляційного суду Одеської області від 04 березня 2015 року відхилено апеляційні скарги ДП "Одеський морський торговельний порт" та Чорноморського прокурора з нагляду за додержання законів у транспортній сфері. Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 04 липня 2014 року залишено без змін.
Ухвала суду апеляційної інстанції мотивована тим, що суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку щодо незаконності звільнення
ОСОБА_1, який був позбавлений права на захист свого порушеного права в судовому порядку, оскільки посада начальника цеху значилася у списку № 1, № 2 та підлягала оскарженню лише в порядку підлеглості. Підставами неможливості звернення до суду із зазначеним позовом до 2007 року та поновлення своїх прав також був моральний, психологічний та політичний тиск по місцю проживання ОСОБА_1 та його сім`ї.
За результатами апеляційного перегляду справи, колегією суддів апеляційного суду Одеської області 04 березня 2015 року постановлена окрема ухвала по справі з підстав порушення строків розгляду справи судом першої інстанції.
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ від 23 вересня 2015 року касаційну скаргу ДП "Одеський морський торговельний порт" задоволено. Рішення Приморського районного суду від 04 липня 2014 року та ухвалу Апеляційного суду Одеської області від
04 березня 2015 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції.
Ухвала суду касаційної інстанції мотивована тим, що на момент звільнення ОСОБА_1 посада начальника цеху механізації фактично ліквідована не була. Згода, яка була надана президією профспілкового комітету на звільнення ОСОБА_1 є незаконною, оскільки в трудовому законодавстві був передбачений лише профспілковий комітет, за погодженням з яким вивільнявся відповідний працівник. Тобто була порушена процедура звільнення, а тому суди дійшли висновку про порушення трудових прав позивача при звільненні. Останній був позбавлений права на захист в судовому порядку, у зв`язку з тим, що посада начальника цеху значилася у списках № № 1, 2 та підлягала оскарженню лише в порядку підлеглості.
Початок строку співпадає з моментом виникнення у заінтересованої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд. Позивач був звільнений з займаної посади 25 квітня
1989 року, однак звернувся до суду у лютому 2007 року. Поновлюючи строк на звернення з позовною заявою, суди попередніх інстанцій виходили із того, що підставами неможливості звернення до суду із зазначеним позовом до 2007 року та поновлення своїх прав також був моральний, психологічний та політичний тиск за місцем проживання позивача та його сім`ї. У 90-х роках він боровся за нормальні житлові умови своєї сім`ї, маючи на утриманні 9-річного сина, батька-інваліда Великої Вітчизняної війни І групи та брата - інваліда І групи. Крім того, у 2000 році захворіла його донька ОСОБА_3, у 2001 році народилися сини-двійнята. Тому усе це не дозволило йому своєчасно звернутися до суду з позовними вимогами про поновлення на роботі. Однак погодитися з такими висновками судів попередніх інстанцій не можливо з огляду на наступне. Відповідно до статті 233 КЗпП (станом на час звернення до суду із позовними вимогами) працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки. У разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком. Статтею 234 КЗпП встановлено, що у разі пропуску з поважних причин строків, установлених статтею 233 цього Кодексу, суд може поновити ці строки. У кожному випадку суд повинен з урахуванням конкретних обставин пропуску строку оцінити доводи, що наведені в обґрунтуванні клопотання про його поновлення, та зробити мотивований висновок щодо поважності чи неповажності причин пропуску строку.
Поновлюючи строк на звернення до суду із позовною заявою про поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, суди не звернули увагу на те, що в матеріалах справи є акт від 26 квітня 1989 року про те, що 26 квітня 1989 року ОСОБА_1 в присутності начальника відділу кадрів заводу Васильєва В. Л., старшого інспектора ОК Будівської Г. Г., інспектора ОК Саломаткіної Л. В. у відділі кадрів заводу було ознайомлено з наказом № 496-к від 25 квітня 1989 року про його звільнення за скороченням штату за пунктом 1 статті 40 КЗпП УРСР. ОСОБА_1 було запропоновано отримати трудову книжку, від чого він відмовився. При цьому йому роз`яснено право звернутися до бухгалтерії заводу, де з ним буде проведено повний розрахунок.
Судами не враховано, що з позовом до суду за захистом свого порушеного права на працю позивач звернувся майже через 18 років. Разом із тим у п. 4 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 1992 року № 9 "Про практику розгляду судами трудових спорів" судам роз`яснено, якщо місячний чи тримісячний строк пропущено без поважних причин, у позові може бути відмовлено з цих підстав. Оскільки при пропуску місячного і тримісячного строків у позові може бути відмовлено за безпідставністю вимог, суд з`ясовує не лише причини пропуск строку, а й усі обставини справи, права та обов`язки сторін.
Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 26 червня 2020 року відмовлено у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 .
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що 19 жовтня 1987 року ОСОБА_1 на підставі наказу від 12 жовтня 1987 року № 1023-к переведено з посади начальника дільниці централізованих перевезень та вантажно-розвантажувальних робіт на посаду начальника цеху механізації. На загальних зборах колективу цеху механізації, оформлених протоколом від
17 листопада 1988 року № 96, ОСОБА_4 обрано начальником цеху механізації замість ОСОБА_1 . На підставі вказаного рішення трудового колективу цеху механізації був виданий наказ № 1197-к від 18 листопада
1988 року, згідно якого ОСОБА_1 звільнявся від займаної посади, а ОСОБА_4 призначався на посаду начальника цеху механізації. Наказом директора Одеського судноремонтного заводу від 25 квітня 1989 року № 496-к ОСОБА_1 було звільнено з роботи на підставі пункту 1 статті 40 КЗпП. Підставою стало дострокове звільнення з виборної посади начальника цеху механізації на підставі рішення трудового колективу цеху. Відмова
ОСОБА_1 від працевлаштування на інші сім посад, які йому були запропоновані. На момент звільнення ОСОБА_1 фактичного скорочення штатів на підприємстві не було. Звільнення відбулося без отримання згоди профспілкового комітету. Таким чином, правомірність посилання в оскарженому наказі від 25 квітня 1989 року № 196-к, як на підставу звільнення, на пункт 1 статті 40 КЗпП УРСР, відповідачем не доведена.
Звільнення ОСОБА_1 було погоджене Президією профспілкового комітету, що підтверджене протоколом засідання № 164 від 21 квітня 1989 року, у якому позивач взяв участь. Однак звільнення ОСОБА_1 відбулося з порушенням положень статті 43 КЗпП УРСР, оскільки відсутня згода саме профспілкового комітету. Це порушення об`єктивно не могло бути усунуте у суді під час розгляду справи, у зв`язку з припиненням діяльності заводу на час звернення позивача до суду лише у 2007 році.
Щодо доводів позивача про причини пропуску строку звернення до суду, суд першої інстанції, пославшись на положення статті 417 ЦПК України щодо обов`язковості висновків суду касаційної інстанції для суду першої інстанції під час нового розгляду справи, зазначив наступне. Після звільнення з посади
25 квітня 1989 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до суду 15 лютого 2007 року, тобто майже через 18 років. Оскільки місячний строк звернення до суду пропущений, позивач повинен довести належними, допустимими та достовірними доказами, що саме протягом кожного дня кожного місяця з 214 місяців були наявні поважні обставини, які перешкоджали зверненню до суду. Наведені позивачем при повторному розгляді справи причини та обставини, на які останній посилається як на поважні причини пропуску строку звернення до суду, не змінилися відносно тих поважних причин, які існували на час розгляду справи касаційним судом.
Суд першої інстанції не вбачав доведеним неможливість звернення позивача до суду, а навпаки визнав доведеним, що ОСОБА_1 з 1991 року по 2007 рік мав необхідні специфічні знання у правозахисній діяльності. Письмовими доказами доведено, що з 1988 року по 1991 рік ОСОБА_1 використовував передбачений тоді радянським законодавством позасудовий засіб захисту порушеного права та звертався зі скаргами до вищестоящих органів. Разом з тим, після розпаду СРСР в 1991 році позивач не звертався до будь-яких органів влади за оскарженням його звільнення, а займався вільно обраними ним видами діяльності, які слугували джерелом доходу для існування (правозахисна, журналістика, юридичні послуги), для реалізації власних потреб та забезпечення життя. Згідно відповіді з Пенсійного фонду від 11 січня 2016 року вбачається, що позивачу була нарахована пенсія із заробітної плати за період з 01 жовтня
2002 року по 01 грудня 2002 року, з 01 червня 2003 року по 31 березня
2005 року, з 01 серпня 2005 року по 01 серпня 2005 року, з 01 жовтня 2005 року по 09 квітня 2006 року та з 01 грудня 2010 року по 31 липня 2013 року, тобто, і у періоди після його звільнення та до звернення з позовом до суду. Таким чином, позивач після звільнення був офіційно працевлаштований та отримував заробітну плату, яка покладена в розрахунок розміру його пенсії. Після звільнення у квітні 1989 році по час звернення до суду у лютому 2007 році минуло майже 18 років, а до часу вирішення справи по суті у 2020 році минуло більше 30 років. Позивач отримав другу вищу освіту, вільно обрав на майбутнє види діяльності - правозахисну та журналістику, вийшов на пенсію. За час після звільнення змінилася держава, в якій ОСОБА_1 вільно реалізував своє право на труд, припинив існування завод, з якого він був звільнений. Тому, стабільність та прогнозованість суспільних відносин не може бути порушена з метою захисту прав позивача, який без поважних причин пропустив строк звернення до суду.
На підставі викладеного, суд першої інстанції встановив, що позивачем не доведено існування з квітня 1989 року по лютий 2007 року безперервних поважних причин пропуску строку звернення до суду. Тому, в задоволенні позовних вимог про скасування оскаржених наказів та поновлення на роботі необхідно відмовити саме у зв`язку з пропуском місячного строку звернення до суду.
Постановою Одеського апеляційного суду від 05 березня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 та його представника ОСОБА_5, апеляційну скаргу ОСОБА_1 та його представника ОСОБА_2 та апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Приморського районного суду міста Одеси від 26 червня 2020 року задоволено частково. Рішення Приморського районного суду міста Одеси від 26 червня 2020 року змінено в мотивувальній частині. Виключено з мотивувальної частини рішення обґрунтування з посиланням суду першої інстанції на Акт від 26 квітня
1989 року. В іншій частині рішення залишено без змін.
Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції про те, що звільнення ОСОБА_1 з роботи за пунктом 1 статті 40 КЗпП УРСР відбулося з порушенням діючого на час звільнення з роботи трудового законодавства. Переобрання начальника цеху підтверджує, що посада начальника цеху не скорочувалася, а тому відсутні правові підстави для звільнення за скороченням штату. Вказані доводи апелянтів узгоджуються з висновками суду першої інстанції про те, що на час звільнення ОСОБА_1 з роботи фактичного скорочення посади начальника цеху механізації на підприємстві не відбулося. Щодо доводів апеляційної скарги про те, що суд проігнорував той факт, що посада начальника цеху механізації ніколи не була виборною, керівники цехів звільнялися лише наказами директора заводу колегія суддів зазначає, що вони спростовуються тим, що ОСОБА_1 визнав обставини щодо його переведення згідно наказу від 12 жовтня 1987 року
№ 1023-к з посади начальника дільниці централізованих перевезень та вантажно-розвантажувальних робіт на посаду начальника цеху механізації заводу, який було видано на підставі рішення загальних зборів трудового колективу цеху механізації про обрання його начальником цеху (ч. 1 ст. 82 ЦПК України). За аналогічною процедурою, на загальних зборах трудового колективу цеху механізації заводу було прийнято рішення про звільнення з посади начальника цеху ОСОБА_1 та обрання начальником цеху
ОСОБА_4 .
Разом з тим позивач звернувся до суду з позовом з пропуском встановленого законодавством строку звернення до суду. Поважні причини для поновлення вказаного строку відсутні.
Вимоги про стягнення відшкодування моральної шкоди є похідними від вказаних позовних вимог про поновлення на роботі, а тому суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відмову в їх задоволенні.
Щодо доводів апеляційної скарги про те, що ОСОБА_1 не мав можливості звернутися до суду у місячний строк, оскільки копія наказу про звільнення, трудова книжка йому не видавалися, ним не отримані, остаточний розрахунок не проводився, вказані обставини стали підставою для звернення з позовом до суду у лютому 2007 року, колегія суддів, виходячи з положень ч. 5 ст. 411 ЦПК України щодо обов`язковості висновків суду касаційної інстанції для суду першої та апеляційної інстанції під час нового розгляду справи, зазначила, що вказані доводи спростовуються встановленими по справі обставинами про те, що належним чином оформлену копію трудової книжки, із записом про звільнення, ОСОБА_1 отримав від відповідача у 1998 році під час вступу до Одеської Національної юридичної академії, про сам позивач зазначив у позові. Таким чином, позивач з цього часу вже був обізнаний про підстави його звільнення. Матеріали справи не містять доказів звернення ОСОБА_1, після його звільнення, до відповідача із заявою про видачу трудової книжки, направлення її поштою за вказаною ним адресою, відмови у цьому з боку відповідача, а також звернення ОСОБА_1 до суду з позовом про порушення відповідачем ст. 47 КЗпП і зобов`язання видати належним чином оформлену трудову книжку.
Щодо доводів апелянтів про те, що рішення суду за своїм змістом не відповідає вимогам статті 265 ЦПК України, позивачу не була направлена ухвала про відкриття провадження у справі, колегія суддів зазначає, що порушення норм процесуального права є обов`язковою підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення тільки у випадках, передбачених частиною третьою статті 376 ЦПК України. Вказані доводи до цих підстав не відносяться.
Доводи про те, що апеляційна скарга на перше рішення Приморського районного суду від 04 липня 2014 року подана без згоди керівництва підприємства, касаційна скарга розглянута за відсутності ОСОБА_1, що позбавило його права захисту, касаційний суд ухвалив рішення на замовлення зацікавлених осіб, колегія суддів відхиляє, оскільки вказане не відноситься до нового розгляду справи судом першої та апеляційної інстанцій.
На припущеннях засновані доводи апелянтів про те, що новий розгляд справи судом першої інстанції відбувся під тиском керівництва цього суду, рішення суду ухвалено на виконання кримінального замовлення, за майбутньої підтримки рішення в Одеському апеляційному суді та суді касаційної інстанції, а тому вказані доводи відхиляються апеляційним судом.
Інші доводи апелянтів про те, що суд першої інстанції намагався спотворити зміст фактичних обставин, суд не дослідив та не надав оцінку наданим ОСОБА_1 доказам відхилив, оскільки правового значення не має чи могло бути усунене порушення - надання згоди на звільнення Президією профспілки у суді. Представник відповідача визнав обставини щодо незаконності звільнення у зв`язку з відсутністю згоди профспілкового комітету, суд розглянув справу не згідно з предметом позову, не вийшов за межі позовних вимог, зазначивши, що стабільність та прогнозованість суспільних відносин не може бути порушена з метою захисту права позивача, який без поважних причин пропустив строк звернення до суду. Тому вказані доводи зводяться лише до переоцінки доказів, незгоди апелянтів з висновками суду першої інстанції і не мають наслідком зміни або скасування рішення суду першої інстанції.
Щодо заперечень ОСОБА_1 та його представника - ОСОБА_2 на ухвалу суду першої інстанції від 16 липня 2018 року про повернення заявникові заяви про забезпечення доказів, ухвалу від 15 серпня 2018 року про відхилення заяви про відвід та передачу заяви про відвід на розгляд іншого судді, ухвалу від 17 серпня 2018 року про відмову у задоволені заяви про відвід, ухвалу від
10 вересня 2018 року про відхилення заяви про відвід та передачу заяви про відвід на розгляд іншого судді, ухвалу від 11 вересня 2018 року про відмову у задоволенні заяви про відвід, ухвалу від 27 вересня 2018 року про залишення заяви про відвід без розгляду, ухвалу від 16 листопада 2018 року про відхилення заяви про відвід та передачу заяви про відвід на розгляд іншого судді, ухвалу від 19 листопада 2018 року про відмову в задоволенні заяви про відвід, ухвалу від 21 листопада 2018 року про повернення заяви про забезпечення доказів заявникові, ухвалу від 10 грудня 2018 року про залишення заяви про відвід без розгляду, ухвалу від 21 грудня 2018 року про повернення заяви про забезпечення доказів заявникові, ухвалу від 08 квітня 2019 року про залишення заяви про відвід без розгляду, ухвалу від 12 травня 2020 року про залишення заяви про відвід без розгляду та ухвалу від 11 червня 2020 року про залишення заяви про відвід без розгляду, колегія суддів зазначає, що за результатами вивчення матеріалів справи колегія суддів приходить до висновку про те, що постановлення вказаних ухвал не призвело до ухвалення судом першої інстанції незаконного та необґрунтованого рішення.
Крім того, колегія суддів зазначає, що в апеляційній скарзі ОСОБА_1 та його представника адвоката - Маркарова І. Р. заявлено клопотання про виклик до апеляційної інстанції низки свідків за відповідним списком, додатково наданим колегії суддів. У подальшому, а саме - 02 жовтня 2020 року до апеляційного суду надійшло клопотання ОСОБА_1 про виклик свідків - ОСОБА_6, ОСОБА_7, в якому заявник вказує, що останні наприкінці 80-х років працювали у штаті інженерно-технічних працівників заводу, а тому були свідками багатьох обставин щодо спірних правовідносин. Однак на стадії вирішення клопотань ОСОБА_1 на задоволенні вказаного клопотання не наполягав та не підтримав його. Апеляційний суд також приймає до уваги, що обставинам справи про обрання ОСОБА_1 та його звільнення з посади начальника цеху механізації суд першої інстанції надав належну оцінку, визнавши звільнення ОСОБА_1 з посади начальника цеху механізації незаконним. При цьому у вказаному клопотанні не вказується про те, що пояснення вказаних свідків можуть спростувати висновки суду першої інстанції щодо відсутності підстав поновлення пропущеного строку звернення до суду.
Разом з тим, колегія суддів надає критичної оцінки щодо наявному у справі Акту від 26 квітня 1989 року про відмову ОСОБА_1 від ознайомлення з наказом про звільнення № 496-к від 25 квітня 1989 року, його відмову в отриманні трудової книжки. Колегія суддів має обґрунтовані сумніви щодо його належності та допустимості як доказу, оскільки у вказаному акті вказано, зокрема: "…про його звільнення за скороченням штату за п. 1 ст. 40 КЗпП УРСР, про що мається його підпис на копії наказу (копію наказу отримав)…". Разом з тим, матеріали справи не містять копію наказу про звільнення
ОСОБА_1, на якій міститься підпис позивача про його отримання, і яка була надана позивачу під час його звільнення. ОСОБА_1 зазначає, що копію наказу про його звільнення ним було отримано лише у лютому 2007 року. Вказані доводи позивача не спростовано відповідачем. Тому, доводи апелянтів, вказані в даному абзаці, є обґрунтованими.
Тому рішення суду першої інстанції необхідно змінити шляхом виключення із мотивувальної частини рішення Приморського районного суду міста Одеси від 26 червня 2020 року обґрунтування з посиланням суду першої інстанції на Акт від 26 квітня 1989 року.
Щодо заяви ОСОБА_1 про необхідність проведення службового розслідування в Одеському апеляційному суду у зв`язку із знищенням або викраденням аркушів листа-відповіді Ради суддів України від 21 травня
2019 року № 9рс-400/19-вих., необхідно зазначити, що вказаний лист у повному обсязі міститься у виділених матеріалах, том 4, аркуші справи 121 - 122.
Аргументи учасників справи
У квітні 2021 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_2 звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій просить скасувати рішення судів попередніх інстанцій і ухвалити нове про задоволення позову; вирішити питання про розподіл судових витрат.
У касаційній скарзі також заявлене клопотання про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, оскільки справа має широкий суспільний резонанс, надзвичайно важлива для нього, містить виключну правову проблему ефективного захисту прав і законних інтересів трудівників, яка полягає у подоланні штучно створених перешкод у доступі до правосуддя в Українських судах стосовно незаконного звільнення з роботи працівників, особливо для тих, яким необхідно виходити на пенсію.
Касаційна скарга мотивована тим, що колегія суддів ВССУ під головуванням ОСОБА_8, колишньої судді апеляційного суду Одеської області, у вересні 2015 року, скасовуючи судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій, зробила посилання на такий Акт від 26 квітня 1989 року, перевірку на придатність якого вказала зробити суду першої інстанції при новому розгляді справи. Але з 2015 по 2021 роки в Одеських судах не були виконані приписи суду касаційної інстанції та норми ЦПК при майже п`ятирічному новому розгляді цієї трудової справи, бо, насамперед, взялися виконувати замовлення відповідачів - правопорушників з Одеського морського порту, який після ліквідації у 2007 році Одеського судноремонтного заводу № 1 (СРЗ-1) став його правонаступником.
В ході судового розгляду справи з 2015 року по 2021 року, як у суді першої інстанції, так й в апеляційній інстанції було виявлено, що копію наказу одеського СРЗ -1 від 25 квітня 1989 року позивачу не було вручено, з текстом цього наказу не ознайомлено; розрахунок не здійснено, грошові кошти не виплачено, немає будь-яких підтверджень про виплату розрахунку при звільнені.
Виклик свідків, зокрема й тих, які працювали на посадах ІТР в Одеському СРЗ-1, одеськими суддями як у першій, так й в апеляційній інстанціях було проігноровано. Хоча судом апеляційної інстанції 05 березня 2021 року була надана критична оцінка Акту від 26 квітня 1989 року.
Разом із тим, матеріали справи не містять копії наказу про звільнення позивача, на якій зафіксований підпис позивача про його отримання, і яка копія наказу була надана позивачу під час його "звільнення".
Позивач отримав копію наказу про звільнення лише у лютому 2007 року Фактично з 1989 року в СРЗ-1 було зроблено недопуск до роботи й до робочого місця позивача. І вказані дані не спростовано відповідачем.
Задля автоматичного приховування правопорушень відповідачів та судді Приморського районного суду м. Одеси Науменка А. В. за його дворічне знущання над правосуддям в Одеському апеляційному суді зумисно проведено апеляційний розгляд справи шляхом спрощеного позовного провадження для того, щоб свідомо не допустити ретельного з`ясування фактів і обставин, які мають пряме відношення до предмету позову. Мало місце свідоме порушення статей 274 і 369 ЦПК України.
Слід зазначити про те, що влітку 2018 року, як тільки ця справа опинилася в руках та у провадженні судді Науменка А. В., були знищені численні диски звукової фіксації судових засідань по цій справі, які проводилися під головуванням суддів Ярош С. В., Терьохіна С. Є., Івченка В. Б., Тарасова А. В., а також у архіві Приморського районного суду м. Одеси виявилися відсутніми ці архівні матеріали, що обов`язково мали зберігатися на електромагнітних носіях твердих архівних дисків. І саме в жовтні 2018 року на бланку районного суду за своїм підписом, завіреним гербовою печаткою, суддя Науменко А. В. надав письмове підтвердження того, що зазначені архівні матеріали на твердих дисках та їх копії відсутні. Отже, виявилося те, що з часу відкриття провадження суддею Науменком А. В. у 2018 році не має в наявності (тобто вбачається факт знищення) усіх документальних доказів, що містилися у показах численних свідків у цій справі при попередніх розглядах, та на підставах яких ухвалювалися рішення від 04 липня 2014 року та від 05 березня 2015 року, які "переглядалися". При цьому у формуванні доказів та опитуванні свідків суддя ОСОБА_9 у своєму провадженні позивачу неодноразово відмовив. І тим самим умисно залишив справу без жодної доказової бази, а після цього для ухвалення неправосудного рішення не було вже будь-яких перешкод.
Фактично під час нового розгляду справи № 2-5151/09 суд першої інстанції не виконав ухвалу ВССУ від 23 вересня 2015 року щодо з`ясування причин пропуску строку, саме того питання, на яке посилався суд касаційної інстанції, відправляючи справу на перегляд. У суді першої інстанції фактичного розгляду справи по суті взагалі не відбулося через перешкоду судом формуванню позивачем доказової бази. А суд апеляційної інстанції, вибравши в порушення процесуальних норм розгляд апеляції у спрощеному позовному провадженні, не виконав свій обов`язок щодо апеляційного перегляду справи. Не було чого розглядати, вивчати, аналізувати, бо суд апеляційної інстанції не мав наміру виконувати свої обов`язки щодо з`ясування істини та захисту довготривалих порушень прав позивача під час апеляційного провадження. І саме тому, замість повноцінного розгляду, вдався до спрощеного провадження, додавши до процесуальних порушень суду першої інстанції ще й свої процесуальні порушення.
І лише висновок колегії апеляційного суду щодо Акту від 26 квітня 1989 року, навіть при небажанні провести апеляційний розгляд належним чином, колегія не змогла обійти своєю увагою та була вимушена під тиском доказів визнати, що "... має обґрунтовані сумніви щодо його належності та допустимості, як доказу...". І це саме відносно того Акту, на якому базувалася ухвала ВССУ від
23 вересня 2015 року, та якою без участі у засіданні позивача було скасовано законні та обґрунтовані рішення двох судів, і відправлено справу на новий розгляд.
Жодним чином у суді першої інстанції розгляд справи (а в цьому разі її перегляд за ухвалою суду касаційної інстанції від 23 вересня 2015 року) не проводився, це відбувалося умисно, свідомо, неправомірно, чим і було порушено право позивача на справедливий суд.
З суддею Науменком А. В. в нього існує довготривалий конфлікт інтересів, ще з 1996 року, про що він знав, і він, безумовно, не мав жодного права приймати цю справу до свого провадження. Численні відводи позивача від розгляду справи №2-5151/09 ОСОБА_9 неправомірно ігнорував і безпідставно відхиляв. Тому отриману відповідь Ради суддів України стосовно конфлікту інтересів ОСОБА_9 вилучив з т. 8 та приховав у виділених матеріалах т. 4.
У липні 2021 року ДП "Одеський морський торговельний порт" подало відзив на касаційну скаргу, в якому просить оскаржені судові рішення залишити без змін, касаційну скаргу - без задоволення.
Зазначає, що зі змісту вказаної касаційної скарги у черговий раз вбачається лише незгода позивача з процесуальними рішеннями судів у цій справі. Зміст касаційної скарги на судові рішення містить фактично лише ті самі безпідставні доводи та припущення, що вже неодноразово раніше наводилися позивачем у численних відводах, апеляційних та касаційних скаргах у вказаній справі, які фактично були розглянуті судами усіх інстанцій, що підтверджується матеріалами справи № 2- 5151/09 в цілому. Позицію ДП "Одеський порт", що підтверджує безпідставність та неправомірність позовних вимог
ОСОБА_1 до ДП "Одеський порт" раніше було викладено портом у його запереченнях на позовну заяву, у апеляційній та касаційній скарзі ДП "Одеський порт", а також в інших процесуальних документах, наданих ДП "Одеський порт" суду, та які наявні у матеріалах справи № 2-5151/09, і яку відповідач у повному обсязі підтримує та повністю не погоджується з позовними вимогами ОСОБА_1, що є предметом судового розгляду, вважає їх безпідставними та необґрунтованими.
Рух справи, межі та підстави касаційного перегляду
Ухвалою Верховного Суду від 14 червня 2021 року відкрито касаційне провадження у цій справі.
В ухвалі зазначено, наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави передбачені пунктом 3, 4 частини другої статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження (відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; суди попередніх інстанцій в оскаржених судових рішеннях порушили норми процесуального права).
Ухвалою Верховного Суду від 09 січня 2023 року справу призначено до судового розгляду.
Аналіз касаційної скарги свідчить, що судові рішення оскаржуються в частині відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про визнання наказів незаконними та їх скасування, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та моральної шкоди на підставі статті 233КЗпП у зв`язку з пропуском строків звернення до суду за вирішенням трудового спору, тому в іншій частині судові рішення в касаційному порядку не переглядаються.
Фактичні обставини справи
Суди встановили, що 19 жовтня 1987 року ОСОБА_1 на підставі наказу від 12 жовтня 1987 року № 1023-к переведено з посади начальника дільниці централізованих перевезень та вантажно-розвантажувальних робіт на посаду начальника цеху механізації Одеського судноремонтного заводу імені "50-річчя Радянської України" (далі - Завод), який було видано на підставі рішення загальних зборів трудового колективу цеху механізації про обрання його начальником цеху.
Відповідно до протоколу загальних зборів трудового колективу цеху механізації від 17 листопада 1988 року № 96 ОСОБА_4 обрано начальником цеху механізації замість ОСОБА_1 .
На підставі вказаного рішення загальних зборів трудового колективу цеху механізації виданий наказ № 1197-к від 18 листопада 1988 року, згідно якого ОСОБА_1 звільнявся від займаної посади на заводі, а ОСОБА_4 призначався на посаду начальника цеху механізації заводу.
З 22 листопада 1988 року по 13 лютого 1989 року ОСОБА_1 був на лікарняному.
Після одужання, у зв`язку з необранням ОСОБА_1 на посаду начальника цеху механізації, йому неодноразово у період з 28 лютого 1989 року по
24 березня 1989 року пропонували інші посади. Від вказаних посад позивач письмово відмовився.
Наказом від 25 квітня 1989 року № 196-к ОСОБА_1 звільнено з роботи на заводі згідно пункту 1 статті 40 КЗпП УРСР. Підстави звільнення: дострокове звільнення ОСОБА_1 з виборної посади начальника цеху механізації на підставі рішення трудового колективу цеху; відмова ОСОБА_1 від працевлаштування на інші запропоновані посади.