Постанова
Іменем України
18 січня 2023 року
м. Київ
справа № 642/548/21
провадження № 61-9565св22
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Фаловської І. М.,
суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Мартєва С. Ю., Стрільчука В. А. (суддя-доповідач),
учасники справи:
позивач (відповідач за зустрічним позовом) - Акціонерне товариство Комерційний банк "ПриватБанк",
відповідач (позивач за зустрічним позовом) - ОСОБА_1,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Акціонерного товариства Комерційний банк "ПриватБанк" на рішення Ленінського районного суду міста Харкова від 24 вересня 2021 року у складі судді Ольховського Є. Б. та постанову Полтавського апеляційного суду від 31 серпня 2022 року у складі колегії суддів: Триголова В. М., Дорош А. І., Лобова О. А.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог і судових рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій.
У лютому 2021 року Акціонерне товариство Комерційний банк "ПриватБанк" (далі - АТ КБ "ПриватБанк") звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором, посилаючись на те, що 29 серпня 2013 року між Публічним акціонерним товариством Комерційний банк "ПриватБанк" (далі - ПАТ КБ "ПриватБанк"), яке змінило назву на АТ КБ "ПриватБанк", та відповідачем було укладено кредитний договір (без номера), за яким позичальник отримав кредит у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку зі сплатою процентів за користування кредитом на суму залишку заборгованості, з кінцевим терміном повернення, що відповідає строку дії картки. ОСОБА_1 погодився з тим, що підписана ним заява разом з Умовами та Правилами надання банківських послуг (далі - Умови та Правила), Правилами користування платіжною карткою та Тарифами банку, які викладені на офіційному сайті http://privatbank.ua, складає між ним і банком договір, про що свідчить його підпис у заяві. Позичальник не виконував взятих на себе зобов`язань, внаслідок чого станом на 13 січня 2021 року в нього утворилася заборгованість за кредитним договором в розмірі 64 175,24 грн, з яких: 52 133,25 грн - тіло кредиту, 12 041,99 грн - проценти. Враховуючи викладене, АТ КБ "ПриватБанк" просило стягнути з відповідача на свою користь зазначену заборгованість та понесені судові витрати.
У березні 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду із зустрічним позовом до АТ КБ "ПриватБанк" про визнання дій неправомірними та зобов`язання вчинити дії, в якому просив: визнати дії АТ КБ "ПриватБанк" неправомірними та зобов`язати відповідача при здійсненні банківських послуг за користування ним кредитом не нараховувати проценти, пеню та штрафні санкції з урахуванням положень частини п`ятнадцятої статті 14 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей", починаючи з 17 березня 2014 року; зобов`язати АТ КБ "ПриватБанк" здійснити перерахунок і зарахувати раніше сплачені та стягнуті кошти за користування кредитом в суму заборгованості за тілом кредиту, починаючи з 17 березня 2014 року. Обґрунтовуючи позовні вимоги, ОСОБА_1 посилався на те, що починаючи з 17 березня 2014 року банк безпідставно нараховував йому штрафні санкції, пеню та проценти за користування кредитом, оскільки на нього як військовослужбовця Збройних Сил України поширюються пільги, передбачені Законом України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей". Здійснені ним платежі підлягали зарахуванню лише на погашення заборгованості за тілом кредиту.
Рішенням Ленінського районного суду міста Харкова від 24 вересня 2021 року первісний позов залишено без задоволення. Зустрічний позов задоволено. Зобов`язано АТ КБ "ПриватБанк" при здійсненні банківських послуг за користування кредитом ОСОБА_1 не нараховувати проценти, пеню та штрафні санкції з урахуванням положень частини п`ятнадцятої статті 14 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей", починаючи з 17 березня 2014 року. Зобов`язано АТ КБ "ПриватБанк" здійснити перерахунок та зарахувати ОСОБА_1 раніше сплачені та стягнуті кошти за користування кредитом в суму заборгованості за тілом кредиту з урахуванням положень частини п`ятнадцятої статті 14 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей", починаючи з 17 березня 2014 року. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.
Відмовляючи в задоволенні первісного позову, місцевий суд виходив з того, що АТ КБ "ПриватБанк" не довело обставин, на які посилалося як на підставу своїх вимог. В підписаній ОСОБА_1 анкеті-заяві відсутні відомості про тарифи, які підлягають застосуванню до укладеного договору, а надані банком Умови та Правила не містять підпису відповідача про ознайомлення з ними, у зв`язку з чим їх не можна вважати складовою частиною кредитного договору та досягненням між сторонами згоди щодо всіх його істотних умов, що узгоджується з правовою позицією, висловленою Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 03 липня 2019 року у справі № 342/180/17. Задовольняючи зустрічний позов, суд першої інстанції мотивував своє рішення тим, що починаючи з 17 березня 2014 року (введення особливого періоду в Україні) ОСОБА_1 як військовослужбовцю Збройних Сил України не повинні були нараховуватися штрафні санкції, пеня за невиконання зобов`язань, а також проценти за користування кредитом, оскільки на нього поширюються пільги, передбачені пунктом 15 статті 14 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей". Разом з тим за час користування кредитним лімітом АТ КБ "ПриватБанк" в односторонньому порядку проводило списання грошових коштів з картки ОСОБА_1 (всього списано 12 425,53 грн), що підтверджується наданою банком випискою по рахунку. Водночас ОСОБА_1 самостійно здійснював поповнення картки і за весь період користування кредитним лімітом вніс 15 758,05 грн. Таким чином, ОСОБА_1 обґрунтовано вважає, що банк має правові підстави заявляти вимоги про стягнення лише основної суми кредиту, з обов`язковим врахуванням при цьому раніше стягнутої заборгованості у вигляді тіла кредиту, процентів, штрафів та пені з усіх належних йому карток, а нарахування будь-яких процентів та їх погашення за рахунок плати за користування кредитним лімітом є протиправним.
Постановою Полтавського апеляційного суду від 31 серпня 2022 року апеляційну скаргу АТ КБ "ПриватБанк" залишено без задоволення, а рішення Ленінського районного суду міста Харкова від 24 вересня 2021 року - без змін.
Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що висновки місцевого суду по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення судом норм матеріального та процесуального права.
Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги.
У вересні 2022 року АТ КБ "ПриватБанк" подало до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просило скасувати рішення Ленінського районного суду міста Харкова від 24 вересня 2021 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 31 серпня 2022 року і ухвалити нове рішення, яким задовольнити первісний позов, а в задоволенні зустрічного позову відмовити.
На обґрунтування підстав касаційного оскарження судових рішень, передбачених пунктами 1, 4 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), заявник вказав, що суди попередніх інстанцій не врахували правових висновків, викладених в постановах Верховного Суду у складі колегій суддів Касаційного цивільного суду від 23 січня 2018 року у справі № 755/7704/15-ц, від 26 вересня 2018 року у справі № 159/2146/15-ц, від 11 вересня 2019 року у справі № 153/1334/16-ц, від 22 липня 2020 року у справі № 189/2109/18, від 05 серпня 2020 року у справі № 712/9613/15-ц, від 16 вересня 2020 року у справі № 200/5647/18, в постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 342/180/17, в постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 жовтня 2019 року у справі № 320/8618/15-ц (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України). Крім цього, суди не дослідили зібрані у справі докази (пункт 4 частини другої статті 389, пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України). Не дослідивши належним чином розрахунок заборгованості у взаємозв`язку з випискою з особового рахунку позичальника, суди безпідставно відмовили в задоволенні первісного позову в частині стягнення з відповідача фактично отриманої, однак не повернутої суми тіла кредиту. Задовольняючи зустрічний позов, суди залишили поза увагою те, що визнання неправомірними дій в частині не зарахування сплати, зобов`язання зарахувати перераховані щомісячні платежі, скасування нарахування процентів за користування кредитом та штрафних санкцій не є ефективним способом захисту, оскільки не передбачає відповідного обов`язку іншого суб`єкта цивільного правовідношення та не забезпечує відновлення прав особи, яка заявляє такі вимоги. В даному випадку на підставі наявних в матеріалах доказів суди мали можливість самостійно здійснити перерахунок кредитної заборгованості (зменшити визначений банком обсяг заборгованості на суми погашених позичальником платежів).
Рух справи в суді касаційної інстанції.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 жовтня 2022 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали з Ленінського районного суду міста Харкова.
19 жовтня 2022 року справа № 642/548/21 надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 грудня 2022 року справу призначено до судового розгляду.
Позиція Верховного Суду.
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.
Відповідно до пунктів 1, 4 абзацу 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадках, якщо: суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
За змістом статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин (стаття 264 ЦПК України).
Відповідно до частини першої статті 367, частини першої статті 368 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Справа розглядається апеляційним судом за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими главою 1 розділу V ЦПК України.
Зазначеним вимогам закону оскаржувані судові рішення судів попередніх інстанцій в повній мірі не відповідають.
Відповідно до частин першої, другої статті 207 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).
За змістом статей 626, 628 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Частиною першою статті 638 ЦК України встановлено, що істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
У статті 526 ЦК України передбачено, що зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Відповідно до частини першої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.
Кредитний договір укладається у письмовій формі. Кредитний договір, укладений з недодержанням письмової форми, є нікчемним (стаття 1055 ЦК України).
Згідно з частинами першою-другою статті 633 ЦК України публічним є договір, в якому одна сторона - підприємець взяла на себе обов`язок здійснювати продаж товарів, виконання робіт або надання послуг кожному, хто до неї звернеться (роздрібна торгівля, перевезення транспортом загального користування, послуги зв`язку, медичне, готельне, банківське обслуговування тощо). Умови публічного договору встановлюються однаковими для всіх споживачів, крім тих, кому за законом надані відповідні пільги.
За змістом статті 634 цього Кодексу договором приєднання є договір, умови якого встановлені однією із сторін у формулярах або інших стандартних формах, який може бути укладений лише шляхом приєднання другої сторони до запропонованого договору в цілому. Друга сторона не може запропонувати свої умови договору.
Відповідно до частини першої статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.
Згідно зі статтею 1049 ЦК України позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
У разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов`язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (стаття 611 ЦК України).
Порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання) (стаття 610 ЦК України).
Одним із видів порушення зобов`язання є прострочення - невиконання зобов`язання в обумовлений сторонами строк.
Судами встановлено, що 29 серпня 2013 року між ПАТ КБ "ПриватБанк", яке змінило назву на АТ КБ "ПриватБанк", та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір (без номера)шляхом підписання відповідачем анкети-заяви про приєднання до Умов та Правил, за яким позичальник отримав кредит у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку, з кінцевим терміном повернення, що відповідає строку дії картки.
В анкеті-заяві відсутні умови договору про встановлення розміру процентної ставки та відповідальності у вигляді неустойки (пені, штрафів) за порушення зобов`язання, проте зазначено, що відповідач згідний з тим, що ця заява разом із Пам`яткою клієнта, Умовами та Правилами і Тарифами становить між ним та банком договір про надання банківських послуг, а також, що він ознайомився і погодився з Умовами та Правилами і Тарифами банку.
На підтвердження укладення між сторонами кредитного договору, крім анкети-заяви, АТ КБ "ПриватБанк" також надало Витяг з Умов та Правил,довідку про зміну умов кредитування, виписку по особовому рахунку та розрахунок заборгованості.
Згідно з наданим банком розрахунком станом на 13 січня 2021 року в ОСОБА_1 утворилася заборгованість за кредитним договором в розмірі 64 175,24 грн, з яких: 52 133,25 грн - тіло кредиту, 12 041,99 грн - проценти.
За час користування кредитним лімітом АТ КБ "ПриватБанк" в односторонньому порядку проводило списання грошових коштів з картки ОСОБА_1 (всього списано 12 425,53 грн).
Крім того, ОСОБА_1 самостійно здійснював поповнення кредитної картки, на яку за весь період користування кредитним лімітом вніс 15 758,05 грн.
Судами також встановленою, що з 02 серпня 2010 року по 25 вересня 2020 року ОСОБА_1 проходив військову службу у Збройних Силах України. З 02 жовтня 2020 року він є військовозобов`язаним, офіцером запасу Збройних Сил України.
За час проходження військової служби ОСОБА_1 у 2018 році приймав участь в операції об`єднаних сил, забезпечення її проведення і захисті незалежності, суверенітету та територіальної цілісності України (місто Краматорськ Донецької області).
01 липня та 07 серпня 2020 року ОСОБА_1 звертався до АТ КБ "ПриватБанк" із заявами, в яких просив скасувати всі нарахуванні штрафні санкції, пеню та проценти за користування кредитом, перерахувати кредитні зобов`язання з урахуванням вимог пункту 15 статті 14 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей".
Листами від 06 липня та від 14 серпня 2020 року № 20.1.0.0/7-200701/8801 АТ КБ "ПриватБанк" повідомило ОСОБА_1 про те, що Національним банком України надано роз`яснення, за змістом якого підтвердженням призову під час мобілізації резервістів та військовозобов`язаних є: військовий квиток; довідка про призов військовозобов`язаного на військову службу; витяг з наказу або довідка про зарахування до списків військової частини. Довідка Харківського національного університету Повітряних Сил імені Івана Кожедуба про проходження військової служби не є документом, що підтверджує початок/період проходження військової служби.
Разом з тим у листі Міністерства оборони України від 09 жовтня 2020 року № 321/6192 наведено перелік документів, що підтверджують статус військовослужбовця, серед яких є довідка Форми № 5. Будь який інший документ, який підтверджував би проходження служби в особливий період у Збройних Силах України, не передбачений нормативними документами. Крім того, зазначено, що військовослужбовцями є курсанти та слухачі вищих військових навчальних закладів Збройних Сил України. Організаційно Збройні Сили України складаються з військових частин, військових навчальних закладів, установ та організацій, які мають право видавати довідки, що підтверджують факт перебування на військовій службі у Збройних Силах України.
Відповідно до підпункту 3 пункту 4 Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення оборонно-мобілізаційних питань під час проведення мобілізації" від 20 травня 2014 року статтю 14 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" доповнено пунктом 15, згідно з яким військовослужбовцям з початку і до закінчення особливого періоду, а резервістам та військовозобов`язаним - з моменту призову під час мобілізації і до закінчення особливого періоду штрафні санкції, пеня за невиконання зобов`язань перед підприємствами, установами і організаціями усіх форм власності, у тому числі банками, та фізичними особами, а також проценти за користування кредитом не нараховуються.
Пунктом 1 Розділу ІІ Прикінцевих положень Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення оборонно-мобілізаційних питань під час проведення мобілізації" дію підпункту 3 пункту 4 цього Закону поширено на військовослужбовців з початку і до закінчення особливого періоду, а на резервістів та військовозобов`язаних ? з моменту призову під час мобілізації і до закінчення особливого періоду, на час проходження військової служби.
Згідно з положеннями Закону України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію" особливим періодом є період функціонування національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту, підприємств, установ і організацій, а також виконання громадянами України свого конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, який настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.
В Україні особливий період розпочався з моменту оголошення Указу Президента України "Про часткову мобілізацію" від 17 березня 2014 року та триває по теперішній час.
За змістом статті 1 Закону України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію" особливий період продовжується з моменту оголошення рішення про мобілізацію та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.
Мобілізацією, згідно з положеннями наведеної статті, є комплекс заходів, здійснюваних, серед іншого, з метою переведення Збройних Сил України на організацію і штати воєнного часу.
У частині четвертій статті 3 Закону України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію" зазначено, що зміст мобілізації становить переведення національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій, а також адміністративно-територіальних одиниць України на роботу в умовах особливого періоду.
Таким чином, закінчення періоду мобілізації не є самостійною підставою для припинення особливого періоду. Законом не визначено чіткого порядку припинення особливого періоду.
Статтею 1 Закону України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію" надано визначення поняттю демобілізації як комплексу заходів, спрямованих, серед іншого, на планомірне переведення Збройних Сил України, інших військових формувань, на організацію і штати мирного часу.
Вирішуючи питання щодо меж дії особливого періоду в розумінні Закону України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію", Велика Палата Верховного Суду в постанові від 26 серпня 2020 року у справі № 813/402/17 (провадження № 11-609апп19) дійшла висновку про те, що за змістом наведених вище визначень, навіть за невведення у країні воєнного стану, особливий період, початок якого пов`язаний з моментом оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової чи прихованої), хоч і охоплює час мобілізації, однак не може вважатися закінченим лише зі спливом строку, протягом якого підлягали виконанню визначені у відповідному рішенні про мобілізацію заходи.
Відповідно до пункту 13 статті 14 Закону України "Про соціальний та правовий статус військовослужбовців та членів їх сімей" особам, які мають право на пільги, гарантії та компенсації, передбачені цим Законом, видаються посвідчення.
Аналіз статті 14 Закону України "Про соціальний та правовий статус військовослужбовців та членів їх сімей" дає підстави зробити висновок, що перелік пільг військовослужбовців та членів їх сімей закріплений у пунктах 1-12 цього Закону та право на отримання саме цих пільг потребує наявність відповідного посвідчення.
Разом з цим пункт 15 статті 14 Закону України "Про соціальний та правовий статус військовослужбовців та членів їх сімей" є самостійною нормою і будь-якого посилання про можливість застосування вказаного пункту лише при наявності у військовослужбовця відповідного статусу (учасника бойових дій) закон не передбачає. Крім цього, дія зазначеної норми поширюється на всіх військовослужбовців без виключення.
Вказані правові висновки викладені у постанові Верховного Суду від 26 грудня 2018 року у справі № 522/12270/15-ц (провадження № 61-21025св18).
У справі, яка переглядається, судами також встановлено, що за час проходження військової служби ОСОБА_1 як військовослужбовцю Збройних Сил України не повинні були нараховуватися штрафні санкції, пеня та проценти за кредитним договором, оскільки на нього поширювалися пільги, передбачені пунктом 15 статті 14 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей".
В постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 342/180/17 (провадження № 14-131цс19), на яку послався заявник в касаційній скарзі, викладено правову позицію про те, що Витяг з Тарифів обслуговування кредитних карт "Універсальна" "Універсальна, 55 днів пільгового періоду" і Витяг з Умов та Правил, які містяться в матеріалах цієї справи, не визнаються відповідачем та не містять його підпису, тому їх не можна розцінювати як частину кредитного договору, укладеного між сторонами шляхом підписання анкети-заяви. Отже, відсутні підстави вважати, що сторони обумовили у письмовому вигляді ціну договору, яка встановлена у формі сплати комісії, а також відповідальність у вигляді неустойки (пені, штрафів) за порушення термінів виконання договірних зобов`язань. Свобода договору є однією із загальних засад цивільного законодавства, що передбачено у пункті 3 частини першої статті 3 ЦК України. Одними із основоположних принципів цивільного судочинства є справедливість, добросовісність та розумність, що передбачено у пункті 6 частини першої статті 3 ЦК України. Тобто дії учасників цивільних правовідносин мають відповідати певному стандарту поведінки та характеризуватися чесністю, відкритістю та повагою до інтересів іншої сторони чи сторін договору. В даному випадку договірні правовідносини виникли між банком та фізичною особою - споживачем банківських послуг (частина перша статті 11 Закону України від 12 травня 1991 року № 1023-XII "Про захист прав споживачів" (далі - Закон № 1023-XII). Згідно з пунктом 22 частини першої статті 1 Закону № 1023-XII споживач - фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов`язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов`язків найманого працівника. Конституційний Суд України у Рішенні у справі за конституційним зверненням громадянина ОСОБА_2 щодо офіційного тлумачення положень другого речення преамбули Закону України від 22 листопада 1996 року № 543/96-В "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов`язань" від 11 липня 2013 року у справі № 1-12/2013 зазначив, що з огляду на приписи частини четвертої статті 42 Конституції України участь у договорі споживача як слабшої сторони, яка підлягає особливому правовому захисту у відповідних правовідносинах, звужує дію принципу рівності учасників цивільно-правових відносин та свободи договору, зокрема у договорах про надання споживчого кредиту. Тому відсутні підстави вважати, що при укладенні договору з відповідачем банк дотримався вимог, передбачених частиною другою статті 11 Закону № 1023-XII, про повідомлення споживача про умови кредитування та узгодження зі споживачем саме тих умов, які вважав узгодженими банк. Інший висновок не відповідав би принципу справедливості, добросовісності і розумності та уможливив покладання на слабшу сторону - споживача невиправданий тягар з`ясування змісту кредитного договору. Отже, відсутні підстави вважати, що сторони обумовили у письмовому вигляді наявність у кредитора права на самостійне списання грошових коштів і зміну процентної ставки, а також сплату комісії та відповідальність у вигляді неустойки (пені, штрафів) за порушення строків виконання договірних зобов`язань. Однак, враховуючи, що фактично отримані та використані позичальником кошти в добровільному порядку АТ КБ "ПриватБанк" не повернуті, а також вимоги частини другої статті 530 ЦК України за змістом якої, якщо строк (термін) виконання боржником обов`язку визначений моментом пред`явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання в будь-який час, що свідчить про порушення його прав, Велика Палата Верховного Суду погоджується із висновком судів попередніх інстанцій, що банк вправі вимагати захисту своїх прав через суд - шляхом зобов`язання виконати боржником обов`язку з повернення фактично отриманої суми кредитних коштів.