УХВАЛА
11 січня 2023 року
м. Київ
Справа № 199/7014/20
Провадження № 14-108цс22
Велика Палата Верховного Суду у складі:
судді-доповідача Ткачука О. С.,
суддів: Британчука В. В., Григор`євої І. В., Гриціва М. І., Єленіної Ж. М., Желєзного І. В., Катеринчук Л. Й., Крет Г. Р., Лобойка Л. М., Пількова К. М., Прокопенка О. Б., Ситнік О. М., Сімоненко В. М., Ткача І. В., Уркевича В. Ю., Штелик С. П.
перевірила дотримання порядку передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду справи за позовом Акціонерного товариства "Банк Кредит Дніпро" до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості; за зустрічним позовом ОСОБА_1 до Акціонерного товариства "Банк Кредит Дніпро" про визнання кредитного договору частково недійсним і зобов`язання вчинити дії, за касаційною скаргою Акціонерного товариства "Банк Кредит Дніпро" на рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду міста Дніпропетровська від 19 травня 2021 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 05 жовтня 2021 року,
ВСТАНОВИЛА:
У жовтні 2020 року Акціонерне товариство "Банк Кредит Дніпро" (далі - АТ "Банк Кредит Дніпро") звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості, в якому просило стягнути з відповідача на свою користь заборгованість за кредитними договорами від 30 жовтня 2018 року № 22039000092815 та від 27 лютого 2019 року № 26205000409852 в загальному розмірі 314 068,31 грн.
Позов обґрунтований тим, що 30 жовтня 2018 року між АТ "Банк Кредит Дніпро" і ОСОБА_1 було укладено кредитний договір № 22039000092815, за яким позичальник отримала кредит в розмірі 154 000 грн з кінцевим терміном повернення до 30 жовтня 2022 року. Умовами кредитного договору встановлено щомісячну комісію за обслуговування кредиту на рівні 1,99 % від суми кредиту. Відсоткова ставка є фіксованою та нараховується в такому розмірі: на строкову заборгованість за кредитом - 0,001 %, на прострочену заборгованість за кредитом - 56 % річних. У зв`язку з неналежним виконанням ОСОБА_1 своїх зобов`язань за вказаним кредитним договором станом на 02 жовтня 2020 року в неї утворилася заборгованість перед банком у розмірі 170 425,15 грн, з яких: 131 404,01 грн - залишок простроченого кредиту; 11 439,74 грн - залишок прострочених відсотків; 27 581,40 грн - залишок прострочених комісій.
Крім цього, 27 лютого 2019 року між сторонами було укладено ще один кредитний договір № 26205000409852, за яким позичальник отримала кредит в розмірі 84 678,04 грн з кінцевим терміном повернення до 26 лютого 2021 року. За умовами вказаного договору відсоткова ставка за користування кредитом є фіксованою та нараховується в такому розмірі: на строкову заборгованість за кредитом - 48 % річних, на прострочену заборгованість за кредитом - 56 % річних. ОСОБА_1 порушила взяті на себе зобов`язання в частині своєчасної сплати визначених договором № 26205000409852 платежів, у зв`язку з чим в неї утворилася заборгованість, яка на 02 жовтня 2020 року становила 143 643,16 грн, з яких: 84 678,04 грн - залишок простроченого кредиту; 58 065,12 грн - залишок прострочених відсотків; 900 грн - залишок прострочених комісій.
Враховуючи зазначене, загальна заборгованість ОСОБА_1 за двома кредитними договорами становить 314 068,31 грн, з яких: 170 425,15 грн - заборгованість за кредитним договором № 22039000092815; 143 643,16 грн - заборгованість за кредитним договором № 26205000409852.
У лютому 2021 року ОСОБА_1 звернулася до суду із зустрічним позовом до АТ "Банк Кредит Дніпро" про визнання кредитного договору частково недійсним, в якому просила визнати окремі положення кредитного договору від 30 жовтня 2018 року № 22039000092815 недійсними, а також зобов`язати АТ "Банк Кредит Дніпро" здійснити перерахунок заборгованості за зазначеним договором та зарахувати вже сплачені нею кошти за обслуговування кредиту в рахунок погашення основного боргу (кредиту). Позов ОСОБА_1 мотивовано тим, що дійсно 30 жовтня 2018 року вона уклала з АТ "Банк Кредит Дніпро" кредитний договір № 22039000092815, за умовами якого їй було надано на споживчі потреби кредит в розмірі 154 000 грн строком до 30 жовтня 2022 року. Однак умови кредитного договору, якими передбачено її обов`язок платити на користь банку комісію за обслуговування кредиту в розмірі 1,99 % від суми кредиту, що складає 3 064,60 грн щомісячно, є несправедливими, оскільки вносять істотний дисбаланс договірних прав та обов`язків на шкоду споживачу. Пунктом 1.2 згаданого договору їй фактично було встановлено плату за надання інформації щодо її кредиту, яка згідно з частиною першою статті 11 Закону України від 15 листопада 2016 року № 1734-VIII "Про споживче кредитування" (далі - Закон № 1734-VIII, в редакції, чинній на час укладення кредитних договорів) повинна надаватися безоплатно. Вказані положення кредитного договору є незаконними та суперечать вимогам законодавства у сфері захисту прав споживачів.
Рішенням Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 19 травня 2021 року у задоволенні первісного позову АТ "Банк Кредит Дніпро" відмовлено. Зустрічний позов ОСОБА_1 задоволено.
Визнано недійсним пункт 1.2 та розділ 4 кредитного договору №22039000092815 від 30 жовтня 2018 року, укладеного між ОСОБА_1 та АТ "Банк Кредит Дніпро", в частині встановлення щомісячної комісії за обслуговування кредиту (розрахунково-касове обслуговування) у розмірі 1,99 % від суми кредиту, загальний розмір якої за весь період кредитування дорівнює 147 100, 80 грн.
Визнано недійсним пункт 1.2 та розділ 4 кредитного договору №22039000092815 від 30 жовтня 2018 року, укладеного між ОСОБА_1 та АТ "Банк Кредит Дніпро", в частині нарахування на прострочену заборгованість за кредитом 56% річних.
Зобов`язано АТ "Банк Кредит Дніпро" здійснити перерахунок заборгованості за кредитним договором №22039000092815 від 30 жовтня 2018 року, укладеним між ОСОБА_1 та АТ "Банк Кредит Дніпро", та зарахувати вже сплачені ОСОБА_1 кошти за обслуговування кредиту в рахунок погашення основного боргу (кредиту) за кредитним договором №22039000092815 від 30 жовтня 2018 року.
Вирішено питання про судові витрати.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що на підтвердження наявності у позичальника боргу за кредитним договором № 22039000092815 замість розрахунку заборгованості банк надав документ, який містить лише відомості щодо наявного, на його думку, загального залишку заборгованості станом на 02 жовтня 2020 року з графіком погашення станом на цю ж дату. АТ "Банк Кредит Дніпро" не довело, що на час пред`явлення позову ОСОБА_1 мала заборгованість за кредитним договором № 22039000092815 у розмірі 170 425,15 грн.
Крім цього, суд першої інстанції констатував, що дії АТ "Банк Кредит Дніпро" при укладенні спірного кредитного договору суперечили вимогам Закону України від 12 травня 1991 року № 1023-XII "Про захист прав споживачів" (далі - Закон № 1023-XII, в редакції, чинній на час укладення кредитних договорів) та Закону № 1734-VIII, а тому розрахована банком заборгованість за договором № 22039000092815 не може бути стягнута, так як є незаконною і не повинна містити у своєму складі нараховані суми щомісячної комісії за розрахунково-касове обслуговування, а отже, повинна бути зменшена на суму в розмірі вже сплачених ОСОБА_1 коштів в рахунок погашення цієї комісії. Як наслідок визнання недійсними умов кредитного договору в частині встановлення плати за обслуговування кредитної заборгованості суд зобов`язав банк перерахувати здійснені з часу укладення вказаного договору платежі та зарахувати сплачену ОСОБА_1 суму в рахунок погашення основного боргу за кредитним договором № 22039000092815 від 30 жовтня 2018 року, що відповідає нормам чинного законодавства, принципу верховенства права та поняттю справедливості.
Постановою Дніпровського апеляційного суду від 05 жовтня 2021 року рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 19 травня 2021 року скасовано в частині задоволених зустрічних позовних вимог ОСОБА_1 щодо визнання недійсним пункту 1.2 та розділу 4 кредитного договору № 22039000092815 від 30 жовтня 2018 року в частині нарахування на прострочену заборгованість за кредитом 56 % річних та відмовлено у задоволенні цих вимог. Рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 19 травня 2021 року скасовано в частині відмови в задоволені первісних позовних вимог АТ "Банк Кредит Дніпро" про стягнення з ОСОБА_1 заборгованості за кредитним договором № 26205000409852 від 27 лютого 2019 року та частково задоволено вказані вимоги. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь АТ "Банк Кредит Дніпро" заборгованість за кредитним договором № 26205000409852 від 27 лютого 2019 року у розмірі 142 743, 16 грн, з яких: 84 678,04 грн - заборгованість за тілом кредиту; 58 065,12 грн - заборгованість за відсотками. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін.
Рішення апеляційного суду мотивоване тим, що спірний договір споживчого кредиту підписаний сторонами, які досягли згоди з усіх істотних умов договору, мали необхідний обсяг цивільної дієздатності, їх волевиявлення було вільним і відповідало їх внутрішній волі, на момент укладення договору ОСОБА_1 не заявляла додаткових вимог щодо умов спірного договору та в подальшому виконувала його, а банк надав їй інформацію про умови кредитування, відсоткову ставку, валютні ризики та форми забезпечення кредиту, оплату за його обслуговування. Тому, відсутні підстави для визнання недійсним пункту 1.2 та розділу 4 кредитного договору № 22039000092815 в частині нарахування на прострочену заборгованість за кредитом 56 % річних.
У той же час суд апеляційної інстанції вважав правильним висновок суду першої інстанції щодо наявності підстав для визнання недійсним пункту 1.2 та розділу 4 кредитного договору № 22039000092815 в частині встановлення щомісячної комісії за обслуговування кредиту (розрахунково-касове обслуговування) у розмірі 1,99 % від суми кредиту, оскільки таку плату фактично встановлено за надання інформації щодо кредиту, яка згідно з частиною першою статті 11 Закону № 1734-VIII повинна надаватися безоплатно. З огляду на це апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції про необхідність здійснення перерахунку заборгованості за кредитним договором від 30 жовтня 2018 року № 22039000092815 та зарахування вже сплачених ОСОБА_1 коштів з обслуговування кредиту в рахунок погашення основного боргу за цим договором.
Оскільки суд позбавлений можливості встановити суми виниклої кредитної заборгованості, то позовні вимоги банку в частині стягнення заборгованості за кредитним договором від 30 жовтня 2018 року № 22039000092815 суд апеляційної інстанції вважав такими, що не підлягають задоволенню.
Разом з цим апеляційний суд вважав, що з ОСОБА_1 на користь банку підлягає стягненню заборгованість, яка виникла за кредитним договором від 27 лютого 2019 року № 26205000409852, а саме заборгованість за кредитом у розмірі 84 678,04 грн та заборгованість за відсотками у розмірі 58 065,12 грн, оскільки вважав такий розмір заборгованості доведеним.
При цьому апеляційний суд погодився з мотивами місцевого суду про відмову в задоволенні позову в частині стягнення заборгованості з комісії за договором від 27 лютого 2019 року № 26205000409852.
У жовтні 2021 року АТ "Банк Кредит Дніпро" подало до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права, просило скасувати рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду міста Дніпропетровська від 19 травня 2021 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 05 жовтня 2021 року в частині задоволення зустрічних позовних вимог та в частині відмови в задоволенні первісних позовних вимог про стягнення з ОСОБА_1 на користь АТ "Банк Кредит Дніпро" заборгованості за кредитним договором від 30 жовтня 2018 року № 22039000092815 в розмірі 170 425,15 грн і ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволенні зустрічного позову в повному обсязі та задовольнити вимоги первісного позову про стягнення заборгованості за кредитним договором від 30 жовтня 2018 року № 22039000092815 в розмірі 170 425,15 грн.
На обґрунтування підстави касаційного оскарження судових рішень, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), заявник вказав, що суди не врахували правових висновків, викладених в постановах Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 23 січня 2019 року у справі № 355/385/17, від 10 квітня 2019 року у справі № 390/34/17, від 05 вересня 2019 року у справі № 638/2304/17, в постановах Верховного Суду у складі колегій суддів Касаційного цивільного суду від 26 грудня 2019 року у справі № 467/555/19, від 15 квітня 2020 року у справі № 333/3246/15-ц, від 20 травня 2020 року у справі № 361/4562/16-ц, від 16 вересня 2020 року у справі № 617/1552/15-ц, від 30 червня 2021 року у справі № 201/10403/19, від 22 липня 2021 року у справі № 405/4719/16-ц, від 18 серпня 2021 року у справі № 761/25669/15-ц, від 10 вересня 2021 року у справі № 283/767/16-ц. Суди попередніх інстанцій неправильно застосували статті 203, 204, 215, 629, 638 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), статтю 18 Закону № 1023-XII, статті 8, 9, 11, 12 Закону № 1734-VIII, статті 2, 47, 55 Закону України "Про банки і банківську діяльність", положення постанов Правління Національного банку України від 08 червня 2017 року № 49 "Про затвердження Правил розрахунку банками України загальної вартості кредиту для споживача та реальної річної процентної ставки за договором про споживчий кредит" (далі - Правила про споживчий кредит, в редакції, чинній на час укладення кредитних договорів) та від 21 січня 2004 року № 22 "Про затвердження Інструкції про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті", що призвело до помилкового висновку про недійсність окремих умов кредитного договору від 30 жовтня 2018 року № 22039000092815. Законом № 1734-VIII передбачено, що до витрат споживача за кредитним договором відносяться витрати, пов`язані з отриманням, обслуговуванням та поверненням кредиту, включаючи комісії, а тому нарахування таких витрат кредитором не є несправедливим або незаконним. При цьому затверджена Правилами про споживчий кредит форма розпису складових загальної вартості кредиту у вигляді графіка платежів є обов`язковою для застосування у сфері споживчого кредитування. Вона складається з таблиці обчислення загальної вартості кредиту для споживача та реальної річної процентної ставки за договором про споживчий кредит і вміщує платежі за додаткові та супутні послуги банку, в тому числі за ведення рахунку, розрахунково-касове обслуговування, комісію за надання кредиту, інші послуги банку. Тобто така форма витрат як плата за розрахунково-касове обслуговування кредиту існує, є нормативно врегульованою та визначається кожним банком (фінансовою установою) індивідуально. В той же час оспорювані ОСОБА_1 пункт 1.2 та розділ 4 кредитного договору стосуються одного платежу - за розрахунково-касове обслуговування, інших періодичних комісійних платежів за додаткові та супутні послуги графік платежів і кредитний договір не містять. Підпунктом 6.9.3 пункту 6.9 "Загальні умови кредитування" Розділу 6 "Умови надання споживчих кредитів" Універсального договору банківського обслуговування (в редакції, чинній на час укладення кредитного договору)встановлено, що банк здійснює обслуговування кредиту (нагадування про дати сплати заборгованості за кредитом та суму заборгованості шляхом направлення SMS-повідомлень; вносить зміни до графіка погашення у випадку здійснення клієнтом часткового дострокового погашення кредиту; за письмовою вимогою клієнта надає оновлений графік погашення або інформацію про залишок заборгованості тощо) та стягує плату за обслуговування такого кредиту у вигляді щомісячної комісії. Оскільки комісія стягується за розрахунково-касове обслуговування, то ці послуги не можуть зводитися до інформування про дату сплати чергових платежів та про стан заборгованості позичальника за кредитом, а включають й інші послуги, які визначені Інструкцією про безготівкові розрахунки та кредитним договором. Таким чином, висновки судів попередніх інстанцій та твердження ОСОБА_1 про те, що обслуговуванням кредиту є фактично нагадування (інформування) про дату сплати чергових платежів та про стан заборгованості позичальника за кредитом, є безпідставними. Позичальник не була обмежена в отриманні безоплатних послуг, передбачених частиною першою статті 11 Закону № 1734-VIII, і порядок надання таких послуг був їй відомий з Універсального договору банківського обслуговування, тоді як закон не забороняє банкам надавати клієнтам платні послуги, які знаходяться поза регулюванням цієї норми, зокрема послуги з розрахунково-касового обслуговування, а також інформування клієнта про стан заборгованості у випадках, які не належать до безоплатних. До того ж, ОСОБА_1 була ознайомлена з інформацією про умови кредитування та орієнтовну загальну вартість кредиту, а також отримала всі пояснення, необхідні для забезпечення можливості оцінити, чи адаптовано договір до її потреб та фінансової ситуації. Вона не зверталася до банку щодо роз`яснень положень договору чи іншої інформації, як і не посилалася на те, що була обмежена в будь-якій інформації щодо умов кредитування та/або перебувала під впливом обману. ОСОБА_1 не довела порушення банком норм законодавства, що може бути підставою для визнання пунктів кредитного договору недійсними. Крім цього, справа містить виключну правову проблему, оскільки законодавство, яке регулює порядок укладення договорів споживчого кредитування в Україні, зазнало змін у 2017 році з прийняттям Закону № 1734-VIII, і суди неоднаково тлумачать можливість встановлення в кредитному договорі комісії за його обслуговування.