Постанова
Іменем України
11 січня 2023року
м. Київ
справа № 554/5587/20
провадження № 61-21274св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Фаловської І. М.,
суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Сердюка В. В., Стрільчука В. А. (суддя-доповідач),
учасники справи:
позивач - Товариство з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Інтайм Фінанс",
відповідач - ОСОБА_1, яка діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітнього ОСОБА_2,
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Служба у справах дітей Виконавчого комітету Шевченківської районної в місті Полтаві,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Інтайм Фінанс" на постанову Полтавського апеляційного суду від 22 листопада 2021 року у складі колегії суддів: Триголова В. М., Лобова О. А., Дорош А. І.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.
У травні 2020 року Товариство з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Інтайм Фінанс" (далі - ТОВ "ФК "Інтайм Фінанс", Товариство) звернулося до суду з позовом, який уточнило у процесі розгляду справи, до ОСОБА_1, яка діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітнього ОСОБА_2, третя особа - Служба у справах дітей Виконавчого комітету Шевченківської районної в місті Полтаві, про усунення перешкод в користуванні приміщенням шляхом зняття з реєстрації, посилаючись на те, що 03 травня 2007 року між Публічним акціонерним товариством "Банк "Фінанси та Кредит" (далі - ПАТ "Банк "Фінанси та Кредит") та ОСОБА_3 було укладено кредитний договір № 359-КТ, за умовами якого позичальник отримав кредит в розмірі 47 000 доларів США, а також - договір про відкриття кредитної лінії № 359-КТ-КЛІ на суму 3 000 доларів США. З метою забезпечення виконання зобов`язань за вказаними договорами 03 травня 2007 року банк та ОСОБА_3 уклали нотаріально посвідчений договір іпотеки № 359-КТ, предметом якого є належна іпотекодавцю двокімнатна квартира АДРЕСА_1 . 10 жовтня 2019 року між ПАТ "Банк "Фінанси та Кредит" та ТОВ "ФК "Інтайм Фінанс" було укладено договір про відступлення прав вимоги за вищевказаними кредитними та іпотечним договорами. У зв`язку з порушенням позичальником умов кредитних договорів 25 лютого 2020 року Товариство в позасудовий спосіб звернуло стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності на нього. Після оформлення права власності на вищевказану нерухомість ТОВ "ФК "Інтайм Фінанс" стало відомо про те, що у спірному житлі зареєстровані ОСОБА_1 та її син ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1 . Реєстрація місця проживання у квартирі здійснена відповідачами незаконно, оскільки згідно з пунктом 8.1.10 іпотечного договору іпотекодавець зобов`язався не реєструвати в житловому приміщенні, що складає предмет іпотеки, будь-яких осіб без згоди іпотекодержателя. ОСОБА_3 не звертався до ПАТ "Банк "Фінанси та Кредит" за такою згодою, а банк не надавав іпотекодавцю дозволу на реєстрацію ОСОБА_4 та неповнолітнього ОСОБА_2 у квартирі. Внаслідок набуття Товариством права власності на спірне житлове приміщення припинилися обставини, які слугували підставою для встановлення сервітуту для членів сім`ї колишнього власника, однак, не зважаючи на це, відповідачі відмовляються в добровільному порядку звільнити займане житло та знятися з реєстраційного обліку. Враховуючи викладене, ТОВ "ФК "Інтайм Фінанс" просило усунути йому як власнику квартири АДРЕСА_2 перешкоди в користуванні власністю шляхом позбавлення ОСОБА_1, ОСОБА_2 права користування житловим приміщенням та зняття їх з реєстраційного обліку.
Рішенням Октябрського районного суду міста Полтави від 09 червня 2021 року у складі судді Савченко Л. І. позов задоволено. Усунуто ТОВ "ФК "Інтайм Фінанс" перешкоди в користуванні власністю шляхом позбавлення ОСОБА_1, ОСОБА_2 права користування житловим приміщенням та зняття їх з реєстраційного обліку за адресою: АДРЕСА_3 . Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.
Рішення місцевого суду мотивоване тим, що реєстрація ОСОБА_1 та її неповнолітнього сина ОСОБА_2 відбулася всупереч пункту 8.1.10 іпотечного договору, згідно з яким іпотекодавець зобов`язався не реєструвати в житловому приміщенні, що складає предмет іпотеки, будь-яких осіб без згоди іпотекодержателя. ОСОБА_3 не звертався до ПАТ "Банк "Фінанси та Кредит" за такою згодою, а банк не надавав іпотекодавцю дозволу на реєстрацію відповідачів у квартирі. В разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном власник на підставі статей 16, 319, 321, 391 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) має право вимагати усунення відповідних перешкод шляхом звернення до суду за захистом свого майнового права, в тому числі з позовом про усунення перешкод у користуванні власністю шляхом зняття особи з реєстрації місця проживання, пред`явивши одночасно вимогу про позбавлення права користування житловим приміщенням. Фактичне користування без правових підстав чужою власністю всупереч волі власника є дією, яка порушує право. Таким чином, позбавлення відповідачів права користування належною ТОВ "ФК "Інтайм Фінанс" квартирою та зняття їх з реєстраційного обліку припинить таке порушення та в повній мірі відновить правомочності власника щодо спірного майна.
Постановою Полтавського апеляційного суду від 22 листопада 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено. Рішення Октябрського районного суду міста Полтави від 09 червня 2021 року скасовано. В задоволенні позову відмовлено. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.
Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово. Діти -члени сім`ї наймача або власника житлового приміщення мають право користуватися займаним приміщенням нарівні з власником або наймачем. Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право особи на повагу до житла. Крім того, втручання держави у право на повагу до житла має бути не лише законним, але й "необхідним у демократичному суспільстві", інакше кажучи, воно має відповідати "нагальній суспільній необхідності", зокрема бути співрозмірним із переслідуваною метою. Відповідач ОСОБА_1 та її малолітній син ОСОБА_2 не мають іншого житла, тому втрата права користування спірною квартирою буде становити надмірний тягар, не співрозмірний із переслідуваною законною метою та в даному випадку не є необхідним втручанням у демократичному суспільстві. Крім того, частиною п`ятою статті 19 Сімейного кодексу України визначено, що орган опіки та піклування подає суду письмовий висновок щодо розв`язання спору на підставі відомостей, одержаних у результаті обстеження умов проживання дитини, батьків, інших осіб, які бажають проживати з дитиною, брати участь у її вихованні, а також на підставі інших документів, які стосуються справи. З пояснень, наданих представником органу опіки і піклування, випливає, що Служба у справах дітей Виконавчого комітету Шевченківської районної в місті Полтаві ради не надавала будь-яких дозволів на вчинення реєстраційних дій стосовно квартири АДРЕСА_2, в якій зареєстрований та проживає малолітній ОСОБА_2, 2012 року народження. Однак місцевий суд не звернув уваги на вказані обставини, у зв`язку з чим безпідставно задовольнив позов.
Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги.
У грудні 2021 року ТОВ "ФК "Інтайм Фінанс" подало до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просило скасувати постанову Полтавського апеляційного суду від 22 листопада 2021 року, а рішення Октябрського районного суду міста Полтави від 09 червня 2021 року залишити в силі.
На обґрунтування підстави касаційного оскарження судового рішення, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), заявник вказав, що апеляційний суд не врахував правових висновків, викладених в постановах Верховного Суду у складі колегій суддів Касаційного цивільного суду від 15 серпня 2018 року у справі № 595/1271/16-ц, від 16 січня 2019 року у справі № 243/7004/17-ц, від 25 квітня 2019 року у справі № 761/13293/16-ц, від 16 жовтня 2019 року у справах № 243/9627/16-ц, № 751/8507/15-ц, від 15 січня 2020 року у справі № 686/11782/17-ц, від 28 липня 2021 року у справі № 658/1046/19, від 01 листопада 2021 року у справі № 689/1621/18, в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 27 серпня 2019 року у справі № 925/366/18. Згідно з довідкою Комунального підприємства "ЖЄО № 2" від 27 травня 2021 року № 273 ОСОБА_4 була зареєстрована у квартирі АДРЕСА_2 02 жовтня 2015 року, а її неповнолітній син ОСОБА_2 - 13 березня 2020 року, тобто після укладення між ПАТ "Банк "Фінанси та Кредит" та ОСОБА_3 іпотечного договору від 03 травня 2007 року № 359-КТ. Отже, реєстрація місця проживання у спірній квартирі здійснена відповідачами незаконно, оскільки згідно з пунктом 8.1.10 іпотечного договору іпотекодавець зобов`язався не реєструвати в житловому приміщенні, що складає предмет іпотеки, будь-яких осіб без згоди іпотекодержателя. ОСОБА_3 не звертався до ПАТ "Банк "Фінанси та Кредит" за такою згодою, а банк не надавав іпотекодавцю дозволу на реєстрацію ОСОБА_4 та неповнолітнього ОСОБА_2 у квартирі. ТОВ "ФК "Інтайм Фінанс" як новий власник майна вимагало позбавити відповідачів права користування квартирою та зняти їх з реєстраційного обліку на підставі статей 383, 391 ЦК України. Право членів сім`ї власника житла користуватися житловим приміщенням може виникнути та існувати лише за наявності права власності на квартиру в особи, членами сім`ї якого вони є, а з припиненням права власності особи втрачається й право користування житловим приміщенням у членів його сім`ї. Внаслідок набуття Товариством права власності на спірне житлове приміщення припинилися обставини, які слугували підставою для встановлення сервітуту для членів сім`ї колишнього власника, однак, не зважаючи на це, відповідачі відмовляються в добровільному порядку звільнити займане житло та знятися з реєстраційного обліку. Крім того, 01 червня 2020 року ТОВ "ФК "Інтайм Фінанс" передало вищезгадане житло в користування іншим особам, що підтверджується наявним в матеріалах справи Договором оренди житлового приміщення. Оскільки ОСОБА_4 та ОСОБА_2 тривалий час не проживають у спірній квартирі, то висновок апеляційного суду щодо відсутності в них на праві користування іншого житла ґрунтується на припущеннях. При вирішенні питання щодо порушення житлових та майнових прав неповнолітніх осіб суди повинні виходити з того, чи мала дитина право власності на предмет іпотеки чи право користування предметом іпотеки на момент укладення договору іпотеки. Будь-які дії, вчинені без згоди іпотекодержателя після укладення договору іпотеки (наприклад, реєстрація неповнолітньої дитини в житловому будинку, народження дитини після укладення договору іпотеки), не можуть слугувати підставою для відмови в позові через невиконання вимог закону про отримання згоди органу опіки та піклування.
Рух справи в суді касаційної інстанції.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 вересня 2022 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали з Октябрського районного суду міста Полтави.
06 грудня 2022 року справа № 554/5587/20 надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 грудня 2022 року справу призначено до судового розгляду.
Позиція Верховного Суду.
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.
Відповідно до пункту 1 абзацу 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадку, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
За змістом статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин (стаття 264 ЦПК України).
Відповідно до частини першої статті 367, частини першої статті 368 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Справа розглядається апеляційним судом за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими главою 1 розділу V ЦПК України.
Зазначеним вимогам закону оскаржувана постанова суду апеляційної інстанції в повній мірі не відповідає.
Статтею 1054 ЦК України передбачено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.
Договір є обов`язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).
Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
У разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов`язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (стаття 611 ЦК України).
Порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання) (стаття 610 ЦК України).
Судами встановлено, що 03 травня 2007 року між ПАТ "Банк "Фінанси та Кредит" та ОСОБА_3 було укладено кредитний договір № 359-КТ, за умовами якого позичальник отримав кредит в розмірі 47 000 доларів США, а також - договір про відкриття кредитної лінії № 359-КТ-КЛІ на суму 3 000 доларів США.
Відповідно до частини першої статті 546 ЦК України виконання зобов`язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком.
Згідно з частиною першою статті 575 ЦК України іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи.
Статтею 1 Закону України "Про іпотеку" визначено, що іпотека - це вид забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.
З метою забезпечення виконання зобов`язань за вищевказаними кредитними договорами 03 травня 2007 року між ПАТ "Банк "Фінанси та Кредит" та ОСОБА_3 було укладено нотаріально посвідчений договір іпотеки № 359-КТ, предметом якого є належна іпотекодавцю двокімнатна квартира АДРЕСА_1 .
Згідно з пунктом 8.1.10 вищезгаданого договору іпотеки іпотекодавець зобов`язався не реєструвати у квартирі, яка є предметом іпотеки, будь-яких осіб без письмового дозволу іпотекодержателя.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 512 ЦК України кредитор у зобов`язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).
10 жовтня 2019 року між ПАТ "Банк "Фінанси та Кредит" та ТОВ "ФК "Інтайм Фінанс" було укладено договір про відступлення прав вимоги, за умовами якого банк відступив Товариству права вимоги за вищезгаданими кредитними та іпотечним договорами.
В порядку позасудового звернення стягнення на предмет іпотеки 25 лютого 2020 року приватним нотаріусом Кременчуцького міського нотаріального округу Полтавської області Доценком А. М. було прийнято рішення про державну реєстрацію за ТОВ "ФК "Інтайм Фінанс" права власності на квартиру АДРЕСА_1, що підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності.
Судами також встановлено, що після укладення вищевказаного договору іпотеки у квартирі АДРЕСА_2 була зареєстрована ОСОБА_1, а в подальшому - її малолітній син ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Однак в порушення вимог пункту 8.1.10 іпотечного договору ОСОБА_4 та її неповнолітній син ОСОБА_2 були зареєстровані у спірній квартирі без дозволу іпотекодержателя.
Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.
Стаття 391 ЦК України наділяє власника правом вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.
Частиною першою статті 156 Житлового кодексу України (далі - ЖК України) передбачено, що члени сім`ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.
Члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником (частина перша статті 405 ЦК України).
Згідно з частиною першою статті 12 Закону України "Про іпотеку" (тут і надалі - в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) у разі порушення іпотекодавцем обов`язків, установлених іпотечним договором, іпотекодержатель має право вимагати дострокового виконання основного зобов`язання, а в разі його невиконання - звернути стягнення на предмет іпотеки.
Відповідно до частин першої, четвертої статті 33 Закону "Про іпотеку" у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов`язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов`язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених статтею 12 цього Закону. Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.
Згідно з частинами першою-третьою статті 36 Закону "Про іпотеку" сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем і іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, може передбачати, зокрема, передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання у порядку, встановленому статтею 37 цього Закону.
Іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя чи іпотечний договір, який містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, є документами, що підтверджують перехід права власності на предмет іпотеки до іпотекодержателя та є підставою для внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Право власності іпотекодержателя на предмет іпотеки виникає з моменту державної реєстрації права власності іпотекодержателя на предмет іпотеки на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя чи відповідного застереження в іпотечному договорі (частини перша-третя статті 37 Закону "Про іпотеку").
Згідно зі статтею 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Відповідно до частин першої, другої статті 40 Закону "Про іпотеку" звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом. Після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов`язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду.
Нормою, яка встановлює порядок виселення із займаного жилого приміщення, є стаття 109 ЖК України, згідно з частиною першою якої звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи жиле приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом.
Відповідно до частин другої, третьої статті 109 ЖК України громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду. Звернення стягнення на передане в іпотеку жиле приміщення є підставою для виселення всіх громадян, що мешкають у ньому, за винятками, встановленими законом. Після прийняття кредитором рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов`язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги, якщо сторонами не погоджено більший строк. Якщо громадяни не звільняють жиле приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду.
Таким чином, частина друга статті 109 ЖК Українивстановлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого постійного житлового приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого постійного житлового приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту (позики), повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення.
Аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що при зверненні стягнення на іпотечне майно шляхом позасудового врегулювання на підставі договору виселення мешканців з відповідного об`єкта відбувається за умови дотримання передбаченої у частині другій статті 40 Закону України "Про іпотеку" та у частині третій статті 109 ЖК України процедури в разі невиконання письмової вимоги іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги.
При вирішенні питання щодо надання мешканцям житлового приміщення, з якого вони підлягають виселенню, іншого житлового приміщення важливо встановити факт придбання житла за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи.
Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.
Поняття "майно" в першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.
У рішенні від 07 липня 2011 року у справі "Сєрков проти України" Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зазначив, що пункт 2 статті 1 Першого протоколу до Конвенції визнає, що держави мають право здійснювати контроль за використанням майна шляхом уведення в дію "законів".
Таким законом є ЖК України, стаття 109 якого закріплює правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення.
Обмеження права власника, який набув жиле приміщення за результатами звернення стягнення на предмет іпотеки, на підставі статті 109 ЖК України та статті 40 Закону України "Про іпотеку" є передбачуваними.
Визначення того, чи здійснюється виселення з іпотечного майна, придбаного за рахунок кредитних коштів, або придбаного не за рахунок кредиту і забезпеченого іпотекою цього житла, має суттєве значення для правильного вирішення справи та застосування судом відповідної норми статті 109 ЖК України.
У разі встановлення, що в іпотеку передано нерухоме майно, придбане не лише за кредитні кошти, а й за особисті кошти іпотекодавця, неможливо виселити осіб, які проживають в жилому приміщенні, переданому в іпотеку, без надання іншого жилого приміщення.
Наведені правові висновки щодо застосування норм права викладено у постанові Верховного Суду від 21 вересня 2022 року у справі № 760/22929/15-ц (провадження № 61-6000св19), тобто після подання касаційної скарги в цій справі.
В постанові Верховного Суду від 23 червня 2021 року у справі № 279/2993/19 (провадження № 61-6415св20) вказано, що зазначена у частині другій статті 40 Закону України "Про іпотеку" та у частині третій статті 109 ЖК України вимога про добровільне звільнення житлового приміщення може бути направлена разом з вимогою, передбаченою частиною першою статті 35 Закону України "Про іпотеку". Таким чином, у разі, якщо сторони договору іпотеки передбачили у ньому іпотечне застереження про можливість звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі цього договору, виселення мешканців з відповідного об`єкта має відбуватися з дотриманням передбаченої у частині другій статті 40 Закону України "Про іпотеку" та у частині третій статті 109 ЖК України процедури. Її недотримання є підставою для відмови у позові про виселення мешканців житла, що є предметом іпотеки і на яке звертається стягнення, оскільки на момент звернення з таким позовом відсутні порушення, невизнання або оспорювання прав іпотекодержателя чи нового власника стосовно предмета іпотеки. Однак суди на зазначені вимоги закону та обставини справи уваги не звернули, не з`ясували, чи направляв банк на адресу відповідачів вимогу про добровільне виселення та чи була вимога банку отримана відповідачами. Без з`ясування цих обставин неможливо вирішити спір по суті.
В постанові Верховного Суду від 20 грудня 2021 року у справі № 295/12990/20 (провадження № 61-14502св21) зазначено, що реєстрація місця проживання є похідним правом від права користування житлом, а тому зняти особу з реєстрації за місцем проживання можна лише за умови втрати нею права користування цим житлом чи у зв`язку з її виселенням (добровільно чи у примусовому порядку). У статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном. У пункті 33 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 вересня 2019 року в справі № 761/5115/17 (провадження № 14-391цс19) вказано, що: "одним зі способів захисту права користування майном є припинення дії, яка це право порушує (пункт 3 частини другої статті 16 ЦК України), - усунення перешкод у здійсненні права користування майном (негаторний позов). Підставою для подання такого позову є вчинення перешкод правомірній реалізації речового права. Цей спосіб захисту може використати не тільки власник майна, але й особа, яка відповідно до закону або договору має право користування ним, зокрема і у випадку, коли перешкоди у здійсненні зазначеного права чинить власник майна". Негаторний позов - це позов власника, який є фактичним володільцем майна, до будь-якої особи про усунення перешкод, які ця особа створює у користуванні чи розпорядженні відповідним майном. Тобто негаторний позов подається з метою усунення перешкод у здійсненні власником (особою, яка має речове право на чуже майно) права користування та розпоряджання своїм майном, тобто припинення неправомірних дій, не пов`язаних з порушенням володіння. У постанові від 31 березня 2021 року у справі № 753/72/17 (провадження № 61-18178св20) Верховний Суд зазначив, що "вимога про визнання відповідачів такими, що втратили право користування житловим приміщенням, у разі її задоволення має фактичним наслідком позбавлення відповідачів права на житло та, відповідно, виселення їх". Проте таке позбавлення права має ґрунтуватися не лише на вимогах закону, але й бути виправданим, необхідним для захисту прав позивача та співмірним із тим тягарем, який у зв`язку із втратою житла покладається на сторону відповідача, оскільки позбавлення житла будь-якої особи є крайнім заходом втручання у права на житло. Визначальним при вирішенні питання про те, чи є підстави для виселення осіб, які проживають у жилому приміщенні, яке було передано в іпотеку з метою забезпечення виконання зобов`язань за валютним кредитом, є встановлення за які кошти придбано іпотечне майно. Якщо іпотечне майно, придбано за особисті кошти позичальника, а не за рахунок кредиту, то виселення таких громадян можливе лише з одночасним наданням іншого постійного житла. Аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців при зверненні стягнення на жиле приміщення застосовуються як положення статті 40 Закону України "Про іпотеку", так і норма статті 109 ЖК України. Підсумовуючи наведене, у цій справі Верховний Суд дійшов висновку, що колишні власники та особи, які проживають у житлі, яке придбано за їх кошти та передано в іпотеку, навіть після звернення іпотекодержателем стягнення на таке майно, у силу положень статті 109 ЖК України мають право на користування таким житлом до моменту виселення із надання їм іншого постійного житла.