ОКРЕМА ДУМКА
суддів Великої Палати Верховного Суду Ситнік О. М., Гриціва М. І., Прокопенка О. Б.
на постанову Великої Палати Верховного Суду від 05 жовтня 2022 року у справі № 922/1830/19 (провадження № 12-91гс20)
у справі за позовом заступника керівника Дергачівської місцевої прокуратури Харківської області до ОСОБА_1, Головного управління Держгеокадастру у Харківській області (далі - ГУ Держгеокадастру у Харківській області), Фермерського господарства (далі - ФГ) "Скосогорівка" про визнання недійсним договору та повернення ділянок, за участю Прокуратури Харківської області,
за касаційною скаргою заступника прокурора Харківської області на постанову Східного апеляційного господарського суду від 11 червня 2020 року і рішення Господарського суду Харківської області від 17 березня 2020 року
У червні 2019 року заступник керівника Дергачівської місцевої прокуратури Харківської області звернувся до Господарського суду Харківської області з позовом про:
- визнання незаконним та скасування наказу ГУ Держземагентства у Харківській області від 16 вересня 2014 року № 2215-СГ "Про надання в оренду земельних ділянок" ОСОБА_1 ;
- визнання недійсним договору оренди землі від 29 грудня 2014 року, укладеного між ГУ Держземагентства у Харківській області та ОСОБА_1 щодо оренди земельної ділянки площею 65,7339 га, в тому числі: земельної ділянки площею 9,1973 га з кадастровим номером 6320886500:02:001:0375, земельної ділянки площею 16,5371 га з кадастровим номером 6320886500:02:001:0376, земельної ділянки площею 39,9995 га з кадастровим номером 6320888100:02:001:0096 (далі - договір оренди землі);
- визнання недійсним договору суборенди землі від 05 лютого 2016 року, укладеного між ОСОБА_1 та ФГ "Скосогорівка" щодо суборенди земельних ділянок площею 65,7339 га, в тому числі: земельної ділянки площею 9,1973 га з кадастровим номером 6320886500:02:001:0375, земельної ділянки площею 16,5371 га з кадастровим номером 6320886500:02:001:0376, земельної ділянки площею 39,9995 га з кадастровим номером 6320888100:02:001:0096 (далі - договір суборенди землі);
- скасування рішень про державну реєстрацію від 31 грудня 2014 року: № 18503870, на підставі якого до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно внесено запис про право оренди від 31 грудня 2014 року № 8328736 про реєстрацію права оренди на земельну ділянку (кадастровий номер 6320886500:02:001:0375) за ОСОБА_1 ; № 18504611, на підставі якого до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно внесено запис про право оренди № 8329049 від 31 грудня 2014 року про реєстрацію права оренди на земельну ділянку (кадастровий номер 6320886500:02:001:0376) за ОСОБА_1 ; № 18502807, на підставі якого до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно внесено запис про право оренди № 8328159 від 31 грудня 2014 року про реєстрацію права оренди на земельну ділянку (кадастровий номер 6320888100:02:001:0096) за ОСОБА_1 ;
- скасування рішень про державну реєстрацію від 09 лютого 2016 року: № 28151672, на підставі якого до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно внесено запис про право суборенди № 13178167 від 05 грудня 2016 року про реєстрацію права суборенди на земельну ділянку (кадастровий номер 6320886500:02:001:0375) за ФГ "Скосогорівка"; № 28150465, на підставі якого до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно внесено запис про право суборенди № 13177487 від 05 лютого 2016 року про реєстрацію права суборенди на земельну ділянку (кадастровий номер 6320886500:02:001:0376) за ФГ "Скосогорівка"; № 28151864, на підставі якого до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно внесено запис про право суборенди № 13178714 від 05 лютого 2016 року про реєстрацію права суборенди на земельну ділянку (кадастровий номер 6320888100:02:001:0096) за ФГ "Скосогорівка";
- зобов`язання ОСОБА_1 повернути державі земельні ділянки державної власності сільськогосподарського призначення загальною площею 65,7339 га, в тому числі: земельну ділянку площею 9,1973 га з кадастровим номером 6320886500:02:001:0375, земельної ділянки площею 16,5371 га з кадастровим номером 6320886500:02:001:0376, земельної ділянки площею 39,9995 га з кадастровим номером 6320888100:02:001:0096.
Позовні вимоги обґрунтовано тим, що для здійснення підприємницької діяльності та ведення фермерського господарства на підставі розпоряджень голови Богодухівської районної державної адміністрації Харківської області у користування ОСОБА_1 уже виділялись земельні ділянки за рахунок земель державної власності, що підтверджується договорами оренди від 11 жовтня 2012 року, укладеними між нею та заступником голови Богодухівської районної державної адміністрації Харківської області, відповідно до яких ОСОБА_1 надано в оренду для ведення фермерського господарства земельні ділянки державної власності сільськогосподарського призначення строком на 25 років.
На думку прокурора, розглядаючи заяву ОСОБА_1 про надання їй в оренду земельної ділянки, ГУ Держгеокадастру у Харківській області не провело належної перевірки та не пересвідчилося в дійсності волевиявлення заявниці, наявності в неї бажання створити фермерське господарство та спроможності вести господарство такого виду, виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою та реалізацією з метою отримання прибутку на земельній ділянці, про що свідчить факт повторного звернення для отримання земельної ділянки у спрощеному порядку з метою обходу обов`язкової процедури - земельних торгів.
17 березня 2020 року рішенням Господарського суду Харківської області, залишеним без змін постановою Східного апеляційного господарського суду від 11 червня 2020 року, відмовлено у задоволенні позовних вимог.
Суди вказали на відсутність порушень вимог чинного земельного законодавства ГУ Держгеокадастру у Харківській області під час видачі оспорюваного наказу та надання у строкове користування ОСОБА_1 земельної ділянки. При цьому, з огляду на оспорюваного наказу ГУ Держгеокадастру у Харківській області та недоведеність позивачем підстав для визнання недійсними спірних договорів оренди вимоги прокурора про визнання недійсними договорів оренди землі за висновком судів задоволенню не підлягають.
Суди зазначили, що доводи позивача про те, що ОСОБА_1 фактично отримала спірні земельні ділянки не для створення нового фермерського господарства, а для іншої підприємницької діяльності, оскільки вона зареєстрована як фізична особо - підприємець, є безпідставними, необґрунтованими та документально не доведеними. Крім того, не може бути задоволена вимога прокурора про повернення земельних ділянок загальною площею 65,7339 га як похідна від основної вимоги про визнання недійсним оспорюваного наказу.
Також апеляційний суд вказав, що оскільки у справі не встановлено порушень законодавства відповідачами, то суд відмовив у позові з підстав його необґрунтованості, а не з підстав пропущення позовної давності.
17 липня 2020 року заступник прокурора Харківської області подав до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати постанову Східного апеляційного господарського суду від 11 червня 2020 року і рішення Господарського суду Харківської області від 17 березня 2020 року у справі № 922/1830/19 та ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити.
На обґрунтування вимог касаційної скарги скаржник зазначає, що рішення господарських судів попередніх інстанцій ухвалені з порушенням норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права. Наголошує, що суди ухвалили оскаржувані судові рішення без урахування висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 20 червня 2018 року у справі № 154/793/15-ц, від 23 травня 2018 року у справі № 389/29/17-ц, у постановах Верховного Суду України від 11 та 18 травня 2016 року у справах № 6-2903цс15 та № 6-248цс16 та в ухвалі Верховного Суду України від 23 грудня 2016 року у справі № 635/6568/15-ц.
03 грудня 2020 року ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду справу № 922/1830/19 разом із вказаною касаційною скаргою передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини четвертої статті 302 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) з посиланням на необхідність відступити від висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 20 березня 2019 року у справі № 619/1680/17-ц (провадження № 14-83цс18), від 03 квітня 2019 року у справі № 621/2501/18 (провадження № 14-109цс19), від 15 січня 2020 року у справі № 698/119/18 (провадження № 14-350цс19), від 12 травня 2020 року у справі № 357/1180/17 (провадження № 14-508цс19), стосовно належності до цивільної юрисдикції спорів про надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства без проведення земельних торгів, оскільки, на думку колегії суддів, такі спори повинні розглядатися в порядку господарського судочинства.
Колегія суддів вважала, що у правовідносинах, коли земельна ділянка надавалась в оренду фізичній особі - засновнику фермерського господарства без проведення земельних торгів для ведення фермерського господарства, вирішення питання щодо законності або незаконності надання в оренду земельної ділянки без проведення земельних торгів та з`ясування інших важливих обставин справи (зокрема, щодо створення нового фермерського господарства, наступного надання в оренду чи суборенду такої земельної ділянки) можна здійснити лише у процесі розгляду та вирішення спору по суті, а не до звернення з позовом до суду, тому це не може впливати на визначення юрисдикції спору.
05 жовтня 2022 року постановою Великої Палати Верховного касаційну скаргу заступника прокурора Харківської області задоволено частково. Постанову Східного апеляційного господарського суду від 11 червня 2020 року і рішення Господарського суду Харківської області від 17 березня 2020 року змінено у мотивувальних частинах, викладено їх у редакції цієї постанови щодо відмови у задоволенні позовних вимог про: скасування рішень про державну реєстрацію від 31 грудня 2014 року № 18503870, № 18504611, № 18502807, від 09 лютого 2016 року № 28151672, № 28150465, № 28151864; визнання незаконним і скасування наказу ГУ Держземагентства у Харківській області від 16 вересня 2014 року № 2215-СГ "Про надання в оренду земельних ділянок ОСОБА_1" Постанову Східного апеляційного господарського суду від 11 червня 2020 року і рішення Господарського суду Харківської області від 17 березня 2020 року у справі № 922/1830/19 скасовано в частині відмови у задоволенні позовних вимог про визнання недійсним договору оренди землі від 29 грудня 2014 року, укладеного між ГУ Держземагентства у Харківській області та ОСОБА_1 щодо оренди земельної ділянки площею 65,7339 га, в тому числі: земельної ділянки площею 9,1973 га з кадастровим номером 6320886500:02:001:0375, земельної ділянки площею 16,5371 га з кадастровим номером 6320886500:02:001:0376, земельної ділянки площею 39,9995 га з кадастровим номером 6320888100:02:001:0096; визнання недійсним договору суборенди землі від 05 лютого 2016 року, укладеного між ОСОБА_1 та ФГ "Скосогорівка" щодо суборенди земельних ділянок площею 65,7339 га, в тому числі: земельної ділянки площею 9,1973 га з кадастровим номером 6320886500:02:001:0375, земельної ділянки площею 16,5371 га з кадастровим номером 6320886500:02:001:0376, земельної ділянки площею 39,9995 га з кадастровим номером 6320888100:02:001:0096; зобов`язання ОСОБА_1 повернути державі земельні ділянки державної власності сільськогосподарського призначення загальною площею 65,7339 га, в тому числі: земельної ділянки площею 9,1973 га з кадастровим номером 6320886500:02:001:0375, земельної ділянки площею 16,5371 га з кадастровим номером 6320886500:02:001:0376, земельної ділянки площею 39,9995 га з кадастровим номером 6320888100:02:001:0096. У частині вказаних вимог справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції.
Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові керувалася таким:
1. Аналіз практики Великої Палати Верховного Суду засвідчує, що як у випадку визначення цивільної юрисдикції, так і у випадку визначення господарської юрисдикції спору спірні земельні ділянки виділялися для ведення фермерського господарства фізичній особі, що оформлялося відповідним актом уповноваженого органу державної влади чи органу місцевого самоврядування.
При цьому Велика Палата Верховного Суду в якості критерію при визначенні юрисдикції зважала на те, що із заявами про надання земельної ділянки повторно звертається фізична особа, підстави ототожнювати яку з фермерським господарством, яке було раніше створене цією фізичною особою, чи з фермерським господарством, створеним після отримання повторно земельної ділянки для ведення фермерського господарства, відсутні.
Таким чином, у кожній окремій справі юрисдикція спору ставиться у залежність від обставин справи, які не є визначальними ані з точки зору суб`єктного складу спору, ані з точки зору змісту правовідносин (предмета спору).
Враховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду визнала за необхідне відступити від висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 20 березня 2019 року у справі № 619/1680/17-ц, від 03 квітня 2019 року у справі № 621/2501/18, від 15 січня 2020 року у справі № 698/119/18, від 12 травня 2020 року у справі № 357/1180/17 стосовно належності до цивільної юрисдикції спорів про надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства.
Виснувала, що спори щодо користування землями фермерського господарства, у тому числі з центральним органом виконавчої влади, який реалізує політику у сфері земельних відносин, з іншими юридичними особами, мають розглядатися господарськими судами.
2. Вимоги прокуратури про визнання незаконним і скасування наказу ГУ Держземагентства у Харківській області від 16 вересня 2014 року № 2215-СГ "Про надання в оренду земельних ділянок ОСОБА_1" фактично заявлені державою (в особі прокурора) до неї самої (в особі ГУ Держземагентства у Харківській області), що є порушенням частини першої статті 45 ГПК України, тому не можуть бути задоволені.
3. Вимоги про скасування рішень про державну реєстрацію прав оренди і суборенди задоволенню не підлягають як такі, що не є належним способом захисту відповідно до висновків Великої Палати Верховного Суду у постанові від 04 вересня 2018 року у справі № 915/127/18, від 20 листопада 2019 року у справі № 802/1340/18-а.
4. У частині відмови у задоволенні позовних вимог про визнання недійсними договорів оренди та суборенди та повернення земельних ділянок рішення судів першої та апеляційної інстанцій Велика Палата Верховного Суду скасувала, справу у цій частині направила на новий розгляд до суду першої інстанції з тих підстав, що обмежившись посиланням на відсутність прямої заборони на отримання громадянином земельної ділянки для ведення фермерського господарство повторно, суди залишили поза увагою те, що землі фермерського господарства мають особливий статус і надаються громадянам на пільговій (позаконкурентій) основі з певною метою, а тому у кожному конкретному випадку орган виконавчої влади чи місцевого самоврядування (а в разі переданого на судовий розгляд спору - суд) повинен пересвідчитися в дійсності волевиявлення заявника з метою недопущення зловживанням громадянином такими пільговими умовами.
З висновками Великої Палати Верховного Суду щодо визначення юрисдикції у спірних правовідносинах не погоджуємося та відповідно до статті 34 ГПК України висловлюємо окрему думку.
На розгляді Великої Палати Верховного Суду перебувала велика кількість справ, у яких вирішувалося питання юрисдикційності спорів про виділення фізичним особам земельних ділянок для ведення фермерського господарства вперше та про повторне виділення земельних ділянок для вказаних цілей.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово вказувала на те, що оскільки фермерські господарства є юридичними особами, спори щодо права власності чи іншого речового права на землю фермерських господарств з іншими юридичними особами, органами, уповноваженими здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, і прокурором, який обґрунтовує позовні вимоги порушенням інтересів держави у сфері розпорядження ділянками державної та комунальної власності, треба розглядати за правилами господарського судочинства (постанови Великої Палати Верховного Суду від 13 березня 2018 року у справі № 348/992/16-ц (провадження № 14-5цс18), від 22 серпня 2018 року у справі № 606/2032/16-ц (провадження № 14-262цс18), від 20 червня 2018 року у справі № 317/2520/15 (провадження № 14-157цс18), від 21 листопада 2018 року у справі № 272/1652/14-ц (провадження № 14-282цс19), від 12 грудня 2018 року у справах № 388/1103/16-ц (провадження № 14-419цс18) та № 704/29/17-ц (провадження № 14-495цс18), від 29 травня 2019 року у справі № 628/774/18 (провадження № 14-218цс19), від 03 липня 2019 року у справі № 637/116/18 (провадження № 14-267цс19).
Разом з тим у справах, де відповідач звертався до Головного управління Держземагентства та отримав в оренду спірні земельні ділянки для ведення фермерського господарства як фізична особа, а фермерське господарство було ним зареєстроване після звернення прокурора до суду з позовом та відкриття провадження у справі (або взагалі не було зареєстроване), то стороною таких спорів є громадянин, якому надавалась земельна ділянка, а тому спір підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства (правові висновки упостановах Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 677/1865/16-ц (провадження № 14-407цс18), від 21 листопада 2018 року у справі № 272/1652/14-ц (провадження № 14-282цс18), від 27 березня 2019 року у справі № 376/331/16 (провадження № 14-79цс19), від 15 травня 2019 року у справі № 468/972/17-ц (провадження № 14-50цс19), від 12 червня 2019 року у справі № 699/185/18 (провадження № 14-180цс19), від 11 вересня 2019 року у справі № 620/371/17 (провадження № 14-296цс19), від 16 жовтня 2019 року у справі № 365/65/16-ц (провадження № 14-371цс19), від 19 лютого 2020 року у справі № 626/1055/17 (провадження № 14-399цс 19).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 березня 2019 року у справі № 619/1680/17-ц (провадження № 14-83цс19), від висновків якої хоче відступити Касаційний господарський суд, установлено, що із заявою про надання земельної ділянки відповідачка звернулась як фізична особа з метою безкоштовного отримання земельної ділянки, земельна ділянка надана в оренду відповідачці як громадянці України, а ФГ "Веселе", для створення якого вона одержала земельну ділянку площею 17,82 га ще в 2000 році, не пов`язане зі спірною земельною ділянкою, є самостійною юридичною особою, а тому ототожнення фізичної особи та фермерського господарства в цих правовідносинах є неправильним. З огляду на викладене, враховуючи суб`єктний склад сторін у наведених правовідносинах, спір підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
Аналогічні висновки Велика Палата Верховного Суду висловила у постановах від 03 квітня 2019 року у справі № 621/2501/18 (провадження № 14-109цс19), від 15 січня 2020 року у справах № 698/119/18 (провадження № 14-350цс19) та № 627/1351/18 (провадження № 14-619цс19), від 22 січня 2020 року у справі № 922/1974/19 (провадження № 12-164гс19), від 12 травня 2020 року у справі № 357/1180/17 (провадження № 14-508цс19).
При цьому у постанові від 12 травня 2020 року у справі № 357/1180/17 (провадження № 14-508цс19) Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку, викладеного в її постанові від 20 червня 2018 року у справі № 317/2520/15-ц (провадження № 14-157цс18), де в аналогічних правовідносинах суд зробив висновок, що справа має розглядатися за правилами господарського судочинства.
Отже, Велика Палата Верховного Суду визначила цивільну юрисдикційність земельних спорів за участю фермерських господарств у разі, якщо спір стосується виділення земельної ділянки для ведення фермерського господарства фізичній особі, яка уже реалізувала своє право на отримання у спрощеному порядку земельної ділянки для ведення фермерського господарства, створила таке фермерське господарство, а потім знову як фізична особа скористалася таким правом та звернулася до компетентного органу й отримала повторно земельну ділянку чи земельні ділянки для ведення фермерського господарства.
При цьому Велика Палата Верховного Суду зробила висновок, що з такими заявами про надання земельної ділянки повторно зверталася фізична особа, тому відсутні підстави ототожнювати таку фізичну особу з фермерським господарством, яке було раніше створене цією фізичною особою, чи з фермерським господарством, створеним після отримання повторно земельної ділянки для ведення фермерського господарства.
Створення чи нестворення іншого фермерського господарства на час відкриття провадження у справі не має значення для визначення юрисдикційності спору.
У порядку господарського судочинства розглядаються спори про додаткове виділення земельної ділянки фермерському господарству як юридичній особі.
Аналіз зазначених постанов Великої Палати Верховного Суду дає підстави для висновку, що практика щодо вирішення питання про визначення цивільної юрисдикції спору про законність отримання фізичною особою земельної ділянки для ведення фермерського господарства за участю органу, уповноваженого розпоряджатися землею державної власності, фізичної особи та фермерського господарства є сталою.
Справа передана на розгляд Великої Палати Верховного Суду для відступу від її правового висновку, висловленого у постановах від 20 березня 2019 року у справі № 619/1680/17-ц (провадження № 14-83цс18), від 03 квітня 2019 року у справі № 621/2501/18 (провадження № 14-109цс19), від 15 січня 2020 року у справі № 698/119/18 (провадження № 14-350цс19), від 12 травня 2020 року у справі № 357/1180/17 (провадження № 14-508цс19), щодо цивільної юрисдикції спорів про повторне надання фізичній особі земельної ділянки для ведення фермерського господарства.
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду вважає, що в разі якщо земельна ділянка, що надається для ведення фермерського господарства, є основою та необхідною умовою для здійснення фермерським господарством господарської діяльності у сфері товарного сільськогосподарського виробництва, то і спір має розглядатися в порядку господарського судочинства.
На думку колегії суддів, у правовідносинах, коли земельна ділянка надавалась в оренду фізичній особі - засновнику фермерського господарства без проведення земельних торгів для ведення фермерського господарства, вирішити питання щодо законності або незаконності надання в оренду земельної ділянки без проведення земельних торгів та з`ясувати інші важливі обставини справи (зокрема, щодо створення нового фермерського господарства, наступного надання в оренду чи суборенду такої земельної ділянки) можна лише у процесі розгляду та вирішення спору по суті, а не до звернення з позовом до суду, а тому це не впливає на визначення юрисдикції спору.
У статті 8 Конституції України закріплено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.
Відповідно до статті 129 Конституції України суддя, здійснюючи правосуддя, є незалежним та керується верховенством права.
У пункті 4 частини четвертої статті 17 Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" (далі - Закон № 1402-VIII) передбачено, що єдність системи судоустрою забезпечується єдністю судової практики.
Відповідно до частин першої, четвертої статті 263 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) судове рішення повинне ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Частина четверта статті 302 ГПК України передбачає, що суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів, палати або об`єднаної палати, передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія (палата, об`єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Великої Палати Верховного Суду.
Відступаючи від висновку щодо застосування юридичної норми, Велика Палата Верховного Суду може шляхом буквального, звужувального чи розширювального тлумачення відповідної норми або повністю відмовитися від її висновку на користь іншого, або конкретизувати попередній висновок, застосувавши належні способи тлумачення юридичних норм.
Отже, зміст частини четвертої статті 302 ГПК України вказує на те, що має існувати необхідність відступу, така необхідність виникає з певних визначених об`єктивних причин і такі причини повинні бути чітко визначені та аргументовані. До того ж відступ від правової позиції повинен мати тільки вагомі підстави, реальне підґрунтя, суд не повинен відступати від попередніх рішень за відсутності вагомої для цього причини.
Обґрунтованими підставами для відступу від уже сформованої правової позиції Верховного Суду є, зокрема: зміна законодавства; ухвалення рішення Конституційним Судом України або ж винесення рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), висновки якого мають бути враховані національними судами; зміни у правозастосуванні, зумовлені розширенням сфери застосування певного принципу права або ж зміною доктринальних підходів до вирішення питань тощо.
Такі висновки Велика Палата Верховного Суду висловила в ухвалах від 09 вересня 2020 року у справі № 452/926/16-ц (провадження № 14-127цс20), від 12 січня 2021 року у справі № 916/1315/18 (провадження № 12-93гс20), від 02 березня 2021 року у справі № 922/3014/19 (провадження № 12-7гс21), від 15 грудня 2021 року у справі № 914/3255/20 (провадження № 12-73гс21) та інших.
У рішенні від 27 вересня 1990 року в справі "Коссі проти Сполученого Королівства" (Cossey v. the United Kingdom, заява № 10843/84, пункт 35) ЄСПЛ зазначив, що хоч він формально не зв`язаний своїми попередніми рішеннями, відступ від них може бути, наприклад, виправданий з метою забезпечення того, що тлумачення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 липня 1950 року (далі - Конвенція) відображає соціальні зміни та відповідає умовам сьогодення.
ЄСПЛ зауважив, що одним з фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який, між іншим, вимагає, щоб при остаточному вирішенні справи судами їх рішення не викликали сумнівів (рішення від 28 листопада 1999 року у справі "Брумареску проти Румунії" (Brumarescu v. Romania), заява № 28342/95). Якщо конфліктна практика розвивається в межах одного з найвищих судових органів країни, цей суд сам стає джерелом правової невизначеності, тим самим підриває принцип правової визначеності та послаблює довіру громадськості до судової системи (рішення від 29 листопада 2016 року у справі "Парафія греко-католицької церкви міста Люпені проти Румунії" (Lupeni greek catholic parish and others v. Romania), заява № 76943/11).
Надана судам роль в ухваленні судових рішень якраз і полягає в розвіюванні тих сумнівів щодо тлумачення, які існують, оскільки завжди існуватиме потреба в з`ясуванні неоднозначних моментів і адаптації до обставин, які змінюються (рішення ЄСПЛ від 11 квітня 2013 року у справі "Веренцов проти України", заява № 20372/11; рішення ЄСПЛ від 21 жовтня 2013 року у справі "Дель Ріо Прада проти Іспанії" (Del Rio Prada v. Spain), заява № 42750/09).
У рішенні від 18 січня 2001 року у справі "Чепмен проти Сполученого Королівства" (Chapman v. the United Kingdom, заява № 27238/95, пункт 70) ЄСПЛ також наголосив, що в інтересах правової визначеності, передбачуваності та рівності перед законом він не повинен відступати від попередніх рішень за відсутності належної для цього підстави. Оскільки Конвенція є передусім та в основному системою захисту прав людини, ЄСПЛ має стежити за змінами умов у державі-відповідачі та в інших договірних державах і реагувати, зокрема, на будь-який консенсус між ними як на досягнуті стандарти, до яких слід прагнути.
В інших справах ЄСПЛ також неодноразово зазначав, що відступи від принципу правової визначеності виправдані лише в разі необхідності та за обставин істотного і непереборного характеру (рішення від 31 липня 2008 року у справі "Проценко проти Росії", заява № 13151/04); відступ від принципу правової визначеності допустимий не в інтересах правового пуризму, а з метою виправлення "помилки, що має фундаментальне значення для судової системи" (рішення від 23 липня 2009 року у справі "Сутяжник проти Росії", заява № 8269/02).
У рішенні від 07 липня 2011 року у справі "Сєрков проти України" (заява № 39766/05) ЄСПЛ наголосив на такому: коло застосування концепції передбачуваності значною мірою залежить від змісту відповідного документа, сфери призначення, кількості та статусу тих, до кого він застосовується; сам факт, що правова норма передбачає більш як одне тлумачення, не означає, що вона не відповідає вимозі "передбачуваності" у контексті Конвенції; завдання здійснення правосуддя, що є повноваженням судів, полягає саме в розвіюванні тих сумнівів щодо тлумачення, які залишаються, враховуючи зміни в повсякденній практиці (рішення ЄСПЛ від 17 лютого 2004 року у справі "Горжелік та інші проти Польщі" (Gorzelik and Others v. Poland), заява № 44158/98); у цьому зв`язку не можна недооцінювати завдання вищих судів у забезпеченні уніфікованого та єдиного застосування права (рішення від 24 березня 2009 року у справі "Тудор Тудор проти Румунії" (Tudor Tudor v. Romania), заява № 21911/03, та рішення від 02 листопада 2010 року у справі "Стефаніка та інші проти Румунії" (Stefanica and Others v. Romania), заява № 38155/02); неспроможність вищого суду впоратись із цим завданням може призвести до наслідків, несумісних, inter alia, з вимогами статті 1 Першого протоколу до Конвенції (рішення від 01 грудня 2005 року у справі "Падурару проти Румунії" (Paduraru v. Romania), заява № 63252/00)
У Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень зазначено, що, визнаючи повноваження судді тлумачити закон, слід пам`ятати також і про обов`язок судді сприяти юридичній визначеності, яка гарантує передбачуваність змісту та застосування юридичних норм, сприяючи тим самим забезпеченню високоякісної судової системи (пункт 47).
Судді повинні послідовно застосовувати закон. Однак, коли суд вирішує відійти від попередньої практики, на це слід чітко вказувати в рішенні (пункт 49 цього Висновку).
Єдність судової практики відіграє надважливу роль у забезпеченні однакового правозастосування в судочинстві, що сприяє правовій визначеності та передбачуваності стосовно вирішення спірних ситуацій для учасників справи.
У Рішенні Конституційного Суду України № 6-р/2019 від 20 червня 2019 року зазначено, що одним з елементів конституційного принципу верховенства права є принцип правової визначеності, у якому стверджується, що обмеження основних прав людини та громадянина і втілення цих обмежень на практиці допустиме лише за умови забезпечення передбачуваності застосування правових норм, встановлюваних такими обмеженнями; обмеження будь-якого права повинне базуватися на критеріях, які дадуть змогу особі відокремлювати правомірну поведінку від протиправної.
Юридична визначеність є ключовою у питанні розуміння верховенства права; держава зобов`язана дотримуватися та застосовувати у прогнозований і послідовний спосіб ті закони, які вона ввела в дію; юридична визначеність передбачає, що норми права повинні бути зрозумілими і точними, а також спрямованими на забезпечення постійної прогнозованості ситуацій і правових відносин; юридична визначеність означає також, що необхідно в цілому дотримуватися зобов`язань або обіцянок, які взяла на себе держава перед людьми (поняття легітимних очікувань).