Постанова
Іменем України
14 грудня 2022 року
м. Київ
справа № 761/31232/19
провадження № 61-5877св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Синельникова Є. В.,
суддів: Білоконь О. В., Осіяна О. М., Хопти С. Ф. (суддя-доповідач),
Шиповича В. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
представник позивача - ОСОБА_2,
відповідачі: ОСОБА_3, ОСОБА_4,
третя особа - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Русанюк Золтан Золтанович,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1, подану представником - адвокатом Бубеноком Віктором Григоровичем, на рішення Шевченківського районного суду
м. Києва від 24 вересня 2020 року у складі судді Осаулова А. А. та постанову Київського апеляційного суду від 24 лютого 2021 року у складі колегії суддів: Ігнатченко Н. В., Голуб С. А., Таргоній Д. О.,
Короткий зміст заявлених позовних вимог
У серпні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до
ОСОБА_3, ОСОБА_4, третя особа - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Русанюк З. З., про визнання договору
купівлі-продажу недійсним.
Свої вимоги ОСОБА_1 обґрунтовувала тим, що 21 грудня 2015 року між нею та ОСОБА_4 було укладено безпроцентний договір позики, за яким позикодавець передав позичальнику у власність грошові кошти у сумі 435 608,66 грн, що на момент укладення договору становило еквівалент
18 500,00 доларів США, на строк до 21 лютого 2016 року. На забезпечення виконання зобов`язань за вказаним договором позики, 21 грудня 2015 року між сторонами укладено іпотечний договір, предметом якого стала квартира АДРЕСА_1 . Крім того,
21 грудня 2015 року між батьками позивача: ОСОБА_5,
ОСОБА_6 та ОСОБА_4 були укладені договори поруки з кожним окремо, згідно яких поручителі зобов`язалися відповідати перед позикодавцем за виконання всіх зобов`язань позичальника, що виникли з договору позики.
06 грудня 2016 року представником відповідача ОСОБА_7 на ім`я позивача було направлено заяву-вимогу, в якій зазначався розмір заборгованості та запропоновано її погасити, а у випадку невиконання цієї вимоги ОСОБА_8 буде реалізоване право звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом продажу предмету іпотеки або набуття права власності на нього. Після отримання вказаної заяви-вимоги між поручителями позивача та представником відповідача ОСОБА_7 було узгоджено порядок погашення суми позики та почалось її погашення. Частина коштів у розмірі 355 766,51 грн була погашена шляхом зарахування грошових коштів від імені ОСОБА_5, ОСОБА_6 та ОСОБА_9 на рахунок представника відповідача і ніяких претензій зі сторони позикодавця не надходило. Однак, 08 липня 2019 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4, який діяв від імені позивача, було укладено договір купівлі-продажу квартири, яка є предметом іпотеки та належить позивачу на праві приватної власності на підставі договору дарування від 21 липня
2009 року.
Позивач вказувала, що при укладенні спірного договору, ОСОБА_4, який діяв у порядку статті 38 Закону "Про іпотеку" як іпотекодержатель, не повідомив її як іпотекодавця про наявність у іпотекодавця заборгованості перед іпотекодержателем та її розмір, а головне, не було повідомлення про намір укласти договір купівлі-продажу квартири з третьою особою. При цьому, направлена 06 грудня 2016 року заява-вимога не може вважатися повідомленням про намір укласти договір купівлі-продажу іпотечного майна, так як у ній викладена лише сума заборгованості, вимога про її погашення та нагадування про те, що відповідач має право скористатися правом звернення на предмет іпотеки. Крім того, після отримання вимоги
ОСОБА_4 не скористався правом продажу квартири, а прийняв виконання зобов`язання.
ОСОБА_1 зазначала, що ОСОБА_4 не узгодив з нею ціну продажу іпотечного майна, а також, що відповідно до положень Закону України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті" продана ним квартира є її єдиним житлом, в якому вона проживає разом зі своєю матір`ю ОСОБА_6 . На підставі наведеного вважала, що спірний договір купівлі-продажу квартири був укладений з порушенням вимог статей 203, 215 ЦК України, без згоди власника майна, з порушенням її прав та законних інтересів, внаслідок чого вона була позбавлена єдиного житла.
Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просила суд визнати недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1, укладений 08 липня 2019 року між ОСОБА_1, від імені якої діяв ОСОБА_4, та ОСОБА_3, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Русанюком З. З. за реєстровим № 1474.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 24 вересня 2020 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що іпотечне майно було відчужене за згодою власника квартири, про що міститься відповідне застереження у іпотечному договорі, ОСОБА_1 було повідомлено про можливість укладання договору купівлі-продажу квартири, вона не висловила бажання її придбати, а ціна предмета іпотеки визначена на підставі проведеної оцінки. Крім того, у матеріалах справи відсутні належні та допустимі докази належного виконання у повному обсязі зобов`язань щодо повернення позикодавцю ОСОБА_4 коштів позики, що відповідають гривневому еквіваленту суми 24 500,00 доларів США за курсом НБУ на дату здійснення платежу.
При цьому, посилання ОСОБА_1 на положення Закону України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті" як на підставу для задоволення позову є помилковими, адже норми вказаного закону до правовідносин, що виникли між сторонами, не застосовуються, оскільки у цій справі правовідносини виникли у зв`язку з укладенням договору позики, а не договору про споживчий кредит.
Короткий зміст постанови апеляційного суду
Постановою Київського апеляційного суду від 24 лютого 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 24 вересня 2020 року залишено без змін.
Постанову суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що встановивши, що позивач неналежним чином виконувала свої зобов`язання за договором позики, виконання яких забезпечено іпотечним договором, що містив застереження про задоволення вимог іпотекодержателя і передбачав, зокрема, право іпотекодержателя на продаж предмета іпотеки будь-якій особі-покупцеві з метою задоволення своїх вимог у разі неналежного виконання боржником основного зобов`язання, врахувавши, що ціну продажу предмета іпотеки було визначено відповідно до умов договору на підставі звіту про оцінку майна, виконаного суб`єктом оціночної діяльності, а посвідчення укладеного між відповідачами договору здійснено приватним нотаріусом відповідно до вимог Закону України "Про іпотеку" та Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 22 лютого 2012 року № 296/5, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення позову, оскільки обставин, які б свідчили про недійсність оспорюваного договору купівлі-продажу з визначених статтями 203, 215 ЦК України правових підстав, не встановлено.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводи
У квітні 2021 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга
ОСОБА_1, подана представником - адвокатом Бубеноком В. Г., на рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 24 вересня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 24 лютого 2021 року, у якій він просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення про задоволення позову.
Підставою касаційного оскарження вказаних судових рішень заявник зазначає, що апеляційний суд в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Великої Палати Верховного Суду від 29 вересня 2020 року у справі № 757/13243/17, Верховного суду від 13 червня 2018 року у справі № 644/2494/16-ц,
03 лютого 2021 року у справі № 278/3367/19-ц (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).
Касаційну скаргу мотивовано тим, що відповідно до судової практики, на яку посилається заявник у касаційній скарзі, у разі направлення іпотекодержателем іпотекодаецю вимоги про усунення порушення основного зобов`язання відповідно до частини першої статті 35 Закону України "Про іпотеку" з одночасним повідомленням про обраний спосіб задоволення вимог іпотекодержателя відповідно до частини першої
статті 38 Закону України "Про іпотеку" (одним документом) необхідно виходити із пріоритету дотримання саме частини першої статті 35 Закону України "Про іпотеку". У вимозі ж, яка була оформлена представником ОСОБА_3 - ОСОБА_10, всупереч пункту 6.2.1 іпотечного договору не вказано конкретно, що саме у порядку статті 38 Закону України "Про іпотеку" відповідач має намір звернути стягнення на предмет іпотеки.
Крім того, вимога про усунення порушення зобов`язання не була направлена позивачу у встановленому законом порядку, що залишилось поза увагою та не було перевірено судами першої та апеляційної інстанції.
Також заявник зазначає, що ціна продажу квартири ОСОБА_4 з позивачем (іпотекодавцем) не погоджувалась, адже ОСОБА_4 взагалі не повідомив позивача про продаж квартири. Як вбачається з договору
купівлі-продажу квартири, спірна квартира була продана без згоди іпотекодавця за ціною 967 416,32 грн, що на момент укладення договору становило 37 628,00 доларів США. Відповідно ж до звіту про оцінку майна ринкова вартість спірної квартири на момент укладення спірного договору становила 1 110 000,00 грн, що на момент продажу становило
42 785,00 доларів США.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 15 квітня 2021 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі, витребувано її матеріали із суду першої інстанції.
Відповідно до протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 20 вересня 2021 року справу призначено судді-доповідачеві.
У грудні 2021 року справу передано до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 08 грудня 2022 року справу за позовом
ОСОБА_1 до ОСОБА_3, ОСОБА_4, третя особа - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Русанюк З. З., про визнання договору купівлі-продажу недійсним призначено до розгляду.
Відзив на касаційну скаргу учасники справи до суду не подали
Фактичні обставини справи, встановлені судами
21 грудня 2015 року між ОСОБА_4 (позикодавець) та ОСОБА_1 (позичальник) укладено договір позики, за умовами якого позикодавець у день підписання цього передав позичальнику у власність грошові кошти у сумі 435 608,66 грн, що на день укладання указаного договору за курсом НБУ становить еквівалент 18 500,00 доларів США, строком до 21 лютого 2016 року (а.с. 12).
Сторони домовились, що загальна сума, яка підлягає поверненню у строки та у порядку, передбаченому цим договором, буде відповідати гривневому еквіваленту суми 18 500,00 доларів США за курсом НБУ на дату здійснення платежу, а також, що вказана позика є безпроцентною, що передбачено пунктом 2, підпунктом а) пункту 3 договору позики.
За прострочення виконання зобов`язань за цим договором більш ніж на 3 дні позичальник виплачує пеню в розмірі, що еквівалентний 1 % від суми простроченого зобов`язання на день нарахування пені за кожен день прострочення, починаючи з першого дня прострочення (пункт 4 договору позики).
Як визначено пунктом 6 договору позики, з метою забезпечення виконання зобов`язань за цим договором сторони зобов`язуються в порядку та в строки, визначені цим договором, укласти іпотечний договір, відповідно до якого позичальник передає в іпотеку позикодавцю квартиру АДРЕСА_1 .
21 грудня 2015 року між ОСОБА_4 (позикодавець) та ОСОБА_5, ОСОБА_6 (поручителі) були укладені договори поруки з кожним окремо, за якими поручителі зобов`язалися відповідати перед позикодавцем за виконання всіх зобов`язань ОСОБА_1, що виникли з вищевказаного договору позики (а. с. 13-14).
Також, на забезпечення виконання зобов`язань за договором позики від 21 грудня 2015 року, у цей же день ОСОБА_4 (іпотекодержатель) та ОСОБА_1 (іпотекодавець) уклали іпотечний договір, посвідчений приватним нотаріусом КМНО Кучеренко Н. П. та зареєстрований в реєстрі за № 2359, предметом якого була квартира АДРЕСА_1, що належала позивачу на праві приватної власності на підставі договору дарування квартири від 21 липня 2009 року № 6-4791 (а. с. 10-11, 15-19).
11 лютого 2016 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_1 укладено договір про внесення змін та доповнень до договору позики від 21 грудня 2015 року, за яким сторони визначили, що заборгованість за договором позики збільшено на 155 467,08 грн, що на день укладання вказаного договору про внесення змін та доповнень за курсом НБУ еквівалентно 6 000,00 доларів США. Вказані кошти позикодавець передав позичальнику. Сторони підтвердили, що сума позики становить 435 608,00 грн, що на день підписання договору за курсом НБУ становить 24 500,00 доларів США. Крім того, договором було встановлено строк повернення позики до 21 березня 2016 року, а також те, що загальна сума, яка підлягає поверненню у строки та в порядку, передбаченому цим договором, буде відповідати гривневому еквіваленту суми 24 500,00 доларів США за курсом НБУ на дату здійснення платежу (а. с. 84-85).
У зв`язку з цим, 11 лютого 2016 року було внесено зміни і до іпотечного договору, посвідченого 21 грудня 2015 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Кучеренко Н. П. за реєстрованим № 2359, шляхом укладення відповідного договору, пункти якого дублюють положення зазначеного вище договору про внесення змін та доповнень в частині суми позики та строку повернення боргу. Зазначений договір посвідчений приватним нотаріусом КМНО Кучеренко Н. П. та зареєстрований у реєстрі за № 160 (а. с. 86).
Встановлено, що 06 грудня 2016 року ОСОБА_4, від імені якого діяв ОСОБА_7 на ім`я ОСОБА_1 через приватного нотаріуса КМНО Кучеренко Н. П. було направлено заяву-вимогу про усунення порушень (у порядку статей 35, 36 Закону України "Про іпотеку"), в якій зазначалось, що станом на 06 грудня 2016 року борг за договором позики складає 635 558,91 грн, що становить еквівалент 24 500,00 доларів США, та запропоновано погасити заборгованість. Вказано, що у випадку невиконання цієї вимоги, ОСОБА_8 буде змушений діяти згідно з пунктів 6.2.1. та 6.2.2. іпотечного договору та статей 37, 38 Закону України "Про іпотеку", і у тому числі ним буде реалізоване право звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом продажу предмету іпотеки або набуття права власності на нього (а. с. 20-21).
8 липня 2019 року між ОСОБА_1 (продавець, іпотекодавець), від імені якої діяв в порядку статті 38 Закону України "Про іпотеку" та на підставі нотаріально посвідчених іпотечного договору від 21 грудня 2015 року і договору про внесення змін до іпотечного договору від 11 лютого 2016 року ОСОБА_4 (іпотекодержатель), та ОСОБА_3 (покупець) укладено договір купівлі-продажу квартири, посвідчений приватним нотаріусом КМНО Русанюком З. З. та зареєстрований у реєстрі за № 1474 (а. с. 44-46).
Відповідно до умов означеного договору, продавець продає (передає у власність), а покупець купує (приймає у власність) квартиру АДРЕСА_1 за ціною 967 416,32 грн.
У звіті про розподіл коштів від продажу предмета іпотеки від 08 липня 2019 року ОСОБА_4 повідомив ОСОБА_1 про продаж указаної квартири, а також про те, що суми, за яку продано предмет іпотеки, не вистачило для погашення всієї заборгованості, а саме, 24 500,00 доларів США та пені згідно пункту 4 договору позики від 21 грудня 2015 року (а. с. 47).
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга до задоволення не підлягає.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Згідно із частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Відповідно до статті 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.
Стаття 15 ЦК України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного судочинства.
Отже, об`єктом захисту є порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес, саме вони є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту.
Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Частиною другою статті 16 ЦК України визначено способи здійснення захисту цивільних справ та інтересів судом, одним із яких може бути визнання правочину недійсним.
Частиною першою статті 215 ЦК України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Відповідно до частин першої - третьої, п`ятої статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Визнаючи угоду недійсною на підставі частини першої статті 203 ЦК України, суди у рішенні мають встановити, якому саме закону чи іншому нормативному акту оспорювана угода не відповідає. При чому, виконання чи невиконання сторонами зобов`язань, які виникли з правочину, має значення лише для визначення наслідків його недійсності, а не для визнання правочину недійсним.
Відповідно до принципу диспозитивності цивільного судочинства, при ухваленні судового рішення суд не може виходити за межі позовних вимог, а правом визначати предмет та підставу позову наділений виключно позивач (статті 13, 43, 49, 175 ЦПК України).
Звертаючись до суду з позовом про визнання договору купівлі-продажу квартири, яка є предметом іпотеки, недійсним, ОСОБА_1 вказувала, що при укладенні оспорюваного правочину ОСОБА_4, який діяв у порядку статті 38 Закону "Про іпотеку" як іпотекодержатель, не повідомив її як іпотекодавця про наявність заборгованості та її розмір, не було повідомлення про його намір укласти договір купівлі-продажу квартири з третьою особою, адже направлена 06 грудня 2016 року вимога не може вважатися повідомленням про намір укласти договір купівлі-продажу іпотечного майна.