Постанова
Іменем України
13 грудня 2022 року
м. Київ
справа № 352/1046/17
провадження № 61-5394св22
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду Антоненко Н. О. (суддя-доповідач), Дундар І. О., Русинчука М. М.,
учасники справи:
позивач (відповідач за зустрічним позовом) - ОСОБА_1,
відповідач (позивач за зустрічним позовом) - ОСОБА_2,
відповідачі (за первісним і зустрічним позовом): ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5,
третя особа (за первісним позовом) - Івано-Франківська міська рада Івано-Франківської області,
розглянувши в попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1, яка підписана адвокатом Марущаком Володимиром Івановичем, на рішення Тисменицького районного суду Івано-Франківської області від 21 грудня 2021 року в складі судді Хоминець М. М. та на постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 17 травня 2022 року в складі колегії суддів Девляшевського В. А., Бойчука І. В., Пнівчук О. В.,
ВСТАНОВИВ :
Історія справи
Короткий зміст позовних вимог
У червні 2017 року ОСОБА_1 звернувся в суд з позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 про визнання права власності у порядку спадкування за законом, визнання недійсним і скасування заповіту.
В обґрунтування позову зазначав, що домоволодіння АДРЕСА_1 належало до колгоспного двору. На час набрання чинності Закону України "Про власність" у колгоспному дворі проживали і були зареєстровані: голова двору ОСОБА_6 та її сини ОСОБА_7 і ОСОБА_8 (батько позивача). Ці члени двору стали співвласниками домоволодіння у рівних частках, по 1/3 частці в праві спільної сумісної власності кожен.
У зв`язку з одруженням дядько позивача ОСОБА_7 весною 1998 року вибув з домоволодіння. Оскільки у встановленому законом порядку він не витребував належну йому як члену колишнього колгоспного двору частку у спільному майні; вважав, що ОСОБА_7 втратив право на свою частку в домоволодінні, і частки ОСОБА_6 та ОСОБА_8 у домоволодінні склали по Ѕ кожному.
18 липня 2013 року ОСОБА_6 склала заповіт, яким все належне їй на день смерті майно заповіла рідному брату ОСОБА_2 .
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_6 померла, після її смерті відкрилася спадщина на Ѕ частину домоволодіння, яку на підставі частини третьої статті 1268 ЦК України прийняв ОСОБА_8, оскільки постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини.
ІНФОРМАЦІЯ_2 помер ОСОБА_8, після його смерті відкрилася спадщина на домоволодіння, яку прийняв позивач як єдиний спадкоємець за законом першої черги відповідно до частини четвертої статті 1268 ЦК України, оскільки був неповнолітнім на час відкриття спадщини. Зазначив, що йому було відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину за законом у зв`язку з відсутністю правовстановлюючого документу.
Позивач вважає наявними підстави для визнання недійсним та скасування заповіту, посвідченого 18 липня 2013 року секретарем Узинської сільської ради Тисменицького району від імені ОСОБА_6 на користь ОСОБА_2, оскільки в заповіті не вказано про особисте ознайомлення заповідача з текстом заповіту, у посвідчувальному написі не вказано, на підставі якого документу встановлено особу заповідача, а також заповіт та рукописна його частина не підписані заповідачем ОСОБА_6 .
За вказаних обставин ОСОБА_1 просив:
визнати недійсним та скасувати заповіт, посвідчений 18 липня 2013 року секретарем Узинської сільської ради Тисменицького району Івано-Франківської області Леськів С. Ю. від імені ОСОБА_6 на користь ОСОБА_2 ;
визнати за ним право власності у порядку спадкування за законом на домоволодіння АДРЕСА_1 .
У вересні 2018 року ОСОБА_2 подав зустрічний позов до ОСОБА_1, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 про визнання права власності на Ѕ частину домоволодіння у порядку спадкування за заповітом.
Позов мотивував тим, що 18 липня 2013 року його рідна сестра ОСОБА_6 склала заповіт, згідно якого все належне їй на день смерті майно заповіла ОСОБА_2 .
Після смерті ОСОБА_6 ІНФОРМАЦІЯ_1 відкрилась спадщина на належне їй майно, яку ОСОБА_2 прийняв на підставі частини третьої статті 1272 ЦК України; постановою апеляційного суду Івано-Франківської області від 22 травня 2018 року в справі № 352/1919/17 визначено ОСОБА_2 додатковий строк для подання заяви про прийняття спадщини.
19 липня 2018 року ОСОБА_2 подав заяву про прийняття спадщини після смерті ОСОБА_6 приватному нотаріусу Тисменицького районного нотаріального округу Угорчак Н. М., яка відмовила йому у видачі свідоцтва про право на спадщину за заповітом у зв`язку з відсутністю правовстановлюючих документів на спадкове майно. За таких обставин ОСОБА_2 просить визнати за ним право власності на Ѕ частку в праві спільної власності на домоволодіння у порядку спадкування за заповітом після смерті ОСОБА_6 .
Ухвалою Тисменицького районного суду Івано-Франківської області від 19 вересня 2018 року зустрічний позов об`єднано в одне провадження з первісним позовом.
Короткий зміст рішення суду першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Тисменицького районного суду Тисменицького районного суду від 21 грудня 2021 року, залишеним без змін постановою Івано-Франківського апеляційного суду від 17 травня 2022 року:
- позов ОСОБА_1 задоволено частково; визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/3 частку в праві спільної сумісної власності на домоволодіння АДРЕСА_1 загальною вартістю 57 337 грн у порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_8 ; в іншій частині позовних вимог відмовлено;
- зустрічний позов ОСОБА_2 задоволено частково; визнано за ОСОБА_2 право власності на 1/3 частку в праві спільної сумісної власності на домоволодіння АДРЕСА_1 загальною вартістю 57 337 грн у порядку спадкування за заповітом, посвідченим 18 липня 2013 року секретарем Узинської сільської ради Тисменицького району Івано-Франківської області, після смерті ОСОБА_6 ; в іншій частині вимог зустрічного позову відмовлено.
Судові рішення мотивовані тим, що домоволодіння АДРЕСА_1 станом на день набрання чинності Закону України "Про власність" 15 квітня 1991 року відносилось до колгоспного двору, в якому проживали та були зареєстровані ОСОБА_6 та її сини ОСОБА_7 і ОСОБА_8 кожен, з яких мав право на 1/3 частку в зазначеному майні; ОСОБА_7, який після одруження у 1998 році перейшов проживати до дружини, не втратив право на свою 1/3 частку в праві спільної власності на домоволодіння відповідно до Закону України "Про власність". За таких обставин суди вважали наявними підстави для часткового задоволення первісного та зустрічного позову, а саме: за ОСОБА_1 визнали право власності на 1/3 частку в праві спільної власності на домоволодіння у порядку спадкування за законом після смерті батька ОСОБА_8 ; за ОСОБА_2 - право власності на 1/3 частку в праві спільної власності на домоволодіння у порядку спадкування за заповітом після смерті ОСОБА_6 .
Відмовляючи в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про визнання недійсним заповіту, суди виходили з того, що:
позивач не довів у встановленому законом порядку, що заповіт ОСОБА_6 склала всупереч своїй волі. Вказані обставини також не підтвердила судова почеркознавча експертиза від 15 квітня 2020 року № СЕ-19/109/8/7-76ПЧ/20.
при посвідченні заповіту дотримано вимоги щодо його форми та змісту - заповіт складений у письмовій формі із зазначенням місця і часу його складання та посвідчений уповноваженою на це посадовою особою відповідного органу місцевого самоврядування.
Аргументи учасників справи
У червні 2022 року ОСОБА_1 засобами поштового зв`язку подав касаційну скаргу, яка підписана адвокатом Марущаком В. В., на рішення Тисменицького районного суду від 21 грудня 2021 року та на постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 17 травня 2022 року, у якій просив: оскаржені судові рішення скасувати; справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції; вирішити питання про розподіл судових витрат.
Касаційна скарга мотивована тим, що:
суди попередніх інстанцій не взяли до уваги обставину, що ОСОБА_7 у 1998 році вибув із домоволодіння та протягом трьох років не витребував належну йому 1/3 частку в праві спільної власності. Відповідно до статті 71 ЦК УРСР та статей 256, 257 ЦК України встановлено строки, протягом яких ОСОБА_7 та його спадкоємці мали право на витребування належної йому частки майна, проте таких вимог не заявили. У зв`язку з чим, на думку позивача, ОСОБА_7 втратив право на 1/3 частку в праві спільної власності на домоволодіння, і його частка перейшла в рівних частинах до інших членів колгоспного двору, а саме до матері та брата, які стали власниками по Ѕ частці в праві спільної сумісної власності;
висновок судової почеркознавчої експертизи від 15 квітня 2020 року № СЕ-19/109/8/7-76ПЧ/20 не містить у собі інформації про те, що рукописний текст в оскарженому заповіті вчинено ОСОБА_6 ;
проігноровано судами доводи позивача про порушення під час посвідчення оскарженого заповіту Закону України "Про нотаріат" та Порядку вчинення нотаріальних дій посадовими особами органів місцевого самоврядування, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 11 листопада 2011 року № 3306/5, а саме секретар Узинської сільської ради не пересвідчився хто написав текст заповіту та підписав його, оскільки на думку ОСОБА_1 оспорений заповіт та рукописний текст у ньому вчинено саме ОСОБА_2 ;
апеляційний суд безпідставно відхилив клопотання про призначення судової почеркознавчої експертизи для вирішення питання: чи підписував заповіт ОСОБА_2 замість ОСОБА_6 ;
суди не досліджували питання правомірності посвідчення заповіту посадовою особою органу місцевого самоврядування Узинської сільської ради та не встановили, на підставі яких розпорядчих документів правом для вчинення оспорюваної нотаріальної дії була наділена секретар Узинської сільської ради Тисменицького району Івано-Франківської області ОСОБА_9 ;
суд першої інстанції в порушення норм процесуального права залучив Узинську сільську раду Тисменицького району Івано-Франківської області, правонаступником якої є Івано-Франківська міська рада, в якості третьої особи, а не відповідача, як клопотав ОСОБА_1 ;
постанова апеляційним судом була прийнята неналежним складом суду, оскільки судді Бойчук І. В. та Девляшевський В. А. приймали участь під час розгляду справи № 352/1919/17 про визначення ОСОБА_2 додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини та під час перегляду у цій справі ухвали про призначення експертизи, що є обов`язковою підставою для скасування судового рішення.
У серпні 2022 року ОСОБА_2 подав до Верховного Суду відзив, у якому просив касаційну скаргу залишити без задоволення, посилаючись на законність та обґрунтованість оскаржених судових рішень. Вказує, що аргументи касаційної скарги є безпідставними та необґрунтованими, зводяться до переоцінки доказів, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.
Рух справи
Ухвалою Верховного Суду від 11 липня 2022 року касаційну скаргу ОСОБА_1 в частині посилання на пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України як на підставу касаційного оскарження повернуто особі, яка її подала; відкрито касаційне провадження у цій справі в частині посилання на пункти 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України як на підставу касаційного оскарження та витребувано справу з суду першої інстанції; у задоволенні клопотання про зупинення дії рішення Тисменицького районного суду івано-Франківської області від 21 грудня 2021 року та постанови Івано-Франківського апеляційного суду від 17 травня 2022 року до закінчення їх перегляду в касаційному порядку відмовлено.
10 серпня 2022 року справа надійшла до Верховного Суду та передана судді-доповідачу.
Межі та підстави касаційного перегляду
Переглядаючи в касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України).
В ухвалі Верховного Суду від 11 липня 2022 року вказано, що наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави касаційного оскарження, передбачені пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України - незастосування судами при вирішенні справи висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 16 квітня 2021 року в справі № 185/10173/16-ц, від 06 червня 2021 року в справі № 939/2207/19, від 17 квітня 2018 року в справі № 523/9076/16-ц, від 27 березня 2019 року в справі № 520/17304/15-ц; суд не дослідив зібрані в справі докази та необґрунтовано відхилив клопотання щодо призначення експертизи.
Рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду оскаржуються в частині позовних вимог ОСОБА_1 про визнання права власності в порядку спадкування за законом, визнання недійсним і скасування заповіту, в іншій частині не оскаржуються, а тому Верховним Судом не переглядаються.
Фактичні обставини справи
Суди встановили, що домоволодіння АДРЕСА_1 1968 року побудови мало статус колгоспного двору.
Станом на 15 квітня 1991 року за вказаною адресою зареєстровані та проживали голова колгоспного двору ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_3, її сини ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_4, ОСОБА_8, ІНФОРМАЦІЯ_3, яким належить домоволодіння в рівних частках по 1/3 кожному.
Голова колгоспного двору ОСОБА_6 не отримувала свідоцтво про право власності на вказане домоволодіння.
ОСОБА_7 після одруження у вересні 1998 року вибув з колгоспного двору та перейшов проживати до дружини.
18 липня 2013 року ОСОБА_6 склала заповіт, посвідчений секретарем Узинської сільської ради Тисменицького району Івано-Франківської області Леськів С. Ю. і зареєстрований у реєстрі за № 7, яким все належне їй на день смерті майно заповіла ОСОБА_2 .
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_6 померла. Після її смерті відкрилась спадщина на належну їй частку домоволодіння.
Постановою апеляційного суду Івано-Франківської області від 22 травня 2018 року в справі № 352/1919/17 ОСОБА_2 визначено додатковий строк для прийняття спадщини як спадкоємцю за заповітом.
19 липня 2018 року ОСОБА_2 подав заяву про прийняття спадщини після смерті ОСОБА_6, проте у видачі свідоцтва про право на спадщину за заповітом відмовлено через відсутність правовстановлюючого документа на спадкове майно.
ІНФОРМАЦІЯ_5 помер ОСОБА_7 . Спадкоємцями за законом першої черги після його смерті є дружина ОСОБА_3 та неповнолітні діти ОСОБА_4, ОСОБА_5 .
ІНФОРМАЦІЯ_2 помер ОСОБА_8 . Єдиним спадкоємцем після його смерті є його син ОСОБА_1 .
Постановою приватного нотаріуса Тисменицького районного нотаріального округу від 13 квітня 2017 року Козакевичу М. Г. відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину за законом після смерті ОСОБА_8 у зв`язку з відсутністю правовстановлюючого документа на спадкове майно.
У справі проведена судова почеркознавча експертиза, відповідно до висновку якої від 15 квітня 2020 року підпис у графі "Підпис заповідача" та рукописний текст "Цей заповіт прочитала вголос і власноручно підписала ОСОБА_6" у двох примірниках заповіту виконані не особами, які виконали підписи (всього дев`ять) у графі "Член домогосподарства" на сторінці 92 погосподарської книги Узинської сільської ради № 2 за 2006-2010 роки та не особами, які проставили підписи у графі "Підпис особи, що відповідає за об`єкт" (всього три) на сторінці 8 погосподарської книги Узинської сільської ради № 3 за 2011-2015 роки. При цьому підпис у графі "Підпис заповідача" та рукописний текст "Цей заповіт прочитала вголос і власноручно підписала ОСОБА_6" у двох примірниках заповіту виконані особою, яка виконала підпис на сторінці 25 журналу для реєстрації нотаріальних дій під № 7 нотаріальної дії від 18 липня 2013 року.
Позиція Верховного Суду
Щодо позовних вимог про визнання права власності на спадкове майно
Відповідно до статті 120 Цивільного кодексу Української РСР від 18 липня 1963 року № 1540-VI (далі - ЦК УРСР) майно колгоспного двору належить його членам на праві сумісної власності (стаття 112 цього Кодексу).
Виходячи зі змісту цієї статті, кожен член колгоспного двору є учасником спільної сумісної власності на все майно двору незалежно від того, чи брав він участь в його придбанні. Нетривале перебування працездатного члена колгоспного двору у складі двору або незначна участь працею та коштами у веденні господарства можуть бути підставою для зменшення його частини.
Згідно з частиною другою статті 123 ЦК УРСР розмір частки члена двору встановлюється виходячи з рівності часток усіх членів двору, включаючи неповнолітніх і непрацездатних.
15 квітня 1991 року набув чинності Закон України від 07 лютого 1991 року № 697-XII "Про власність", яким було передбачено право спільної власності громадян, гарантії захисту права власності, правомірності володіння майном.
Положення статей 17, 18 Закону "Про власність" щодо спільної сумісної власності поширюються на правовідносини, які виникли після введення в дію цього Закону (з 15 квітня 1991 року). До правовідносин, що виникли раніше, застосовується діюче на той час законодавство. Зокрема, спори щодо майна колишнього колгоспного двору, яке було придбане до 15 квітня 1991 року, мають вирішуватися за нормами, що регулювали власність цього двору, а саме:
а) право власності на майно, яке належало колгоспному двору і зберіглося після припинення його існування, мають ті члени двору, котрі до 15 квітня 1991 року не втратили права на частку в його майні. Такими, що втратили це право, вважаються працездатні члени двору, які не менше трьох років підряд до цієї дати не брали участі своєю працею і коштами у веденні спільного господарства двору (в цей строк не включається час перебування на дійсній строковій військовій службі, навчання в учбовому закладі, хвороба);
б) розмір частки члена двору визначається виходячи з рівності часток усіх його членів, включаючи неповнолітніх та непрацездатних. Частку працездатного члена двору може бути зменшено або відмовлено у її виділенні при недовгочасному його перебуванні у складі двору або незначній участі працею чи коштами в господарстві двору. Особам, які вибули з членів двору, але не втратили права на частку в його майні, вона визначається виходячи з того майна двору, яке було на час їх вибуття і яке збереглося.
Отже, всі члени колгоспного двору, які були такими станом на 15 квітня 1991 року, були співвласниками у рівних частках у праві спільної власності на майно колгоспного двору.
Встановивши, що домоволодіння належало колгоспному двору, станом на день набрання чинності Закону України "Про власність" 15 квітня 1991 року в ньому були зареєстровані та проживали троє осіб: ОСОБА_6, ОСОБА_7 та ОСОБА_8, суди зробили обґрунтований висновок, що домоволодіння належить вказаним особам в рівних частках по 1/3 кожному.
Суди обґрунтовано відхилили доводи ОСОБА_1 про втрату ОСОБА_7 права на частку в майні колишнього колгоспного двору через вибуття з домоволодіння у 1998 році, оскільки ОСОБА_7 станом на 15 квітня 1991 року проживав та був зареєстрованим у домоволодінні.
У постанові Верховного Суду України від 18 листопада 2015 року у справі № 6-350цс15 зазначено, що "у пункті 6 постанови Пленуму Верховного Суду від 22 грудня 1995 року № 20 "Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності" роз`яснено, що положення статей 17, 18 Закону України "Про власність" щодо спільної сумісної власності поширюються на правовідносини, які виникли після введення в дію цього Закону (з 15 квітня 1991 року). До правовідносин, що виникли раніше, застосовується діюче на той час законодавство. Зокрема, спори щодо майна колишнього колгоспного двору, яке було придбане до 15 квітня 1991 року, мають вирішуватися за нормами, ще регулювали власність цього двору, а саме: а) право власності на майно, яке належало колгоспному двору і збереглося після припинення його існування, мають ті члени двору, котрі до 15 квітня 1991 року не втратили права на частку в його майні. Такими, що втратили це право, вважаються працездатні члени двору, які не менше трьох років підряд до цієї дати не брали участі своєю працею і коштами у веденні спільного господарства двору (в цей строк не включається час перебування на дійсній строковій військовій службі, навчання в учбовому закладі, хвороба); б) розмір частки члена двору визначається виходячи з рівності часток усіх його членів, включаючи неповнолітніх та непрацездатних. Частку працездатного члена двору може бути зменшено або відмовлено у її виділенні при недовгочасному його перебуванні у складі двору або незначній участі працею чи коштами в господарстві двору. Особам, які вибули з членів двору, але не втратили права на частку в його майні, вона визначається виходячи з того майна двору, яке було на час їх вибуття і яке збереглося.