УХВАЛА
20 грудня 2022 року
м. Київ
Справа № 2-а-4658/09
Провадження № 11-147зва22
Суддя Великої Палати Верховного Суду Гриців М. І. розглянув заяву ОСОБА_1, який діє через представника Ілюка Андрія Георгійовича, про перегляд за виключними обставинами ухвали Вищого адміністративного суду України від 19 вересня 2011 року у справі № 2-а-4658/09 за позовом ОСОБА_1 до управління Пенсійного фонду України в Жовтневому районі міста Маріуполя Донецької області (далі - управління ПФУ) про призначення пенсії і
ВСТАНОВИВ:
ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, в якому просив:
- визнати протиправною відмову управління ПФУ призначити йому пенсію за вислугу років відповідно до пункту "є" статті 55 Закону України "Про пенсійне забезпечення", як працівнику освіти;
- зобов`язати відповідача призначити йому, ОСОБА_1, пенсію за вислугу років як працівнику освіти незалежно від віку при стажі роботи, який дає право на призначення цього виду пенсії, не менше 25 років.
Жовтневий районний суд м. Маріуполя постановою від 07 листопада 2007 року, залишеною без змін ухвалою Донецького апеляційного адміністративного суду від 21 березня 2008 року позовні вимоги задовольнив.
Управління ПФУ не погодилося з цими рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій і подало касаційну скаргу.
Вищий адміністративний суд України ухвалою від 16 червня 2009 року касаційну скаргу задовольнив частково.
Постанову Жовтневого районного суду м. Маріуполя від 07 листопада 2007 року та ухвалу Донецького апеляційного адміністративного суду від 21 березня 2008 року скасував. Справу направив на новий розгляд до суду першої інстанції.
Жовтневий районний суд м. Маріуполя постановою від 31 серпня 2009 року позовні вимоги задовольнив.
Донецький апеляційний адміністративний суду постановою від 04 березня 2010 року апеляційну скаргу управління ПФУ задовольнив. Рішення суду першої інстанції скасував.
ОСОБА_1 не погодися з рішенням суду апеляційної інстанції і подав касаційну скаргу.
Вищий адміністративний суд України (далі - ВАСУ) ухвалою від 16 квітня 2010 року на підставі пункту 1 частини четвертої статті 214 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) відмовив у відкритті касаційного провадження, з огляду на те, що справа не підлягає розгляду в адміністративному судочинстві.
У січні 2011 року ОСОБА_1 звернувся із касаційною скаргою до Верховного Суду України.
Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України листом від 21 січня 2011 року відповідно до пункту 1 Закону України "Про внесення змін до розділу ХІІ "Прикінцеві положення" Закону України "Про судоустрій і статус суддів" щодо передачі справ, пов`язаних із соціальними виплатами від 02 грудня 2010 року, касаційну скаргу та долучені до неї матеріали передала за належністю до ВАСУ.
ВАСУ ухвалою від 19 вересня 2011 року на підставі пункту 4 частини четвертої статті 214 КАС України відмовив у відкритті касаційного провадження.
ОСОБА_1 не примирився із зазначеним судовим рішенням й подав до Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) заяву, у якій скаржився на порушення своїх прав за пунктом 1 статті 6, статтею 13 Конвенції про захист прав та основоположних свобод у зв`язку з відмовою у доступі до суду касаційної інстанції стосовно його позовів про право на пенсію та статтею 1 Першого протоколу до цієї Конвенції на втручання в його право власності через відмову національних судів розглянути його позов по суті.
ЄСПЛ за наслідками розгляду заяви ОСОБА_1 у своєму рішенні від 22 вересня 2022 року у справі "Леонідов проти України" (заява № 2064/12) констатував, що коли ВАСУ вдруге розглядав апеляцію заявника з питань права на рішення від 04 березня 2010 року, чинне на той час законодавство передбачало, що ВАСУ був компетентним розглядати касаційні скарги щодо пенсійного забезпечення. Однак ВАСУ відмовився розглядати скаргу заявника, посилаючись на своє попереднє рішення, яке ґрунтувалося на законодавстві, яке вже не було чинним.
Європейський суд визнав також, що рішення ВАСУ від 19 вересня 2011 року не було обґрунтовано належним чином та констатував порушення пункту 1 статті 6 Конвенції. Водночас Суд вказав, що немає необхідності розглядати ту саму скаргу за статтею 13 Конвенції та статтею 1 Протоколу першого до Конвенції у зв`язку з його висновками щодо пункту 1 статті 6 Конвенції.