Постанова
Іменем України
13 грудня 2022 року
місто Київ
справа № 712/4057/16-ц
провадження № 61-7420св20
Верховний Суд, який діє у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Гулейкова І. Ю., Яремка В. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідачі: ОСОБА_2, ОСОБА_3,
третя особа - приватний нотаріус Черкаського міського нотаріального округу Левицька Елеонора Антонівна,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на постанову Черкаського апеляційного суду від 12 березня 2020 року, ухвалену колегією суддів у складі Новікова О. М., Храпка В. Д., Бондаренка С. І.,
ВСТАНОВИВ:
І. ФАБУЛА СПРАВИ
Стислий виклад позиції позивача
ОСОБА_1 у квітні 2016 року звернувся до суду з позовом, у подальшому уточненим, до ОСОБА_2, ОСОБА_3, третя особа - приватний нотаріус Черкаського міського нотаріального округу Левицька Е. А., про визнання недійсним нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1, укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 18 серпня 2015 року за № 5222; вилучення з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису від 18 серпня 2015 року № 10838468 про реєстрацію права власності ОСОБА_4 на зазначену квартиру.
Позивач обґрунтовував свої вимоги тим, що 29 березня 2016 року йому стало відомо, що відповідно до договору купівлі-продажу від 18 серпня 2015 року, посвідченого приватним нотаріусом Черкаського міського нотаріального округу Левицькою Е. А., його колишня дружина ОСОБА_2 (продавець) передала, а покупець ОСОБА_3 прийняв у власність квартиру АДРЕСА_1 .
Зазначив, що квартира була придбана ОСОБА_2 у 2006 році під час перебування у шлюбі з ОСОБА_1, а тому є спільним майном подружжя.
Втім, він як співвласник квартири згоди на розпорядження спільним майном подружжя, як того вимагає стаття 65 Сімейного кодексу України
(далі - СК України), не надавав.
Додатково наголосив, що ОСОБА_2 під час укладення договору купівлі-продажу подала нотаріусу неправдиві відомості, а саме підроблену довідку від 18 серпня 2015 року № 6768, згідно з якою у відчуженій квартирі зареєстрованих на квартирному обліку осіб немає. Позивач стверджував, що не звертався до відповідних служб із заявою про зняття його з реєстрації та залишається зареєстрованим у спірній квартирі на час подання цього позову.
Вважаючи, що такими неправомірними діями порушене його право власності та він безпідставно позбавлений належного йому майна, в якому він продовжує бути зареєстрований, з урахуванням уточнених позовних вимог, ОСОБА_1 просив суд позов задовольнити.
Стислий виклад позиції інших учасників справи
ОСОБА_3 заперечував проти задоволення позову, зазначив, що на момент вчинення оспорюваного правочину у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень власником квартири була зазначена лише ОСОБА_2, судового спору про поділ спільного сумісного майна не було, з моменту розірвання шлюбу між подружжям минуло 5 років. Також відповідач просив застосувати до спірних правовідносин позовну давність.
Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням від 20 квітня 2017 року Соснівський районний суд м. Черкаси відмовив у задоволенні позову ОСОБА_1 .
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції зазначив, що згода одного з подружжя на відчуження цінного спільного сумісного майна має бути надана в письмовій формі. Водночас ненадання такої згоди саме лише не може бути підставою для визнання договору, укладеного одним із подружжя без згоди другого з подружжя, недійсним.
Суд першої інстанції застосував правовий висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 08 квітня 2015 року у справі № 6-7цс15, відповідно до якого законодавством не встановлено недійсності правочину при відчуженні спільного сумісного майна подружжя без письмової згоди одного з подружжя, а тому при розгляді спорів про розподіл цінного спірного майна та визнання недійсними правочинів з відчуження такого без письмової згоди одного з подружжя, за умови наявності іншої згоди, суди мають виходити з права одного з подружжя на відповідну компенсацію вартості відчуженого не в інтересах сім`ї майна. У випадку порушення письмової форми надання згоди на вчинення відчуження цінного спільного майна подружжя (правочину), якщо один з подружжя надав таку згоду усно, а другий з подружжя погодився з такою згодою, тоді такий правочин може бути визнаний дійсним. А тому при розгляді спорів про розподіл цінного спірного майна та визнання недійсними правочинів з відчуження такого без письмової згоди одного з подружжя суд має виходити з права одного з подружжя на відповідну компенсацію вартості відчуженого не в інтересах сім`ї майна.
Суд критично оцінив доводи позивача, що покупець квартири ОСОБА_3 повинен був звернути увагу на зміст правовстановлюючого документа, згідно з яким квартира набута продавцем ОСОБА_2 у шлюбі, врахувати квитанції про сплату комунальних послуг, за змістом яких у квартирі зареєстрована одна особа, оскільки такі факти, за висновками суду, не свідчать про недобросовісність набувача.
Суд зазначив, що не підтвердилися доводи позивача про те, що спільними діями продавця ОСОБА_2 та ОСОБА_3 порушене право власності ОСОБА_1 на квартиру АДРЕСА_1 .
Враховуючи правову позицію Верховного Суду України, викладену у постанові від 08 квітня 2015 року у справі № 6-7цс15, та відсутність з 2010 року претензій позивача ОСОБА_1 до відповідача ОСОБА_2 щодо поділу майна, набутого у шлюбі, суд першої інстанції зробив висновок, що позивач може захистити своє право шляхом стягнення з відповідача ОСОБА_2 відповідної компенсації вартості майна, яке відчужене нею без згоди колишнього подружжя.
Ухвалою від 17 жовтня 2017 року Апеляційний суд Черкаської області залишив без задоволення апеляційну скаргу ОСОБА_1, рішення суду першої інстанції залишив без змін.
Постановою від 22 січня 2020 року Верховний Суд задовольнив частково касаційну скаргу ОСОБА_1, скасував ухвалу Апеляційного суду Черкаської області від 17 жовтня 2017 року, справу направив на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Скасовуючи ухвалу суду апеляційної інстанції та направляючи справу на новий апеляційний розгляд, Верховний Суд зазначив, що, залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції не перевірив доводів позивача щодо застосування до спірних правовідносин правил статей 60, 65 СК України та підстав недійсності правочину, зазначених у статтях 203 та 215 ЦК України, про застосування яких за змістом позовної заяви просив позивач, а обмежився лише висновком про те, що позивач не надав об`єктивних доказів, які б підтверджували факт укладення договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 від 18 серпня 2015 року за № 5222 між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 внаслідок обману, що могло бути підставою для визнання зазначеного правочину недійсним.
Суд апеляційної інстанції не з`ясував з урахуванням змісту позовної заяви та посилань позивача на порушення відповідачкою вимог статей 60, 65 СК України, у чому він встановив факт обману, у чиїх діях і стосовно кого - зі сторони дружини під час продажу їх спільного майна без згоди чоловіка, чи обман мав місце між сторонами правочину в контексті вимог статті 230 ЦК України.
У зв`язку з викладеним Верховний Суд вважав передчасним висновок суду апеляційної інстанції про обґрунтованість рішення суду першої інстанції.
Постановою від 12 березня 2020 року Черкаський апеляційний суд скасував рішення суду першої інстанції та ухвалив нове рішення про часткове задоволення позову.
Суд визнав недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1, укладений 18 серпня 2015 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 .
В іншій частині позовних вимог відмовив.
На забезпечення виконання рішення суд наклав арешт на квартиру АДРЕСА_1 .
Здійснив розподіл судових витрат.
Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про часткове задоволення позову, суд апеляційної інстанції зазначив, що квартира, яка є предметом оспорюваного договору купівлі-продажу, набута за час перебування ОСОБА_1 та ОСОБА_2 у шлюбі, тож у зв`язку з тим, що презумпція спільності майна подружжя не спростована, на зазначене майно поширюється режим спільної сумісної власності подружжя (на момент придбання квартири) ОСОБА_1 та ОСОБА_2 . Матеріали справи не містять підтверджень, що позивач надавав згоду на відчуження квартири відповідно до вимог статті 65 СК України. Апеляційний суд зазначив, що звернення позивача до суду із вимогами про визнання недійсним договору купівлі-продажу відповідає змісту його порушеного права та спрямоване на захист цих прав, що відповідає нормі частини третьої статті 215 ЦК України.
Водночас апеляційний суд дійшов висновку, що вилучення з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про право власності є неналежним способом захисту свого права.
ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
Короткий зміст вимог касаційної скарги
ОСОБА_3 23 квітня 2020 року із застосуванням засобів поштового зв`язку звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить скасувати постанову Черкаського апеляційного суду від 12 березня 2020 року та залишити в силі рішення Соснівського районного суду м. Черкаси від 20 квітня 2017 року.
Визначення заявником підстав касаційного оскарження та узагальнений виклад доводів касаційної скарги
Наполягаючи на тому, що оскаржувану постанову суд апеляційної інстанції ухвалив з порушенням норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права, заявник визначив як підстави касаційного оскарження наведеного судового рішення те, що:
- апеляційний суд розглянув справу без належного повідомлення ОСОБА_2 про дату та час розгляду справи;
- суд апеляційної інстанції ухвалив оскаржену постанову без урахування правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України від 22 лютого 2017 року у справі № 6-17цс17. Відповідно до цього висновку під час розгляду такої категорії спорів суди повинні встановити, чи знав покупець чи за обставинами справи не міг не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності, і що той з подружжя, який укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя.
Узагальнений виклад позиції інших учасників справи
ОСОБА_1 подав відзив, у якому просить касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення, а оскаржену постанову суду апеляційної інстанції - без змін. Позивач зазначив, що апеляційний суд зробив правильний висновок про недійсність договору купівлі-продажу з підстав, визначених у статтях 203, 215 ЦК України, оскільки ОСОБА_1 не надавав згоди на відчуження квартири, яка є об`єктом права спільної сумісної власності колишнього подружжя. Зазначив, що оскаржена постанова апеляційного суду відповідає правовим висновкам Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду, сформульованим у постанові від 15 червня 2020 року у справі № 430/1281/14-ц (провадження № 61-43510сво18).
На переконання позивача, набувач квартири за оспорюваним договором купівлі-продажу як дбайливий господар повинен був усе перевірити в правочині, що вчиняє, зокрема врахувати, що у правовстановлюючому документі, на підставі якого здійснене відчуження, зазначено, що майно придбане за згодою позивача, а тому наступне відчуження також повинно було відбуватися за його згодою.
Також зазначив, що ОСОБА_2 була належно повідомлена про апеляційний розгляд справи, що підтверджується повідомленням про вручення відповідного поштового відправлення.
Вимоги касаційної скарги ОСОБА_3 порушують трискладовий тест обґрунтованості втручання держави в охоронюване статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод право власності позивача.
ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ
Ухвалою від 24 липня 2020 року Верховний Суд відкрив касаційне провадження у справі.
Ухвалою від 29 червня 2021 року Верховний Суд зупинив касаційне провадження у справі до закінчення перегляду в касаційному порядку Великою Палатою Верховного Суду цивільної справи № 125/2157/19 за позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_6, треті особи: ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, про визнання договорів недійсними та поділ спільного майна подружжя.
Ухвалою від 08 грудня 2022 року Верховний Суд поновив касаційне провадження у справі.
За правилами частини першої статті 401 ЦПК України попередній розгляд справи проводиться колегією у складі трьох суддів у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи.
З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені
пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, які стали підставою відкриття касаційного провадження у справі, Верховний Суд зробив такі висновки.
Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій
Суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували у зареєстрованому шлюбі, який був розірваний 09 листопада 2010 року.
У період перебування сторін у шлюбі на підставі договору купівлі-продажу квартири, посвідченого 01 грудня 2006 року приватним нотаріусом Черкаського міського нотаріального округу Захарченко А. І., за реєстровим № 8643, придбано двокімнатну квартиру АДРЕСА_1, право власності на яку зареєстроване за ОСОБА_2 .
Відповідно до пункту 1.7 договору на укладення цього договору була отримана згода іншого з подружжя покупця.
18 серпня 2015 року ОСОБА_2 та ОСОБА_3 уклали договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1, який посвідчений приватним нотаріусом Черкаського міського нотаріального округу Левицькою Е. А. за реєстровим № 5222.
Відповідно до пункту 3 цього договору квартира є особистою приватною власністю продавця і належить їй на підставі договору, посвідченого приватним нотаріусом Черкаського міського нотаріального округу Захарченко А. І. 01 грудня 2006 року, за реєстровим № 8643, зареєстрованого Комунальним підприємством "Черкаське обласне об`єднане бюро технічної інвентаризації" та в електронному реєстрі прав власності на нерухоме майно 05 грудня 2006 року за реєстраційним номером 16013244, номер запису 731 в книзі 67; а також у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 18 серпня 2015 року за реєстраційним номером 705170971101, що підтверджується витягом із Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 18 серпня 2015 року № 42418894, виданим приватним нотаріусом Черкаського міського нотаріального округу Левицькою Е. А.
Згідно з пунктом 4 договору продавець свідчить, що дійсно є власником квартири, не має обмежень щодо свого права розпорядження квартирою, ані квартира, ані будь-яка її частина на момент укладення договору нікому іншому не продана, не подарована, не відчужена іншим способом, не надана в іпотеку, не передана в оренду чи безоплатне користування, не є предметом обтяження, в податковій заставі не перебуває, прав третіх осіб щодо квартири не існує, питання права власності на квартиру не є предметом судового розгляду, будь-яких спорів щодо зазначеної квартири немає.
Відповідно до пункту 11 зазначеного договору ОСОБА_2 у поданій нею заяві нотаріусу повідомила, що чоловіка в неї немає, квартира не є спільною сумісною власністю подружжя та є її особистою приватною власністю, осіб, які б могли порушувати питання про визнання за ними права власності на квартиру, у тому числі відповідно до статей 74 та 97 СК України, немає. Про зміст цієї заяви нотаріус довела до відома покупця.
Матеріали справи не містять підтверджень, що позивач надавав згоду на відчуження квартири відповідно до вимог статті 65 СК України.
Право, застосоване судом
В оцінці доводів касаційної скарги Верховний Суд врахував, що позивач, звертаючись до суду з позовом, зазначив, що оспорюваний ним договір купівлі-продажу квартири вчинений без його письмової згоди як другого з подружжя.
Згідно зі статтею 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Пунктом 2 частини другої статті 16 ЦК України передбачено, що способом захисту цивільних прав та інтересів може бути, зокрема визнання правочину недійсним.
За правилом частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу, відповідно до яких зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.