Постанова
Іменем України
07 грудня 2022 року
м. Київ
справа № 524/6094/19
провадження № 61-13306св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Крата В. І.,
суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О., Краснощокова Є. В. (суддя-доповідач),Русинчука М. М.,
учасники справи:
позивачі: ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3,
відповідач - ОСОБА_4,
розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Автозаводського районного суду м. Кременчука Полтавської області від
23 лютого 2021 року та додаткове рішення Автозаводського районного суду м. Кременчука Полтавської області від 22 квітня 2021 року у складі судді Кривич Ж. О., постанову Полтавського апеляційного суду від 19 липня
2021 року у складі колегії суддів: Прядкіної О. В., Бутенко С. Б.,
Карпушина Г. Л.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог
У серпні 2019 року ОСОБА_1, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 звернулися до суду із позовом до ОСОБА_4 про виселення та про зняття з реєстрації.
Позов мотивований тим, що сторони зареєстровані в квартирі АДРЕСА_1 . Відповідач упродовж 2017 - 2019 років постійно порушує правила співжиття, в квартирі поводить себе агресивно, вчиняє бійки, сварки, зловживає спиртними напоями.
Просили суд виселити ОСОБА_4 без надання іншого жилого приміщення та зняти з реєстрації з вказаної квартири.
Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
Рішенням Автозаводського районного суду м. Кременчука Полтавської області від 23 лютого 2021 року позов ОСОБА_1, ОСОБА_2,
ОСОБА_3 залишено без задоволення.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що судом встановлено, що сторони у справі мають рівне право на проживання у спірній квартирі. Незважаючи на те, що позивачі та відповідач є рідними людьми, між ними склалися вкрай конфліктні стосунки, які ускладнюються неминучою необхідністю спільно користуватися кухнею та іншими підсобними приміщеннями квартири. При цьому суду не надано доказів того, що сторони намагалися вирішити конфлікт іншим шляхом - наприклад, вживали дії для обміну квартири на інші ізольовані житлові приміщення. Суд враховує, що виселення особи без надання іншого житла є крайнім заходом впливу, який тягне для відповідача незворотні наслідки - втрату права на користування єдиним житловим приміщенням, а також втрату права на його приватизацію. Таке виселення буде означати втручання у сімейне життя відповідача, оскільки у квартирі, право на проживання в якій він втратить, залишаються проживати його дружина та малолітня дитина.
Аналізуючи зазначені обставини, суд дійшов висновку, що наявність обмежувального припису щодо відповідача ОСОБА_4, а також постанови суду про визнання його винуватим у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого частиною першою статті 173-2 КУпАП України, не є достатньою підставою для виселення останнього без надання іншого жилого приміщення та про зняття його з реєстрації за вказаною адресою.
Додатковим рішенням Автозаводського районного суду м. Кременчука Полтавської області від 22 квітня 2021 року стягнуто в рівних частках з ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 на користь ОСОБА_4 понесені ним витрати на правничу допомогу у розмірі 8 400,00 грн - по 2 800,00 грн з кожної.
Додаткове рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що представник відповідача надав суду докази понесених витрат за договором про надання професійної правничої допомоги № 672 від 20 січня 2020 року. Інша сторона, заперечуючи проти стягнення витрат на правничу допомогу переконливих підстав їх неспівмірності не надала.
Постановою Полтавського апеляційного суду від 19 липня 2021 року апеляційні скарги ОСОБА_1 залишено без задоволення. Рішення Автозаводського районного суду м. Кременчука Полтавської області від
23 лютого 2021 року та додаткове рішення Автозаводського районного суду м. Кременчука Полтавської області від 22 квітня 2021 року залишено без змін.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що виходячи з аналізу змісту стаття 116 ЖК України вказує на такі підстави виселення фізичної особи без надання іншого жилого приміщення: а) систематичне руйнування чи псування жилого приміщення, б) використання його не за призначенням, в) систематичне порушення правил співжиття, що робить неможливим для інших проживання із ними в одній квартирі чи в одному будинку. У всіх трьох випадках до винних осіб повинні попередньо вживатись заходи попередження, що застосовуються судами, прокурорами, органами внутрішніх справ, адміністративними комісіями виконкомів, а також заходи громадського впливу, вжиті на зборах жильців будинку чи членів ЖБК, трудових колективів й іншими громадськими організаціями за місцем роботи або проживання відповідача (незалежно від прямих вказівок з приводу можливого виселення). Виселення через неможливість спільного проживання може мати місце лише при систематичному порушенні винним правил суспільного співжиття.
Позивачами не надано належних доказів на підтвердження здійснення щодо відповідача таких заходів попередження, що застосовуються судами, органами внутрішніх справ, а також заходів громадського впливу. Посилання на неодноразові звернення до органів поліції не є доказом вжитих заходів попередження і суспільного впливу на ОСОБА_4, які є підставою для його виселення. Суд першої інстанції правильно зазначив, що наявність обмежувального припису, застосованого постановою Полтавського апеляційного суду від 06 жовтня 2020 року щодо тимчасової заборони на строк шість місяців ОСОБА_4 та ОСОБА_5 особисто контактувати з ОСОБА_1 не є достатньою підставою для виселення останнього. Сама по собі наявність періодичних неприязних, конфліктних відносин між сторонами по справі не може бути безумовною підставою для виселення відповідача. Беззаперечно доведеним є факт визнання ОСОБА_4 винуватим у вчиненні 16 травня 2020 року адміністративного правопорушення, передбаченого частиною першою статті 173-2 КпАП України на підставі постанови Полтавського апеляційного суду від 09 листопада
2020 року. Проте допущене правопорушення було вчинено вже після звернення до суду з цим позовом (т. 1, а. с.195-198).
Позивачем не доведено наявність підстав для припинення права відповідача на користування спірним житловим приміщенням, тому відсутні підстави для задоволення позову. Доводи апеляційної скарги щодо обґрунтованості позовних вимог зводяться до переоцінки позивачем наявних у матеріалах справи доказів, належна оцінка яким надана судом першої інстанції, з висновками якого суд апеляційної інстанції погоджується. Відсутні також обвинувальні висновки щодо дій ОСОБА_4 за фактом вчинення кримінального правопорушення відносно ОСОБА_1, що внесені до Єдиного реєстру досудових розслідувань 13 листопада 2017 року.
З огляду на документальне підтвердження розміру витрат на професійну правничу допомогу суд дійшов правильного висновку про доведеність позивачем понесених витрат на професійну правничу допомогу під час розгляду справи в суді першої інстанції у загальному розмірі 8 400,00 грн та їх співмірність зі складністю справи і виконаним адвокатом обсягом робіт.
Аргументи учасників справи
У серпні 2021 року ОСОБА_1, звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просила скасувати судові рішення та ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити в повному обсязі.
Касаційну скаргу мотивовано тим, що в матеріалах справи наявні докази її неодноразового звернення до поліції з приводу вчинення щодо неї відповідачем домашнього насильства, в усіх випадках викликана поліція проводила роз`яснювальну роботу з відповідачем. Діюче законодавство передбачає необхідною умовою для позбавлення винної особи права на проживання через порушення нею правил співжиття не тільки наявність щодо неї чинних рішень суду щодо визнання її винною у вказаних діяннях, а й наявність попереджувальних заходів, до попереджувальних заходів перш за все відносяться обмежувальні приписи - такі приписи щодо відповідача складалися.
Полтавський апеляційний суд, відхиляючи як доказ постанову Полтавського апеляційного суду від 09 листопада 2020 року послався на те, що зафіксоване нею правопорушення було скоєне відповідачем після того, як вона звернулася до суду про його виселення. При цьому, апеляційний суд не надав оцінки тому факту, що вказаною постановою черговий раз підтверджена систематичність протиправних дій відповідача, які не припинились навіть після того, як постало питання про його виселення за подібне. Виселення без надання іншого житлового помешкання обумовлено ще і безрезультатністю застосованих до винної особи заходів попередження і суспільного впливу.
Відтак наданими ним суду доказами належним чином доведено протиправність дій відповідача у вигляді порушення ним правил співжиття, а саме застосування щодо неї домашнього насильства, та доведено їх систематичність, що, відповідно, є обов`язковою умовою позбавлення його права на проживання у нашій квартирі та виселення без надання іншого житлового приміщення.
Її представник ОСОБА_6 у судовому засіданні заперечував проти розрахунку витрат на правничу допомогу та заявляв усне клопотання про зменшення цих витрат до 1 гривні, мотивуючи це їх неспівмірністю та тим, що вона є особою похилого віку, пенсіонеркою, і не має коштів у заявленому відповідачем розмірі, отже вимоги частини п`ятої статті 137 ЦПК України з її сторони дотримано. Надані представником відповідача розрахунки містять лише формальний перелік дій без обґрунтування їх вартості та доцільності, тому витрати на правову допомогу адвоката у цій справі є необґрунтованими та неспівмірними.
Рух справи, межі та підстави касаційного перегляду
Ухвалою Верховного Суду від 02 грудня 2021 року відкрито касаційне провадження у цій справі.
В ухвалі зазначено, щонаведені у касаційній скарзі доводи містять підстави, передбачені пунктом 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження (суд першої та апеляційної інстанції в оскаржених судових рішеннях порушив норми процесуального права та застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 22 січня 2020 року у справі № 679/1657/18, від 13 січня 2021 року у справі
№ 264/949/19, від 10 квітня 2019 року у справі № 145/474/17, від 05 грудня 2018 року у справі № 346/5603/17, від 03 травня 2018 року у справі
№ 404/251/17, від 30 вересня 2020 року у справі № 379/1418/18, від 09 жовтня 2020 року у справі № 509/5043/17, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 червня 2018 року у справі № 826/1216/16).
Ухвалою Верховного Суду від 10 грудня 2021 року у задоволенні клопотання ОСОБА_1 про зупинення виконання оскаржених судових рішень відмовлено.
Ухвалою Верховного Суду від 28 листопада 2022 року справу призначено до судового розгляду.
Фактичні обставини справи
Суди встановили, що у квартирі АДРЕСА_1 зареєстровані та проживають позивачі ОСОБА_1 (бабуся відповідача), ОСОБА_2 (тітка відповідача),
ОСОБА_3 (двоюрідна сестра відповідача), відповідач ОСОБА_4 та члени його сім`ї - дружина ОСОБА_5 та їх неповнолітня дитина.
Указана квартира не є приватизованою та належить до комунальної власності м. Кременчука. Квартира складається з двох ізольованих кімнат та допоміжних приміщень. Встановився порядок користування приміщеннями у спірній квартирі, що визнають сторони - позивачі проживають в ізольованій житловій кімнаті площею 18,3 кв. м, відповідач з сім`єю проживає у кімнаті площею 10,1 кв. м.
На підтвердження позовних вимог про те, що відповідач упродовж 2017 - 2019 років постійно порушує правила співжиття, у квартирі поводить себе агресивно, вчиняє бійки, сварки, зловживає спиртними напоями, позивачі надали докази викликів на гарячу лінію "102", що підтверджується листами БПП в м. Кременчуці, протоколами прийняття заяв про кримінальне правопорушення, поясненнями.
Згідно листа Кременчуцького відділу поліції ГУ НП у Полтавській області
№ 107/к-1103 від 10 серпня 2018 року, відносно відповідача ОСОБА_4 було складено два адміністративних протоколи про адміністративне правопорушення за частиною першою статті 173-2 КУпАП України (ГП
№ 374598 від 16 січня 2018 року та № ГП 374599 від 26 січня 2018 року), які направлені в порядку статті 221 КУпАП України до Автозаводського районного суду м. Кременчука, для розгляду. Постановою Автозаводського районного суду міста Кременчука у справі № 524/572/18 від 14 березня
2018 року, провадження по справі про адміністративне правопорушення за частиною першою статті 173-2 КУпАП України відносно ОСОБА_4, закрито на підставі пункту 1 статті 247 КУпАП України за відсутністю події і складу адміністративного правопорушення.
Рішенням Автозаводського районного суду міста Кременчука від 30 січня 2020 року у справі № 524/418/20 у задоволенні заяви ОСОБА_1, заінтересовані особи ОСОБА_4 та ОСОБА_5, про видачу обмежувального припису, відмовлено. Рішення набрало законної сили 03 березня 2020 року.
Рішенням Автозаводського районного суду міста Кременчука від 27 лютого 2020 року у справі № 524/992/20 у задоволенні заяви ОСОБА_1, заінтересовані особи ОСОБА_4 та ОСОБА_5 про видачу обмежувального припису, відмовлено. Постановою Полтавського апеляційного суду від
06 жовтня 2020 року рішення Автозаводського районного суду міста Кременчука від 27 лютого 2020 року скасовано в частині відмови у задоволенні заяви про заборону ОСОБА_4 та ОСОБА_5 особисто контактувати з ОСОБА_1 ; заяву ОСОБА_1 задоволено частково, видано обмежувальний припис у вигляді заходів тимчасового обмеження прав ОСОБА_4 та ОСОБА_5, покладено на них на строк шість місяців такі обов`язки: заборонити ОСОБА_4 та ОСОБА_5 особисто контактувати з ОСОБА_1 . В іншій частині рішення суду залишено без змін. Ухвалою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду 18 січня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_4 на постанову Полтавського апеляційного суду від 06 жовтня 2020 року.
Постановою Автозаводського районного суду міста Кременчука від
23 вересня 2020 року у справі № 524/3115/20 провадження у справі про притягнення ОСОБА_4 до адміністративної відповідальності за частиною першою статті 173-2 КУпАП України закрито у зв`язку з закінченням на момент розгляду справи про адміністративне правопорушення строків, передбачених статтею 38 КУпАП України. Постановою Полтавського апеляційного суду від 09 листопада 2020 року постанову Автозаводського районного суду міста Кременчука від 23 вересня 2020 року скасовано, ухвалено нову постанову, якою визнано ОСОБА_4 винуватим у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого частиною першою статті 173-2 КпАП України, а провадження у справі закрито на підставі пункту 7 статті 247 цього Кодексу в зв`язку з закінченням на момент розгляду справи про адміністративне правопорушення строків, передбачених статтею 38 КпАП України.
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною першою статті 15, частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.
Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках (абзац 12 частини другої статті 16 ЦК України).
Ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом (частина четверта статті 9 ЖК України).
Виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку (частина перша статті 109 ЖК України).
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 січня 2020 року у справі № 679/1657/18 (провадження № 61-12028св19), на яку є посилання у касаційній скарзі, вказано, що "для застосування норм цієї статті необхідна наявність двох умов: систематичне порушення правил співжиття, а також вжиття заходів попередження або громадського впливу, які не дали позитивних результатів. Під заходами впливу маються на увазі заходи попередження, що застосовуються судами, прокурорами, органами внутрішніх справ, адміністративними комісіями виконкомів, а також заходи громадського впливу, вжиті на зборах мешканців будинку чи членів ЖБК, трудових колективів, громадськими організаціями за місцем роботи або проживання відповідача. Так, із матеріалів справи вбачається, що згідно з листом Нетішинського відділення поліції Славутського відділу поліції Головного Управління Національної поліції в Хмельницькій області від 10 грудня
2018 року на запит ОСОБА 2 23 грудня 2010 року, 22 лютого 2011 року,
27 жовтня 2012 року відповідача було притягнуто до адміністративної відповідальності за статтею 173-2 КУаАП (вчинення домашнього насильства). Крім того, відносно ОСОБАЗ розглядались матеріали про притягнення його адміністративної відповідальності за частиною першою статті 173-2 КУпАП. Постановою Нетішинського міського суду Хмельницької області від 05 лютого 2016 року ОСОБАЗ було визнано винним у вчиненні правопорушення, передбаченого частиною першою статті 173-2 КУаАП, однак у зв`язку з малозначністю правопорушення до останнього застосовано усне зауваження. Висновок судів попередніх інстанцій про те, що в даному випадку відсутня систематичність, оскільки з моменту останнього притягнення до адміністративної відповідальності пройшло більше шести років, а відповідно до статті 39 КпАП по закінченню одного року особа вважається такою, що не була піддана адміністративному стягненню, є необгрунтованим, так як зі змісту статті 116 ЖК Української РСР не випливає, що особа обов`язково повинна бути притягнута до адміністративної відповідальності. Як зазначалося вище, систематичність визначається виходячи з кількісного показника порушення правил співжиття протягом необмеженого проміжку часу. При цьому суттєвим є факт повторного вчинення одного й того самого правопорушення, що свідчить про те, що застосовані заходи впливу є безрезультатними".