Постанова
Іменем України
07 грудня 2022 року
м. Київ
справа № 757/26182/14-ц
провадження № 61-4958св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Крата В. І.,
суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О., Краснощокова Є. В. (суддя-доповідач), Русинчука М. М.,
учасники справи
за первісним позовом:
позивачі: ОСОБА_1 та ОСОБА_2 (правонаступники ОСОБА_3 ),
відповідачі: ОСОБА_4, Київська міська рада,
за зустрічним позовом:
позивач - ОСОБА_4,
відповідачі: ОСОБА_1, ОСОБА_2,
треті особи: ОСОБА_5, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Самойленко Ю. М., Головне управління юстиції у місті Києві,
розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_4, до якої приєднався ОСОБА_5, на рішення Печерського районного суду
м. Києва від 26 листопада 2019 року у складі судді Новака Р. В. та постанову Київського апеляційного суду від 04 березня 2021 року у складі колегії суддів: Верланова С. М., Мережко М. В., Савченка С. І.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог
У вересні 2014 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_5, Реєстраційної служби Головного управління юстиції у місті Києві про витребування майна з чужого незаконного володіння і визнання права власності на квартиру.
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 помер.
Протокольною ухвалою Печерського районного суду міста Києва від
10 листопада 2015 року залучено до участі у цій справі правонаступників померлого ОСОБА_3 - ОСОБА_1 та ОСОБА_2, як позивачів.
У грудні 2015 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 звернулися до суду із позовною заявою до ОСОБА_4, Київської міської ради про витребування майна з чужого незаконного володіння і визнання права власності на квартиру.
Позовна заява мотивована тим, що 29 березня 2011 року ОСОБА_3 подарував ОСОБА_6 на підставі договору дарування квартиру АДРЕСА_1 . Оскільки вказаний договір дарування укладений ОСОБА_3 під впливом тяжкої для нього обставини і на вкрай невигідних умовах, він звернувся до суду з позовом про визнання договору дарування квартири недійсним. Рішенням Печерського районного суду міста Києва від 25 березня 2014 року у справі № 757/2616/14-ц, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду міста Києва від 22 травня 2014 року, позов ОСОБА_3 задоволено та визнано недійсним договір дарування квартири АДРЕСА_1 . Зобов`язано ОСОБА_6 повернути вказану квартиру ОСОБА_3 .
На виконання вказаного рішення суду 19 червня 2014 року судом видано виконавчий лист, однак його не було виконано, оскільки ОСОБА_6 відчужив спірну квартиру ОСОБА_5 на підставі договору купівлі-продажу від 26 травня 2014 року, який посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Самойленко Ю. М. У подальшому ОСОБА_5 відповідно до договору дарування від 20 серпня 2014 року подарував спірну квартиру своїй матері - ОСОБА_4 .
Постановою державного нотаріуса Шостої Київської державної нотаріальної контори Мотицької С. А. від 03 грудня 2015 року їм відмовлено у видачі свідоцтв про право на спадщину за законом на квартиру АДРЕСА_1 після смерті ОСОБА_3, так як ця квартира зареєстрована за іншою фізичною особою, а тому вони не можуть реалізувати своє право власності на спадкове майно.
Оскільки рішенням Печерського районного суду міста Києва від 25 березня 2014 року, яке набрало законної сили 22 травня 2014 року, визнано недійсним договір дарування спірної квартири, укладений 29 березня 2011 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_6, то він не мав права відчужувати вказану квартиру ОСОБА_5, який у свою чергу, не мав права її безоплатно відчужувати на користь ОСОБА_4 . Тому спірна квартира вибула із володіння ОСОБА_3 не з його волі іншим шляхом.
Просили суд:
визнати за ними право власності по 1/2 частці, за кожною, на квартиру АДРЕСА_1 в порядку спадкування після смерті ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 ;
витребувати з чужого незаконного володіння ОСОБА_4 на свою користь квартиру АДРЕСА_1 .
У січні 2016 року ОСОБА_4 подала до суду зустрічний позов до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про визнання добросовісним набувачем квартири.
Зустрічний позов мотивований тим, що позивач за зустрічним позовом є власником спірної квартири та добросовісним набувачем.
Тому просила суд визнати її добросовісним набувачем квартири АДРЕСА_1 на підставі договору дарування від 20 серпня
2014 року, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Самойленко Ю. М. та зареєстрованого в реєстрі за
№ 2045.
Протокольною ухвалою Печерського районного суду міста Києва від 29 січня 2016 року у прийнятті зустрічного позову ОСОБА_4 відмовлено.
Короткий зміст рішення суду першої інстанцій
Рішенням Печерського районного суду міста Києва від 26 листопада
2019 року позов ОСОБА_1, ОСОБА_2 задоволено. Визнано за ОСОБА_1, ОСОБА_2 право власності по 1/2 частці квартири АДРЕСА_1 в порядку спадкування після смерті ОСОБА_3, померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 . Витребувано з чужого незаконного володіння ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1, ОСОБА_2 квартиру АДРЕСА_1 . У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_4 відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що власник майна не може витребувати його з незаконного володіння іншої особи за сукупної наявності трьох умов: набувач має бути добросовісним набувачем - він не повинен знати, що купує майно не у власника; майно має бути придбане за гроші, тобто повинно бути саме купленим; власник має втратити володіння цим майном із власної волі, тобто майно має бути передане власником за договором (схову, майнового найму) іншій особі, яка б продала його добросовісному набувачеві.
Згідно правового висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові Верховного Суду України від 22 листопада 2012 року у справі № 6-136цс12, за змістом частини першої статті 388 ЦК України передбачено необхідність встановлення обставин вибуття майна із володіння власника, який вважає своє право власності порушеним та вимагає повернення майна, а не особи, яка в подальшому здійснила продаж цього майна відповідачу.
ОСОБА_5 придбав спірну квартиру за відплатним договором у ОСОБА_6, проте на момент укладення договору купівлі-продажу правовстановлюючий документ - договір дарування від 29 березня
2011 року рішенням суду було визнано недійсним, а тому суд приходить до висновку, що квартира вибула з володіння ОСОБА_3 поза волею останнього.
За встановлених судом обставин вибуття квартири з власності первісного позивача відбулося поза його волею, а отже, є всі підстави витребувати майно від кінцевого власника майна, незважаючи на обставини набуття майна кінцевим набувачем (на підставі наступного договору дарування).
Крім того, суд не приймає до уваги доводи відповідача про те, що під час укладення та підписання договору купівлі-продажу спірної квартири від
26 травня 2014 року та укладення та підписання договору дарування у серпні 2014 року, будь-які відомості про заборону відчуження об`єкту нерухомого майна були відсутні, оскільки згідно постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 07 лютого 2014 року № 5 "Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав" запис у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про право власності відчужувача не є безспірним доказом добросовісності набувача. Відповідно до статті 387 ЦК України особа, яка звернулася до суду з позовом про витребування майна із чужого незаконного володіння, повинна довести своє право власності на майно, що знаходиться у володінні відповідача. Під час розгляду такого позову відповідач згідно зі статтею 388 ЦК України має право заперечити проти позову про витребування майна з його володіння шляхом подання доказів відплатного придбання ним цього майна в особи, яка не мала права його відчужувати, про що він не знав і не міг знати (добросовісний набувач). У такому разі пред`явлення зустрічного позову про визнання добросовісним набувачем не вимагається і, крім того, не є належним способом судового захисту (стаття 16 ЦК України), оскільки добросовісність набуття - це не предмет позову, а одна з обставин, що має значення для справи та підлягає доказуванню за позовом про витребування майна. Добросовісність набуття майна створюють ще одну важливу перевагу для незаконного володільця речі, а саме: коли від недобросовісного набувача майно може бути витребуване в усіх випадках, то від добросовісного законного набувача - у разі коли майно загублене, викрадене або вибуло з володіння власника (іншої особи, якій він передав майно у володіння) іншим шляхом поза їхньою волею (стаття 388 ЦК України).
Аналізуючи зазначені норми закону та зібрані у справі докази в їх сукупності, суд дійшов висновку, що зустрічний позов задоволенню не підлягає, оскільки позивачем обрано неналежний спосіб судового захисту у розумінні статті 16 ЦК України.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Постановою Київського апеляційного суду від 04 березня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_4 задоволено частково. Рішення Печерського районного суду міста Києва від 26 листопада 2019 року в частині вирішення зустрічного позову ОСОБА_4 скасовано. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що позов про визнання права подається у випадках, коли належне певній особі право не визнається, оспорюється іншою особою, або у разі відсутності в неї документів, що засвідчують приналежність їй права. При цьому спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним та таким, що виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб`єкта правовідносин, а у випадку невиконання або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду. Такого правового висновку дійшов Верховний Суд в складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 26 лютого 2020 року у справі № 296/8723/18 (провадження
№ 61-8753св19).
Колегія суддів враховує, що у постановах Верховного Суду України від
07 листопада 2012 року № 6-107цс12, від 10 червня 2015 року № 6-348ц15, від 13 травня 2015 року № 6-67цс15 та у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від
09 вересня 2020 року у справі № 754/12907/17 (провадження
№ 61-11056св19) міститься правовий висновок про те, що у зобов`язальних відносинах захист прав особи, яка вважає себе власником майна, можливий лише шляхом задоволення віндикаційного позову, якщо є підстави, передбачені ст. 388 ЦК України, які дають право витребувати майно у добросовісного набувача. У разі, якщо особа, яка вважає себе власником майна, не може належним чином реалізувати свої правомочності у зв`язку з наявністю щодо цього права сумнівів або претензій з боку третіх осіб, то відповідно до статті 392 ЦК України права такої особи підлягають захисту шляхом пред`явлення позову про визнання права власності на належне цій особі майно.
Установивши, що право власності ОСОБА_1 та ОСОБА_2, які є спадкоємцями померлого ОСОБА_3, на квартиру АДРЕСА_1 не визнається ОСОБА_4, яка вважає себе законним володільцем та добросовісним набувачем цього майна, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про наявність правових підстав для задоволення позовних вимог
ОСОБА_1 та ОСОБА_2 про визнання за ними права власності по 1/2 частки квартири, за кожною, в порядку спадкування після смерті ОСОБА_3, так як позивачі, які вважають себе власником спірного майна, не можуть належним чином реалізувати свої правомочності у зв`язку з наявністю у відповідача реєстрації права власності на це майно. Тому відповідно до статті 392 ЦК України суд першої інстанції правомірно захистив права позивачів шляхом визнання за ними права власності на належне їм майно в порядку спадкування.
Установивши, що ОСОБА_6 не мав права відчужувати спірну квартиру ОСОБА_5 на підставі відплатного правочину - договору купівлі-продажу від 26 травня 2014 року, оскільки рішенням суду, яке набрало законної сили 22 травня 2014 року, визнано недійсним договір дарування цієї квартири, укладений 29 березня 2011 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_6, та преюдиційно встановлено, що спірна квартира вибула із володіння первинного власника ОСОБА_3 поза його волею, та, як наслідок, ОСОБА_5 не мав права безоплатно відчужувати вказану квартиру на користь ОСОБА_4, суд першої інстанції відповідно до статей 387, 388 ЦК України дійшов обґрунтованого висновку про наявність правових підстав для витребування з чужого незаконного володіння відповідачки ОСОБА_4 на користь позивачів спірної квартири.
Колегія суддів вважає, що суд першої інстанції правильно не взяв до уваги доводи відповідачки ОСОБА_4 про те, що під час укладення договору купівлі-продажу спірної квартири від 26 травня 2014 року та укладення договору дарування від 20 серпня 2014 року будь-які відомості про заборону відчуження об`єкту нерухомого майна були відсутні, оскільки запис у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про право власності відчужувача не є безспірним доказом добросовісності набувача. Такого ж висновку дійшов Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 04 липня 2019 року у справа
№ 640/18410/15-ц (провадження № 61-34440св18).
Колегія суддів не прийняла до уваги доводи апеляційної скарги про те, що обставини вибуття спірної квартири ОСОБА_3 не з його волі є сумнівними, так як ОСОБА_3 не тільки свідомо подарував спірну квартиру своєму племіннику - ОСОБА_6, але й після цього свідомо вчинив дії, які сприяли незаконному відчуженню її ОСОБА_6 та ухилення ним від відповідальності за свої дії, виходячи з такого.
Рішенням Печерського районного суду міста Києва від 25 березня 2014 року, яке набрало законної сили 22 травня 2014 року, преюдиційно встановлено, що укладення договору дарування квартири від 29 березня 2011 року не відповідало волі ОСОБА_3 . Оскільки доводи апеляційної скарги фактично зводяться до того, що укладення договору дарування квартири від 29 березня 2011 року відповідало волі ОСОБА_3, то вони відхиляться колегією суддів, як такі, що суперечать принципам обов`язковості фактів, установлених судовим рішенням, що набрало законної сили.
Доводи апеляційної скарги про те, що ОСОБА_4 є добросовісним набувачем спірної квартири, а оскаржуваним рішенням суду вона позбавлена права власності на квартиру без компенсації і не може розраховувати на отримання іншого житла від держави, тому вважає, що задоволення позовних вимог про витребування у неї спірної квартири призведе до порушення ст. 1 Першого протоколу до Конвенції з прав людини та основоположних свобод, оскільки в такому випадку на неї буде покладено індивідуальний та надмірний тягар, не заслуговують на увагу, оскільки ОСОБА_4 набула у власність спірну квартиру АДРЕСА_1 безвідплатно на підставі договору дарування від 20 серпня 2014 року від ОСОБА_5, який не мав право її відчужувати, то позивачі ОСОБА_1,
ОСОБА_2, які є спадкоємці власника цього майна, мають право на витребування цього майна від ОСОБА_4 відповідно до частини третьої статті 388 ЦК України.
Вирішуючи зустрічний позов ОСОБА_4, суд першої інстанції не звернув уваги на те, що протокольною ухвалою Печерського районного суду міста Києва від 29 січня 2016 року у прийнятті зустрічного позову ОСОБА_4 відмовлено. За таких обставин у суду першої інстанції не було процесуальних підстав для вирішення зустрічного позову ОСОБА_4 .
Аргументи учасників справи
У березні 2021 року ОСОБА_4 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати рішення судів, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій не врахували ті обставини, що її син купував вказану квартиру для неї, сплативши значну суму коштів, договір посвідчений нотаріусом, заборон на відчуження квартири не було. Не можуть бути прийняті до уваги доводи позивачів щодо наявності у неї та її сина інформації про рішення судів у справі № 757/2616/14-ц між ОСОБА_3 і ОСОБА_6 щодо договору дарування спірної квартири. Син на підставі договору купівлі-продажу від 26 травня 2014 року, який посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Самойленко Ю. М., вселився у спірну квартиру і проводив там ремонт. Позивач (первісний) регулярно зустрічався з ним і, маючи всі можливості, не повідомив ОСОБА_5 про ситуацію, що склалася. Наведене призвело до того що ОСОБА_5, не маючи жодної інформації щодо винесених рішень у справі № 757/2616/14-ц, 12 серпня 2014 року подарував зазначену квартиру їй. Слід звернути увагу, що на момент вчинення зазначеного правочину ані ОСОБА_5, ані вона внаслідок цілеспрямованих дій ОСОБА_3 і ОСОБА_6 (дядька та племінника) не мали жодних підстав підозрювати про будь-які судові спори щодо їх квартири.
Набувач не може бути визнаний добросовісним, якщо на момент вчинення правочину з набуття майна право власності в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно було зареєстроване не за відчужувачем або у цьому реєстрі був запис про судовий спір відносно цього майна (обтяження). Водночас запис у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про право власності відчужувана не є безспірним доказом добросовісності набувача. Відповідач може бути визнаний добросовісним набувачем за умови, що правочин, за яким він набув у володіння спірне майно, відповідає усім ознакам дійсності правочину, за винятком того, що він вчинений при відсутності у продавця права на відчуження.
17 лютого 2014 року суд постановив ухвалу про забезпечення позову шляхом накладання арешту на кв. АДРЕСА_1, що свідчить про інформованість позивача про можливість вибуття майна з його володіння. Проте, за невідомими причинами зазначене обтяження не реєструється позивачем у порядку, передбаченому Законом. Наведене дало можливість його племіннику - ОСОБА_6 26 травня 2014 року укласти договір купівлі-продажу квартири з ОСОБА_5 . При цьому ані ОСОБА_6, ані ОСОБА_3 не повідомили останнього ані про розгляд справи
№ 757/2616/14-ц, ані про накладення арешту на квартиру, що відчужується.
Суди не врахували висновки, викладені у постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 20 березня 2019 у справі № 521/8368/15-ц (61-17779св18), що конструкція, за якої добросовісний набувач втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат є неприйнятною та покладає на добросовісного набувача індивідуальний та надмірний тягар. Не може добросовісний набувач відповідати у зв`язку із бездіяльністю влади в рамках процедур, спеціально призначених для запобігання шахрайства при вчиненні правочинів з нерухомим майном. Факт незаконного відчуження та допущення продажу квартири не може породжувати правових наслідків для добросовісного набувача, проте, вочевидь, є підставою для виникнення обов`язку в органів місцевого самоврядування здійснити все необхідне, щоб відшкодувати збитки, завдані таким відчуженням.
За змістом частин третьої, четвертої статті 390 ЦК України добросовісній або недобросовісний набувач (володілець) має право вимагати від власника майна відшкодування необхідних витрат на утримання, збереження майна, здійснених ним з часу, з якого власникові належить право на повернення майна або передання доходів. Добросовісний набувач (володілець) має право залишити собі здійснені ним поліпшення майна, якщо вони можуть бути відокремлені від майна без завдання йому шкоди. Якщо поліпшення не можуть бути відокремлені від майна, добросовісній набувач (володілець) має право на відшкодування здійснених витрат у сумі, на яку збільшилася його вартість. Тобто, у разі витребування майна від добросовісного набувача його права та інтереси підлягають захисту у порядку, передбаченому частинами третьою-четвертою статті 390 ЦК України. Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд в постанові від 24 липня 2019 року у справі № 61-38621сві8.
Маючи вичерпні докази шахрайських дій ОСОБА_6, внаслідок умисних дій якого спірна квартира нібито двічі вибула із володіння ОСОБА_3 (перший раз - внаслідок укладення визнаного недійсним договору дарування квартири з використанням нібито безпорадного стану позивача, другий раз - внаслідок укладення ОСОБА_6 протиправного договору купівлі-продажу квартири після винесення рішенням судом апеляційної інстанції у справі № 757/2616/14-ц). При цьому первісний позивач та його правонаступники не зверталися ані до правоохоронних органів з відповідним повідомленням про вчинення кримінального злочину, ані безпосередньо до ОСОБА_6 - з вимогою компенсувати нанесені їм збитки. Більш того, маючі в своєму розпорядженні інформацію щодо того, що останній має намір покинути територію України, позивачі всіляко сприяли його найскорішому від`їзду.
Суди не залучили до участі у справі ОСОБА_5, який купував спірну квартиру, оскільки розгляд цієї справи стосується його права та інтересів,
Наявність рішення суду про визнання недійсним договору дарування кв. АДРЕСА_1, укладеного 29 лютого 2011 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_6, не свідчить про відчуження вказаної квартири не з волі ОСОБА_3 . За змістом статті 388 ЦК України випадки витребування майна власником від добросовісного набувача можуть мати місце лише за умови, що майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав його у користування, не з їхньої волі. Наявність у діях власника, або особи, якій він передав його у користування, волі на передачу майна іншій особі виключає можливість його витребування від добросовісного набувача. Ураховуючи вимоги статті 12 ЦПК України та виходячи зі змісту статті 388 ЦК України на власника покладається обов`язок довести, що майно вибуло з його володіння чи володіння особи, якій він передав його, не з їхньої волі. Але судами ігнорується факт, що позивач не надав жодного доказу, що майно вибуло з його володіння не з його волі, а посилаються як на беззаперечний доказ на рішення Печерського районного суду міста Києва від 25 березня 2014 року, яке набрало законної сили 22 травня 2014 року.
Відповідач просить суд перевірити той факт, що протягом трьох років після укладення договору дарування ОСОБА_3 не вчиняв жодних дій, спрямованих на розірвання вказаного договору, весь цей час позивач проживав у тому ж будинку у квартирі № 7, як вбачається з матеріалів справи вів активний спосіб життя, мав зв`язок з донькою, племінником та іншими родичами, керував власним автомобілем, видавав нотаріальні довіреності і навіть одружився, що підтверджується матеріалами справи, що аж не як не узгоджується з оголошеним безпорадним станом.
З матеріалів справи чітко вбачається, що вона є добросовісним набувачем спірної квартири. До отримання нею права власності на спірну квартиру, за період з 2011 по 2014 рік право власності на квартиру двічі переходило до нового власника. При цьому, кожен раз існував обов`язок нотаріуса та міського комітету переконатися, що перехід права власності на квартиру стався відповідно до закону. Більш того, весь цей час позивач мав інформацію щодо порушення своїх прав, проте не звернувся до правоохоронних органів, а маючи інформацію щодо можливості відчуження спірної квартири його племінником та на руках документи щодо накладення арешту на квартиру, які б дозволили зупинити шахрайську схему щодо відчуження спірної квартири, маючи в якості представників кваліфікованих юристів - позивач за 7 місяців не зробив нічого для внесення інформації щодо наявних обтяжень на спірну квартиру до відповідного реєстру.
У липні 2021 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 через свого представника ОСОБА_7 подали до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому просить залишити її без задоволення, оскаржені судові рішення - без змін.
Зазначають, що скаржник наведене у касаційній скарзі доводить не безспірними доказами, а лише своїми припущеннями, при цьому аналізуючи правовідносини, які стосувалися лише ОСОБА_3 та ОСОБА_6, що виникли по договору дарування та які розглядалися в іншій цивільній справі (№ 757/2616/14-ц), де відповідачка не була ні учасником цивільної справи, ні свідком, ні знайомою чи родичкою сторін.
Вказане свідчить про те, що придбаваючи спірну квартиру, ОСОБА_8, як голові правління житлово-будівельного кооперативу "Плановик", було достовірно відомо про те, що квартира є спірною, а він, як голова правління ЖБК, повинен був ознайомитися як із результатами судового розгляду по цивільній справі про визнання договору дарування недійсним, так і щодо доброчесності продавця, який продавав квартиру в будинку ЖБК "Плановик". Саме ОСОБА_8, як зацікавлена особа, купуючи спірну квартиру, повинен був перевірити та встановити, чи є дійсними правовстановлюючі документи на квартиру у продавця, оцінити ризики придбання квартири та можливі правові наслідки.
Отже, із матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_3 на час укладення між ОСОБА_6 та ОСОБА_5 спірної квартири був безспірним власником кв. АДРЕСА_1, адже у нього були правовстановлюючі документи на квартиру, право власності на нерухоме майно було зареєстрованим в БТІ і, на кінець, він мав рішення суду, яке визнавало недійсним договір дарування та зобов`язувало ОСОБА_6 відповідно до статей 233, 216 ЦК України повернути ОСОБА_3 спірну квартиру.
Рух справи
Ухвалою Верховного Суду від 29 червня 2021 року відкрито касаційне провадження в цій справі. У задоволенні клопотання ОСОБА_4 про зупинення дії постанови Київського апеляційного суду від 04 березня
2021 року відмовлено.
В ухвалі зазначено, що наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави, передбачені пунктом 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження (суд першої та апеляційної інстанції в оскаржених судових рішеннях порушив норми процесуального права та застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16, від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17, від 26 листопада 2018 року у справі № 914/3224/16, у постановах Верховного Суду від 20 березня 2019 року у справі
№ 521/8368/15-ц, від 18 вересня 2019 року у справі № 688/4167/16-ц, від
24 липня 2019 року у справі № 2-144/11, у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року у справі № 212/1055/18-ц).
Ухвалою Верховного Суду від 29 червня 2021 року прийнято заяву ОСОБА_5 про приєднання до касаційної скарги ОСОБА_4 на рішення Печерського районного суду м. Києва від 26 листопада 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 04 березня 2021 року.
Ухвалою Верховного Суду від 03 листопада 2021 року справу призначено до судового розгляду.
Фактичні обставини справи
Суди встановили, що ОСОБА_3 на підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом, виданого Шостою Київською державною нотаріальною контрою 12 січня 2011 року за № 1-196, зареєстрованого в комунальному підприємстві Київському міському бюро технічної інвентаризації 02 лютого 2010 року за № 494, на праві власності належала квартира АДРЕСА_1 .
29 березня 2011 року ОСОБА_3 подарував квартиру АДРЕСА_1 ОСОБА_6 відповідно до договору дарування, який посвідчений державним нотаріусом Шостої Київської державної нотаріальної контори Ларіною О. В., про що в державному реєстрі правочинів вчинено запис № 4385209 від 29 березня 2011 року.
У лютому 2014 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_6, у якому просив визнати недійсним договір дарування квартири від 29 березня 2011 року, укладений між ним та ОСОБА_6, а сторони повернути в попереднє становище, посилаючись на те, що цей договір він уклав під впливом тяжкої обставини, а саме його онкологічного захворювання.
Ухвалою Печерського районного суду міста Києва від 17 лютого 2014 року задоволено заяву ОСОБА_3 про забезпечення позову та накладено арешт на квартиру АДРЕСА_1, що належала на праві власності ОСОБА_5 .