Постанова
Іменем України
07 грудня 2022 року
м. Київ
справа № 752/21859/19
провадження № 61-987св22
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Луспеника Д. Д.,
суддів: Воробйової І. А., Гулька Б. І., Коломієць Г. В. (суддя-доповідач), Черняк Ю. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - ОСОБА_2 ,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_2 - адвоката Бірюліна Леоніда Юрійовича на рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 19 травня 2021 року, ухваленого у складі судді Шевченко Т. М., та постанову Київського апеляційного суду від 14 грудня 2021 року, прийняту у складі колегії суддів: Верланова С. М., Мережко М. В., Савченка С. І.,
ВСТАНОВИВ:
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У жовтні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до
ОСОБА_2 про стягнення грошових коштів за договором позики.
Позовна заява ОСОБА_1 мотивована тим, що 20 травня 2016 року між ним та ОСОБА_2 укладено договір позики, відповідно до якого ОСОБА_2 взяв у нього у борг грошові кошти у розмірі 378 894,00 грн, що на день укладення договору позики за курсом Національного Банку України еквівалентно 15 000,00 дол. США, терміном повернення до
12 год 00 хв. 20 серпня 2016 року.
Вказував, що факт отримання грошових коштів у розмірі 15 000,00 дол. США підтверджується розпискою від 20 травня 2016 року, власноручно написаною ОСОБА_3
22 серпня 2016 року між ним та ОСОБА_2 укладено додаткову угоду до договору позики від 20 травня 2016 року, якою продовжено термін повернення позики до 20 листопада 2016 року.
Вказував, що ОСОБА_4 добровільно не виконав свої зобов`язання за договором позики, внаслідок чого станом на 21 листопада 2016 року утворилась заборгованість за договором позики від 20 травня 2016 року у розмірі 378 894,00 грн, що еквівалентно 15 000,00 дол. США.
Пунктом 4 договору позики передбачено, що якщо позичальник не поверне позикодавцю позичену суму грошей до вказаного строку, позичальник сплачує суму боргу з урахуванням індексу інфляції за весь час прострочення, а також неустойку у розмірі 2 % від суми позики за кожен день прострочення платежу та несе відповідальність за порушення грошового зобов`язання згідно зі статтею 625 ЦК України.
Враховуючи, що за період з 20 листопада 2016 року по 20 жовтня 2019 року прострочення виконання грошового зобов`язання становило 1 064 дні, то розмір пені становив 8 062 864,32 грн, а сума 3 % річних на суму боргу 378 894,00 грн станом на 20 жовтня 2019 року склала 33 138,37 грн.
Отже, загальний розмір заборгованості ОСОБА_5 за договором позики станом на 20 жовтня 2019 року складав 8 474 896,69 грн.
З урахуванням зазначеного, ОСОБА_1 просив суд стягнути з відповідача на його користь суму заборгованості за договором позики від 20 травня 2016 року у розмірі 8 474 896,69 грн, з яких: 378 894,00 грн - сума основного боргу, 8 062 864,32 грн - пеня, 33 138,37 грн - 3 % річних.
Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Голосіївського районного суду міста Києва від 19 травня 2021 року позов ОСОБА_1 задоволено частково.
Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість за договором позики у розмірі 378 894,00 грн, пеню у розмірі 2 773 504,08 грн, 3 % річних у розмірі 11 399,10 грн та судовий збір у розмірі 9 605,00 грн. В іншій частині вимог відмовлено.
Задовольняючи частково позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що відповідач належним чином не виконав взяті на себе зобов`язання за договором позики, а тому наявні правові підстави для стягнення з останнього на користь позивача заборгованості за договором позики, а також 3 % річних та пені в межах спеціального строку позовної давності, про застосування якого заявив відповідач.
Постановою Київського апеляційного суду від 14 грудня 2021 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_2 - адвоката Бірюліна Л. Ю. залишено без задоволення, рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 19 травня 2021 року залишено без змін.
Судове рішення апеляційного суду мотивовано тим, що суд першої інстанції, встановивши обставини спору, дослідивши докази у справі й надавши їм належну оцінку, а також правильно застосувавши правові норми, які регулюють спірні правовідносини, дійшов обґрунтованого висновку про стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованості за договором позики у розмірі 378 894,00 грн, пені у розмірі 2 773 504,08 грн та 3 % річних у розмірі 11 399,10 грн.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводів
У січні 2022 року представник ОСОБА_2 - адвокат Бірюлін Л. Ю. подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просив скасувати вказані судові рішення та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
Касаційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції безпідставно відмовив у задоволенні клопотання ОСОБА_2 про призначення повторної судової почеркознавчої експертизи, яке заявлено у зв`язку з наявністю сумніви в правильності висновку експерта від 12 лютого 2021 року № 21535/21536/20-32.
Крім того, в судовому засіданні 19 травня 2021 року ОСОБА_2 заявляв письмове клопотання про надання йому для ознайомлення письмових доказів, які відсутні в матеріалах судової справи, а саме: оригіналу договору позики від 20 травня 2016 року та оригіналу додаткової угоди від 22 серпня 2016 року до зазначеного договору позики, однак, суд відмовив у задоволенні клопотання без постановлення ухвали та без наведення мотивації свого рішення.
Також ОСОБА_2 заявляв клопотання про призначення повторної судової почеркознавчої експертизи в суді апеляційної інстанції, однак апеляційний суд відмовив у призначенні повторної судової почеркознавчої експертизи.
Висновок експерта, взятий за основу судами попередніх інстанції, є недопустимим доказом, з огляду на те, що: у висновку відсутні дані про розбіжності між матеріалами, визначені в ухвалі суду про призначення експертизи, та тими матеріалами, що надійшли (всупереч вимог пункту 4.12 Інструкції про призначення та проведення судових експертиз та експертних досліджень); на експертизу надійшли матеріали, не оформлені згідно з вимогами процесуального законодавства щодо письмових доказів (всупереч пункту 3.1 Інструкції про призначення та проведення судових експертиз та експертних досліджень); в ухвалі про призначення експертизи не зазначені об`єкти, які зазначені у висновку експерта як досліджувані (том 2 справи та поліетиленовий пакет з оригіналами документів), що суперечить пункту 3.3. Інструкції про призначення та проведення судових експертиз та експертних досліджень); відсутні будь-які клопотання позивача, супровідні листи тощо про приєднання до матеріалів справи оригіналів документів у вищезгаданому пакеті, що унеможливлює визначення перелічених документів як доказів в розумінні статей 13, 76, 81, 83, 95 ЦПК України; всупереч частини першої статті 107 ЦПК України, відсутні також будь-які супровідні листи від суду про направлення експерту вказаних оригіналів, незважаючи на відсутність згадки про них в ухвалі суду про призначення експертизи.
Отже, у порушення вимог статті 78 ЦПК України, суди попередніх інстанції взяли до уваги висновок експерта, який складений з порушенням визначених вище вимог та суперечить матеріалам справи.
За таких обставин суди попередніх інстанцій встановили обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів (оригіналів документів, що не приєднувались судом першої інстанції до матеріалів справи, не зазначались в ухвалі про призначення експертизи та не досліджувались експертом, як вбачається з відсутності штампу «об`єкт дослідження», а також висновку експерта, який незважаючи на численні перелічені порушення при оформленні та підготовці матеріалів для проведення експертизи та суперечність його матеріалам справи, взятий судами за основу).
Підставами касаційного оскарження судових рішень представник заявника зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме: суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 13 січня 2021 року у справі № 264/949/19 (провадження № 61-16692св19), від 14 квітня 2021 року у справі № 520/17947/18 (провадження № 61-15707св19), від 08 квітня 2021 року у справі № 759/15556/18 (провадження № 61-15236св20), від 14 квітня 2021 року у справі № 759/3547/17 (провадження № 61-12358св19), від 12 лютого 2020 року у справі № 457/906/17 (провадження
№ 61-14458св19), від 23 грудня 2020 року у справі № 757/28231/13-ц (провадження № 61-2616св19) та у постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 грудня 2019 року у справі № 522/1029/18 (провадження
№ 14-270цс19); суд необґрунтовано відхилив клопотання про призначення повторної експертизи.
Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу
У вересні 2022 року представник ОСОБА_1 - адвокат Гераська М. Г. подав відзив на касаційну скаргу, в якому просив відмовити у задоволенні касаційної скарги та залишити судові рішення без змін як такі, що ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права.
Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 19 січня 2022 року відкрито касаційне провадження, витребувано справу із Голосіївського районного суду
м. Києва та відмовлено у задоволенні клопотання про зупинення виконання рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 19 травня 2021 року та постанови Київського апеляційного суду від 14 грудня 2021 року.
У січні 2022 року до Верховного Суду надійшли матеріали справи.
Ухвалою Верховного Суду від 14 листопада 2022 року справу призначено до судового розгляду.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
20 травня 2016 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено договір позики, відповідно до якого ОСОБА_2 позичив (взяв у борг)
у ОСОБА_1 378 894,00 грн, що на день укладення договору за курсом Національного банку України становило еквівалент 15 000,00 дол. США.
Відповідно до пункту 3 договору позики, ОСОБА_2 зобов`язався повернути ОСОБА_1 борг до дванадцятої години 20 серпня 2016 року, місце виконання зобов`язання - місто Київ.
Згідно з пунктом 4 договору позики, у разі прострочення ОСОБА_2 термінів повернення позики він зобов`язаний сплатити ОСОБА_1 суму боргу з урахуванням індексу інфляції за весь час прострочення, а також неустойку в розмірі двох відсотків від суми позики за кожен день прострочення починаючи з першого дня.
Пунктом 8 договору позики передбачено, що зобов`язання за цим договором припиняється виконанням, проведеним належним чином.
Факт отримання ОСОБА_2 грошових коштів у розмірі 378 894,00 грн, що на день укладення договору за курсом Національного банку України еквівалентно 15 000,00 дол. США, підтверджується розпискою, складеною та підписаною ОСОБА_2 особисто 20 травня 2016 року.
22 серпня 2016 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено додаткову угоду до договору позики від 20 травня 2016 року, згідно з якою сторони домовились, зокрема, що зазначену суму грошей ОСОБА_2 зобов`язується повернути ОСОБА_1 готівкою у строк
до 20 листопада 2016 року (пункт 2).
В обумовлений договором строк ОСОБА_2 позичені грошові кошти ОСОБА_1 не повернув.
Згідно з висновком експертів за результатами проведення судової почеркознавчої експертизи від 12 лютого 2021 року № 21535/21536/20-32 підписи від імені ОСОБА_2 у графі «позичальник» у договорі позики від 20 травня 2016 року, який укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , у графі «підписи сторін:» перед записом « ОСОБА_2 » у додатковій угоді від 22 серпня 2016 року до договору позики від 20 травня 2016 року - виконано рукописним способом без попередньої технічної підготовки та застосування технічних записів. Підпис від імені ОСОБА_2 у графі «позичальник» у договорі позики від 20 травня 2016 року, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , виконаний ОСОБА_2 . Підпис від імені ОСОБА_2 у графі «підписи сторін:» перед записом « ОСОБА_2 » у додатковій угоді від 22 серпня 2016 року до договору позики від 20 травня 2016 року, виконаний ОСОБА_2 .
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Частиною другою статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам судові рішення не відповідають.
Відповідно до статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.
Згідно зі статтею 627 ЦК України сторони є вільними в укладанні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
У відповідності до положень статті 11 ЦК України за своєю правовою природою договір є правочином. Водночас, договір є й основною підставою виникнення цивільних прав та обов`язків.
Згідно зі статтею 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
Відповідно до статті 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.
Отже, за своїми правовими ознаками договір позики є реальним, одностороннім (оскільки, укладаючи договір, лише одна сторона - позичальник зобов`язується до здійснення дії (до повернення позики), а інша сторона - позикодавець стає кредитором, набуваючи тільки право вимоги), оплатним або безоплатним правочином, на підтвердження якого може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику.
За своєю суттю договір чи розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який підтверджує укладення договору, визначає його умови, а також засвідчує отримання позичальником від кредитора певної грошової суми або речей.
Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, а також надавати оцінку всім наявним доказам і залежно від установлених результатів - робити відповідні правові висновки.
Такого правового висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16-ц (провадження № 14-465цс18).
У разі пред`явлення позову про стягнення боргу за позикою кредитор повинен підтвердити своє право вимагати від боржника виконання боргового зобов`язання. Для цього з метою правильного застосування статей 1046, 1047 ЦК України суд повинен установити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умови.
Такі правові висновки викладені у постановах Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року у справі № 6-63цс13 (на яку послався суд апеляційної інстанції), від 02 липня 2014 року у справі № 6-79цс14 та від 13 грудня 2017 року у справі № 6-996цс17, Верховного Суду від 25 березня 2020 року у справі № 569/1646/14-ц (провадження № 61-5020св18), від 14 квітня 2020 року у справі № 628/3909/15 (провадження № 61-42915св18) та від 21 липня 2021 року у справі № 758/2418/17 (провадження № 61-9694св20).
Договір позики вважається укладеним з моменту передання грошей або речей, у разі відсутності цієї істотної умови договір вважається неукладеним. Сам по собі факт підписання сторонами тексту договору, без передання грошей або речей, не породжує у майбутнього позичальника обов`язку повернути обумовлену угодою суму грошей або кількість визначених родовими ознаками речей.