Постанова
Іменем України
07 грудня 2022 року
м. Київ
справа № 570/3958/20
провадження № 61-12675св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Крата В. І.,
суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О., Краснощокова Є. В. (суддя-доповідач), Русинчука М. М.,
учасники справи:
позивач -ОСОБА_1 ,
відповідач - ОСОБА_2 ,
розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргуОСОБА_1 на заочне рішення Рівненського районного суду Рівненської області від 23 грудня 2020 року у складі судді Кушнір Н. В. та постанову Рівненського апеляційного суду від
22 червня 2021 року у складі колегії суддів: Ковальчук Н. М., Боймиструка С. В., Хилевича С. В.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог
У жовтні 2020 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до
ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право на користування жилим приміщенням.
Позов мотивований тим, що вона в порядку спадкування за заповітом є власником житлового будинку по АДРЕСА_1 . Відповідач у справі - її колишній чоловік, який в цьому будинку зареєстрований. Реєстрація відповідача створює їй перешкоди у вільному користуванні її помешканням.
Просила суд визнати відповідача таким, що втратив право користування житловим будинком по АДРЕСА_1 .
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Заочним рішенням Рівненського районного суду Рівненської області від
23 грудня 2020 року, залишеним без змін постановою Рівненського апеляційного суду від 22 червня 2021 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що як вбачається зі свідоцтва про право власності на домоволодіння від 20 листопада 1987 року матір позивача ОСОБА_3 є власником будинку АДРЕСА_1 . За цією адресою зареєстрований відповідач (колишній чоловік позивача). Факт непроживання в будинку підтверджується Актом обстеження Шпанівської сільської ради Рівненського району Рівненської області від 05 жовтня 2015 року та 28 вересня 2020 року, де вказано, що відповідач за даною адресою не проживає з 2010 року. Крім цього, позивачем у 2010 році була подана заява у поліцію про зникнення особи, на даний час будь-які відомості про місце перебування ОСОБА_2 відсутні.
У разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном власник має право вимагати усунення відповідних перешкод, зокрема шляхом звернення до суду за захистом свого майнового права. Таким чином, позов про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням може бути подано виключно власником такого майна. Однак ОСОБА_1 не є власником майна, оскільки відсутній правовстановлюючий документ - свідоцтво про право власності чи свідоцтво про право на спадщину. Тобто позивач не набула права звернення до суду за захистом своїх прав у такий спосіб, адже її право власності не порушується. Таким чином суд дійшов висновку про недоведеність позовних вимог позивача та про відсутність існування правових підстав для їх задоволення.
У рішенні Верховного Суду України № 825/1335/13-а від 01 березня 2016 року вказується, що у разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном власник має право вимагати усунення відповідних перешкод, зокрема, шляхом зняття особи з реєстрації місця проживання, пред`явивши разом з тим одну із таких вимог: позбавлення права власності на житлове приміщення; позбавлення права користування житловим приміщенням; про виселення; визнання особи безвісно відсутньою; оголошення фізичної особи померлою.
Відповідно до змісту статті 7 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання» зняття з реєстрації місця проживання здійснюється в день звернення особи на підставі судового рішення, яке набрало законної сили, про позбавлення права користування житловим приміщенням. А тому в прохальній частині потрібно вказувати вимогу «позбавлення права користування житловим приміщенням».
Апеляційний суд вказав, що вимоги до суду про визнання ОСОБА_2 таким, що втратив право користування житловим будинком позивачка мотивувала тим, що він з 2011 року у будинку не проживає, не є членом її сім`ї, ніяких витрат по утриманню будинку не несе. Своє право на звернення до суду з позовом ОСОБА_1 обґрунтовувала наявністю у неї права власності на житловий будинок посилаючись на Свідоцтво про право власності на домоволодіння, видане на ім`я ОСОБА_3 та на заповіт, складений ОСОБА_3 на ім`я
ОСОБА_1 . Будь-яких інших документів, що підтверджували б право власності позивачки на житловий будинок по АДРЕСА_1 до суду першої інстанції не надано. До апеляційної скарги ОСОБА_1 долучила витяг з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 05 листопада 2020 року, що право власності на житловий будинок набула як спадкове майно за заповітом після звернення з позовом до суду. Тому, у суду першої інстанції не було правових підстав для висновку, що позивачка є власником будинку.
Суд апеляційної інстанції не погоджується з доводами апеляційної скарги, про те, що матеріали справи містять достатньо доказів для визнання ОСОБА_2 таким, що втратив право користування будинком. Позивачка посилається на те, що відповідач більше 11 років у будинку не проживає. Разом з тим, у позовній заяві вона вказує місце проживання відповідача АДРЕСА_1 . До суду повернулось поштове повідомлення про вручення особисто ОСОБА_2 повістки 23 березня 2021 року. Окрім цього, представник позивачки у судовому засіданні апеляційного суду в поясненнях припустив вирогідність того, що ОСОБА_2 помер. Такі обставини спростовують твердження позивача, що відповідач вибув із спірного будинку і проживає в іншому місці. Враховуючи те, що позивачка не надала жодного доказу на обґрунтування позовних вимог та аргументів апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції приходить до висновку про залишення скарги без задоволення, а рішення суду слід без змін.
Аргументи учасників справи
У липні 2021 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просила рішення судів скасувати і ухвалити нове рішення про задоволення позову. Вирішити питання про розподіл судових витрат.
Касаційну скаргу мотивовано тим, що судом апеляційної інстанції не застосовано висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 10 лютого 2021 року у справі № 522/5654/17, а тому не враховано, що позивачем у такій категорії справ може бути не лише власник, а й член його сім`ї. Вона є власником будинку АДРЕСА_1 після смерті її матері, оскільки проживала з нею на момент смерті. Також її право власності підтверджується витягом із Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
Відповідач у її помешканні не проживає із 2011 року. А тому заявляти вимогу про усунення перешкод неправильно. Суди не перевірили чи мали місце підстави, якими обґрунтовувалися вимоги і не вирішили, які норми права підлягали застосуванню. Суди не можуть виходити за межі позовних вимог. Звертаючись до суду із позовом вона указувала на частину другу статті 405 ЦПК України, статті 71-72 ЖК України, якими врегульовано визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, за умови відсутності без поважних причин за місцем реєстрації.
З урахуванням наведеного, відповідач вважається таким, що втратив право користування будинком, а суд першої інстанції помилково вважав, що вона не має права звернення до суду із цією позовною заявою.
Рух справи, межі та підстави касаційного перегляду
Ухвалою Верховного Суду від 18 серпня 2021 року відкрито касаційне провадження в цій справі.
В ухвалі зазначено, що наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави, передбачені пунктом 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження (суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні порушив норми процесуального права та застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 10 лютого
2021 року у справі № 522/5654/17).
Ухвалою Верховного Суду від 28 листопада 2022 року справу призначено до судового розгляду.
Фактичні обставини
Суди встановили, що згідно свідоцтва про право власності на домоволодіння від 20 листопада 1987 року матір позивача ОСОБА_3 є власником будинку АДРЕСА_1 .
ОСОБА_3 склала заповіт на ім`я ОСОБА_1
ОСОБА_1 , ОСОБА_2 перебували у зареєстрованому шлюбі до 10 березня 1993 року.
ОСОБА_1 проживає у житловому будинку по АДРЕСА_1 .
За цією адресою зареєстрований відповідач (колишній чоловік позивача). Факт непроживання в будинку підтверджується Актом обстеження Шпанівської сільської ради Рівненського району Рівненської області від 05 жовтня 2015 року та 28 вересня 2020 року, де вказано, що відповідач за указаною адресою не проживає з 2010 року.
Позивачем у 2010 році була подана заява у поліцію про зникнення особи, на час подання позову будь-які відомості про місце перебування ОСОБА_2 відсутні.
До апеляційної скарги ОСОБА_1 долучила витяг з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від
05 листопада 2020 року індексний номер 231240583, з якого вбачається, що право власності на житловий будинок по АДРЕСА_1 ОСОБА_1 набула як спадкове майно за заповітом після звернення з позовом до суду.
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною першою статті 15, частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.
Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках (абзац 12 частини другої статті 16 ЦК України).
З`ясувавши, що при розгляді справи сторона або інший учасник судового процесу на обґрунтування своїх вимог або заперечень послався не на ті норми права, що фактично регулюютьспірні правовідносини, суд самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх та застосовує для прийняття рішення ті норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини. Зазначення позивачем конкретної правової норми на обґрунтування позову не є визначальним при вирішенні судом питання про те, яким законом слід керуватися при вирішенні спору. Саме на суд покладено обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору. Самостійне застосування судом для прийняття рішення тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не призводить до зміни предмета позову та/або обраного позивачем способу захисту.