Окрема думка
суддів К. М. Пількова, Ю. Л. Власова, Л. І. Рогач, О. М. Ситнік
до постанови Великої Палати Верховного Суду від 16.11.2022 у справі № 910/6355/20 (провадження № 12-41гс21)
1. Велика Палата Верховного Суду постановою від 16.11.2022 задовольнила частково касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Технік Енерджі" (далі - Товариство, Боржник, ТОВ "Технік Енерджі") в особі ліквідатора-арбітражної керуючої Огейчук Т. В. (далі - Арбітражна керуюча, Ліквідатор); змінила постанову Північного апеляційного господарського суду від 06.04.2021 у справі № 910/6355/20, виклавши її мотивувальну частину в редакції цієї постанови. В іншій частині постанову залишила без змін.
2. Приймаючи цю постанову, Велика Палата Верховного Суду здійснила аналіз статей 73, 74, 75, 77, 86 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) та виснувала, що ухвалення попереднього судового рішення про визнання протиправними дій (бездіяльності) державного виконавця не є обов`язковим для вирішення іншої справи, у якій розглядаються позовні вимоги про відшкодування збитків (шкоди), завданих такими діяннями, оскільки законодавство не містить обмежень у засобах доказування обставин, що можуть свідчити про протиправність діянь державного виконавця, а господарський суд може самостійно встановити наявність чи відсутність складу відповідного цивільного правопорушення, яке стало підставою для звернення до суду, шляхом оцінки наданих сторонами доказів.
Попереднє рішення суду може бути враховано під час розгляду такого спору та слугувати підставою для звільнення учасників процесу від доказування певних обставин з урахуванням передбачених статтею 75 ГПК України правил, зокрема, що преюдиціальне значення надається виключно обставинам, установленим судовими рішеннями, серед яких можна виокремити обставини (факти) того, чи мали місце ці діяння та чи вчинені вони цією особою, а не правовій оцінці таких обставин, яка може полягати, зокрема, у висновках суду про те, чи певна поведінка є правомірною або неправомірною.
3. Велика Палата Верховного Суду звернула увагу, що Верховний Суд України в постанові від 25.10.2005 у справі № 32/421 висловив протилежні висновки, однак вважала, що вони не можуть бути враховані в цій справі, а підстав для відступу від них нема, оскільки висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду України, мають враховуватись іншими судами при застосуванні таких норм права, коли вони висловлені після набрання чинності Законом України від 07.07.2010 № 2453-VI "Про судоустрій і статус суддів", яким до процесуального законодавства були запроваджені зміни стосовно обов`язковості врахування висновків Верховного Суду України щодо застосування норм права при розгляді інших справ (див. mutatis mutandis висновки Великої Палати Верховного Суду у пунктах 29, 33-35 постанови від 01.09.2020 у справі № 233/3676/19).
4. Велика Палата Верховного Суду також врахувала, що ця практика Верховного Суду України була поширена і видозмінена в численних постановах Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду (далі - КЦС ВС), ухвалених за результатами перегляду в касаційному порядку судових рішень у спорах про відшкодування шкоди, завданої діями (бездіяльністю) державного виконавця, але не вбачала підстав для відступу від цих висновків КЦС ВС, оскільки вважала, що на відміну від висновків Верховного Суду України, викладених у постанові від 25.10.2005 у справі № 32/421, вони не визначають надання рішення суду про задоволення скарги на дії судового виконавця як необхідну преюдиціальну обставину в доказуванні підстав для задоволення позову про стягнення із судового виконавця збитків, завданих утратою арештованого майна, а зазначають про можливість подання такого доказу поряд з іншими доказами.
5. Беручи до уваги наведене, Велика Палата Верховного Суду вказала, що суд першої інстанції правильно відхилив доводи відповідачів щодо необхідності існування окремого судового рішення, яке набрало законної сили, як єдиного засобу доказування обставин, що свідчать про протиправність діянь державного виконавця.
6. Водночас, посилаючись на ряд обставин, які, на її думку, встановили суди попередніх інстанцій, зокрема, щодо звернення кредитором-заставодержателем (Публічним акціонерним товариством "Український інноваційний банк"; далі - Банк) стягнення на спірне заставне майно Боржника (насіння сільськогосподарських культур та комплексну технологічну лінію по їх обробці) і подальше схвалення таких дій судом у межах справи про банкрутство Товариства з виключенням забезпеченого кредитора з реєстру кредиторських вимог, Велика Палата Верховного Суду погодилась із висновком суду апеляційної інстанції про необхідність відмовити в задоволенні позову Товариства, оскільки вважала, що за таких обставин позивач не довів завдання йому збитків Відділом примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби України (далі - Орган ДВС) на суму втраченого заставного майна.
7. Так, Велика Палата Верховного Суду виходила з того, що суди встановили звернення Банком стягнення на заставне майно у 2015 році в час дії процедури банкрутства Товариства, а ухвалою суду від 22.10.2015 у справі про банкрутство Боржника № 910/11048/14 таким діям заставного кредитора було надано відповідну оцінку та виключено Банк з реєстру вимог кредиторів Товариства на загальну суму його вимог 112 791 811,78 грн з посиланням на те, що Банк звернув стягнення на заставне майно Боржника за кредитними договорами від 18.05.2010 № 4683 та від 25.05.2011 № 20105, внаслідок чого є недійсними грошові вимоги, які підтверджувалися рішеннями судів у господарських справах № 910/15032/13 та № 910/2190/13. Велика Палата зауважила, що суд не конкретизував переліку майна, на яке Банк звернув стягнення, однак дійшла висновку, що суд схвалив звернення стягнення на все заставне майно Боржника за кредитними договорами № 4683 та № 20105, оскільки арбітражний керуючий не надав переліку предметів застави (див. підпункти 8.30, 10.10-10.11 постанови від 16.11.2022 у цій справі).
8. Окрім цього, у підпунктах 10.15-10.18 постанови від 16.11.2022, посилаючись на дані з Єдиного державного реєстру судових рішень (далі - ЄДРСР), Велика Палата Верховного Суду зазначила, що ухвала Господарського суду міста Києва від 23.11.2016 у справі № 910/15032/13 про визнання судового наказу від 25.10.2013 таким, що не підлягає виконанню в частині стягнення з Товариства на користь Банку заборгованості за кредитним договором від 18.05.2010 № 4683, оскаржувалась в апеляційному порядку та була залишена без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 05.03.2018. Велика Палата вказала, що відповідно до встановлених апеляційним судом обставин Банк подав апеляційну скаргу на ухвалу місцевого суду від 23.11.2016, аргументуючи її тим, що в позасудовому порядку відповідний кредитор (іпотекодержатель) отримав задоволення своїх вимог від Товариства лише частково. У свою чергу, Товариство заперечило проти апеляційної скарги, посилаючись на те, що Банк, скориставшись правами іпотекодержателя, зареєстрував за собою право власності на нерухоме майно за іпотечним договором разом з рухомим майном, а саме комплексною технологічною лінією по обробці сільськогосподарських культур, яка обтяжена Банком на підставі договору застави від 22.06.2010. Отже, на думку Великої Палати Верховного Суду, Ліквідатор у цій справі визнала обставини звернення стягнення на рухоме майно (комплексну технологічну лінію).
Виходячи з того, що спірні правовідносини врегульовані остаточними ухвалою Господарського суду міста Києва від 23.11.2016 та постановою Київського апеляційного господарського суду від 05.03.2018 у справі № 910/15032/13, а також вважаючи, що суди встановили обставини знаходження комплексної технологічної лінії по обробці сільськогосподарських культур і насіння в нерухомих приміщеннях, розташованих у Полтавській області, на які Банк звернув стягнення, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що у процедурі банкрутства відбулося звернення стягнення на заставне майно Банку - комплексну технологічну лінію по обробці сільськогосподарських культур і насіння, які знаходились у вказаних вище приміщеннях.
9. Також Велика Палата Верховного Суду з посиланням на дані ЄДРСР вказала, що ухвалою Господарського суду міста Києва від 19.12.2018 у цій справі за Товариством визнано право власності на спірну арочну споруду у складі майнового комплексу, що знаходиться у м. Бориспіль на вул. Оврашка Сергія, 1, та виснувала, що це судове рішення визначило за Товариством право володіння, користування і розпорядження спірним майном на майбутнє, незалежно від будь-яких обмежень, накладених раніше, у тому числі й обмежень судового виконавця. Отже, на думку Великої Палати, з моменту прийняття ухвали місцевого суду від 19.12.2018 у цій справі спірне майно перебувало як у фактичному, так і реєстровому володінні Боржника, а Ліквідатор мала провести його інвентаризацію, включити таке нерухоме майно до складу ліквідаційної маси Товариства, вживати належних заходів до його повернення від третіх осіб і збереження.
Урахувавши наведене, а також твердження відповідача про те, що Боржник 24.10.2019 продав майновий комплекс, розташований у м. Бориспіль на вул. Оврашка Сергія, 1, Товариству з обмеженою відповідальністю "АСП ТРЕЙДІНГ" (далі - ТОВ "АСП ТРЕЙДІНГ"), що підтверджено даними Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (том 5, а. с. 27), Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що Ліквідатор не довела причинно-наслідкового зв`язку між вибуттям спірного майна з володіння Товариства і діями Органу ДВС щодо складання актів опису й арешту майна у травні 2014 року, а також про те, що суди не встановили заподіяння збитків Товариству саме Органом ДВС унаслідок розбору металевої конструкції арочної споруди після того, як вона була продана ТОВ "АСП ТРЕЙДІНГ" у складі майнового комплексу 24.10.2019 (див. підпункти 10.41-10.44. постанови від 16.11.2022 у цій справі).
10. Підтримуючи висновки Великої Палати Верховного Суду щодо значення попереднього судового рішення про визнання протиправними дій (бездіяльності) державного виконавця, не можемо, однак, погодитись із результатом розгляду справи та її висновками про необхідність відмовити в задоволенні позову через недоведеність заподіяння Товариству збитків Органом ДВС, а також про відсутність підстав для відступу від висновків КЦС ВС.
Стосовно відступу від висновків Верховного Суду України та КЦС ВС
11. Вважаємо правильними висновки Великої Палати Верховного Суду про те, що висновки Верховного Суду України, викладені в постанові від 25.10.2005 у справі № 32/421, не можуть бути враховані в цій справі, а підстави для відступу від них відсутні, оскільки вони висловлені до набрання чинності Законом України від 07.07.2010 № 2453-VI "Про судоустрій і статус суддів", однак не погоджуємось із її позицією про відсутність підстав для відступу від висновків, викладених у постановах КЦС ВС, у яких ці висновки Верховного Суду України були поширені та видозмінені.
12. Так, висновки Верховного Суду України, які містяться в постанові від 25.10.2005 у справі № 32/421, були покладені в основу висновків КЦС ВС, викладених у постановах від 20.03.2019 у справі № 753/19110/15-ц, від 23.12.2019 у справі № 752/4100/17, від 24.12.2019 у справі № 461/3508/17, від 18.03.2020 у справі № 2-7317/11, від 12.03.2020 у справі № 757/74887/17-ц, від 03.06.2020 у справі № 642/3839/17, від 12.08.2020 у справі № 761/7165/17, від 23.12.2020 у справі № 757/63732/18, від 29.04.2021 у справі № 405/500/18, від 01.09.2021 у справі № 554/10055/20, від 10.11.2021 у справі № 760/26905/17 та від 01.12.2021 у справі № 757/64086/19, про те, що неправомірність дій (бездіяльності) державного виконавця має підтверджуватись належними доказами, зокрема відповідним рішенням суду, яке може мати преюдиційне значення для справи про відшкодування збитків.
13. Хоч ці висновки, на відміну від висновків Верховного Суду України, викладених у постанові від 25.10.2005 у справі № 32/421, не мають безальтернативного характеру, однак посилання КЦС ВС на згадану практику Верховного Суду України може справляти хибне враження, ніби ухвалення попереднього судового рішення про визнання протиправними дій (бездіяльності) державного виконавця є необхідним для вирішення іншої справи, у якій розглядаються позовні вимоги про відшкодування шкоди, завданої такими діяннями, а тому для забезпечення однозначності та передбачуваності правозастосування Велика Палата Верховного Суду мала відступити від вказаних вище висновків КЦС ВС.
Стосовно відповідальності державного виконавця
14. Задовольняючи позовні вимоги в цій справі, суд першої інстанції виходив з того, що Товариство довело наявність усіх елементів складу цивільного правопорушення, необхідних для застосування такої міри відповідальності, як відшкодування майнової шкоди.
15. Скасовуючи рішення суду першої інстанції з постановленням нового рішення про відмову в задоволенні позову, суд апеляційної інстанції виходив, зокрема, з того, що: державний виконавець не допускав порушень закону при здійсненні виконавчого провадження, а обставини справи свідчать про протиправні дії зберігача майна (Банку); передача майна Боржника за актами опису є укладенням між зберігачем (Банком) та поклажодавцем (Товариством) договору зберігання майна, однак Арбітражна керуюча не заявляла до зберігача жодних вимог, пов`язаних з втратою належного Товариству майна; оскільки державний виконавець не є стороною договору зберігання, він не допускав бездіяльності щодо виконання вимог ухвали Господарського суду міста Києва від 27.02.2019 про повернення Боржнику майна, постановленої у справі № 910/11048/14 про банкрутство Товариства; позивач не надав доказів на підтвердження належного виконання арбітражними керуючими Товариства своїх повноважень із збереження спірного майна, а також доказів перешкоджання будь-якими особами у здійсненні цих повноважень; оскільки виконавче провадження було зупинено, весь тягар із вжиття заходів зі збереження майна Боржника покладається на арбітражних керуючих, що узгоджується із загальним спрямуванням банкрутного законодавства.
16. Не погоджуємось із наведеними висновками суду апеляційної інстанції з огляду на таке.
17. Спірні правовідносини в цій справі виникли в період дії Закону України від 21.04.1999 № 606-ХIV "Про виконавче провадження" (далі - Закон № 606-ХIV), який був чинний на час арешту та опису майна Товариства за актами від 14.05.2014 та від 22.05.2014, та продовжували існувати після набрання чинності Законом України від 02.06.2016 № 1404-VIII "Про виконавче провадження" (далі - Закон № 1404-VIII) стосовно зберігання та повернення майна, на яке накладено арешт.
18. Здійснивши аналіз норм Закону № 606-ХIV, Велика Палата Верховного Суду в постанові від 13.11.2019 у справі № 755/9215/15-ц дійшла висновку, що під час дії арешту ні власник, ні особи, які вважають себе власниками, без дозволу ДВС не можуть вчиняти жодних дій щодо арештованого майна, що спростовує висновки суду апеляційної інстанції про те, що весь тягар із вжиття заходів зі збереження арештованого майна Боржника було покладено на арбітражного керуючого Товариства, оскільки без дозволу державного виконавця жодних дій з таким майном він вчиняти не міг.
19. При цьому встановлені судами обставини свідчать, що Арбітражна керуюча неодноразово зверталась до державного виконавця з листами з проханням надати їй відповідні дозволи, зокрема, просила скасувати накладений на спірне майно арешт, вилучити це майно у зберігача та передати для інвентаризації та включення до складу ліквідаційної маси, однак виконавець залишив ці запити без задоволення.
20. Відповідно до частини четвертої статті 35 Закону № 1404-VIII арешт, накладений виконавцем на майно боржника, у тому числі на кошти на рахунках боржника у банках та інших фінансових установах, протягом строку, на який виконавець зупиняє вчинення виконавчих дій, не знімається, крім випадку, передбаченого пунктом 10 частини першої статті 34 цього Закону. У період зупинення вчинення виконавчих дій виконавець має право звертатися до суду в порядку, встановленому цим Законом, а також вживати заходів до розшуку боржника (його майна) або проведення перевірки його майнового стану.
21. Стаття 58 Закону № 1404-VIII визначає правила зберігання майна, на яке накладено арешт. Згідно із частиною першою цієї статті майно, на яке накладено арешт, крім майна, зазначеного в частині восьмій статті 56 цього Закону, передається на зберігання боржникові або іншим особам (далі - зберігач), що призначені виконавцем у постанові про опис та арешт майна (коштів) боржника, під розписку. Копія постанови видається боржнику, стягувачу, а якщо обов`язок щодо зберігання майна покладено на іншу особу - також зберігачу.
22. Порушення заборони виконавця розпоряджатися або користуватися майном, на яке накладено арешт, тягне за собою передбачену законом відповідальність зберігача майна (частина шоста статті 58 Закону № 1404-VIII).
23. Відповідно до висловлених раніше висновків Великої Палати Верховного Суду про застосування положень Закону № 1404-VIII (див. mutatis mutandis висновки, викладені в пункті 31 постанови від 20.03.2019 у справі № 821/197/18, а також у постанові від 12.06.2019 у справі № 308/12150/16-ц) зберігання майна боржника є процесуальною діяльністю державного виконавця (незалежно від того, яка конкретно особа - сам державний виконавець чи залучений ним зберігач здійснює відповідні дії) щодо примусового виконання рішень відповідних органів, уповноважених осіб та суду. Тому порушення зберігачем заборони виконавця розпоряджатися або користуватися майном, на яке накладено арешт, тягне за собою передбачену законом відповідальність зберігача майна перед державним виконавцем, який, у свою чергу, несе відповідальність за власні дії (бездіяльність) у межах відповідного виконавчого провадження.