Постанова
Іменем України
30 листопада 2022 року
м. Київ
справа № 755/1139/18
провадження № 61-6632св22
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Крата В. І.,
суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О. (суддя-доповідач), Краснощокова Є. В., Русинчука М. М.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідачі: ОСОБА_2, ОСОБА_3, який діє в своїх та інтересах малолітнього ОСОБА_4, ОСОБА_5, який діє в своїх та інтересах малолітньої ОСОБА_6,
треті особи: Служба у справах дітей Дніпровської районної у м. Києві державної адміністрації, Служба у справах дітей Святошинської районної у м. Києві державної адміністрації,
розглянув у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на постанову Київського апеляційного суду від 29 червня 2022 рокуу складі колегії суддів: Болотова Є. В., Кулікової С. В., Музичко С. Г.,
Історія справи
Короткий зміст позовних вимог
У січні 2018 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_7, який діє в своїх інтересах та інтересах малолітнього ОСОБА_4, ОСОБА_5, який діє в своїх інтересах та інтересах малолітньої ОСОБА_6, про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням.
Позов мотивований тим, що позивач є основним квартиронаймачем (власником особового рахунку) квартири АДРЕСА_1, де і зареєстрований разом з відповідачами, які в квартирі не проживають.
Шлюб між ним та ОСОБА_2 розірвано в 1995 році.
Відповідачі ОСОБА_2, ОСОБА_8 та ОСОБА_5 добровільно в 2006 році залишили спірне жиле приміщення, малолітня ОСОБА_6 тільки зареєстрована у вказаній квартирі, але фактично в ній ніколи не проживала, що підтверджується актом від 18 жовтня 2017 року.
Відповідачі не цікавляться квартирою, не користуються нею, не виконують обов`язки члена сім`ї, пов`язані з утриманням, оплатою житлового приміщення та комунальних послуг, будь-яке майно відповідачів у квартирі відсутнє.
З урахуванням збільшених позовних вимог позивач просив визнати ОСОБА_2, ОСОБА_7, ОСОБА_5, малолітніх ОСОБА_6 та ОСОБА_4 такими, що втратили право користування житловим приміщенням - квартирою АДРЕСА_1 .
Короткий зміст судових рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій
Справа розглядалась судами неодноразово.
Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 20 червня 2019 року, якезалишене без змін постановою Київського апеляційного суду від 15 січня 2020 року та додатковою постановою Київського апеляційного суду від 28 квітня 2020 року, позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, який діє в своїх та інтересах малолітнього ОСОБА_4, ОСОБА_5, який діє в своїх та інтересах малолітньої ОСОБА_9, треті особи: Служба у справах дітей Дніпровської районної у м. Києві державної адміністрації, Служба у справах дітей Святошинської районної у м. Києві державної адміністрації про визнання осіб такими, що втратили право користування жилим приміщенням, задоволено частково.
Визнано ОСОБА_3, ОСОБА_5, ОСОБА_6 та ОСОБА_4 такими, що втратили право користування жилим приміщенням за адресою: АДРЕСА_2 .
В іншій частині позову відмовлено.
Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.
Встановивши, що ОСОБА_2, ОСОБА_8, ОСОБА_5 не проживають у спірній квартирі понад шість місяців з поважних причин, а саме через конфлікт з позивачем, який чинив їм перешкоди та не давав можливості проживати у ній, а також з урахуванням відсутності у ОСОБА_2 іншого житла, придатного для проживання та користування, суди зробили висновок про відсутність підстав для визнання її такою, що втратила право користування квартирою.
Вирішуючи спір, суд першої інстанції встановив, що непроживання відповідачів у спірній квартирі має вимушений характер, оскільки між сторонами існує конфлікт.
Враховуючи, що у власності ОСОБА_5 та ОСОБА_3 перебуває інше житло, придатне для проживання, в якому вони проживають разом зі своїми дітьми, в інтересах яких вони діють, користуються вказаними квартирами, оплачують комунальні послуги, а в спірній квартирі не проживають більше шести місяців, не несуть витрат по її утриманню, особистих речей в ній не мають, суди зробили висновок про наявність підстав для визнання їх такими, що втратили право користування спірною квартирою.
Суди зазначили, що місцем проживання дитини, яка не досягла десяти років, відповідно до статті 29 ЦК України є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров`я, в якому вона проживає. Оскільки станом на час розгляду справи в суді малолітні ОСОБА_6 та ОСОБА_4 не досягли десятирічного віку, ніколи не проживали в спірній квартирі, суди зробили висновок про наявність підстав вважати їх такими, що втратили право користування квартирою АДРЕСА_1 .
В додатковій постанові від 28 квітня 2020 року 28 квітня 2020 року апеляційний суд зробив висновок, що апеляційна скарга в частині виключення з мотивувальної частини посилання "в судовому засіданні встановлено та підтверджено письмовими доказами, що проживання відповідачів в спірній квартир носить вимушений характер, між ними та позивачем ОСОБА_1 виникають спори та конфлікти з приводу користування спірною квартирою, оскільки позивач заперечує проти проживання і користування нею відповідачами, між сторонами впродовж тривалого часу склалися неприязні стосунки, що утруднюють їх спільне проживання в квартирі" та зміні мотивувальної частини рішення шляхом посилання суду на те, що "в судовому засіданні встановлено та підтверджено письмовими доказами, що відповідачі були відсутні у спірній квартирі понад встановлені ст. 71 ЖК Української РСР шість місяців без поважних частин", не підлягає задоволенню. Апеляційний суд зазначив, що суд першої інстанції з урахуванням встановлених фактичних обставин справи та показань свідків зробив правильний висновок про те, що непроживання відповідачів у спірній квартирі є вимушеним, оскільки між позивачем та відповідачами існує конфлікт з приводу користування квартирою, що підтверджується численними зверненнями сторін до правоохоронних органів із заявами про порушення кримінальних проваджень.
Постановою Верховного Суду від 10 листопада 2021 року касаційні скарги ОСОБА_1 задоволено частково.
Постанову Київського апеляційного суду від 15 січня 2020 року та додаткову постанову Київського апеляційного суду від 28 квітня 2020 року скасовано.
Передано справу № 755/1139/18 на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Передаючи справу на новий розгляд, суд касаційної інстанції виходив з того, що апеляційний суд установивши, що непроживання відповідачів у спірній квартирі має вимушений характер через конфлікти з позивачем, та не надавши оцінку встановлених обставин як поважних/неповажних причин непроживання, зробив суперечливий висновок про наявність підстав для визнання ОСОБА_3, ОСОБА_5 та їх малолітніх дітей такими, що втратили право користування спірним житловим приміщенням, адже підставою для такого висновку може бути відсутність поважних причин непроживання; не звернув увагу на те, що акти про недопуск відповідачів до спірної квартири, складені та підписані сусідами, а не уповноваженим представником житлово-комунального підприємства без зазначення дати їх складення, обставини у цих актах вказані зі слів сусідів без перевірки факту щодо наявності у квартирі речей відповідачів, та причин їх непроживання; не встановив причини непроживання відповідачів у спірній квартирі саме протягом шести місяців до звернення до суду з цим позовом та не зробив оцінку їх поважності.
Короткий зміст оскарженої постанови суду апеляційної інстанції
Постановою Київського апеляційного суду від 29 червня 2022 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково.
Рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 20 червня 2019 року в частині позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_3, який діє в своїх та інтересах малолітнього ОСОБА_4, ОСОБА_5, який діє в своїх та інтересах малолітньої ОСОБА_6, треті особи: Служба у справах дітей Дніпровської районної у м. Києві державної адміністрації, Служба у справах дітей Святошинської районної у м. Києві державної адміністрації, про визнання осіб такими, що втратили право користування жилим приміщенням змінено, викладено мотивувальну його частину в редакції цієї постанови.
Рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 20 червня 2019 року в частині позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання такою, що втратила право користування жилим приміщенням скасовано.
В цій частині ухвалено нове рішення.
Визнано ОСОБА_2 такою, що втратила право користування жилим приміщенням квартирою АДРЕСА_1 .
Стягнуто з ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_5 на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі по 587,33 грн з кожного.
Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що відповідачі без поважних причин понад шести місяців не проживають за місцем реєстрації. Матеріали справи не містять доказів на підтвердження поважності причин непроживання відповідачів у спірній квартирі, а саме, протягом шести місяців, які передували зверненню до суду з цим позовом. При цьому надані відповідачами довідки Дніпровського Р ГУ МВС України в м. Києві № 48 від 15 грудня 2006 року по факту перешкоджання в користуванні квартирою АДРЕСА_3 ; постанови Дніпровського РУ ГУ МВС України в м. Києві; заяви до начальника ЖРЕО-404; акти про не допуск до квартири, не є належними та допустими доказами на підтвердження поважності причин непроживання за адресою реєстрації, оскільки надані документи не стосуються періоду, який підлягає дослідженню та оцінці судом при вирішенні даного спору. Крім того, надані відповідачами акт про не допуск у квартиру складені та підписані лише сусідами, не засвідчені представником житлово-комунального підприємства, а тому не є належними та допустимими доказами. З урахуванням встановлених фактичних обставин справи та вищенаведених вимог закону, колегія суддів вважає, що рішення суду в частині відмови у задоволенні позову до ОСОБА_2 підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про визнання її такою, що втратила право користування спірною квартирою.
В частині позовних вимог до ОСОБА_3, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_4, суд першої інстанції зробив помилковий висновок про те, що вони втратили право користування жилим приміщенням лише через наявність на праві власності іншого житла. Наявність чи відсутність на праві власності іншого житла не є тією обставиною, яка має правове значення при вирішенні питання про визнання осіб такими, що втратили право користування жилим приміщенням на підставі статті 71 ЖК УРСР, оскільки судом з`ясовуються лише поважність причин непроживання у спірному житлі протягом шести місяців, які передують дню пред`явлення позову. Тому, суд апеляційної інстанції зробив висновок, що ОСОБА_3, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_4 мають бути визнані такими, що втратили право користування жилим приміщенням з підстав непроживання у спірній квартирі без поважних причин більше шести місяців.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У липні 2022 року ОСОБА_2 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить постанову Київського апеляційного суду від 29 червня 2022 року скасувати в частині задоволення позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання ОСОБА_2 такою, що втратила право користування квартирою АДРЕСА_1, та залишити в силі рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 20 червня 2019 року в частині відмови ОСОБА_1 у позові до ОСОБА_2 про визнання її такою, що втратила право користування квартирою АДРЕСА_1 .
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга обґрунтована тим, що судом апеляційної інстанції вирішено спір на підставі норм статей 71 та 72 ЖК УРСР без застосування статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та без врахування висновків Верховного Суду, що висловлені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17 (провадження № 14-64цс20), від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16-ц (провадження № 61-33530св18), постановах Цивільного Касаційного Суду від 07 лютого 2022 року у справі № 227/2401/20 (провадження № 61-18226св21), від 24 листопада 2021 року у справі № 554/567/19 (провадження № 61-10930св21), від 02 грудня 2020 року у справі № 754/11532/19. Апеляційний суд зробив невірний висновок про те, що при вирішенні питання про визнання осіб такими, що втратили право користування жилим приміщенням на підставі статті 71 ЖК УРСР, судом з`ясовуються лише поважність причин непроживання у спірному житлі протягом шести місяців, які передують пред`явленню позову. Тривалий час проживання особи в житлі, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі в розумінні статті 8 Конвенції, а тому наступне виселення її з відповідного житла є невиправданим втручанням в приватну сферу особи, порушенням прав на повагу до житла. При вирішенні справи про виселення особи, чи визнавання такою, що втратила право користування, що по суті буде мати наслідком виселення, суд повинен провести оцінку на предмет того, чи є втручання у право особи на повагу до його житла не лише законним, але й необхідним у демократичному суспільстві. Інакше кажучи, виселення особи має відповідати нагальній суспільній необхідності, зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою. При розгляді даної справи апеляційний суд не оцінив вимогу позивача про визнання ОСОБА_2 такою, що втратила право користування, що за своєю суттю є позбавленням її права на житло, на предмет пропорційності переслідування легітимної мети у світлі статті 8 Конвенції. Зробивши висновок про те, що ОСОБА_2 не надала належних та допустимих доказів, які б підтверджували поважність її відсутності в спірній квартирі понад строки, встановлені законом, у шестимісячний період, який передував зверненню позивача з позовом, суд не надав належної оцінки її доводам про те, що вона не втрачала інтерес до спірної квартири, періодично приїжджала до квартири, у квартирі знаходяться її речі, їй виділена у користування окрема кімната, яка закрита на замок, вона проводила у ній ремонт та встановила прилади обліку, за цією адресою вона отримує листи та перебуває на обліку в органах Пенсійного фонду. Все це свідчить про наявність у неї постійного триваючого зв`язку зі спірним житлом. ОСОБА_2 не проживала постійно у спірній квартирі через неправомірну поведінку позивача по відношенню до неї. Інші відповідачі, спільні з позивачем діти, не могли проживати ще й тому, що площа та планування двокімнатної квартири не давали можливість для одночасного проживання у квартирі семи дорослих осіб, а саме: позивача та самовільно вселеної ним його дружини, ОСОБА_2, синів з сім`ями. Суд не врахував, що у спірну квартиру ОСОБА_2 вселилася в установленому законом порядку, на підставі ордера як член сім`ї і мала рівне право з позивачем на користування спірною квартирою. Суд вважав таким, що не має правового значення для вирішення справи її довід про те, що спірна квартира є її єдиним житлом, а тому в результаті прийнятого судом рішення вона фактично є безпритульною особою пенсійного віку без жодних перспектив отримання житла. Відповідачами надані докази, підтверджується триваючий (приблизно з 2000 року) конфлікт між сторонами з застосуванням позивачем до відповідачів постійно фізичного та психічного насильства. Не останнім фактором, який впливає на можливість проживання ОСОБА_2 у спірному житлі, є проживання без згоди відповідача у спірній квартирі дружини позивача у другому шлюбі, яка підтримує та допомагає позивачу у його неправомірних діях.
На думку ОСОБА_2, для поновлення вказаних позивачем начебто порушених прав, зокрема, зменшення розміру плати за користування житлом, отримання субсидії без додаткових зусиль на складання кожні півроку актів про її непроживання, ним було обрано невірний спосіб захисту його прав, оскільки зняття відповідача з реєстраційного обліку за місцем проживання у спірній квартирі не призведе до зменшення плати за утримання житла, яка розраховується, виходячи з 1 кв. м загальної площі квартири. Позивач не звертався до ОСОБА_2 ані з вимогами, ані з позовом про стягнення з неї її частки плати за утримання житла.
Аналіз змісту касаційної скарги свідчить про те, що судове рішення оскаржується лише в частині задоволення позовної вимоги до ОСОБА_2, в іншій частині не оскаржується, тому в касаційному порядку не переглядається.
Позиція інших учасників справи
У серпні 2022 року ОСОБА_1 подав відзив на касаційну скаргу, у якому просить у задоволенні касаційної скарги ОСОБА_2 відмовити у повному обсязі, постанову Київського апеляційного суду від 29 червня 2022 року залишити без змін.