Постанова
Іменем України
30 листопада 2022 року
м. Київ
справа № 344/20234/19
провадження № 61-1579св22
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Червинської М. Є.,
суддів: Зайцева А. Ю., Коротенка Є. В., Коротуна В. М., Тітова М. Ю. (суддя-доповідач),
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - ОСОБА_2,
треті особи: Міністерство юстиції України, Служба у справах дітей виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справикасаційну скаргу ОСОБА_2 на постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 24 грудня 2021 року в складі колегії суддів: Томин О. О., Василишин Л. В., Пнівчук О. В.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог
У листопаді 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 та просив: визнати незаконним утримування нею на території України малолітньої ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1 ; повернути малолітню ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, на територію Держави Ізраїль за адресою її постійного проживання: АДРЕСА_1 ; якщо рішення не буде виконано у добровільному порядку, зобов`язати відповідачку передати малолітню ОСОБА_3 її батьку; покласти витрати, пов`язані з поверненням дитини в Державу Ізраїль, на нього; допустити негайне виконання цього рішення в частині повернення дитини в Державу Ізраїль.
На обґрунтування вимог зазначав про те, що сторони з березня 2017 року перебувають у зареєстрованому шлюбі та після одруження спільно проживали в Ізраїлі . ІНФОРМАЦІЯ_2 у них народилась донька ОСОБА_5 .
22 липня 2019 року вони разом із донькою прилетіли до України з наміром повернутись додому 12 серпня 2019 року, однак у вказану дату ОСОБА_2 відмовилась повертатись в Ізраїль та без його згоди утримує доньку в Україні. 25 вересня 2019 року він самостійно повернувся в Ізраїль. Такі дії матері вказують на порушення нею прав та інтересів малолітньої доньки, яка є громадянкою Ізраїлю, отримувала там необхідне медичне обслуговування та належні умови для забезпечення її розвитку. Як дружина, так і донька перебували на повному його утриманні, а відмову повертати дитину відповідачка використовує для отримання від нього грошових коштів. ОСОБА_5 перебуває в чужому для неї оточенні, з іншими цінностями та ставленням до дитини. Виховання дитини на території України з використанням методики заборон може глибоко її травмувати.
Після відмови відповідачки повертатися з дитиною до Ізраїлю він відразу розпочав процедуру повернення дитини до її постійного місця проживання. Міністерство юстиції України через свої територіальні органи намагалось встановити місце проживання дитини, однак за останньою відомою адресою перебування ОСОБА_2 дитину виявлено не було. Жодного письмового або усного пояснення щодо підстав утримання малолітньої дитини в Україні без згоди батька відповідачка не надала. Утримання дитини на території України порушує його право на піклування за донькою.
З огляду на наведене, ОСОБА_1 просив позов задовольнити.
Короткий зміст судових рішень в справі
Рішенням Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 29 березня 2021 року в задоволенні позову відмовлено.
Суд першої інстанції виходив з того, що позивач не надав достатніх доказів на підтвердження здійснення ним піклування над малолітньою дитиною, а також документів щодо його соціального стану та працевлаштування. Наявний серйозний ризик того, що повернення дитини може завдати їй фізичної або психічної шкоди, створити нетерпиму обстановку та порушити її тісний зв`язок з матір`ю. Дитина вже більше року проживає на території України, відтак звикла до нового середовища.
Постановою Івано-Франківського апеляційного суду від 13 липня 2021 року рішення Івано-Франківського міського суду від 29 березня 2021 року скасовано, ухвалено нове. Позов ОСОБА_1 задоволено. Визнано незаконним утримування ОСОБА_2 на території України малолітньої ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1 ; повернуто малолітню ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, на територію Держави Ізраїль за адресою її постійного проживання: АДРЕСА_1 ; якщо рішення не буде виконано у добровільному порядку, зобов`язано ОСОБА_2 передати малолітню ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, її батькові ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_3 . Витрати, пов`язані з поверненням ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, в Державу Ізраїль, покладено на ОСОБА_1 . Вирішено питання розподілу судових витрат.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що процедура повернення дитини до держави її постійного проживання відповідно до Гаазької конвенції не є спором про визначення місця проживання дитини і не вирішує питань, які стосуються піклування. З огляду на наведене, з`ясуванню в цій справі підлягає виключно законність утримання матір`ю дитини на території України, а також наявність передбачених Гаазькою конвенцію підстав для відмови в її поверненні до держави постійного проживання.
Відповідачка не надала суду доказів на підтвердження того, що існує серйозний ризик, що повернення дитини до місця її постійного проживання загрожує їй психологічною або фізичною небезпекою, чи що внаслідок повернення дитина потрапить у нетерпимі умови; повернення дитини до місця постійного проживання не перешкоджає матері супроводжувати дочку під час її повернення та звернутись до компетентних органів держави Ізраїль для вирішення по суті питання опіки та визначення місця проживання дитини.
Постановою Верховного Суду від 06 жовтня 2021 року постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 13 липня 2021 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Суд касаційної інстанції виходив з того, що апеляційний суд не звернув уваги на подані відповідачкою докази (висновки психологів) та не навів мотивів їх відхилення в контексті можливості заподіяння дитині психічної шкоди внаслідок повернення до Держави Ізраїль, безпідставно відмовив у задоволенні клопотання відповідачки про допит психолога в судовому засіданні, не надав належної оцінки доводам щодо можливості заподіяння дитині фізичної шкоди внаслідок триваючого військового конфлікту на території Держави Ізраїль. Таким чином, апеляційний суд дійшов передчасного висновку про наявність правових підстав для задоволення позову ОСОБА_1 .
Постановою Івано-Франківського апеляційного суду від 24 грудня 2021 року рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 29 березня 2021 року скасовано та ухвалено нове про задоволення позову ОСОБА_1 .
Визнано незаконним утримування ОСОБА_2 на території України малолітньої ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1 . Повернуто малолітню ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, на територію Держави Ізраїль за адресою її постійного проживання: АДРЕСА_1 . Якщо рішення не буде виконано у добровільному порядку, зобов`язано ОСОБА_2 передати малолітню ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, її батькові ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_4 .
Витрати, пов`язані з поверненням ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, в Державу Ізраїль, покладено на ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_3 .
Допущено негайне виконання рішення в частині повернення малолітньої ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, на територію Держави Ізраїль за адресою її постійного проживання : АДРЕСА_1 .
Вирішено питання розподілу судових витрат.
Суд апеляційної інстанції виходив з того, що повернення малолітньої ОСОБА_3 до Держави Ізраїль здійснено з легітимною метою, передбаченою Конвенцією про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей 1980 року, таке повернення відповідає інтересам дитини, яка народилася в Ізраїлі та без згоди батька утримується матір`ю на території України.
22 липня 2019 року позивач - громадянин Держави Ізраїль разом з дружиною відповідачем ОСОБА_2 та їхньою спільною дитиною ОСОБА_3, яка є громадянкою Ізраїлю, прилетіли до України. Їх повернення до Ізраїлю було заплановано на 12 серпня 2019 року, однак до теперішнього часу відповідач не повернула дитину до Держави Ізраїль, де вона народилася і постійно проживала до виїзду в Україну. ОСОБА_2 не надала докази на підтвердження існування домовленості між подружжям щодо залишення дитини в Україні. У серпні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до Центрального органу влади Держави Ізраїль із заявою про сприяння поверненню дитини відповідно до Гаазької конвенції, про що свідчить лист Центрального органу влади Держави Ізраїль до Центрального органу влади України про повернення дитини від 27 серпня 2019 року.
В матеріалах справи відсутні належні та допустимі докази на підтвердження того, що повернення дитини до Ізраїлю призведе до заподіяння їй фізичної або психічної шкоди або іншим шляхом створить для неї нетерпиму обстановку.
Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги
У січні 2022 року ОСОБА_2 через представника ОСОБА_6 звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просила скасувати постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 24 грудня 2021 року та залишити в силі рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 29 березня 2021 року.
На обґрунтування касаційної скарги зазначала про застосування апеляційним судом норм права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 06 жовтня 2021 року в справі № 344/20234/19, від 13 квітня 2021 року в справі № 2-4237/12 (провадження № 14-21звц21) (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).
Також оскаржила судове рішення з підстав, передбачених частиною третьою статті 411 ЦПК України (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).
Вказувала, що вона не перешкоджає спілкуванню батька з дитиною, однак позивач жодного разу з 2019 року до моменту спроби фізичного відібрання дитини 10 січня 2022 року не приїхав до дочки, не телефонував та не спілкувався з нею.
Позивач добровільно надав згоду на проживання дитини в Україні, що підтверджується показаннями свідків та дослідженим в судовому засіданні звукозаписом. Апеляційний суд безпідставно не надав оцінку зазначеним доказам.
Необхідною умовою забезпечення зростання та розвитку дитини є її взаємодія з матір`ю.
Апеляційний суд безпідставно не врахував пояснення Служби у справах дітей виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради, яка заперечувала проти повернення дитини до Ізраїлю.
Відхиляючи доводи щодо глибокої соціалізації та інтеграції дитини у суспільство, в якому вона проживає, та того, що повернення дитини до Ізраїлю може завдати їй фізичної або психічної шкоди, апеляційний суд посилався до постанову Верховного Суду від 29 серпня 2018 року в справі № 2- 4237/12, яка була скасована.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 17 лютого 2022 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано її матеріали з Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області. Зупинено виконання постанови Івано-Франківського апеляційного суду від 24 грудня 2021 року до закінчення її перегляду в касаційному порядку.
14 листопада 2022 року матеріали справи № 344/20234/19 надійшли до Верховного Суду.
Представник ОСОБА_7 - ОСОБА_8 направив відзиви на касаційні скарги ОСОБА_9, в яких просив залишити їх без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.
Ухвалою Верховного Суду від 22 листопада 2022 року справу призначено до судового розгляду.
Представник ОСОБА_1 - ОСОБА_10 направила відзив на касаційну скаргу, в якому просила залишити її без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін.
Позиція Верховного Суду
Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:
1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;
3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;
4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Згідно з частиною першою статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.