ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
16 листопада 2022 року
м. Київ
справа № 757/29997/15-ц
провадження № 61-7205св19
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - судді Фаловської І. М.,
суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О. (судді-доповідача), Мартєва С. Ю., Стрільчука В. А.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідачі: Департамент державної виконавчої служби Міністерства юстиції України, Державна казначейська служба України,
розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Державної казначейської служби України на постанову Київського апеляційного суду від 6 березня 2019 року, прийняту колегією у складі суддів: Поливач Л. Д., Стрижеуса А. М., Шкоріної О. І., та касаційну скаргу Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції Українина постанову Київського апеляційного суду від 6 березня 2019 року та ухвалу Київського апеляційного суду від 18 березня 2019 року, постановлену колегією у складі суддів:
Поливач Л. Д., Стрижеуса А. М., Шкоріної О. І.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог
У серпні 2015 року ОСОБА_1 звернулася з позовом до Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України (далі - Департамент ДВС), Державної казначейської служби України (далі - ДКСУ) про відшкодування майнової та моральної шкоди.
В обґрунтування позову вказувала, що рішенням апеляційного суду Одеської області від 13 грудня 2007 року стягнено з держави в особі Державного казначейства України за рахунок державного бюджету на її користь 2 000 грн.
24 січня 2008 року Суворовським районним судом м. Одеси виданий виконавчий лист № 2-5593/07.
Постановою державного виконавця від 19 березня 2008 року боржникові надано строк для виконання судового рішення. 27 січня 2014 року постановою про повернення виконавчого документа державний виконавець Каращук К. Л. повернула виконавчий лист без подальшого виконання, обґрунтовуючи тим, що його виконання повинно здійснюватися відповідно до пунктів 35, 36 Порядку виконання рішень про стягнення коштів з державного та місцевих бюджетів або боржників, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 3 серпня 2011 року № 845.
Ухвалою Суворовського районного суду міста Одеси від 11 червня 2014 року такі дії державного виконавця були визнані неправомірними, постанова про повернення виконавчого документа стягувачу від 27 січня 2014 року визнана незаконною, державного виконавця зобов`язано відновити виконавче провадження.
Постановою державного виконавця від 19 вересня 2014 року відновлено виконавче провадження, проте до часу звернення з позовом судове рішення не виконано. Зазначала, що тривалим невиконанням судового рішення
(близько 8 років) їй спричинено майнову шкоду, оскільки її було обмежено у володінні коштами, які були знецінені у результаті інфляційних процесів в Україні. Крім того, внаслідок невиконання судового рішення, що триває роками і є порушенням її права, вона зазнала моральних страждань, які полягають у втраті душевного спокою.
Посилаючись на статтю 56 Конституції України, частину третю статті 11 Закону України від 24 березня 1998 року № 202/98-ВР "Про державну виконавчу службу" (далі - Закон № 202/98-ВР) у редакції, чинній на момент звернення позивача до суду, позивач, збільшивши суму позовних вимог, просила стягнути з держави Україна в особі Державної казначейської служби України на її користь 4 336 грн у рахунок відшкодування майнової шкоди, яку складають інфляційні втрати та упущена вигода, і 3 000 грн - у відшкодування моральної шкоди.
Короткий зміст судових рішень судів першої і апеляційної інстанцій та мотиви їх прийняття
Рішенням Печерського районного суду міста Києва від 10 травня 2017 року, ухваленим у складі судді Васильєвої Н. П., у задоволенні позову відмовлено.
Ухвалюючи рішення, суд першої інстанції зазначив, що тривале невиконання судового рішення не пов`язано з діями або бездіяльністю державного виконавця, у діях якого не встановлено складу правопорушення, яке дає підстави для цивільно-правової відповідальності. Положення статті 625 ЦК України регулюють договірні правовідносини та не поширюються на спірні правовідносини, які пов`язані з невиконанням судового рішення та заподіянням шкоди.
Справа переглядалась в апеляційному порядку неодноразово.
Останньою постановою Київського апеляційного суду від 6 березня 2019 року, з урахуванням ухвали цього ж суду від 18 березня 2019 року, рішення Печерського районного суду міста Києва від 10 травня 2017 року скасовано та ухвалено нове судове рішення про часткове задоволення позову.
Стягнено з держави Україна в особі Державної казначейської служби України за рахунок коштів державного бюджету на користь ОСОБА_1 3 886 грн у відшкодування майнової шкоди та 2 000 грн - у відшкодування моральної шкоди.
У задоволенні позову в іншій частині відмовлено.
Приймаючи постанову, апеляційний суд виходив з доведення позивачем належними і допустимими доказами невиконання судового рішення саме внаслідок протиправних дій чи бездіяльності державного виконавця, що дає підстави вважати доведеним факт завдання позивачу шкоди у розумінні статей 1173, 1174 ЦК України. Встановивши усі складові елементи, необхідні для цивільно-правової відповідальності за наведеними правовими нормами, апеляційний суд дійшов висновку про часткове задоволення позову.
Короткий зміст вимог касаційних скарг та узагальнені доводи осіб, які їх подали
У квітні 2019 року ДКСУ України звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення процесуального права, просить скасувати постанову Київського апеляційного суду від 6 березня
2019 року і залишити в силі рішення Печерського районного суду міста Києва
від 10 травня 2017 року.
Касаційна скарга мотивована неврахування судом апеляційної інстанції висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постановах
від 11 квітня 2018 року у справі № 758/1303/15-ц (провадження № 14-68цс18) та від 16 травня 2018 року у справі № 686/21962/15-ц (провадження № 14-16цс18), про те, що за частиною другою статті 625 ЦК України саме боржник має нести відповідальність за невиконання рішення суду, тому стягнення інфляційних втрат з ДКСУ не ґрунтується на законі.
На думку заявника, суд апеляційної інстанції дійшов помилкового висновку про стягнення коштів саме з ДКСУ, не врахувавши висновок Верховного Суду, викладений у постанові від 6 лютого 2019 року у справі № 199/6713/14-ц, згідно з яким не допускається стягнення з ДКСУ майнової та моральної шкоди, оскільки це змінює встановлений законодавством порядок виплати відповідних коштів.
Крім того, у квітні 2019 року Департамент ДВС звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення процесуального права, просить скасуватипостанову Київського апеляційного суду від 6 березня 2019 року і ухвалити нове рішення, яким у позові відмовити.
Касаційна скарга Департаменту ДВС мотивована тим, що відділом примусового виконання рішень вказаного Департамента під час виконання рішення Суворовського районного суду міста Одеси від 3 жовтня 2007 року
у справі № 2-5593/07 щодо безспірного списання коштів з Державного бюджету України на користь ОСОБА_2 на адресу ДКСУ неодноразово направлялись виконавчі документи, проте вони повертались із посиланням на встановлення окремого порядку виконання рішення такої категорії.
Відділ примусового виконання рішень Департаменту ДВС 24 січня 2012 року,
12 березня 2012 року та 28 квітня 2012 року надсилав позивачу листи, у яких роз`яснював право на звернення до цього відділу із заявою про повернення виконавчого документа для пред`явлення його у спосіб, визначений Порядком виконання рішень про стягнення коштів з державного та місцевих бюджетів або бюджетних установ, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України
від 3 серпня 2011 року № 845 (далі - Порядок), проте позивач не реалізувала таке право.
Апеляційний суд, як вважає заявник, помилково врахував судові рішення у справах № 1527/11669/12, № 523/11257/13-ц, № 523/1956/14-ц, якими скасовано постанови державного виконавця, оскільки тривале невиконання судового рішення, яке підлягало виконанню органами ДКСУ, не пов`язане з бездіяльністю державного виконавця.
На думку Департаменту ДВС, поза увагою апеляційного суду залишилось ненадання позивачем доказів завдання йому реальних збитків, а заявлена вимога про стягнення інфляційних втрат за своєю природою не є збитками. Сама по собі наявність судових рішень про скасування постанов державного виконавця не є доказами невиконання рішення суду у зв`язку з протиправними діями або бездіяльністю державного виконавця.
Позиція інших учасників справи
У серпні 2019 року ОСОБА_1 подала відзив на касаційну скаргу Департаменту ДВС, який не може бути врахований касаційним судом, оскільки в порушення частини п`ятої статті 178 ЦПК України до відзиву не надано документів, що підтверджують надіслання (надання) відзиву і доданих до нього доказів іншим учасникам справи.
Провадження у суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 26 квітня 2019 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою Департаменту ДВС, витребувано матеріали справи з суду першої інстанції та зупинено виконання постанови Київського апеляційного суду від 6 березня 2019 рокудо закінчення перегляду судових рішень в касаційному порядку.
Ухвалою Верховного Суду 5 липня 2019 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ДКСУ і ухвалою цього ж суду від 10 листопада 2022 року справу призначено до судового розгляду.
Встановлені судами першої і апеляційної інстанцій обставини справи
Судами попередніх інстанцій встановлено, що рішенням Суворовського районного суду м. Одеси від 3 жовтня 2007 року у справі № 2-5593/07 задоволено частково позов ОСОБА_1 до Другого відділу державної виконавчої служби районного управління юстиції у Суворовському районі м. Одеси, Головного Управління Державного казначейства України в Одеській області і Державного казначейства України про відшкодування майнової та моральної шкоди і стягнено з Державного казначейства України на користь ОСОБА_1 2 000 грн в рахунок відшкодування моральної шкоди.
Рішенням апеляційного суду Одеської області від 13 грудня 2007 року резолютивну частину цього судового рішення змінено. Стягнено з держави в особі Державного казначейства України за рахунок Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 2 000 грн в рахунок відшкодування моральної шкоди.
На виконання рішення апеляційного суду Одеської області від 13 грудня
2007 року у справі № 2-5593/07 Суворовським районним судом м. Одеси 24 січня 2008 року видано виконавчий лист.
Постановою старшого державного виконавця відділу примусового виконання рішень ДВС України від 19 березня 2008 року відкрито виконавче
провадження № 6692786.
Суди встановили, що протягом виконання рішення апеляційного суду Одеської області від 13 грудня 2007 року у справі № 2-5593/07 державні виконавці неодноразово виносили постанови про повернення виконавчого документа стягувачу, які в подальшому визнавались неправомірними у судовому порядку, виконавче провадження відновлювалось.
Ухвалою Суворовського районного суду м. Одеси від 20 вересня 2012 року, залишеною без змін ухвалою апеляційного суду Одеської області від 9 листопада 2012 року, у справі № 1527/11669/12 скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано неправомірними постанову та дії головного державного виконавця відділу примусового виконання рішень ДВС України, пов`язані з прийняттям постанови від 17 липня 2012 року про повернення стягувачу виконавчого документа (виконавчого листа) № 2-5593/07, виданого 24 січня 2008 року Суворовським районним судом м. Одеси.
Постановою головного державного виконавця відділу примусового виконання рішень ДВС України від 14 лютого 2013 року відновлено виконавче провадження з виконання виконавчого листа від 24 січня 2008 року № 2-5593/07.
Постановою головного державного виконавця відділу примусового виконання рішень ДВС України від 18 лютого 2013 року виконавчий документ повернено стягувачу на підставі пункту 9 частини першої статті 47 Закону України "Про виконавче провадження" (у редакції Закону, чинній на момент винесення постанови).
Суди встановили, що ухвалою Суворовського районного суду міста Одеси
від 21 серпня 2013 року у справі № 523/11257/13-ц скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано дії головного державного виконавця відділу примусового виконання рішень ДВС України, пов`язані з невжиттям заходів примусового виконання і прийняттям постанови 18 лютого 2013 року про повернення виконавчого документу, неправомірними, визнано вказану постанову незаконною. Зобов`язано головного державного виконавця відділу примусового виконання рішень ДВС України відновити виконавче провадження з виконання виконавчого листа № 2-5593/07.
У подальшому постановою головного державного виконавця відділу примусового виконання рішень ДВС України від 27 січня 2014 року виконавчий документ повернено стягувачу на підставі пункту 9 частини першої
статті 47 Закону України "Про виконавче провадження" (у редакції Закону, чинній на момент винесення постанови).
Ухвалою Суворовського районного суду м. Одеси від 11 червня 2014 року, залишеною без змін ухвалою апеляційного суду Одеської області від 10 липня 2014 року, у справі № 523/1956/14-ц скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано неправомірними дії головного державного виконавця відділу примусового виконання рішень ДВС України щодо винесення постанови про повернення виконавчого документа від 27 січня 2014 року. Визнано незаконною постанову від 27 січня 2014 року про повернення виконавчого документа стягувачу. Зобов`язано головного державного виконавця відділу примусового виконання рішень ДВС України відновити виконавче провадження з виконання виконавчого листа № 2-5593/07.
Постановою головного державного виконавця відділу примусового виконання рішень ДВС України від 19 вересня 2014 року відновлено виконавче провадження з виконання виконавчого листа від 24 січня 2008 року № 2-5593/07.
Позиція Верховного Суду, мотиви, з яких виходить суд, та застосовані норми права
8 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року
№ 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ".
Частиною другою розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
За таких обставин розгляд касаційної скарги ДКСУ на постанову Київського апеляційного суду від 6 березня 2019 року та касаційної скарги Департаменту ДВСна постанову Київського апеляційного суду від 6 березня 2019 року та ухвалу Київського апеляційного суду від 18 березня 2019 рокуздійснюється Верховним Судом у порядку та за правилами ЦПК України в редакції Закону
від 3 жовтня 2017 року № 2147?VIII, що діяла до 8 лютого 2020 року.
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України у редакції, чинній на час подання касаційної скарги, підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до статті 400 ЦПК України у тій же редакції під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Вивчивши матеріали цивільної справи та перевіривши доводи касаційних скарг і відзиву на касаційну скаргу Департамента ДВС, суд дійшов таких висновків.
Щодо вирішення позовних вимог про відшкодування майнової шкоди
Згідно зі статтею 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до статті 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.
Кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень (стаття 56 Конституції України).
Згідно зі статтею 22 ЦК України особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування.
Збитками є втрати, яких особа зазнала у зв`язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки).
Згідно зі статтею 1173 ЦК України шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів.
Відповідно до статті 1174 ЦК України шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю посадової або службової особи органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні нею своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цієї особи.