Постанова
Іменем України
23 листопада 2022 року
м. Київ
справа № 761/8565/20
провадження № 61-6942св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Крата В. І.,
суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О., Краснощокова Є. В. (суддя-доповідач), Русинчука М. М.,
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - Державна установа "Київський слідчий ізолятор",
розглянув у письмовому провадженні без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 16 листопада 2020 року у складі судді Пономаренко Н. В. та постанову Київського апеляційного суду від 23 березня 2021 року у складі колегії суддів: Писаної Т. О., Приходька К. П., Журби С. О.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог
У березні 2020 року позивач ОСОБА_1 звернулась до суду із позовом до Державної установи "Київський слідчий ізолятор" (далі - ДУ "Київський слідчий ізолятор") про визнання права користування житловим приміщенням, визнання наймачем та зобов`язати вчинити дії.
Позовні вимоги мотивовані тим, що 16 лютого 2005 року Київським слідчим ізолятором управління Державного департаменту з питань виконання покарань в м. Києві та Київській області (№ 13) видано ордер на жиле приміщення № 18 на ім`я ОСОБА_2 з сім`єю: дружина - ОСОБА_1, син - ОСОБА_3, які заселились у вказану кімнату гуртожитку.
ІНФОРМАЦІЯ_1 її чоловік ОСОБА_2 помер, а вона проживає у вказаній квартирі з моменту заселення і станом на день подання позову як його член сім`ї, здійснює плату за користування цим приміщенням та комунальних послуг.
У січні 2020 року вона зверталась до відповідача із заявою щодо укладення договору найму внаслідок смерті попереднього наймача, однак зазначений лист було проігноровано.
Просила суд:
визнати за нею право користування житловим приміщенням - кімнатою
АДРЕСА_1 ;
визнати позивача наймачем кімнати за вказаною адресою замість попереднього наймача, померлого ОСОБА_2 ;
зобов`язати відповідача укласти договір найму вказаного житлового приміщення з позивачем.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 16 листопада
2020 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від
23 березня 2021 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що частиною першою статті 106 ЖК УРСР встановлено, що повнолітній член сім`ї наймача вправі за згодою наймача та інших членів сім`ї, які проживають разом з ним, вимагати визнання його наймачем за раніше укладеним договором найму жилого приміщення замість попереднього наймача. Таке ж право у разі смерті наймача або втрати ним права на жиле приміщення належить будь-якому членові сім`ї наймача. Частина друга вказаної норми передбачає, що у разі відмови наймодавця у визнанні члена сім`ї наймачем за договором найму спір може бути вирішено в судовому порядку. Вказане узгоджується із викладеним у відповідній постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 04 лютого 2020 року у справі № 761/27875/16-ц.
З 1995 року (з часу прописки) і на час звернення до суду та розгляду справи, ОСОБА_1 зберігає за собою право на проживання і користування житлом за місцем своєї реєстрації: АДРЕСА_2 (а. с. 5). Крім того, за вказаною адресою за позивачем зареєстровано право власності на 1/2 частину вказаного нерухомого майна, про що нею було особисто повідомлено безпосередньо в судовому засіданні на відповідне питання суду.
Позивач посилається на ту обставину, що вона зверталась до відповідача із заявою про укладення (внесення змін) до договору найму в січні 2020 року (а. с. 9, 10). Разом із тим, письмової відповіді на вказане звернення матеріали справи не містять. Матеріали справи також не містять і доказів щодо взагалі наявності договору найму між ОСОБА_4 та відповідачем (як за його життя на час роботи у відповідача, так і після його звільнення в 2010 році до часу смерті в 2018 році).
Підставою надання у користування жилої площі у відомчому гуртожитку по АДРЕСА_3, є факт наявності трудових відносин з установою, договір найму житла, та лист-клопотання адміністрації установи. Жилу площу і ордер на житло ОСОБА_2 отримав як діючий співробітник установи (а. с. 16). Водночас наказом Державного департаменту України з питань виконання покарань 11 січня 2005 року № 4 (зареєстровано в Міністерстві юстиції України 31 січня 2005 року за № 118/10398) затверджено Порядок надання службових жилих приміщень і користування ними особами рядового і начальницького складу та працівниками Державної кримінально-виконавчої служби України. При цьому, вимогами пункту 3.3. вказаного положення передбачено, що до користування службовими жилими приміщеннями не застосовуються правила про бронювання жилого приміщення (статті 73-76 ЖК УРСР (5464-10), про обмін жилого приміщення (статті 79-83, 85 ЖК УРСР), у тому числі з наймачем іншого службового жилого приміщення, про зміну договору найму жилого приміщення (статті 103-106 ЖК УРСР).
Таким чином, зберігання ОСОБА_1 за собою весь час проживання в гуртожитку користування іншим житлом, в якому з 2005 року безперервно зареєстроване її інше місце проживання ( АДРЕСА_2 ), а також наявність у позивача права власності на Ѕ частину вказаного житла, з врахуванням того, що вказана кімната в гуртожитку надавалась для проживання ОСОБА_2 та його сім`ї тільки на час його роботи в установі - виключає визнання за позивачем право користування іншим, наразі вже спірним житловим приміщенням - кімнатою АДРЕСА_4, а також задоволення інших, похідних від наведеної вимог.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що суд першої інстанції правильно виходив зі встановлених обставин щодо зберігання ОСОБА_1 у період проживання в гуртожитку права користування іншим житлом у АДРЕСА_2, в якому з 2005 року безперервно зареєстроване її місце проживання, а також наявність у позивача права власності на Ѕ частину вказаного житла, з врахуванням того, що вказана кімната в гуртожитку надавалась для проживання ОСОБА_2 та його сім`ї тільки на час його роботи в установі.
Особливість права користування приміщенням у гуртожитку на підставі ордера полягає у тому, що воно надається у зв`язку з характером трудових відносин особи?? з володільцем такого житла, а тому особа, яка користується приміщенням у гуртожитку усвідомлює, що після припинення її правовідносин з роботодавцем вона зобов`язана звільнити надане ним житлове приміщення. Таким чином, право користування приміщенням у гуртожитку члена сім`ї (або колишнього члена сім`ї) є похідним від права особи, якій у встановленому законом порядку виданий був ордер для проживання на період його роботи в установі. Згідно виданого померлому чоловікові позивача ордера йому та членам його сім`ї було надано спірне приміщення не як постійне місце проживання, а як гуртожиток, про що зазначено у самому ордері, у заяві позивача до начальника Державної установи "Київський слідчий ізолятор" (а. с. 9), відповіді указаної установи адвокату Сабєтову Д. В. (а. с. 16). Обставини щодо отримання для проживання кімнати у гуртожитку сторонами визнано та не спростовано.
Судом також встановлено, що позивачка не була зареєстрована у спірному приміщенні, а була зареєстрована за іншою адресою АДРЕСА_2 . Позивач не заперечуючи факт реєстрації у вказаній квартирі. На підтвердження фактичного місця проживання у спірному жилому приміщенні та непроживання у квартирі, в якій зареєстроване місце проживання позивачки, надані акти від 16 січня, 19 березня та 17 липня 2020 року та копії квитанцій до прибуткових касових ордерів про оплату квартплати за періоди: 2019, 2018, 2017 та 2014 року (а. с.13-14). Однак указані докази підтверджують лише фактичне проживання позивача у спірному приміщенні, яке надавалось для тимчасового проживання її чоловікові на період його роботи в установі відповідача, та не доводять неможливості використання нею для проживання квартири, у якій зареєстроване її місце проживання.
Доводи апеляційної скарги щодо безпідставної відмови зі сторони відповідача визнати за нею право користування спірним приміщенням не знайшли свого підтвердження, оскільки спірне приміщення видавалось не для постійного, а для тимчасового використання її чоловікові на період його роботи в установі відповідача. Оскільки період роботи її чоловіка закінчився у зв`язку з виходом на пенсію мало бути припинене і його право користування цим приміщенням.
Однак, 4 вересня 2008 року був прийнятий Закону України "Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків". Чоловік позивачки набувши тимчасове право користування на спірне приміщення продовжував проживати в ньому в силу указаної норми Закону, оскільки доказів наявності у нього власного житла встановлено не було. А оскільки позивачка має у власності житло, тому сфера дії указаного Закону не може бути на неї поширена.
З урахуванням наведених обставин не можна також погодитись із доводами апеляційної скарги щодо позбавлення її соціального захисту, передбаченого пунктами 6-9 статті 6 Закону України "Про статус ветеранів військової служби, ветеранів органів внутрішніх справ, ветеранів Національної поліції і деяких інших осіб та їх соціальний захист", якими передбачено першочергове забезпечення житлом осіб, які потребують поліпшення житлових умов та право на безоплатне отримання у власність займаного ними та членами їх сімей житла незалежно від розміру його загальної площі в будинках державного житлового фонду, оскільки позивачка має у власності постійне житло.
Докази та обставини, які підтверджують, що позивач має достатні та триваючі зв`язки у розумінні статті 8 Конвенції не з належним на праві власності їй та її синові по 1/2 частині постійним житлом, а зі спірним приміщенням у гуртожитку, матеріали справи не містять, як і не містять доказів які перешкоджають їй використовувати для проживання належне їй на праві власності майно.
Як убачається із протоколу судового засідання від 12 серпня 2020 року судом було постановлено ухвалу про відмову у прийнятті відзиву на позов з підстав пропуску строку для подання відзиву та ненадання доказів направлення відзиву іншій стороні. Наслідком відмови у прийнятті відзиву є повернення її заявникові. В той же час, у матеріалах справи наявний відзив на позов від 10 серпня
2020 року №16/17194, тому підстави не враховувати його як письмові пояснення сторони, у яких висловлено ставлення до позову, відсутні. Так, відповідач у письмових поясненнях звертав увагу суду на ту обставину, що позивачка окрім спірного приміщення має право користування в іншій квартирі за іншою адресою АДРЕСА_2, частина якої належить їй на праві власності. Також посилався на ту обставину, що можливість вирішення питання щодо продовження права користування позивачки на спірне приміщення в гуртожитку залежить від встановлення її умов проживання у належній їй квартирі, зокрема щодо площі, та просили документально підтвердити обставини, які унеможливлюють проживання позивача у належній їй на праві власності квартирі. Однак позивачем такі докази надані не були.
З урахуванням наведеного суд дійшов висновку про недоведеність підстав для задоволення позовних вимог.
Аргументи учасників справи
У квітні 2021 року ОСОБА_1 звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просила судові рішення і ухвалити нове судове рішення, яким позов задовольнити. Зазначити в резолютивній частині рішення: Позивач: ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_2 - адреса проживання: АДРЕСА_5, РНОКПП: НОМЕР_1 ; Відповідач: Державна установа "Київський слідчий ізолятор" - 04050, м. Київ, вул. Дегтярівська, 13, ЄДРПОУ 08563694. Вирішити питання судових витрат.
Касаційну скаргу мотивовано тим, що в постанові Верховного Суду від
12 лютого 2020 року у справі № 346/3395/17-ц вказано: "...приміщення в будинках державного і громадського житлового фонду вважаються службовими з часу винесення рішення виконавчим комітетом районної, міської, районної в місті Ради про включення їх до числа службових. За відсутності такого окремого рішення підстави для висновку про те, що спірне жиле приміщення є службовим, відсутні".
Вчергове спростовує факт належності приміщення до числа службових й те, що вказаний ордер не містить запису "службове приміщення", що свідчить про невідповідність його форми вимогам Додатку № 2 до Положення про порядок надання службових жилих приміщень і користування ними в УРСР (затв. постановою "Про службові жилі приміщення" Ради міністрів УРСР від 04 лютого 1988 року № 37).
Отже, неповно з`ясовано обставини чи має відповідний ордер характер саме "спеціального ордера для зайняття службового приміщення". Відповідно, докази не можуть ґрунтуватись на припущеннях, а обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (допустимим доказом в даному випадку є рішення органу місцевого самоврядування або його виконавчого комітету).
Отже, судом встановлено обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів.
Апеляційним судом факту визнання приміщення службовим уваги не надано, в мотивувальній частині посилань на ці обставини не зроблено. Таким чином, рішення суду першої інстанції в частині допущених порушень не змінено, проте й мотиви для відмови судом апеляційної інстанції сформовано інші.
Суди не дослідили наявні у матеріалах справи докази, водночас сформувавши висновки про їх відсутність в матеріалах справи, а саме: довідку від 08 серпня 2018 року № 6 ДУ "Київський слідчий ізолятор", де міститься запис: " ОСОБА_1 дійсно проживала зі своїм покійним чоловіком за адресою:
АДРЕСА_6 у період з 01.07.2005 (дата заселення) по 29.07.2018 (дата смерті)" (дод. 7); акти про встановлення факту проживання від 16 січня 2020 року, від 19 березня 2020 року та від 17 липня 2020 року, в яких закріплено покази мешканців сусідніх приміщень будинку на АДРЕСА_3 щодо постійного проживання позивача у спірному приміщенні з 2005 року (дод.8-10); квитанції по сплату квартплати на утримання жилого приміщення, які за вибірковий період долучено до матеріалів справи (дод. 16) (вказані документи підтверджують факт наявності достатніх та триваючих зв`язків позивача зі спірним приміщенням. В абз. 70 постанови зазначено, що матеріали таких доказів не містять); клопотання від 04 вересня 2018 № 07, адресоване відповідачем Відділу реєстрації Шевченківської РДА, з проханням зареєструвати ОСОБА_1 в спірному приміщенні (дод. 13) (є підтвердженням визнання відповідачем певного обсягу прав позивача на житло); заяву про реєстрацію місця проживання від 12 березня 2020 року з відміткою від 13 березня 2020 року (на звороті) Відділу реєстрації Шевченківської РДА: "відмовити, оскільки підставою реєстрації є наявність договору найму" та заяву про зняття з реєстрації від 12 березня 2020 року з відміткою від 13 березня 2020 року (на звороті) Відділу реєстрації Шевченківської РДА: "відмовити у знятті у зв`язку з відмовою у реєстрації" (дод. 14, 15); акт ЖЕД-905 від 21.01.2020 щодо підтвердження факту непроживання гр. ОСОБА_1 за адресою: АДРЕСА_2 (дод. 11).
Вказані документи підтверджують факт вимушеного збереження позивачем реєстрації місця проживання за іншою адресою через ухилення відповідача від укладення договору найму.
Не можна погодитись із застосуванням судом до цих правовідносин наступного висновку: "Не може бути визнано право користування жилим приміщенням за особою, яка зберігає постійне місце проживання в іншому жилому приміщенні", адже підставою позову стали саме обставини щодо невизнання раніше набутого права користування жилим приміщенням з боку відповідача (тобто, позов полягає в захисті існуючого цивільного права згідно ст. 15 ЦК). Подібні ж до сформованих судом висновків мають місце у спорах про набуття нового права користування (напр. при встановленні фактів законності вселення до житла). Тобто, позивач вже набула право користування спірним жилим приміщенням (у 2005 році на підставі ордера) і вимог в забезпеченні позивача житлом в цій справі не ставиться.
Пред`явлена ж вимога до суду полягає виключно у захисті існуючого цивільного права від невизнання його з боку третіх осіб, тобто наймачем жилого приміщення після смерті чоловіка. Отже, в юридичному значенні "визнання судом права користування" може нести в собі два різних розуміння, а саме наділення правом користування або підтвердження існуючого права користування.
За адресою, вказаною судом, позивач не проживає, що закріплено в акті ЖЕД-905 від 21 січня 2020 року, засвідченому підписами мешканців цього будинку (дод. 11). Позивач має постійне та безперервне місце проживання у спірному приміщенні, що підтверджується показами мешканців сусідніх кімнат будівлі на АДРЕСА_3, закріпленими в актах про встановлення факту проживання (дод. 8-10).
Судом використано як підставу для відмови - факт реєстрації місця проживання позивача за іншою адресою. Натомість складовою предмету позову і є саме ухилення відповідача від сприяння у реєстрації позивача. Тобто, позивач вимушено має реєстрацію за іншою адресою, ніж та, де вона фактично проживає. ОСОБА_1 не мала змоги зареєструватись в спірному помешканні через відсутність договору найму.
Згідно абз. 2, п. 15 Постанови Пленум Верховного суду України від 01 листопада 1996 року № 9 "Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя" наявність чи відсутність прописки (реєстрації) сама по собі не може бути підставою для визнання права користування жилим приміщенням за особою, яка там проживала чи вселилась туди як член сім`ї наймача приміщення, або ж для відмови їй у цьому. Відповідно, відсутність зареєстрованого місця проживання у спірній кімнаті не може бути підставою для відмови, зокрема для особи, яка в ньому вже проживає.
Судом зроблено висновок про відсутність в матеріалах справи доказів про наявність достатніх та триваючих зав`язків позивача зі спірним приміщенням. Натомість, не надано належної оцінки наявним у справі доказам, які дають повне розуміння факту постійного проживання та наявності достатніх і триваючих зав`язків ОСОБА_1 зі спірним приміщенням. Більш того, ряд документів виготовлено безпосередньо відповідачем та зміст їх не заперечується.
Судом зроблено висновок, що спірне жиле приміщення є гуртожитком, функціональне призначення яких полягає у забезпеченні (виключно) тимчасовим житлом. В той же час, визначення необхідних термінів містить стаття 1 Закону України "Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків", застосованого судом до цих правовідносин: 4) жила кімната у гуртожитку - окреме жиле приміщення у гуртожитку, призначене та придатне для постійного проживання у ньому; б) жилі приміщення у гуртожитку - приміщення у гуртожитку (жилі кімнати, жилі блоки чи жилі секції), призначені та придатні відповідно до вимог законодавства до житла, призначеного для постійного проживання у ньому. Отже, судом не враховано норми Закону України "Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків" при формуванні фундаментальних по справі висновків, а саме: щодо належності спірного приміщення до тимчасового житла. Зокрема, після закріплення в законодавстві поняття "жилі приміщення у гуртожитку", подібне трактування норм ЖК УРСР є сумнівним.
Протокольною ухвалою Шевченківського районного суду від 12 серпня
2020 року відмовлено у прийнятті відзиву відповідача внаслідок порушення строку для його подання та не направлення документа стороні. Всупереч відмови у його прийнятті, документ підкріплено до матеріалів справи й взято судом до уваги при формуванні мотивів для відмови у позові. Як наслідок позивача позбавлено права у надані відповіді на відзив для спростування викладеної позиції.
Протокольною ухвалою від 12 серпня 2020 року судом не взято до уваги докази № 1-3, мотивуючи своє рішення відсутністю доказів направлення їх стороні. Проте, на адресу відповідача було направлено в одному листі ряд доказів, про що свідчить квитанція ПН 215600426655 від 11 серпня 2020 року. В той же час зазначені докази є підтвердженням вимушеного збереження позивачем реєстрації місця проживання в іншому приміщенні та ухилення відповідача від укладення договору найму. Про зазначені обставини суду чітко повідомлено, що підтверджується записом № 19 протоколу від 12 серпня 2020 року. Одним із завдань підготовчого провадження є саме збирання доказів - натомість у прийнятті даних документів судом відмовлено.
Отже, суд необґрунтовано відхилив клопотання про долучення доказів, які мають суттєве значення для правильного вирішення справи. Надані докази до матеріалів справи долучено, але до уваги не взято. Натомість, як підставу для відмови використано саме наявність реєстрації позивача за іншою адресою.
Судом з власної ініціативи зібрано ряд доказів щодо предмету спору, на підставі чого ухвалено рішення на користь відповідача (щодо права власності на інше житло), що є порушенням принципу змагальності сторін.
Межі та підстави касаційного перегляду, рух справи
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
УхвалоюВерховного Суду від 11 травня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі.
В ухвалі зазначено, щонаведені у касаційній скарзі доводи містять підстави передбачені пунктом 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження (суд першої та апеляційної інстанції порушив норми процесуального права та застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 12 лютого 2020 року у справі № 346/3395/17-ц).
Ухвалою Верховного Суду від 19 жовтня 2022 року справу призначено до судового розгляду.
Фактичні обставини справи
Суди встановили, що 16 лютого 2005 року Київським слідчим ізолятором управління Державного департаменту з питань виконання покарань в м. Києві та Київській області видано ордер на жиле приміщення № 18 на ім`я ОСОБА_2 з сім`єю: дружина - ОСОБА_1, син - ОСОБА_3 на право зайняття жилого приміщення жилою площею 16,5 кв. м, яке надається в гуртожитку за адресою: АДРЕСА_6 .
Ордер виданий на підставі рішення кадрової комісії Київського слідчого ізолятора управління Державного департаменту України в м. Києві та Київської області (13) від 16 лютого 2005 року протокол № 2, та надає право займати жиле приміщення робітниками, службовцями та іншими громадянами тільки в період роботи в установі.
Чоловік позивача - ОСОБА_2 був співробітником Київського слідчого ізолятора управління Державного департаменту України в м. Києві та Київської області (13), який в подальшому був звільнений у зв`язку із виходом на пенсію.
ОСОБА_1 у трудових відносинах із відповідачем не перебувала, була дружиною ОСОБА_2 і вселилась до кімнати в гуртожитку як член його сім`ї.
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_2 помер.
ОСОБА_1 у 2005 році реєструвала своє місце проживання у спірному приміщенні. З 1995 року (з часу реєстрації) і на час звернення до суду та розгляду справи, місце проживання ОСОБА_1 зареєстроване за адресою: АДРЕСА_2 .
Згідно протоколу судового засідання від 16 листопада 2020 року позивач підтвердила, що право власності на квартиру АДРЕСА_7 належить на праві власності їй та її сину по 1/2 частині. Не заперечувала указану обставину позивач і в суді апеляційної інстанції. Позивач надавала суду пояснення про те, що указана квартира має житлову площу всього 12 кв. м та що у вказаній квартирі також зареєстровані і проживають ще три особи.
Згідно протоколу судового засідання від 12 серпня 2020 року судом постановлено ухвалу про відмову у прийнятті відзиву на позов з підстав пропуску строку для подання відзиву та ненадання доказів направлення відзиву іншій стороні. У матеріалах справи наявний відзив на позов від 10 серпня
2020 року № 16/17194.
Позиція Верховного Суду
Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦКУкраїни).
Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково.Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.
Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках (абзац 12 частини другої статті 16 ЦК України).
Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (частина перша та друга статті 5 ЦПК України).
Цивільні права/інтереси захищаються у спосіб, який передбачений законом або договором, та є ефективним для захисту конкретного порушеного або оспорюваного права/інтересу позивача. Якщо закон або договір не визначають такого ефективного способу захисту, суд відповідно до викладеної в позові вимоги позивача може визначити у рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. При розгляді справи суд має з`ясувати: чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права/інтересу позивача; чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права/інтересу у спірних правовідносинах. Якщо суд зробить висновок, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права/інтересу позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню. Однак, якщо обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором, проте є ефективним та не суперечить закону, а закон або договір у свою чергу не визначають іншого ефективного способу захисту, то порушене право/інтерес позивача підлягає захисту обраним ним способом.