Постанова
Іменем України
21 листопада 2022 року
м. Київ
справа № 757/35987/20-ц
провадження № 61-1659св22
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
Петрова Є. В. (суддя-доповідач), Грушицького А. І., Литвиненко І. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - Акціонерне товариство комерційний банк "ПриватБанк",
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Київського апеляційного суду від 26 жовтня 2021 року у складі колегії суддів: Рейнарт І. М., Кирилюк Г. М., Семенюк Т. А., у справі за позовом ОСОБА_1 до Акціонерного товариства комерційний банк "ПриватБанк" про відшкодування майнової та моральної шкоди,
ВСТАНОВИВ:
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У серпні 2020 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом про стягнення із Акціонерного товариства комерційний банк "ПриватБанк" (далі - АТ КБ "ПриватБанк") реальних збитків у розмірі 77 682,00 грн, упущеної вигоди у розмірі 28 193,66 євро та моральної шкоди у розмірі 24 200,00 євро.
В обґрунтування позовних вимог ОСОБА_1 зазначала, що 23 грудня 2016 року уклала із відповідачем договір № SАМDNWFD0071426925701 "Вклад "Субординований" на 5 років", предметом якого було розміщення коштів на депозитному вкладі строком на 5 років у іноземній валюті в розмірі 242 000,00 євро за ставкою 8 % річних зі строком повернення депозиту 23 грудня 2021 року, та внесла на відкритий відповідачем за договором вкладний рахунок відповідну суму коштів у іноземній валюті.
Позивач посилалася на те, що 27 червня 2020 року на її адресу надійшов рекомендований лист № 4930012023032 від АТ КБ "ПриватБанк"із повідомленням про розірвання договору і закриття рахунку від 18 червня 2020 року № 20.1.0.0.0/7-20200618/1494 з посиланням на статті 10, 11 Закону України "Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення", а також статтю 64 Закону України "Про банки і банківську діяльність" у зв`язку із прийняттям банком рішення про встановлення їй неприйнятно високого рівня ризику.
ОСОБА_1 стверджувала, що неправомірно розірвавши договір банківського вкладу за 533 дні до дати закінчення договору в односторонньому порядку, відповідач завдав їй збитків у розмірі 28 193,66 євро у вигляді упущеної вигоди - неотриманих відсотків за 533 дні.
03 липня 2020 року вона звернулася до відповідача із заявою про виплату готівкою грошових коштів, що знаходилися на її рахунках, однак станом на день складання позову відповіді на вказану заяву не отримала, а 08 липня 2020 року відповідач без її згоди здійснив продаж валютних коштів, що були розміщені на її депозитному вкладі за курсом НБУ - 30,409 грн за 1 євро та перерахував на її поточний рахунок у АТ "Райффайзен Банк Аваль" грошові кошти у гривневому еквіваленті у розмірі 7 358 978,00 грн.
Позивач стверджувала, що при здійсненні нею операції з купівлі валюти у розмірі, що дорівнює сумі депозитного вкладу у АТ "Райффайзен Банк Аваль", вона була змушена сплатити за купівлю 242 000,00 євро гривневий еквівалент у розмірі 7 436 660,00 грн (курс 30,73 грн з 1 євро), у зв`язку із чим при конвертації гривні у євро зазнала втрат на курсі валют у розмірі 77 682,00 грн.
Позивач посилалася на те, що протиправною поведінкою відповідача їй було спричинено моральну шкоду, яка полягала у нервових розладах та душевних стражданнях, порушенні звичного укладу життя. Моральну шкоду від протиправної поведінки відповідача позивач оцінила у 24 200,00 євро, що становить 10 % від коштів, внесених нею на депозитний рахунок банку.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Печерського районного суду міста Києва від 09 березня 2021 року позов задоволено частково. Стягнено із АТ КБ "ПриватБанк" на користь ОСОБА_1 28 196,66 євро збитків (упущеної вигоди), 77 682,00 грн реальних збитків, 3 000,00 грн компенсації завданої моральної шкоди, здійснено розподіл судових витрат.
Рішення суду мотивовано тим, що банком не було надано доказів дотримання процедури встановлення позивачу неприйнятно високого рівня ризику, здійснення позивачем незаконних фінансових операцій, які можуть бути пов`язані з легалізацією (відмиванням) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансування тероризму чи фінансуванням розповсюдження зброї масового знищення. Суд вважав, що банк не мав правових підстав для дострокового розірвання в односторонньому порядку укладеного із позивачем депозитного договору.
Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції
Постановою Київського апеляційного суду від 26 жовтня 2021 року задоволено апеляційну скаргу АТ КБ "ПриватБанк". Рішення Печерського районного суду міста Києва від 09 березня 2021 року скасовано, ухвалено нове рішення про відмову у задоволенні позову.
Постанова суду мотивована тим, що банк мав право на односторонню відмову від договору, укладеного з позивачем, та дотримався процедури повідомлення позивача про необхідність надання документів та про наслідки ненадання таких документів, які передбачені Законом.
При цьому позивач не заявляла до банку позовних вимог про визнання неправомірним рішення про встановлення їй неприйнятно високого рівня ризику, а також не було заявлено у цій справі вимоги про визнання недійсною односторонньої відмови банку від договору банківського вкладу.
Крім того, позивач не надала суду доказів направлення банку заяви
від 03 липня 2020 року про виплату їй готівкою грошових коштів, які знаходилися на її рахунках у банку. Надана суду першої інстанції копія заяви ОСОБА_1 від 03 липня 2020 року не містить відмітки банку про отримання заяви. Під час судового розгляду представник відповідача заперечував отримання банком вказаної заяви.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог про стягнення з відповідача шкоди у сумі 77 682,00 грн, завданої неправомірним перерахуванням відповідачем на рахунок позивача у АТ "Райффайзен Банк Аваль" грошових коштів у національній валюті України, суд апеляційної інстанції виходив із того, що оскільки у заяві від 06 липня 2020 року міститься примітка про те, що у разі необхідності здійснення за рахунками фінансових операцій з обміну іноземної валюти в національну валюту України (гривню) клієнт не заперечує проти проведення банком таких операцій за офіційним курсом Національного банку України на дату проведення фінансової операції. Тому, перераховуючи грошові кошти на рахунок ОСОБА_1 у АТ "Райффайзен Банк Аваль", зазначений нею у заяві від 06 липня 2020 року, відповідач правомірно провів обмінну операцію іноземної валюти у національну валюту України.
Також суд апеляційної інстанції зазначив, що під час судового розгляду справи не було встановлено, що дії відповідача були неправомірними, грошові кошти перераховані на рахунок позивача, відкритий у АТ "Райффайзен Банк Аваль", і позивачем не надано доказів, що договір, який нею укладений із вказаним банком, не передбачає виплату процентів або розмір процентів є меншим, ніж був передбачений у розірваному договорі, тому суд дійшов висновку про те, що вимоги про стягнення з відповідача упущеної вигоди у розмірі 28 193,66 євро задоволенню не підлягають.
Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги
У січні 2022 року ОСОБА_1 звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою на постанову суду апеляційної інстанції, у якій просить скасувати вказану постанову, а рішення суду першої інстанції залишити без змін.
Підставами касаційного оскарження судового рішення заявник зазначає пункти 1, 3, 4 частини другої статті 389 ЦПК України.
На думку скаржника, апеляційний суд дійшов помилкового висновку про право відповідача на односторонню відмову від договору з причини ненадання позивачем документів, оскільки договір було достроково розірвано з позивачем із інших підстав, а саме: у зв`язку із прийняттям відповідачем рішення про встановлення позивачу неприйнятно високого рівня ризику, що підтверджується повідомленням від 18 червня 2020 року.
Скаржник зазначала, що у постанові суду апеляційної інстанції йдеться про правомірність відмови відповідача від договору без зазначення конкретних правових підстав та з посиланням на відсутність вимоги про визнання неправомірним рішення про встановлення позивачу неприйнятно високого рівня ризику та не заявлення вимоги про визнання недійсною односторонню відмову банку від договору.
Однак письмовими поясненнями відповідача від 22 вересня 2021 року підтверджується, що позивачем подано до суду позовну заяву із вимогою про визнання одностороннього правочину про розірвання договорів із позивачем недійсними (справа № 757/57488/20-ц). Судове рішення у вказаній справі не набрало законної сили, про що позивач повідомив суд апеляційної інстанції.
Щодо відсутності вимоги про визнання неправомірним рішення про встановлення позивачу неприйнятно високого рівня ризику позивач у судовому засіданні повідомляв, що Верховний Суд у постанові
від 25 квітня 2019 року у справі № 910/1555/18 вказав, що вимога позивача про скасування через протиправність рішення відповідача щодо віднесення позивача до категорії з високим ризиком не є ефективним способом відновлення порушеного права позивача і не є правильно обраним способом захисту прав.
Одностороння відмова від договору може бути лише у випадках, передбачених законом або договором, і повинна бути обґрунтованою та ґрунтуватися на законі або договорі.
Суд апеляційної інстанції на підставі недопустимих доказів, поданих у суді апеляційної інстанції, не спростувавши встановлені судом першої інстанції обставини, дійшов протиправного висновку про право банку на односторонню відмову від договору.
Також суд апеляційної інстанції не спростував встановлені судом першої інстанції обставини щодо відсутності доказів дотримання процедури встановлення позивачу неприйнятно високого рівня ризику, здійснення позивачем незаконних фінансових операцій, які можуть бути пов`язані з легалізацією (відмиванням) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванням тероризму чи фінансуванням розповсюдження зброї масового знищення.
Право банку відмовитися від договірних відносин шляхом розірвання договору банківського рахунка з підстав встановлення клієнту неприйнятно високого ризику за результатами оцінки чи переоцінки ризику не є абсолютним, а умовним, таким, що залежить від настання певних визначених законом обставин, тобто лише за умови встановлення клієнту неприйнятно високого ризику внаслідок проведення внутрішньої перевірки. Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду
від 16 жовтня 2018 року у справі № 910/21320/17, від 29 квітня 2020 року у справі № 910/3245/19.
Суд апеляційної інстанції не зазначив у оскаржуваній постанові належні докази, що підтверджують існування правових підстав для встановлення позивачу неприйнятно високого ризику, а лише обмежився посиланням на докази, що були додані до суду апеляційної інстанції (запит від 28 квітня 2020 року та реєстр відправки рекомендованих листів).
У постанові Верховного Суду від 09 жовтня 2019 року у справі
№ 761/28762/18 зазначено, що за відсутності обставин, які б свідчили про те, що банком при встановлені позивачу неприйнятно високого рівня ризику було дотримано процедури, встановлені законодавством та/або внутрішніми документами банку, що підтверджується відповідними доказами, розірвання договорів є неправомірним.
За змістом положень статті 64 Закону України "Про банки і банківську діяльність", статті 10 Закону України "Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення" (у редакції, чинній до 28 квітня 2021 року) банк наділений правом в односторонньому порядку відмовитися від ділових відносин з клієнтом у разі встановлення йому неприйнятно високого ризику за результатами оцінки чи переоцінки ризику (пункт 30 постанови Верховного Суду від 19 липня 2021 року у справі № 910/13595/20).
Разом з тим право банку як суб`єкта первинного фінансового моніторингу відмовитися від договірних відносин шляхом розірвання договорів з вказаних підстав не може бути необмеженим, у зв`язку із чим необхідним є дослідження підстав та обґрунтованості встановлення клієнту відповідної категорії ризику, виходячи з обставин кожної конкретної справи.
Наведене відповідає висновкам, викладеним у постановах Верховного Суду від 05 березня 2020 року у справі № 910/7161/19, від 25 квітня 2019 року у справі № 910/1555/18, від 16 жовтня 2018 року у справі № 910/21320/17 та від 29 квітня 2020 року у справі № 910/3245/19.
Порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права полягає у тому, що в оскаржуваній постанові суд вказав на встановлений факт щодо направлення позивачу запиту від 28 квітня 2020 року, про що було зазначено у рішенні суду у справі № 757/35265/20, та посилаючись на частину першу статті 18 ЦПК України та на той самий склад суду, що і в цій справі, дійшов висновку про відсутність підстав це не враховувати.
На думку касатора, суд апеляційної інстанції на підставі частини сьомої статті 82 ЦПК України повинен був перевірити та надати правову оцінку факту направлення та вручення позивачу листа-запиту від 28 квітня 2020 року, оскільки правова оцінка, надана судом певному факту при розгляді іншої справи, не є обов`язковою для суду. Аналогічні висновки вказані у постановах Верховного Суду від 28 липня 2020 року у справі
№ 904/2104/19 та від 18 червня 2020 року у справі № 909/965/16.
Аргументи інших учасників справи
У відзиві на касаційну скаргу АТ КБ "ПриватБанк" через свого представника просило відмовити у задоволенні касаційної скарги, постанову суду апеляційної інстанції залишити без змін.
Рух касаційної скарги в суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 14 лютого 2022 року відкрито касаційне провадження та витребувано цивільну справу № 757/35987/20-ц із Печерського районного суду міста Києва. У жовтні 2022 року справа № 757/35987/20-ц надійшла до Верховного Суду.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Суд встановив, що 23 грудня 2016 року між ОСОБА_1 та ПАТ КБ "ПриватБанк" укладений договір № SAMDNWFD0071426925701 "Вклад "Субординарний" на 5 років", за умовами якого ОСОБА_1 передає банку кошти для розміщення на депозитному вкладі у розмірі 242 000,00 євро на строк до 23 грудня 2021 року включно, а банк нараховує проценти на суму вкладу у розмірі 8 % річних з дня наступного за днем надходження коштів до банку за кожний календарний день, крім дня, коли вклад повертається. Пунктом 20 договору визначено, що дострокове повернення вкладу не передбачено.
Листом від 18 червня 2020 року відповідач повідомив позивача про рішення банку, яким встановлений їй неприйнятно високий рівень ризику відповідно до вимог статті 64 Закону України "Про банки і банківську діяльність" та статті 10 Закону України "Про запобігання і протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення", внаслідок чого будуть розірвані укладені договори та закриті поточні рахунки.
Також повідомлялося, що для перерахування залишку коштів на рахунок, відкритий в іншому банку, у строк 30 днів від дня надсилання цього повідомлення, ОСОБА_1 необхідно звернутися до будь-якого відділення банку, маючи при собі паспорт громадянина України або інший документ, що посвідчує особу; документ, що містить реєстраційний номер облікової картки платника податків України, та заяву про перерахування залишків коштів, зразок якої додавався до листа.
06 липня 2020 року ОСОБА_1 подала до банку заяву про перерахування залишків коштів в інший банк, якою позивач просила перерахувати залишки коштів на її рахунок, відкритий в АТ "Райффайзен Банк Аваль". В цій заяві міститься примітка про те, що в разі необхідності здійснення за рахунками фінансових операцій із обміну іноземної валюти в національну валюту України (гривню) клієнт не заперечує проти проведення банком таких операцій за офіційним курсом Національного банку України на дату проведення фінансової операції.
Позивач стверджувала, що відповідач перерахував на її рахунок у АТ "Райффайзен Банк Аваль" 7 358 978,00 грн, що не заперечував відповідач під час судового розгляду.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Частиною першою статті 400 ЦПК України встановлено, що, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Вивчивши матеріали цивільної справи, зміст оскаржуваного судового рішення, обговоривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення з огляду на таке.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Положеннями частини першої статті 4 ЦПК України визначено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.
Статтею 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Відповідно до статті 629 ЦК України договір є обов`язковим для виконання сторонами.
Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
У разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов`язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (стаття 611 ЦК України).
Порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання) (стаття 610 ЦК України).
За змістом пункту 1 частини другої статті 6 Закону України від 06 грудня