Постанова
Іменем України
18 листопада 2022 року
м. Київ
справа № 603/576/17
провадження № 61-6619св22
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
Литвиненко І. В. (суддя-доповідач), Грушицького А. І., Петрова Є. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - ОСОБА_2,
розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на постанову Тернопільського апеляційного суду від 18 травня 2022 року у складі колегії суддів: Міщія О. Я., Гірського Б. О. та Костіва О. З. у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя,
ВСТАНОВИВ:
ОПИСОВА ЧАСТИНА
Короткий зміст позовних вимог
У вересні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2, в якому просив визнати за ним право власності на 1/2 частину житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами, що знаходиться на АДРЕСА_1 та визнати за ОСОБА_2 право власності на 1/2 частину житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами, що знаходиться на АДРЕСА_1 .
Свої позовні вимоги обґрунтовував тим, що 28 жовтня 2004 року він із відповідачем уклали шлюб, який зареєстрували у Відділі реєстрації актів цивільного стану Богородчанського районного управління юстиції Івано-Франківської області.
Дітей від шлюбу у сторін немає.
30 жовтня 2013 року рішенням Богородчанського районного суду Івано-Франківської області шлюб між ним та відповідачем розірвано.
Під час перебування у шлюбі з відповідачем вони за 244 589 грн придбали житловий будинок, який розташований за адресою: АДРЕСА_1 .
Вказував про те, що пропонував відповідачу добровільно за взаємною згодою зробити розподіл належного їм на праві спільної сумісної власності житлового будинку з господарськими будівлями, але відповідач відмовилась.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Монастириський районний суд Тернопільської області рішенням від 23 серпня 2019 року у складі судді Іванчука В. М. у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовив.
Відмовляючи в задоволенні позовних вимог суд першої інстанції виходив з того, що спірний житловий будинок придбано за особисті кошти відповідача, а тому він не може бути спільною сумісною власністю подружжя.
Постановою Тернопільського апеляційного суду від 10 березня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_3, який діє в інтересах ОСОБА_1, задоволено частково.
Рішення Монастириського районного суду Тернопільської області від 23 серпня 2019 року змінено, виключено з мотивувальної частини рішення підставу для відмови у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя за безпідставністю позовних вимог.
В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін.
Судове рішення мотивоване тим, що спірне майно, а саме: житловий будинок, який знаходиться на АДРЕСА_1, сторонами було придбано за час перебування у шлюбі, а тому воно є спільною сумісною власністю подружжя, де частки чоловіка та дружини є рівними.
Також апеляційний суд дійшов висновку про пропуск позивачем строку звернення до суду з цим позовом, оскільки про порушене право він дізнався 02 жовтня 2013 року, що встановлено з тексту вироку Монастириського районного суду Тернопільської області від 02 жовтня 2013 року у справі № 603/718/13-к, проте з цим позовом до суду звернувся лише у вересні 2017 року.
Верховний Суд постановою від 14 квітня 2021 року касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнив частково. Рішення Монастириського районного суду від 23 серпня 2019 року та постанову Тернопільського апеляційного суду від 10 березня 2020 року скасував. Справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя направив на новий розгляд до суду першої інстанції.
Касаційний суд вказував на те, що розглядаючи цей спір як суд першої інстанції, так і апеляційний суд не встановили з якого саме часу позивач не проживав у спірному житловому будинку, оскільки заперечуючи проти позову ОСОБА_2 вказувала про те, що позивач не проживає у зазначеному будинку одразу після розірвання шлюбу, тобто з 2013 року, а згідно з довідками Лядської сільської ради Монастириського району Тернопільської області від 30 березня 2015 року № 127 та від 13 липня 2016 року № 195 ОСОБА_1 станом на дату видачі цих довідок проживав на АДРЕСА_1 .
Монастириський районний суд Тернопільської області рішенням від 21 жовтня 2021 року у складі судді Гудкової Ю. Г. у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовив.
Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову місцевий суд виходив з того, що хоча спірне майно і є спільним майном подружжя, проте позивач звернувся до суду із пропуском позовної давності, що є підставою для відмови у задоволенні позову.
Тернопільський апеляційний суд постановою від 18 травня 2022 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнив. Рішення Монастириського районного суду Тернопільської області від 21 жовтня 2021 року скасував. Постановив нове судове рішення, яким позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя задовольнив.
В порядку поділу майна подружжя визнав за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину житлового будинку з надвірними будівлями на АДРЕСА_1 .
В порядку поділу майна подружжя визнав за ОСОБА_2 право власності на 1/2 частину житлового будинку з надвірними будівлями на АДРЕСА_1 .
Приймаючи оскаржену постанову суд апеляційної інстанції погодився із висновками місцевого суду в тій частині, що спірний житловий будинок з надвірними будівлями є спільною сумісною власністю подружжя.
Разом із тим апеляційний суд вважав, що строк для звернення із цим позовом позивачем не пропущений, оскільки ОСОБА_1 у 2015-2016 роках проживав у спірному будинку та звернувся до суду з позовом у вересні 2017 року, а тому висновок суду про те, позивачем пропущено строк звернення до суду з вимогою про захист порушеного права не відповідає обставинам справи та вимогам закону.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У липні 2022 року ОСОБА_2 подала до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Тернопільського апеляційного суду від 18 травня 2022 року в якій оскаржене судове рішення просить скасувати, а рішення місцевого суду залишити в силі.
Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Наведені в касаційній скарзі доводи містили підставу, передбачену пунктом 4 частини другої статті 389 ЦПК України, для відкриття касаційного провадження.
У поданій касаційній скарзі заявник вказує, що суд апеляційної інстанції порушив норми процесуального права, адже протиправно відхилив клопотання відповідача та її представника про відкладення судових засідань, призначених на: 07 квітня 2022 року; 05 травня 2022 року та на 18 травня 2022 року оскільки у країні було оголошено воєнний стан, а дефіцит пального та відсутність регулярних рейсів позбавило заявника та її представника можливості прибути у судові засідання.
Вказує також на ту обставину, що суд апеляційної інстанції, вирішуючи питання пропуску позивачем позовної давності, протиправно прийняв до уваги довідки від 30 березня 2015 року № 127 та від 13 липня 2016 року № 195, які місцевий суд визнав недопустимими доказами, оскільки вони були подані позивачем з порушенням вимог ЦПК.
Вказує, що оцінюючи зібрані у справі докази, апеляційний суд, на думку заявника, зайняв суперечливу позицію, крім того не взяв до уваги довідку Монастириської міської ОТГ від13 травня 2021 року № 6 в якій зазначено, що ОСОБА_1 в с. Лядське з грудня 2013 року не проживав та зареєстрований не був.
Узагальнені доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу
У серпні 2022 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу ОСОБА_2, в якій у задоволенні касаційної скарги просить відмовити, посилаючись на необґрунтованість її доводів.
Позивач зазначає, що суд апеляційної інстанції правильно не погодився із висновком місцевого суду про пропуск позивачем строків звернення за захистом свого порушеного права, оскільки довідками від 30 березня 2015 року № 127 та від 13 липня 2016 року № 195 підтверджується та обставина, що у спірному будинку він мешкав без реєстрації з колишньою дружиною станом на 2015 та 2016 рік.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Верховний Суд ухвалою від 22 серпня 2022 року відкрив касаційне провадження у цій справі та витребував цивільну справу із Монастириського районного суду Тернопільської області.
15 вересня 2022 року цивільна справа № 603/876/17 надійшла до Верховного Суду.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
З 28 жовтня 2004 року до 30 жовтня 2013 року сторони перебували у шлюбі, зареєстрованому у Відділі реєстрації актів цивільного стану Богородчанського районного управління юстиції Івано-Франківської області, який розірвано рішенням Богородчанського районного суду Івано-Франківської області від 30 жовтня 2013 року у справі № 338/1490/13-ц.
28 лютого 2007 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 було укладено договір купівлі-продажу житлового будинку з надвірними будівлями, який посвідчений приватним нотаріусом Монастириського районного нотаріального округу Пензей Г. Г. та зареєстрований за № 194, згідно з яким ОСОБА_2 придбала житловий будинок, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .
Згідно з витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно № 13811551 від 06 березня 2007 року, виданим КП "Монастириське районне бюро технічної інвентаризації", власником житлового будинку з надвірними будівлями, розташованого за адресою: АДРЕСА_1, є ОСОБА_2 .
Допитана у судовому засіданні свідок ОСОБА_4 повідомила суду, що є рідною сестрою ОСОБА_2, яка у 2007 році придбала житловий будинок в АДРЕСА_1, за власні кошти, а частину - у сумі 5 000 грн позичила у неї. ОСОБА_4 також дала сестрі меблі, килим, інші речі. ОСОБА_1 коштів не мав. Деякий час він працював на току, звідти його вигнали за крадіжку зерна. У 2013 році ОСОБА_2 зателефонувала до неї і просила приїхати, оскільки ОСОБА_1 її побив. ОСОБА_5 допомагала доглядати за господарством сестри. Після розлучення з грудня 2013 року позивач вже проживав у с. Межигірці Галицького району Івано-Франківської області та більше у даному будинку не з`являвся, тільки приїхав одного разу, щоб забрати голубів.
Допитаний у судовому засіданні свідок ОСОБА_6 повідомив суду, що до 2020 року обіймав посаду сільського голови, окрім цього, є сусідом ОСОБА_2 . Пояснив, що в силу своїх посадових обов`язків неодноразово видавав різні довідки, характеристики на позивача і відповідача, що пов`язано з тим, що до сусідів часто приїжджали працівники поліції за викликом ОСОБА_2 . Після розгляду судом кримінального провадження стосовно ОСОБА_1 за фактом нанесення тілесних ушкоджень ОСОБА_2, в якому він був свідком, між ними виникли недобросусідські відносини. Пояснив, що позивач вирощував голубів, у зв`язку з чим на нього часто скаржилися мешканці села. Після розгляду кримінального провадження судом у 2013 році часто бачив позивача у житловому будинку, як він займався голубами. Однак, не може ствердити, з якого часу позивач не проживає у спірному житлі. При цьому посилається на існування між ними недобросусідських відносин.
Що ж стосується виданих ним довідок про проживання позивача у спірному житлі без реєстрації, суду пояснив, що видав вказані довідки на звернення позивача без проведення обстеження домоволодіння та складення відповідних актів, оскільки часто бачив ОСОБА_1, зокрема в селі, однак, не перевіряв, чи дійсно він проживав із ОСОБА_2 .
У 2007 році ОСОБА_2 купила житловий будинок, коли ще працювала, а вже з 2008 року доглядала за господарством. З якого часу ОСОБА_1 не проживає з ОСОБА_2 не може пригадати.
Допитаний у судовому засіданні свідок ОСОБА_7 повідомив суду, що проживає неподалік від ОСОБА_2 та знав, що між позивачем та відповідачем часто виникали суперечки. Із ОСОБА_1 працював на току, а з грудня 2013 року позивач більше не працював, з цього часу він не бачив його у селі.
Допитаний у судовому засіданні як свідок ОСОБА_8 суду пояснив, що проживає по сусідству з ОСОБА_2 . За господарством завжди доглядала ОСОБА_2 . Позивач не з`являвся у домогосподарстві відповідача з грудня 2013 року, у зв`язку з чим він постійно допомагав ОСОБА_2 по господарству і не бачив позивача ні у будинку, ні на городі. Лише двічі бачив, як ОСОБА_1 ніс якісь речі в напрямку від будинку. Також йому відомо, що позивач приходив у сільську раду.
Зі змісту довідки від 13 листопада 2017 року № 4/1/1-69-17 встановлено, що ОСОБА_2 дійсно працювала в Івано-Франківському слідчому ізоляторі, її заробітна плата за 2004 - 2010 роки склала 158 165,14 грн.
Відповідно до довідки від 25 жовтня 2017 року № 2/3/1-3086 ОСОБА_1, 1976 року народження, перебував під вартою в Івано-Франківській установі виконання покарань (№ 12) з 26 березня 2003 року по 06 травня 2004 року.
Згідно довідки від 17 листопада 2017 року № 7/1/1-7317/Б-95 у зв`язку з виробничими питаннями в період з 2003 - 2010 роки ОСОБА_2 було надано ліжко-місце в гуртожитку установи, де вона проживала за адресою: АДРЕСА_2 .
Із змісту довідки № 127, виданої 30 березня 2015 року виконкомом Лядської сільської ради до Тернопільського апеляційного суду, встановлено що ОСОБА_9 проживає без реєстрації на АДРЕСА_1 . Відомостей про те, що ОСОБА_10 працював у с. Лядське в ТОВ "Любава-Агро" та ПСП "Оскар" у сільській раді немає.
Згідно довідки, 13 липня 2016 року № 195, виданої виконкомом Лядської сільської ради, ОСОБА_1 дійсно проживає без реєстрації на АДРЕСА_1 з колишньою дружиною ОСОБА_2 .
Також до заяви-клопотання, поданого до Тернопільського апеляційного суду, позивачем долучено ксерокопії листів з прокуратури Монастириського району (від 27 серпня 2014 року № 19/р-14, від 16 грудня 2014 року № 24/1р-14, від 29 лютого 2016 року № 19/р-16), Монастириського РВ Управління МВС України в Тернопільській області (від 31 грудня 2014 року № 14193, від 23 лютого 2015 року № 2274, від 04 травня 2015 року № 5053, від 20 жовтня 2015 року № 11068), Секретаріату КМУ, Управління держпраці у Тернопільській області (від 01 жовтня 2015 року № 301/4.2-05/15), Державної фіскальної служби України (від 23 серпня 2019 року № 2850917/99-99-13-04-01-17), Монастириського ВП Теребовлянського ВП ГУНП в Тернопільській області (від 23 лютого 2016 року № 1782, від 01 квітня 2016 року № 2224/111/01-2016), СУ ГУНП в Тернопільській області (від 25 квітня 2016 року № Б-50/9/2/1-2016), Тернопільської обласної державної адміністрації (від 14 березня 2016 року № Д-11/466), які адресовані ОСОБА_9, жителю с. Лядське.
Згідно свідоцтва про зміну імені від 07 березня 2017 року серії НОМЕР_1 позивач змінив прізвище з " ОСОБА_11" на " ОСОБА_9", актовий запис № 12.
Відповідно до довідки № 6, виданої 13 травня 2021 року виконкомом Монастириської міської ради, зі слів жителів с. Лядське, ОСОБА_1, 1976 р. н., з грудня 2013 року в будинку, що належить ОСОБА_2 за адресою: АДРЕСА_1, не проживав і не був зареєстрованим, що можуть підтвердити ОСОБА_8, ОСОБА_7 .
Постановою Монастириського районного суду Тернопільської області від 08 жовтня 2013 року ОСОБА_9 притягнуто до адміністративної відповідальності за частиною першою статті 173-2 КУпАП з накладенням стягнення у розмірі 55 грн.
Згідно даної постанови ОСОБА_1 04 жовтня 2013 року біля 15 год. 00 хв, перебуваючи за місцем свого проживання за адресою в с. Лядське, вчинив насильство в сім`ї, у вигляді психічного тиску на свою дружину ОСОБА_2, під час якого ображав та висловлювався в її адресу нецензурними словами, шарпав за одяг, внаслідок чого міг заподіяти шкоду фізичному та психічному здоров`ю останньої.
26 грудня 2013 року згідно постанови Монастириського районного суду Тернопільської області ОСОБА_9 за вчинення насильства в сім`ї по відношенню до ОСОБА_2 притягнуто до адміністративної відповідальності за частиною першою статті 173-2 КУпАП з накладенням стягнення у розмірі 170 грн штрафу.
МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:
1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;
3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;
4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише у межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).
Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Згідно з частинами першою, третьою статті 61 СК України об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту. Якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Статтею 368 ЦК України визначено, що спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності є спільною сумісною власністю. Майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом. Майно, набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім`ї, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором, укладеним у письмовій формі.
Згідно зі статтею 65 СК України дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою.
При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового.
Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово.
Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена.
Договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім`ї, створює обов`язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї.
Наведеними нормами права передбачено презумпцію віднесення придбаного під час шлюбу майна до спільної сумісної власності подружжя.
У разі придбання майна хоча й у період шлюбу, але за особисті кошти одного з подружжя, це майно не може вважатися об`єктом спільної сумісної власності подружжя, а є особистою приватною власністю того з подружжя, за особисті кошти якого воно придбане. Тому сам по собі факт придбання спірного майна в період шлюбу не можна вважати безумовною підставою для віднесення такого майна до об`єктів права спільної сумісної власності подружжя.
Застосовуючи норму статті 60 СК України та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні кошти або спільна праця подружжя. Презумпція спільності права власності на майно набуте подружжям у шлюбі, може бути спростована одним із подружжя, на якого і покладається тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції.