ОКРЕМА ДУМКА
судді Великої Палати Верховного Суду Ситнік О. М.
на постанову Великої Палати Верховного Суду від 19 жовтня 2022 року у справі № 910/14224/20 (провадження № 12-20гс22)
за позовом Акціонерного товариства "Нікопольський завод феросплавів" (далі - АТ "Нікопольський завод феросплавів", Завод) до Акціонерного товариства "Комерційний банк "Приватбанк" (далі - КБ "Приватбанк", Банк) про визнання зобов`язання припиненим
за касаційною скаргою КБ "Приватбанк" на рішення Господарського суду міста Києва від 22 січня 2021 року (суддя Баранов Д. О.) та постанову Північного апеляційного господарського суду від 14 квітня 2021 року (у складі колегії: головуючий суддя Дідиченко М. А., судді Руденко М. А., Кропивна Л. В.)
У вересні 2020 року АТ "Нікопольський завод феросплавів" звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом про визнання припиненими всіх зобов`язань Заводу перед Банком за кредитним договором від 02 лютого 2009 року № 4Н09129Д.
Позов обґрунтовано тим, що відповідач не визнає право Завода на припинення договірних зобов`язань, які існували за кредитним договором та які припинилися внаслідок повного їх виконання позивачем, проведеного належним чином.
22 січня 2021 року рішенням Господарського суду міста Києва позов задоволено. Визнано припиненими всі зобов`язання Заводу перед Банком за кредитним договором у зв`язку з їх повним виконанням, проведеним належним чином. Вирішено питання про розподіл судових витрат.
14 квітня 2021 року постановою Північного апеляційного господарського суду зазначене рішення суду першої інстанції залишено без змін.
Задовольняючи позов, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний господарський суд, керувався тим, що:
- кредитний договір є припиненим виконанням, проведеним належним чином, та, відповідно, усі зобов`язання Заводу перед Банком, які були передбачені, обумовлені та пов`язані з кредитним договором, припинилися виконанням, проведеним належним чином;
- таке виконання Банк прийняв як управлена сторона зобов`язань, тому у нього відсутні правові підстави стверджувати про наявність зобов`язань Заводу перед Банком за кредитним договором або про їх неналежне виконання зі сторони Заводу, а права та законні інтереси Заводу підлягають захисту шляхом визнання припиненими всіх зобов`язань позивача перед Банком за кредитним договором виконанням, проведеним належним чином.
У червні 2021 року Банк звернувся до Верховного Суду у складі Касаційного господарського суду із касаційною скаргою, просив скасувати рішення Господарського суду міста Києва від 22 січня 2021 року, постанову Північного апеляційного господарського суду від 14 квітня 2021 року та ухвалити нове рішення - про відмову у позові.
Банк вважав, що оскаржувані судові рішення прийняті внаслідок неправильного тлумачення та застосування положень статті 599 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) та частини першої статті 203 Господарського кодексу України (далі - ГК України), що призвело до неправильного висновку про наявність у Заводу права на припинення зобов`язань, яке взагалі не передбачене у статті 599 ЦК України.
Суди попередніх інстанцій неправильно застосували пункти 1, 7 частини другої статті 16 ЦК України, при цьому суд апеляційної інстанції не врахував висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у пункті 6.19 постанови від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19, а також у пунктах 58, 59 постанови від 27 листопада 2018 року у справі № 905/2260/17 та у пунктах 56, 57, 59 постанови від 26 січня 2021 року у справі № 522/1528/15-ц. Зробили помилковий висновок про належний спосіб захисту, з яким звернувся позивач у справі.
Суди не дослідили зібрані у справі докази, внаслідок чого неправильно та без урахування висновків Верховного Суду застосували статтю 15, пункт 1 частини другої статті 16 ЦК України, що є самостійною підставою для скасування оскаржуваних судових рішень, передбаченою пунктом 1 частини третьої статті 310 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України). Порушено норми процесуального права, а саме: частин другої - восьмої статті 80, статей 118, 119, частин першої, третьої статті 269 ГПК України (безпідставне прийняття додаткових доказів, поданих з пропуском процесуального строку, безпідставне прийняття доказів апеляційним судом), оскільки не враховано висновку щодо застосування вказаних норм, викладеного у постановах Верховного Суду від 18 червня 2020 року у справі № 909/965/16, від 03 квітня 2019 року у справі № 913/317/18, від 22 травня 2019 року у справі № 5011-15/10488-2012, від 23 січня 2018 року у справі № 911/1355/7, від 10 липня 2018 року у справі № 908/4828/15.
КБ "Приватбанк" звернувся до Касаційного господарського суду з клопотанням про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, вважаючи, що справа містить виключну правову проблему, яка полягає у різному застосуванні Верховним Судом норм статей 16, 599 ЦК України при наданні оцінки належності способу захисту у вигляді визнання припиненими зобов`язань за договорами у зв`язку з їх виконанням, проведеним належним чином, а також у пов`язаному з ним питанні щодо наявності у боржника за договірними зобов`язаннями права на припинення зобов`язань, зокрема, чи передбачене таке право статтею 599 ЦК України. Вирішення вказаної виключної правової проблеми, на думку Банку, забезпечить формування єдиної правозастосовчої практики у таких питаннях: яка правова природа способу захисту у вигляді визнання припиненими зобов`язань за договором, зокрема, чи є така вимога вимогою про: визнання права за пунктом 1 частини другої статті 16 ЦК України; припинення правовідношення за пунктом 7 частини першої статті 16 ЦК України; встановлення фактів, які мають юридичне значення; чи існує у боржника за договірними зобов`язаннями право на припинення зобов`язань, зокрема, чи передбачено таке право статтею 599 ЦК України.
19 жовтня 2021 року Касаційний господарський суд своєю ухвалою передав справу № 910/14224/20 на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини п`ятої статті 302 ГПК України.
Ухвала обґрунтована тим, що у цій справі до числа ключових належить питання про те, чи є належним обраний позивачем спосіб захисту прав (законних інтересів) у вигляді визнання зобов`язань припиненими, оскільки обрання позивачем неналежного способу захисту є самостійною підставою для відмови в позові, та яким саме має бути відповідний спосіб захисту у цій справі. Здійснивши аналіз постанов Верховного Суду від 13 червня 2018 року у справі № 911/169/16, від 19 червня 2018 року у справі № 916/993/17, від 03 квітня 2019 року у справі № 913/317/18, на які посилались суди попередніх інстанцій, а також аналіз постанов Великої Палати Верховного Суду від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19 та від 26 січня 2021 року у справі № 522/1528/15?ц, Касаційний господарський суд зробив висновок про різне розуміння судом касаційної інстанції правової природи обраного позивачем способу захисту, тобто наявність виключної правової проблеми, вирішення якої необхідне для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.
02 лютого 2022 року ухвалою Велика Палата Верховного Суду повернула справу № 910/14224/20 для розгляду до Касаційного господарського суду, вказавши про необґрунтованість твердження щодо наявності у цій справі виключної правової проблеми, вирішення якої необхідно для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики. Зокрема, свої висновки Велика Палата Верховного Суду обґрунтувала тим, що справи № 911/169/16, № 916/993/17 та № 913/317/18, на які посилаються КБ "Приватбанк" і суд касаційної інстанції, мають різні предмети позовів і нормативно-правове регулювання спірних відносин; позивачі у цих справах використовували різні способи захисту з урахуванням фактичних обставин кожної справи; правові висновки Верховного Суду стосуються конкретних справ у межах заявлених позовних вимог та встановлених фактичних обставин справ. Отже, зміст спірних правовідносин у наведених справах не є подібним. Крім того, в ухвалі про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду не наведено практику інших касаційних судів, тобто не обґрунтовано міжюрисдикційний характер питань.
12 липня 2022 року Касаційний господарський суд повторно передав справу № 910/14224/20 на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини п`ятої статті 302 ГПК України для вирішення виключної правової проблеми щодо застосування норм статті 16 ЦК України стосовно способів захисту цивільних прав та інтересів судом.
На підтвердження наявності зазначеної виключної правової проблеми суд вказав, що в судовій практиці Верховного Суду у справах, що відносяться до різних юрисдикцій (господарської та цивільної), існують різні правові висновки щодо застосування положень статті 16 ЦК України стосовно способів захисту цивільних прав та інтересів судом.
Зокрема, у постанові від 19 січня 2021 року у господарській справі № 916/1415/19 Велика Палата Верховного Суду підтримала свій висновок, викладений у постанові від 27 листопада 2018 року у справі 905/2260/17 про те, що нормами статей 16 ЦК України та 20 ГК України не передбачено такого способу захисту права та інтересу, як визнання договору припиненим, а реалізація такого способу захисту, як зміна або припинення правовідносин, може відбуватись шляхом розірвання договору. Позивач прагне досягти правової визначеності, тобто прагне підтвердження судом припинення прав орендодавця на одержання орендної плати, водночас відповідно до абзацу другого частини другої статті 20 ГК України у цьому разі належним способом захисту є визнання відсутності права відповідача. Подібна за змістом правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 18 березня 2021 року у справі №902/608/16, від 18 травня 2021 року у справі № 911/2711/18, від 19 травня 2021 року у справі 390/2243/17, від 27 квітня 2022 року у справі 477/33/20.
Натомість у постанові від 28 квітня 2022 року у цивільній справі № 480/2365/16 Верховний Суд у складі Касаційного цивільного суду залишив без змін рішення судів першої та апеляційної інстанцій в частині визнання припиненими кредитних договорів. При цьому, Касаційний цивільний суд зробив висновок, що у разі невизнання кредитором права іпотекодавця, передбаченого частиною першою статті 593 ЦК України, на припинення зобов`язання, таке право підлягає захисту судом шляхом визнання його права на підставі пункту 1 частини другої статті 16 ЦК України. Отже, право іпотекодавця підлягає судовому захисту за його позовом шляхом визнання іпотеки такою, що припинена, а не шляхом припинення договору іпотеки чи шляхом припинення зобов`язань за договором. Аналогічні правові висновки викладені у постановах Верховного Суду від 29 вересня 2021 року у справі №910/12662/20, від 15 вересня 2021 року у справі №372/2583/18, від 26 січня 2022 року у справі №127/26402/20.
Отже, вирішуючи спори про визнання припиненими договорів (договірних зобов`язань або договірних правовідносин), суди касаційної інстанції у справах № 916/1415/19, № 902/608/19, № 911/2711/18, № 390/2243/17, № 477/33/20, № 480/2365/16, № 910/12662/20, № 372/2583/18, № 127/26402/20 зробили різні правові висновки щодо обрання позивачем належного та ефективного способу захисту відповідно до положень статті 16 ЦК України, що потягло різні результати вирішення зазначених справ. Це свідчить про відсутність усталеної судової практики з відповідного питання та наявності істотних розходжень у правових висновках судів касаційних інстанцій щодо застосування однієї і тієї ж норми права, які суперечать один одному у справах з подібних правовідносинах.