Постанова
Іменем України
09 листопада 2022 року
м. Київ
справа № 279/3215/20
провадження № 61-5515св22
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Фаловської І. М.,
суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Мартєва С. Ю., Стрільчука В. А. (суддя-доповідач),
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідачі: ОСОБА_2, ОСОБА_3, яка діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітнього ОСОБА_4, ОСОБА_5, яка діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітнього ОСОБА_6,
треті особи: Виконавчий комітет Коростенської міської ради в особі відділу місця проживання, Орган опіки та піклування Виконавчого комітету Коростенської міської ради,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Житомирського апеляційного суду від 11 травня 2022 року у складі колегії суддів: Григорусь Н. Й., Микитюк О. Ю., Миніч Т. І.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.
У липні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3, яка діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітнього ОСОБА_4, ОСОБА_5, яка діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітнього ОСОБА_6, треті особи: Виконавчий комітет Коростенської міської ради в особі відділу місця проживання, Орган опіки та піклування Виконавчого комітету Коростенської міської ради, про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, посилаючись на те, що на підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом він є власником будинку АДРЕСА_1 . У вказаному будинку зареєстровані відповідачі, які вселилися в будинок як члени сім`ї попереднього власника -його матері ОСОБА_7, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 . Відповідачі не бажають добровільно знятися з реєстраційного обліку, а їх реєстрація в житловому будинку створює йому перешкоди і позбавляє можливості в повній мірі використовувати об`єкт права власності. Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просив визнати відповідачів такими, що втратили право користування житловим приміщенням з надвірними будівлями та спорудами за адресою: АДРЕСА_1 .
Рішенням Коростенського міськрайонного суду Житомирської області від 23 листопада 2021 року у складі судді Коваленко В. П. позов задоволено. Визнано ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 та ОСОБА_6 такими, що втратили право користування житловим приміщенням з надвірними будівлями та спорудами за адресою: АДРЕСА_1 .
Рішення місцевого суду мотивоване тим, що позивач ОСОБА_1 є сином ОСОБА_7, яка була власником будинку АДРЕСА_1 . У спірному будинку проживала власник ОСОБА_7, її син ОСОБА_8 та члени його сім`ї - відповідачі у справі. Після смерті ОСОБА_8 його дружина з дітьми продовжили проживати в цьому будинку. 17 липня 2017 року ОСОБА_7 склала заповіт, яким заповіла спірний будинок своєму сину ОСОБА_1 . ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_7 померла, а позивач набув право власності на вказаний будинок в порядку спадкування за заповітом. Договір найму житлового приміщення між сторонами не укладався. Відповідачі є сторонніми особами для позивача та, залишаючись зареєстрованими в будинку АДРЕСА_1, перешкоджають йому належним чином володіти і користуватися майном, чим порушують його права.
Постановою Житомирського апеляційного суду від 11 травня 2022 року апеляційну скаргу ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_5 задоволено. Рішення Коростенського міськрайонного суду Житомирської області від 23 листопада 2021 року скасовано. Ухвалено нове судове рішення, яким відмовлено в задоволенні позову. Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що право користування спірним будинком виникло у відповідачів на законних підставах, і позивач не надав суду жодного належного та допустимого доказу на підтвердження факту не проживання відповідачів у ньому більше одного року. Також позивач не довів наявності в нього перешкод у володінні та користуванні спірним будинком чи перешкод на вселення і проживання в ньому. Неможливість для власника здійснювати фактичне користування житлом через його зайняття іншими особами не означає втрати володіння такою нерухомістю. Оцінивши втрату відповідачами свого права на користування житлом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), суд апеляційної інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для визнання відповідачів такими, що втратили право користування спірним будинком з надвірними будівлями та спорудами, так як цей будинок належить їм на праві користування, є їх єдиним житлом, іншого житла вони не мають.
Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи.
13 червня 2022 року ОСОБА_1 подав засобами поштового зв`язку до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Житомирського апеляційного суду від 11 травня 2022 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржуване судове рішення і залишити в силі рішення Коростенського міськрайонного суду Житомирської області від 23 листопада 2021 року.
На обґрунтування підстави касаційного оскарження судового рішення, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), ОСОБА_1 вказав, що апеляційний суд не врахував правових висновків, викладених в постановах Верховного Суду у складі колегій суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 07 березня 2018 року у справі № 677/1656/15-ц, від 31 жовтня 2018 року у справі № 404/5252/16-ц, від 30 січня 2019 року у справі № 360/1232/16-ц, від 16 грудня 2020 року у справі № 182/7347/18, в постановах Великої Палати Верховного Суду від 04 вересня 2019 року у справі № 761/5115/17 та від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17, з яких вбачається, що він як власник житлового будинку відповідно до положень статті 392 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) має право вимагати усунення будь-яких перешкод у користуванні належним йому на праві власності майном. Сам факт проживання відповідачів у будинку без його згоди свідчить про порушення його права власності та створення перешкод у вільному користуванні належним йому будинком, що є безумовною підставою для виселення відповідачів.
22 серпня 2022 року ОСОБА_2, ОСОБА_3, яка діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітнього ОСОБА_4, ОСОБА_5, яка діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітнього ОСОБА_6, подали до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому просили залишити її без задоволення, посилаючись на те, що оскаржуване судове рішення апеляційного суду є законним та обґрунтованим, ухваленим відповідно до вимог чинного законодавства України, з урахуванням всіх фактичних обставин справи. Наведені заявником правові висновки Верховного Суду не підлягають застосуванню до спірних правовідносин, так як їх зроблено за інших фактичних обставин, які не є подібними до обставин цієї справи.
Рух справи в суді касаційної інстанції.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 25 липня 2022 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали з Коростенського міськрайонного суду Житомирської області.
08 серпня 2022 року справа № 279/3215/20 надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 25 жовтня 2022 року справу призначено до судового розгляду.
Позиція Верховного Суду.
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.
Відповідно до пункту 1 абзацу 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадку, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Апеляційним судом встановлено, що ОСОБА_1 та ОСОБА_8 є синами ОСОБА_7, яка була власником будинку АДРЕСА_1 .
03 вересня 1983 року відповідачі ОСОБА_2 та ОСОБА_8 уклали шлюб, під час якого в них ІНФОРМАЦІЯ_2 народилася дочка ОСОБА_9, а ІНФОРМАЦІЯ_3 - дочкаОСОБА_10 .
12 грудня 2007 року ОСОБА_9 уклала шлюб з ОСОБА_11, у зв`язку з чим змінила прізвище на " ОСОБА_9". Під час шлюбу в них ІНФОРМАЦІЯ_4 народився син ОСОБА_6 .
15 лютого 2009 року ОСОБА_10 уклала шлюб з ОСОБА_13, у зв`язку з чим змінила прізвище на " ОСОБА_10". Під час шлюбу в них ІНФОРМАЦІЯ_5 народився син ОСОБА_4 .
ІНФОРМАЦІЯ_6 ОСОБА_8 помер, а члени його сім`ї - відповідачі у справі продовжили проживати в будинку АДРЕСА_1 .
ІНФОРМАЦІЯ_1 померла ОСОБА_7 .
Згідно із свідоцтвом про право на спадщину за заповітом від 14 листопада 2019 року та витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 14 листопада 2019 року № 188755455 ОСОБА_1 є спадкоємцем після смерті ОСОБА_7 та власником будинку АДРЕСА_1 .
За довідкою Комунального виробничого житлового ремонтно-експлуатаційного підприємства № 1 від 12 листопада 2019 року № 3326 про склад сім`ї ОСОБА_1 проживає та зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 . Крім нього, за вказаною адресою зареєстровані ОСОБА_3 (племінниця) з 07 грудня 2004 року, ОСОБА_4 (син племінниці) з 22 серпня 2009 року, ОСОБА_5 (племінниця) з 09 липня 2004 року, ОСОБА_6 (син племінниці) з 13 листопада 2010 року, ОСОБА_2 (невістка) з 25 травня 1984 року. Зазначені відомості також підтверджуються повідомленнями з відділу обліку та моніторингу інформації про реєстрацію місця проживання Управління Державної міграційної служби України в Житомирській області та копією будинкової книги, які знаходяться в матеріалах справи.
Апеляційним судом також встановлено, що ОСОБА_2 зареєстрована та проживає у спірному житловому будинку з часу укладення шлюбу з ОСОБА_8, який був сином власника цього будинку, ОСОБА_3 та ОСОБА_5 з їх неповнолітніми дітьми проживають в будинку від народження по теперішній час як члени сім`ї свого батька та діда - ОСОБА_8 . Після смерті ОСОБА_8 відповідачі проживають в цьому ж будинку, іншого житла не мають. Позивач ОСОБА_1 є дядьком відповідачів ОСОБА_3 та ОСОБА_5, а ОСОБА_2 є дружиною його покійного брата. Набуваючи в порядку спадкування у власність спірний будинок, позивач знав про тривале проживання та реєстрацію у вказаному будинку відповідачів з неповнолітніми дітьми.
Статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Правова позиція Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) відповідно до пункту 1 статті 8 Конвенції передбачає кожній особі гарантії, крім інших прав, право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.
Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення ЄСПЛ від 24 листопада 1986 року у справі "Gillow v. the U.K."), так і на наймача (рішення ЄСПЛ від 18 лютого 1999 року у справі "Larkos v. Cyprus").
Пункт 2 статті 8 Конвенції чітко визначає підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених у пункті 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров`я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, визначених у пункті 2 статті 8 Конвенції.
У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі "Садов`як проти України" зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене "згідно із законом. Вислів "згідно із законом" не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.
У пунктах 40-44 рішення ЄСПЛ від 02 грудня 2010 року у справі "Кривіцька та Кривіцький проти України" (Заява № 30856/03) зазначено, що згідно з Конвенцією поняття "житло" не обмежується приміщенням, яке законно займано або створено. Чи є конкретне місце проживання "житлом", яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем (див., серед багатьох інших джерел, рішення ЄСПЛ у справі "Прокопович проти Росії"(Prokopovich v. Russia), заява № 58255/00, пункт 36, ECHR 2004-XI (витяги).
Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (див., серед багатьох інших джерел, рішення ЄСПЛ від 13 травня 2008 року у справі "МакКенн проти Сполученого Королівства" (McCann v. the United Kingdom), заява № 19009/04, пункт 50).
Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється "згідно із законом" та не може розглядатись як "необхідне в демократичному суспільстві" (див. рішення ЄСПЛ від 18 грудня 2008 року у справі "Савіни проти України" (Saviny v. Ukraine), заява № 39948/06, пункт 47).
Крім того, втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й "необхідним у демократичному суспільстві". Інакше кажучи, воно має відповідати "нагальній суспільній необхідності", зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою (див. рішення ЄСПЛ у справі "Зехентнер проти Австрії" (Zehentner v. Austria), заява № 20082/02, пункт 56). Концепція "житла" має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві (див. рішення ЄСПЛ від 27 травня 2004 року у справі "Коннорс проти Сполученого Королівства" (Connors v. the United Kingdom), заява № 66746/01, пункт 82). Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, Суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення (див. пункт 60 вищезгаданого рішення у справі "Зехентнер проти Австрії"). Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції (див., серед багатьох інших джерел, рішення ЄСПЛ від 09 жовтня 2007 року у справі "Станкова проти Словаччини" (Stankova v. Slovakia), заява № 7205/02, пункти 60-63; зазначене вище рішення у справі "МакКенн проти Сполученого Королівства", пункт 50; рішення від 15 січня 2009 року у справі "Косіч проти Хорватії" (Cosic v. Croatia), заява № 28261/06, пункти 21-23; та рішення від 22 жовтня 2009 року у справі "Пауліч проти Хорватії" (Paulic v. Croatia), заява № 3572/06, пункти 42-45). Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (див., mutatis mutandis, рішення у справі "Беєлер проти Італії" (Beyeler v. Italy) [ВП], заява № 33202/96, пункт 110, ECHR 2000-I).
Отже, навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції.
Разом з тим у спірних правовідносинах в цій справі права позивача як власника спірного будинку захищені статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.
В постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 353/1096/16-ц наведені такі правові висновки.
Конвенція в статті 1 Першого протоколу, практично в єдиному приписі, що стосується майна, об`єднує всі права фізичної або юридичної особи, які містять у собі майнову цінність.
ЄСПЛ у ряді рішень зауважує, що стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою. Перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно бути законним. Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля. Будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно забезпечити "справедливий баланс" між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар.
У практиці ЄСПЛ напрацьовано три головні критерії, які слід оцінювати на предмет відповідності втручання в право особи на мирне володіння своїм майном принципу правомірного втручання, сумісного з гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: а) чи є втручання законним; б) чи переслідує воно "суспільний інтерес"; в) чи є такий захід пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення державою статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.
Втручання держави в право особи на мирне володіння своїм майном повинно здійснюватися на підставі закону, під яким розуміється нормативно-правовий акт, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм. Тлумачення та застосування національного законодавства - прерогатива національних судів, але спосіб, у який це тлумачення і застосування відбувається, повинен призводити до наслідків, сумісних з принципами Конвенції з точки зору тлумачення їх у світлі практики ЄСПЛ.
У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання "справедливого балансу", враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.
Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення.
Відповідно до статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV"Про виконання рішень та застосування практики ЄСПЛ" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та протоколи до неї, а також практику ЄСПЛ як джерело права.
Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, можна дійти висновку, що виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.
У справі, яка переглядається, спір виник між власником будинку (позивачем), який є одночасно і його користувачем, та користувачами цього будинку (відповідачами) з приводу користування вказаним будинком після смерті його попереднього власника - ОСОБА_7 .
Отже, необхідно вирішити питання про співвідношення і застосування статей 391, 395, 405, 406 ЦК України та статей 64, 150 та 156 Житлового кодексу Української РСР (далі - ЖК Української РСР).
Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.
За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Нормами статті 3 Сімейного кодексу України передбачено, що сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки. Сім`я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства.
Згідно з частинами другою, третьою статті 64 ЖК Української РСР до членів сім`ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство. Якщо особи, зазначені в частині другій цієї статті перестали бути членами сім`ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов`язки, як наймач та члени його сім`ї.
Відповідно до статті 150 ЖК Української РСР громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди.
Згідно зі статтею 156 ЖК Української РСР члени сім`ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. До членів сім`ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу. Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім`ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені статтею 162 цього Кодексу.
У статті 162 ЖК Української РСР вказано, що плата за користування жилим приміщенням в будинку (квартирі), що належить громадянинові на праві приватної власності, встановлюється угодою сторін. Плата за комунальні послуги береться крім квартирної плати за затвердженими в установленому порядку тарифами. Строки внесення квартирної плати і плати за комунальні послуги визначаються угодою сторін. Наймач зобов`язаний своєчасно вносити квартирну плату і плату за комунальні послуги.