Постанова
Іменем України
02 листопада 2022 року
м. Київ
справа № 177/1251/18
провадження № 61-16338св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Фаловської І. М.,
суддів: Ігнатенка В. М. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Мартєва С. Ю., Сердюка В. В.
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідачі: ОСОБА_2, яка діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітніх ОСОБА_3 та ОСОБА_4,
третя особа - орган опіки та піклування виконкому Центрально-Міської районної ради у м. Кривий Ріг,
розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2, яка діє в своїх інтересах та інтересах ОСОБА_3 та ОСОБА_4 на постанову Дніпровського апеляційного суду від 15 вересня 2021 року в складі колегії суддів: Бондар Я. М., Барильської А. П., Зубакової В. П.,
ВСТАНОВИВ:
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У червні 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до
ОСОБА_2, неповнолітніх: ОСОБА_3 та ОСОБА_4, законним представником яких є ОСОБА_2, третя особа - орган опіки та піклування виконкому Центрально-Міської районної у місті ради, про визнання осіб такими, що втратили право на користування житлом.
Позовна заява мотивована тим, що позивачє власником будинку АДРЕСА_1 .
За вказаною адресою зареєстровані відповідачі: ОСОБА_2 та її діти ОСОБА_3 та ОСОБА_4 . Дозвіл на реєстрацію цих осіб надала позивач на час будівництва будинку відповідача.
Після введення новоствореного будинку в експлуатацію відповідач ОСОБА_2, з 01 липня 2015 року постійно проживає зі своєю сім`єю в будинку АДРЕСА_2 . Разом з цим, позивач за рахунок своїх власних коштів сплачує за відповідачів комунальні платежі, що нараховуються на кількість зареєстрованих осіб у будинку. Крім того, реєстрація відповідача унеможливлює оформлення субсидії, внаслідок чого відбувається порушення прав позивача як власника. У зв`язку з чим, позивач просила визнати відповідачів такими, що втратили право користування житловим приміщенням, а саме: будинком АДРЕСА_1 .
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Центрально-Міського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 17 травня 2021 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.
Суд першої інстанції виходив з того, що відповідач ОСОБА_2 позбавлена можливості фактично проживати з дітьми за місцем їхньої реєстрації, внаслідок негативних відносин з батьком ОСОБА_5 (який є сином позивача та проживає у спірному будинку), що є поважною причиною їх не проживання у спірному житлі.
Постановою Дніпровського апеляційного суду від 15 вересня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено.
Рішення Центрально-Міського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 17 травня 2021 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_6 задоволено.
Визнано ОСОБА_2, ОСОБА_3 та ОСОБА_4 такими, що втратили право користування житловим будинком АДРЕСА_1 . Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Постанова мотивована тим, що представником відповідача до суду першої та апеляційної інстанції не було надано жодних доказів на підтвердження вчинення їй та її дітям перешкод у проживанні в спірному будинку. З відповідними вимогами про усунення перешкод у користуванні будинком або вселення до суду ОСОБА_2 не зверталась. Саме по собі посилання представника відповідача на те, що ОСОБА_2 не має у власності іншого житла, а належна її дочці ОСОБА_4 на праві власності трикімнатна квартира не придатна для проживання, потребує ремонту, не може бути підставою для відмови в задоволенні позовних вимог. Відповідач факту непроживання у спірному будинку з часу її з дітьми реєстрації там у березні 2013 не заперечувала, пояснювала, що мешкає з дітьми у м. Києві, доказів про те, що їй чинились перешкоди у користуванні спірним будинком не надала. Вказані обставини свідчать про те, що спірний будинок не є єдиним житлом відповідача та її дітей.
Тобто, визнання відповідача такою, що втратила право користування спірним будинком не може вважатись її порушенням права на житло, оскільки фактично за вказаною адресою вона з дітьми не проживає і не проживала. Діти відповідача не можуть самостійно визначати своє місце проживання та оскільки права неповнолітньої дитини є похідними від права батьків (або одного з них), тому є підстави також для позбавлення права дітей відповідача ОСОБА_2 у користуванні спірним житлом.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
06 жовтня 2021 року ОСОБА_2, яка діє в своїх інтересах та в інтересах ОСОБА_3 та ОСОБА_4, засобами поштового зв`язку надіслала до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Дніпровського апеляційного суду від 15 вересня 2021 року.
У касаційній скарзі заявник просить суд касаційної інстанції скасувати постанову Дніпровського апеляційного суду від 15 вересня 2021 року і залишити в силі рішення Центрально-Міського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 17 травня 2021 року.
Рух справи у суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 25 жовтня 2021 рокувідкрито касаційне провадження та витребувано справу із суду першої інстанції.
Вказана справа надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 29 серпня 2022 року справу призначено до судового розгляду.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Підставою касаційного оскарження постанови Дніпровського апеляційного суду від 15 вересня 2021 року заявник вказує неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права, зокрема статті 71, 72 ЖК України, без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду: від 03 квітня
2019 року у справі № 210/1857/15-ц, від 15 січня 2020 року у справі
№ 754/613/18, від 04 липня 2018 року у справі № 711/4431/17, від 10 квітня 2019 року у справі № 466/7546/16-ц, від 27 червня 2019 року у справі
№ 337/1760/17, від 27 листопада 2019 року у справі № 368/750/16-ц, від
25 серпня 2020 року у справі № 206/3425/18, від 09 грудня 2020 року у справі № 209/2642/18, від 24 жовтня 2018 року у справі № 490/12384/16 та від
09 червня 2020 року у справі № 279/4963/17.
Підставою касаційного оскарження зазначено пункт 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).
Позиція інших учасників справи
У грудні 2021 року ОСОБА_1 надіслала відзив на касаційну скаргу. Вказувала не законність на безпідставність доводів касаційної скарги та наголошувала на законності постанови апеляційного суду. Просила суд закрити касаційне провадження у справі.
У листопаді 2021 року орган опіки та піклування виконкому Центрально-Міської районної ради у м. Кривий Ріг надіслав письмові пояснення на касаційну скаргу, в якій просив урахувати висновок органу опіки та піклування, справу розглядати без участі його представника та постановити законне рішення.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
На підставі договору дарування від 05 лютого 2000 року позивач є власником житлового будинку з господарчими побудовами, який розташований за адресою: АДРЕСА_1 .
Згідно інформації про зареєстрованих осіб, наданої ПАТ "Криворіжгаз" від 30 січня 2018 року та довідки від 16 травня 2017 року, затвердженої головою квартального комітету № 14, за адресою: АДРЕСА_1 зареєстровані з 13 березня 2013 року: ОСОБА_2 та її діти: ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, та ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_2 . Ці особи за вказаною адресою не проживають.
Представник позивача ОСОБА_5 є батьком відповідача ОСОБА_2 та дідом неповнолітніх відповідачів ОСОБА_3 і ОСОБА_4, а позивач відповідно є бабою та прабабою відповідачів. ОСОБА_5 проживає у спірному будинку.
Відповідачі ОСОБА_2 та її неповнолітній син ОСОБА_3 житла на праві власності не мають, про що свідчать інформаційні довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
Неповнолітня відповідач ОСОБА_4 є власником квартири АДРЕСА_3 . Відповідно до акту обстеження умов проживання, складеного спеціалістами служби у справах дітей виконкому Тернівської районної у місті ради від 10 березня 2021 року, умови проживання за вказаною адресою незадовільні, квартира не придатна для проживання.
Відповідач ОСОБА_2 разом з дітьми проживають у м. Києві.
У висновку органу опіки та піклування виконавчого комітету Центрально-Міської районної ради у м. Кривий Ріг від 18 березня 2021 року зазначено, що орган опіки та піклування заперечує проти задоволення позовних вимог ОСОБА_1 та вважає недоцільним визнання ОСОБА_3 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) та ОСОБА_4 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 ), такими, що втратили право користування домоволодінням, що розташоване за адресою: АДРЕСА_1 .
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
У статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" визначено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року та протоколи до неї (далі - Конвенція), а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.
Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Як видно із касаційної скарги, рішення суду апеляційної інстанції, визначене у пункті 1 частини першої статті 389 ЦПК України оскаржується на підставі пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України.
Частиною першою статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Відповідно до частин першої та другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
У статті 6 Конвенції вказано, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Частиною першою статті 8 Конституції Українипередбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).
Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України "Про судоустрій і статус суддів").
Згідно з частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
За статтею 59 ЦПК України права, свободи та інтереси малолітніх осіб віком до чотирнадцяти років, а також недієздатних фізичних осіб захищають у суді відповідно їхні батьки, усиновлювачі, опікуни чи інші особи, визначені законом. Права, свободи та інтереси неповнолітніх осіб віком від чотирнадцяти до вісімнадцяти років, а також осіб, цивільна дієздатність яких обмежена, можуть захищати у суді відповідно їхні батьки, усиновлювачі, піклувальники чи інші особи, визначені законом. Суд може залучити до участі в таких справах неповнолітню особу чи особу, цивільна дієздатність якої обмежена.
Статтею 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло.
Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.
За статтею 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Частиною першою статті 383 ЦК України та статтею 150 Житлового кодексу України (далі - ЖК України) закріплені положення, відповідно до яких громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ними (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей та інших осіб.
Згідно з частиною першою статті 156 ЖК України члени сім`ї власника жилого будинку, які проживають разом із ним у будинку, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.
Відповідно до частини четвертої статті 156 ЖК України до членів сім`ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу, а саме подружжя, їх діти і батьки. Членами сім`ї власника може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство.
У статті 317 ЦК України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.
Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства.
Статтею 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
Зазначена норма матеріального права визначає право власника, у тому числі житлового приміщення або будинку, вимагати усунення будь-яких порушень свого порушеного права від будь-яких осіб будь-яким шляхом, який власник вважає прийнятним. Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю. При цьому, не має значення, ким саме порушене право та з яких підстав.
Право користування чужим майном передбачено у статтях 401-406 ЦК України.
У частині першій статті 401 ЦК України передбачено, що право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом.
У частині першій статті 402 ЦК України вказано, що сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду.
Право користування чужим майном може бути встановлено щодо іншого нерухомого майна (будівлі, споруди тощо).
Права члена сім`ї власника житла на користування цим житлом визначено у статті 405 ЦК України, у якій зазначено, що члени сім`ї власника житла, які проживають разом із ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону.
Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником.
Член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.
Відповідно до вказаної норми ЦК України при вирішенні питання про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, враховуються причини її відсутності. Підставою для визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, може слугувати лише свідома поведінка такої особи, яка свідчить про втрату нею інтересу до такого житлового приміщення.
У статті 406 ЦК України унормовано питання припинення сервітуту.
Сервітут припиняється у разі, зокрема, припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту.
Сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення. Сервітут може бути припинений в інших випадках, встановлених законом.
У постановах Верховного Суду України: від 15 травня 2017 року у справі № 6-2931цс16, від 29 листопада 2017 року у справі № 753/481/15-ц, у постановах Верховного Суду: від 09 жовтня 2019 року у справі № 695/2427/16, від 09 жовтня 2019 року у справі № 523/12186/13-ц зазначено, що власник має право вимагати від осіб, які не є членами його сім`ї, а також не відносяться до кола осіб, які постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство, усунення порушень свого права власності у будь-який час.
Як роз`яснено у пункті 15 постанови Пленуму Верховного Суду України від 01 листопада 1996 року № 9 "Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя", наявність чи відсутність прописки сама по собі не може бути підставою для визнання права користування жилим приміщенням за особою, яка там проживала чи вселилась туди як член сім`ї наймача (власника) приміщення, або ж для відмови їй у цьому.
При розгляді справи по суті необхідно звернути увагу на баланс інтересів сторін спору.
Статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Згідно статті 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції. Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини у справі "Кривіцька і Кривіцький проти України", в контексті вказаної Конвенції поняття "житло" не обмежується приміщенням, в якому проживає на законних підставах, або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв`язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у права на житло.
За Конвенцією поняття "житло" не обмежується приміщеннями, в яких законно мешкають або законно створені. Чи є конкретне місце проживання "житлом", яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем (рішення у справі "Прокопович проти Росії", заява № 58255/00, пункт 36). Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення від 13 травня 2008 року у справі "МакКенн проти Сполученого Королівства", заява № 19009/04, пункт 50).
У пункті 36 рішення від 18 листопада 2004 року у справі "Прокопович проти Росії" Європейський суд з прав людини визначив, що концепція "житла" за змістом статті 8 Конвенції не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановленим у законному порядку. "Житло" - це автономна концепція, що не залежить від класифікації у національному праві. То чи є місце конкретного проживання "житлом", що б спричинило захист на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин справи, а саме - від наявності достатніх триваючих зв`язків з конкретним місцем проживання (рішення Європейського суду з прав людини по справі "Баклі проти Сполученого Королівства" від 11 січня 1995 року, пункт 63).
Таким чином, тривалий час проживання особи в житлі, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі в розумінні статті 8 Конвенції, а тому наступне виселення її з відповідного житла є невиправданим втручанням в приватну сферу особи, порушенням прав на повагу до житла.