Постанова
Іменем України
28 жовтня 2022 року
м. Київ
справа № 755/5646/19
провадження № 61-6088св22
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Петрова Є. В. (суддя-доповідач), Грушицького А. І., Литвиненко І. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - Товариство з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія Інвест-Кредо",
третя особа - Національний банк України,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 27 вересня 2021 року в складі судді Чех Н. А. та постанову Київського апеляційного суду від 25 травня 2022 року в складі колегії суддів: Фінагеєва В. О., Кашперської Т. Ц., Яворського М. А., у справі за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія Інвест-Кредо", третя особа - Національний банк України, про визнання договорів недійсними,
ВСТАНОВИЛА:
ОПИСОВА ЧАСТИНА
Короткий зміст позовних вимог
У квітні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом та просила:
- визнати недійсними кредитний договір від 07 грудня 2005 року № 425/ПВ-05;
- визнати недійсним іпотечний договір від 07 грудня 2005 року № 425/ФКВ-05;
- вважати виконаними зобов`язання позивача перед відповідачем відповідно до кредитного договору від 07 грудня 2005 року № 425/ПВ-05;
- зобов`язати відповідача скасувати обтяження на предмет іпотеки - трикімнатну квартиру на АДРЕСА_1 .
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що 07 грудня 2005 року між ОСОБА_1 та Товариством з обмеженою відповідальністю "Укрпромбанк" (далі - ТОВ "Укрпромбанк"), правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство "Дельта Банк" (далі - ПАТ "Дельта Банк"), правонаступником якого є, в свою чергу, Товариство з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія Інвест-Кредо" (далі - ТОВ "ФК Інвест-Кредо"), укладено кредитний договір № 425/ПВ-05, відповідно до умов якого банк відкрив позивачу відновлювальну кредитну лінію у сумі 40 000,00 дол. США, строком на 5 років до 07 грудня 2010 року, зі сплатою 15 % річних за його користування. Плата за надання та управління кредиту - 1 % від суми кредиту. Мета кредитування - споживчі цілі. Забезпеченням кредиту є трикімнатна квартира, що знаходить за адресою: АДРЕСА_1 .
Позивач вказувала на те, що банк під час укладення кредитного договору порушив валютне законодавство, оскільки не мав індивідуальної ліцензії на використання іноземної валюти як засобу платежу. Укладений кредитний договір містить умови, які є несправедливими в цілому, суперечать принципу сумлінності, що є наслідком істотного дисбалансу договірних прав та обов`язків на погіршення становища, що, в свою чергу, є підставою для визнання такого договору недійсним.
Зазначала, що несправедливими умовами кредитного договору є: пункт 3.3, який передбачає забезпечення зобов`язань за цим договором також всім належним позичальнику майном та коштами, на які може бути звернено стягнення; розділ 4, який містить умови, що призводять до дисбалансу інтересів сторін; підпункти 4.3.3, 6.1 та 6.2, які передбачають зміни процентної ставки. Всі зазначені пункти мають несправедливі умови, які мають суттєве значення для висновку про несправедливість умов договору в цілому. Договором встановлені жорсткі обов`язки споживача, тоді як надання послуги обумовлене лише власним розсудом банку, чим порушено пункти 2, 3 частини третьої статті 18 Закону України "Про захист прав споживачів".
Також зазначала, що її не було повідомлено про передання заборгованості новому кредитору ПАТ "Дельта Банк", а також з нею не було укладено договір щодо заміни первісного кредитора і позивач не знала, яку суму повинна була повертати новому кредитору. Крім того, відповідно до вимог статті 19 Закону України "Про іпотеку" до договору іпотеки, укладеного між позивачем та банком, не було внесено зміни про нового кредитора, а, відтак, вказаний договір є недійсним.
Позивач вказувала, що несправедливо та недобросовісно було зі сторони банку, не маючи індивідуальної ліцензії на здійснення валютної операції для використання іноземної валюти як засобу платежу та письмової інформації щодо курсу долара на період користування кредитом, пропонувати та надавати кредити у доларах громадянам України, які отримували дохід у гривні. Таким чином, банк ввів позивача в оману щодо законності операції - надання кредиту, а, відтак, відповідно до статті 230 ЦК України такий правочин визнається недійсним. Позивач зазначала, що відповідач звернувся до позивача з позовом про стягнення заборгованості за кредитним договором. Рішенням Дніпровського районного суду міста Києва від 18 лютого 2013 року позов банку задоволено та відкрито виконавче провадження.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 27 вересня 2021 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що вимоги позивача є безпідставними, оскільки, підписавши кредитний договір та договір іпотеки в грудні 2005 року, вона погодилася з їх умовами, певний період часу виконувала взяті на себе зобов`язання щодо повернення грошових коштів, у подальшому умови кредитного договору почала порушувати і станом на серпень 2012 року мала заборгованість в розмірі 484 299, 23 грн. З позовом про визнання кредитного договору та договору іпотеки недійсними звернулася до суду в квітні 2019 року, через майже 15 років після їх укладення, що свідчить про пропуск позивачем строку позовної давності, а доказів чи обґрунтувань щодо наявності поважних причин пропуску строку суду надано не було.
Постановою Київського апеляційного суду від 25 травня 2022 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково.
Рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 27 вересня 2021 року змінено в мотивувальній частині.
В іншій частині рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 27 вересня 2021 року залишено без змін.
Змінюючи рішення суду першої інстанції, апеляційний суд виходив з того, що суд першої інстанції, відмовляючи ОСОБА_1 у задоволенні позову, не звернув увагу, що вимоги позивача в частині незаконного встановлення відповідачем плати за надання та управління кредиту під час укладення оспорюваного договору, є обґрунтованими. Зазначав, що встановлення комісії за обслуговування кредиту є платою за послуги, що супроводжують кредит, що є незаконним у силу частини п`ятої статті 11, частин першої, другої, п`ятої, сьомої статті 18 Закону України "Про захист прав споживачів", що свідчить про те, що банк незаконно встановив ОСОБА_1 плату за надання та управління кредиту. Однак при цьому позивач пропустила строк позовної давності щодо звернення до суду з позовом, що є підставою для відмови у задоволенні позову в частині визнання недійсним умов договору про встановлення відповідачем плати за надання та управління кредиту.
В іншій частині суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції про безпідставність позовних вимог, зазначивши, що ОСОБА_1 була ознайомлена зі змістом договору, про що свідчить її підпис; у подальшому погашала кредитну заборгованість; не зверталася до банку щодо роз`яснень положень договору чи надання іншої інформації з приводу виконання зобов`язань і не заявляла про те, що їй незрозумілі умови кредитного договору. ОСОБА_1 на час укладення оспорюваного договору не заявляла додаткових вимог щодо умов спірного договору. Також ОСОБА_1 не довела, що правочин був укладений під впливом обману. Інші вимоги позивача є похідними вимогами, які також не підлягають задоволенню, оскільки є безпідставними.
Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги
У липні 2022 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 27 вересня 2021 року і постанову Київського апеляційного суду від 25 травня 2022 року та ухвалити рішення, яким задовольнити позовні вимоги у повному обсязі.
Підставою касаційного оскарження зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, не повне з`ясуванням обставин, що мають значення для справи, а також неврахування судами висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених в ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 травня 2016 року, від 22 жовтня 2014 року, від 23 вересня 2015 року (без зазначення в касаційній скарзі номерів справ); у постанові Вищого адміністративного суду України від 03 березня 2016 року в справі № К/800/59852/14; у постанові Верховного Суду від 06 листопада 2019 року в справі № 752/4256/17; у постановах Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року в справі № 373/2054/16, від 03 липня 2019 року в справі № 342/180/17 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).
Касаційна скарга мотивована тим, що посилання судів в оскаржуваних рішеннях на те, що позивач була ознайомлена зі змістом договору, про що свідчить її підпис та у подальшому погашала кредитну заборгованість, не зверталася до банку щодо роз`яснень положень договору чи надання іншої інформації з приводу виконання зобов`язань і не заявляла про те, що їй незрозумілі умови кредитного договору є помилковими, оскільки банк не надав, а суд не дослідив сукупну вартість кредиту, що не відповідає вимогам частини другої статті 11 Закону України "Про захист прав споживачів". Суди не надали увагу відсутності документа, в якому б містилась інформація про реальну вартість за кожним видом платежу з урахуванням всіх комісій, розміру зборів до Пенсійного фонду України, комісії під час купівлі-продажу іноземної валюти для погашення кредиту та процентів, які діяли на той час, валютообмінних операцій (курсових різниць), за кожним платіжним періодом. Також кредитний договір не містить розміру сукупної вартості кредиту та детального розпису сукупної вартості кредиту для споживача (у процентному значенні та грошовому виразі) з урахуванням відсоткової ставки за кредитом та вартості всіх послуг.
Під час укладення кредиту було порушено пункт 19 Резолюції Генеральної Асамблеї ООН від 09 квітня 1985 року, статтю 3 Директиви Ради 93/13/ЄЕС від 05 квітня 1993 року, статті 47 та 49 Закону України "Про банки і банківську діяльність".
Вказує на те, що висновки суду апеляційної інстанції з посиланням на постанову Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц є такими, які ухвалені на користь банку. Зазначає, що вона не оскаржує право банку на кредитування клієнтів в іноземній валюті, а оскаржує порушення банку, який не виконав функції агента валютного контролю при наданні іноземної валюти за рахунок кредиту фізичній особі для використання її як засобу платежу в грошовому обігу України, як того вимагає пункт 4г) статті 5, стаття 13 Декрету Кабміну України від 19 лютого 1993 року. Позивач отримала кредит на споживчі цілі для використання доларів США в розрахунках, тобто для здійснення правочину з резидентами України, що відповідно до пункту 4г) статті 5, статті 13 Декрету Кабміну України від 19 лютого 1993 року вимагає наявність індивідуальної ліцензії, якої банк не мав. Надаючи позивачу кредит в іноземній валюті, банк не виконав функції агента валютного контролю, так як він відповідно до наданого дозволу про перелік операцій, мав право лише на залучення та розміщення іноземної валюти на валютному ринку України (без індивідуальної ліцензії). Агент валютного контролю знав, що надаючи кредит в іноземній валюті, позивач ці кредитні кошти буде використовувати для розрахунків готівкою, а значить використовувати її як засіб платежу в готівковому грошовому обігу, чим порушив зазначені норми права.
Також зазначає, що про порушення своїх прав вона дізналася у вересні 2016 року.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 21 липня 2022 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано з Дніпровського районного суду м. Києва матеріали цивільної справи.
У серпні 2022 року справа надійшла до Верховного Суду.
Відзив на касаційну скаргу не надходив.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Суди встановили, що 07 грудня 2005 року між ОСОБА_1 та ТОВ "Укрпромбанк" укладено кредитний договір № 425/ПВ-05, згідно з умовами якого банк відкрив позивачу відновлювальну кредитну лінію у сумі 40 000,00 дол. США, строком на 5 років до 07 грудня 2010 року, зі сплатою 15 % річних за його користування. Плата за надання та управління кредиту - 1 % від суми кредиту. Мета кредитування - споживчі цілі (т. 1 а. с. 17-19).
07 грудня 2005 року з метою забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором між ОСОБА_1 та ТОВ "Укрпромбанк" укладено договір іпотеки № 425/ФКВ-05, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Явдюк Н. А. за реєстровим № 2840. Предметом іпотеки є нерухоме майно, а саме: квартира АДРЕСА_2 (т. 1 а. с. 20, 21).
Між Національний банком України, ТОВ "Укрпромбанк" та ПАТ "Дельта Банк" 30 червня 2010 року укладено нотаріально посвідчений тристоронній договір про передачу активів та кредитних зобов`язань Укрпромбанку на користь Дельта Банку. Права вимоги ТОВ "Укрпромбанк" за кредитним договором та іпотечним договором були відступлені на користь ПАТ "Дельта Банк". На час подачі позову до суду майнові права за кредитами в тому числі, майнові права за кредитним договором та іпотечним договором, укладені з ОСОБА_1, передані в заставу Національному банку України.
20 липня 2020 року між ПАТ "Дельта Банк" та ТОВ "ФК Інвест-кредо" укладено договір № 2291/К про відступлення прав вимоги, відповідно до умов якого товариство набуло право вимоги за кредитним договором № 425/ПВ-05 та іпотечним договором 425/ПВ-05 (т. 1 а. с. 148, 149).
Рішенням Дніпровського районного суду міста Києва від 18 лютого 2013 року позов ПАТ "Дельта Банк" до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором задоволено. Стягнено з ОСОБА_1 на користь ПАТ "Дельта Банк" суму заборгованості за кредитним договором у розмірі 484 299,23 грн та витрати, пов`язані зі сплатою судового збору, у розмірі 3 219,00 грн, а всього - 487 518,23 грн (т. 1 а. с. 22-24).
МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА
Позиція Верховного Суду
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Частиною першою статті 400 ЦПК України встановлено, що, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Рішення суду першої інстанції, у незмінній частині, та постанова апеляційного суду відповідають вказаним вимогам закону.
Вивчивши матеріали цивільної справи, зміст оскаржуваних судових рішень, обговоривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення з огляду на таке.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Згідно з частиною першою статті 15, частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Відповідно до частини другої статті 16 ЦК України способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: визнання права, визнання правочину недійсним, припинення дії, яка порушує право, відновлення становища, яке існувало до порушення, примусове виконання обов`язку в натурі, зміна правовідношення, припинення правовідношення, відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди, відшкодування моральної (немайнової) шкоди, визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.
З цією метою суд повинен з`ясувати характер спірних правовідносин сторін (предмет та підставу позову), характер порушеного права позивача та можливість його захисту в обраний ним спосіб.
Щодо визнання недійсним кредитного договору від 07 грудня 2005 року № 425/ПВ-05
Звертаючись до суду з позовом про визнання недійсним кредитного договору, ОСОБА_1 вказувала на те, що банк під час укладення кредитного договору порушив валютне законодавство, договір містить умови, які є несправедливими в цілому, банк не надав позичальнику повної, об`єктивної та достовірної інформації про умови кредиту перед укладенням та не проінформував про реальну проценту ставку та абсолютне здорожчання кредиту. Також при укладенні договору банком були порушені вимоги, встановленні статтями 11 та 18 Закону України "Про захист прав споживачів". ОСОБА_1 також вказувала на те, що банк ввів її в оману відносно законності надання кредиту.
За змістом частини першої статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.
Відповідно до статті 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Відповідно до статті 6 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (стаття 627 ЦК України).
Згідно з частиною першою статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
Відповідно до частини першої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.
Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків (частина перша статті 202 ЦК України).
За загальним правилом, передбаченим статтею 204 ЦК України, правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
Частинами другою, третьою статті 215 ЦК України визначено, що недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, передбачені статтею 203 ЦК України. Зокрема, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.
Вирішуючи спори про визнання правочинів недійсними, суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.
Як встановили суди та підтверджується матеріалами справи, 07 грудня 2005 року між ОСОБА_1 та ТОВ "Укрпромбанк" укладено кредитний договір № 425/ПВ-05, згідно з умовами якого банк відкрив позивачу відновлювальну кредитну лінію у сумі 40 000,00 дол. США, строком на 5 років до 07 грудня 2010 року, зі сплатою 15 % річних за його користування та платою за надання та управління кредиту - 1 % від суми кредиту.
Суд першої інстанції, відмовляючи у задоволенні позовних вимог про визнання недійсним кредитного договору, виходив із того, що договір укладений у письмовій формі, підписаний повноважними особами, містить усі істотні умови, погоджені сторонами, а тому вимоги позивача є безпідставними, а також зазначив, що позивач пропустив строк для звернення до суду з цими вимогами, про застосування якого заявлено відповідачем.
Суд апеляційної інстанції в повній мірі не погодився з такими висновками суду першої інстанції, зазначивши про те, що суд першої інстанції, відмовляючи ОСОБА_1 у задоволенні позову повністю, не звернув увагу на те, що вимоги позивача в частині незаконного встановлення відповідачем плати за надання та управління кредиту під час укладення оспорюваного договору, є обґрунтованими, однак позивач пропустила строк позовної давності щодо звернення до суду з такими вимогами.
В іншій частині суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції.
Колегія суддів погоджується з таким висновком суду апеляційної інстанції з огляду на таке.
Особи мають право вибору: використати існуючі диспозитивні норми законодавства для регламентації своїх відносин або встановити для себе правила поведінки на власний розсуд. Цивільний договір як домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків, виявляє автономію волі учасників щодо врегулювання їхніх відносин згідно з розсудом і у межах, встановлених законом, тобто є актом встановлення обов`язкових правил для сторін, індивідуальним регулятором їхньої поведінки.
Приписи частин другої та третьої статті 6 і статті 627 ЦК України визначають співвідношення між актами цивільного законодавства та договором, зокрема, ситуації, коли сторони у договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства та врегулювати свої відносини на власний розсуд, і коли вони не вправі цього робити.
Свобода договору як одна із загальних засад цивільного законодавства (пункт 3 частини першої статті 3 ЦК України) є межею законодавчого втручання у приватні відносини сторін. Однак останні у договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства та врегулювати свої відносини на власний розсуд, крім випадків, коли такий відступ неможливий у силу прямої вказівки акта законодавства, а також, якщо ці відносини врегульовані імперативними нормами.
Тому сторони не можуть у договорі визначати взаємні права й обов`язки у спосіб, який суперечить існуючому публічному порядку, порушує положення Конституції України, не відповідає передбаченим статтею 3 ЦК України загальним засадам цивільного законодавства, що обмежують свободу договору, зокрема справедливості, добросовісності, розумності (пункт 6 частини першої вказаної статті). Домовленість сторін договору про врегулювання відносин усупереч існуючим у законодавстві обмеженням не спричиняє встановлення відповідного права та/або обов`язку, як і його зміни та припинення. Тому підписання договору не означає безспірності його умов, якщо вони суперечать законодавчим обмеженням (див. близькі за змістом висновки Великої Палати Верховного Суду у постанові від 01 червня 2021 року у справі № 910/12876/19 (пункти 7.6-7.10)).