Постанова
Іменем України
01 листопада 2022 року
місто Київ
справа № 201/1577/21
провадження № 61-4217св22
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Гулейкова І. Ю., Ступак О. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - ОСОБА_2,
третя особа - орган опіки та піклування служби у справах дітей Виконавчого комітету Тернівської районної у місті ради,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Дніпровського апеляційного суду від 17 лютого 2022 року, ухвалену колегією суддів у складі Свистунової О. В., Красвітної Т. П., Єлізаренко І. А.,
ВСТАНОВИВ:
І. ФАБУЛА СПРАВИ
Стислий виклад позиції позивача
Південно-Східне міжрегіональне управління Міністерства юстиції, діючи в інтересах ОСОБА_1, 11 лютого 2021 року звернулося до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання незаконними дій з вивезення і утримання дитини, зобов`язання вчинити дії з забезпечення повернення малолітньої дитини до Сполученого Королівства Великої Британії і Північної Ірландії (далі - Велика Британія) та відібрання дитини.
Позивач обґрунтовував свої вимоги тим, що він та ОСОБА_2 07 червня 2017 року уклали шлюб, а ІНФОРМАЦІЯ_1 у сторін народилася дитина - ОСОБА_5, місце народження: м. Кривий Ріг, Дніпропетровська область, Україна.
Зазначив, що 04 травня 2018 року він подав клопотання про видачу візи для дружини та дочки для того, щоб уся родина проживала разом у м. Лондоні, Велика Британія.
06 березня 2019 року, після отримання віз, ОСОБА_2 з дитиною ОСОБА_5 прибули до Великої Британії; дитині у Великій Британії видано паспорт підданої Великої Британії.
Стверджував, що 06 вересня 2019 року без дозволу та відома позивача відповідач разом із дитиною виїхала з Великої Британії до України.
Позивач стверджував, що не давав своєї згоди на переїзд дитини на постійне місце проживання в Україну і зазначив, що відповідач самостійно змінила місце проживання спільної малолітньої дитини та визначила її нове місце проживання в Україні з порушенням батьківських прав позивача.
У зв`язку з викладеним 11 жовтня 2019 року до Міністерства юстиції України як відповідний Центрального органу з виконання на території України через Центральний орган Великої Британії надійшла заява позивача про сприяння поверненню дитини до Великої Британії.
04 листопада 2019 року Міністерство юстиції України через Головне територіальне управління юстиції у Дніпропетровській області звернулося до відповідача з метою роз`яснення положень Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей (далі - Гаазька конвенція 1980 року) та отримання згоди на добровільне повернення дитини до Великої Британії.
08 січня 2020 року відповідач надіслала на електронну пошту Головного територіального управління юстиції у Дніпропетровській області заяву-пояснення, відповідно до якої вона не має жодних суперечок з позивачем щодо місця проживання дитини, а також, що позивач перебував в Україні з 23 грудня 2019 року до 01 січня 2020 року та не повідомляв про свій намір повернути дитину без матері до Великої Британії.
Взявши до уваги, що мати дитини відмовилася добровільно повертати дитину до Великої Британії, Південно-Східне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м. Дніпро) від імені заявника у березні 2020 року подало позов до Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська, який суд залишив без розгляду за заявою позивача у зв`язку з досягненням домовленості між сторонами про те, що відповідач погоджується повернутися до Великої Британії разом із дитиною.
Надалі, враховуючи, що мати дитини відмовилася добровільно повертати дитину до Великої Британії, Південно-Східне міжрегіональне управлінням Міністерства юстиції (м. Дніпро) від імені заявника повторно подало позов до Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська, просило суд: визнати незаконним вивезення та утримування відповідачем на території України малолітньої дитини ОСОБА_5 ; зобов`язати відповідача повернути малолітню ОСОБА_5 до місця постійного проживання у Великій Британії; у разі невиконання рішення у добровільному порядку, зобов`язати відповідача передати малолітню ОСОБА_5, а також документи, необхідні для виїзду за кордон, батькові (позивачу), який проживає у м. Лондоні, Велика Британія; у разі відмовити відповідача передати малолітню ОСОБА_5 - відібрати дитину і передати батькові ОСОБА_1 для забезпечення повернення дитини до Великої Британії; покласти витрати, пов`язані з поверненням дитини до Великої Британії, на позивача.
Стислий виклад позиції інших учасників справи
Відповідач заперечувала проти задоволення позову, зазначила, що Велика Британія не є звичайним місцем проживання дитини, ОСОБА_5 є громадянкою України, позивач не заперечував проти проживання дитини із матір`ю в Україні. Зазначила, що позивач не довів, що за 6 місяців проживання у Великій Британії дитина прижилася у новому середовищі.
Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням від 22 вересня 2021 року Жовтневий районний суд м. Дніпропетровська частково задовольнив позов ОСОБА_1 .
Суд визнав незаконним утримування відповідачем ОСОБА_2 на території України малолітньої дитини ОСОБА_5 ; зобов`язав відповідача ОСОБА_2 повернути малолітню ОСОБА_5 до місця постійного проживання батька у Великій Британії.
Витрати, пов`язані з поверненням дитини до Великої Британії, суд поклав на позивача.
Суд допустив негайне виконання цього рішення у частині повернення дитини до Великої Британії до батька ОСОБА_1 .
Стягнув з ОСОБА_2 на користь держави судовий збір у розмірі 908, 00 грн. У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовив.
Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позову, суд першої інстанції зазначив, що, враховуючи дії відповідача, вона не має наміру повертатися з дитиною до постійного місця проживання до Великої Британії, хоча прямо про це не зазначає, а також усупереч вимогам цивільного процесуального законодавства допускає зловживання своїми процесуальними правами та обов`язками з метою необґрунтованого затягування справи.
За висновками суду першої інстанції, у розумінні статей 3 і 5 Гаазької конвенції 1980 року утримування дитини відповідачем в Україні без згоди на те позивача є протиправним. Відповідач порушує права позивача на піклування про дитину, що включають право на визначення місця проживання малолітньої ОСОБА_5 .
Постановою від 17 лютого 2022 року Дніпровський апеляційний суд задовольнив апеляційну скаргу ОСОБА_2 . Скасував рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 22 вересня 2021 року та ухвалив нове рішення.
Апеляційний суд відмовив у задоволенні позовних вимог Південно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції в інтересах ОСОБА_1 до ОСОБА_2, третя особа - орган опіки та піклування служби у справах дітей Виконавчого комітету Тернівської районної у місті ради, про визнання незаконним вивезення та утримання малолітньої дитини, зобов`язання повернути малолітню дитину до Великої Британії, відібрання малолітньої дитини.
Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову у задоволенні позову, апеляційний суд зазначив, що позивач не довів, що саме Велика Британія є місцем постійного проживання дитини. Суд зазначив, що період перебування дитини в Україні з 06 вересня 2019 року (дата переміщення) становить майже 2 роки та 6 місяців, вік дитини, який на момент її переміщення до України з Великої Британії, до якої її просить повернути позивач, становив 1 рік та 11 місяців, і в силу свого віку вона реально не могла сприймати країну та місце, де вона проживала, людей, які її оточували, крім близьких осіб, які були поряд із нею щодня.
Також суд апеляційної інстанції врахував, що дитина за місцем народження є громадянкою України, після народження проживала в Україні 1 рік та 6 місяців, а після виїзду з матір`ю до Великої Британії, де перебувала 6 місяців, повернулася до України, країни свого походження, де проживає і на момент розгляду справи судами. Зі слів матері дитини, вони вільно виїхали з Великої Британії разом із дитиною, за усною згодою батька. В аеропорту не вимагалося інших документів, окрім паспортів та квитків.
Суд також врахував, що на момент ухвалення постанови дитині є майже 4 року та 6 місяців, із яких вона лише 6 місяців не проживала в Україні та вже 2 роки та 6 місяців дитина проживає в Україні після повернення, вона є занадто прив`язаною до матері та бабусі з дідусем, розуміє та сприймає мову, на якій спілкуються громадяни України, що є досить важливим для дитини цього віку.
На переконання суду апеляційної інстанції, з огляду на встановлені обставини справи дитина прижилася у новому середовищі в Україні, а тому повернення малолітньої дитини ОСОБА_5 до Великої Британії не можна вважати доцільним, адже у випадку примусової зміни укладу життя малолітньої дитини та повернення до Великої Британії, існуватиме серйозний ризик заподіяння дитині фізичної або психічної шкоди. Головним фактором, яким керувався суд при обґрунтуванні цього висновку, є принцип дотримання, перш за все, найкращих інтересів дитини, які полягають у забезпеченні її гармонійного розвитку в безпечному, надійному і стабільному середовищі з урахуванням її віку, збереженні її зв`язків із сім`єю, у тому числі з матір`ю, бабусею та дідусем, з якими вона перебувала постійно як до виїзду до Великої Британії, так і протягом останніх 2 років та 6 місяців після повернення.
Апеляційний суд встановив, що з моменту виїзду ОСОБА_2 з малолітньою дитиною ОСОБА_5 в Україну (вересень 2019 року) до звернення Південно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Дніпро) в інтересах ОСОБА_1 до суду з позовом у цій справі, а саме з вимогами про забезпечення повернення малолітньої дитини до Великої Британії (лютий 2021 року) минуло півтора роки, а тому суд першої інстанції помилково не застосував до спірних правовідносин частину другу статті 12 Гаазької конвенції 1980 року, вважаючи недоведеним, що повернення дитини до Великої Британії, яка вже прижилася в новому соціальному середовищі в Україні, може поставити дитину під загрозу психічної шкоди.
ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
Короткий зміст вимог касаційної скарги
ОСОБА_1 03 травня 2022 року із застосуванням засобів поштового зв`язку подав до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить скасувати постанову Дніпровського апеляційного суду від 17 лютого 2022 року, рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 22 вересня 2021 року залишити в силі.
Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Заявник, наполягаючи на тому, що оскаржуване судове рішення суд апеляційної інстанції ухвалив з порушенням норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права, визначив як підстави касаційного оскарження постанови апеляційного суду те, що:
- суд апеляційної інстанції не врахував правові висновки, викладені у постановах Верховного Суду від 05 лютого 2020 року у справі № 521/16839/18, від 27 квітня 2021 року у справі № 405/1182/20, якими визначено, що судовий і адміністративний орган навіть у тих випадках, коли процедури розпочаті після сплину річного терміну з дати незаконного переміщення або утримування дитини, видає розпорядження про повернення дитини, якщо тільки немає даних про те, що дитина вже прижилася у своєму новому середовищі;
- суд апеляційної інстанції не врахував правові висновки, викладені у постановах Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 405/2584/17, від 15 серпня 2019 року у справі № 201/3664/17. Відповідно до цих висновків тимчасовий чи постійний виїзд дитини за кордон має відбуватися лише за погодженням з іншим із батьків. У тих випадках, коли дитина виїжджає з одним із батьків без дозволу іншого з батьків, має бути невідкладно постановлено рішення про її повернення, зокрема, до постійного місця проживання в іноземній державі. Спір про повернення дитини до місця постійного проживання не є спором про визначення місця проживання дитини і визначення способу та порядку участі у вихованні дитини, оскільки такі питання можуть бути вирішені судом лише після повернення дитини до звичайного місця проживання;
- апеляційний суд не розглянув клопотання ОСОБА_1 про відмову у допиті експерта з психології ОСОБА_9 з огляду на сумніви у рівні її кваліфікації з цього питання;
- суд не взяв до уваги показання заявника, що він був введений в оману під час надання дозволу на реєстрацію місця проживання дитини в Україні.
Заявник стверджує, що у матеріалах справи немає доказів, що дитина прижилася в Україні (участь у гуртках, відвідування дошкільних закладів тощо), а виховання дитини матір`ю здійснюється із серйозними фізичними та соціальними ризиками.
На переконання заявника, у межах справи мала бути призначена судово-медична експертиза.
Узагальнений виклад позиції інших учасників справи
Відзиви на касаційну скаргу до Верховного Суду не надходили.
ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ
Ухвалою від 04 липня 2022 року Верховний Суд поновив ОСОБА_1 строк на касаційне оскарження постанови Дніпровського апеляційного суду від 17 лютого 2022 року, відкрив касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_1 та витребував справу із суду першої інстанції.
За змістом правила частини першої статті 401 ЦПК України попередній розгляд справи проводиться колегією у складі трьох суддів у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи.
З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені
пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
Верховний Суд перевірив доводи касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та матеріали цивільної справи, за результатами чого зробив такі висновки.
Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій
Суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 є батьками малолітньої ОСОБА_5, яка народилася ІНФОРМАЦІЯ_1 у м. Кривий Ріг Дніпропетровської області, Україна.
ОСОБА_1 та ОСОБА_2 одружилися 07 червня 2017 року в Україні.
04 травня 2018 року позивач подав клопотання про видачу візи для дружини та дочки для того, щоб вся родина проживала разом у м. Лондоні, Велика Британія.
06 березня 2019 року, після отримання візи, ОСОБА_2 з дитиною ОСОБА_5 прибули до Великої Британії.
Дитині у Великій Британії було видано паспорт підданої Великої Британії.
06 вересня 2019 року без дозволу та відома позивача відповідач разом із дитиною виїхала з Великої Британії.
Позивач зазначав, що не давав своєї згоди на переїзд дитини на постійне місце проживання в Україну та вважав, що відповідач самостійно змінила місце проживання спільної малолітньої дитини і визначила її нове місце проживання в Україні з порушенням його батьківських прав, адже ані усної, ані письмової згоди на зміну постійного місця проживання малолітньої ОСОБА_5 він не давав.
11 жовтня 2019 року до Міністерства юстиції України як повноваженого Центрального органу з виконання на території України Гаазької конвенції 1980 року через Центральний орган Великої Британії надійшла заява позивача про сприяння поверненню дитини до Великої Британії.
04 листопада 2019 року Міністерство юстиції України через Головне територіальне управління юстиції у Дніпропетровській області звернулося до відповідача з метою роз`яснення положень Гаазької конвенції 1980 року та отримання згоди на добровільне повернення дитини до Великої Британії.
08 січня 2020 року ОСОБА_2 надіслала на електронну пошту Головного територіального управління юстиції у Дніпропетровській області заяву-пояснення, відповідно до якої сторони не мають жодних суперечок щодо місця проживання дитини, а також, що позивач перебував в Україні з 23 грудня 2019 року до 01 січня 2020 року та не повідомляв про свій намір повернути дитину без матері до Великої Британії.
Враховуючи, що мати дитини відмовилася добровільно повертати дитину до Великої Британії, Південно-Східне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м. Дніпро) у березні 2020 року від імені заявника подало позов до Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська.
У зв`язку з досягненням домовленості між сторонами про те, що відповідач погоджується повернутися до Великої Британії разом із дитиною, позивач подав до суду заяву про залишення позову без розгляду.
Ухвалою від 23 вересня 2020 року Жовтневий районний суд м. Дніпропетровська залишив без розгляду позов ОСОБА_1, ухвала набрала законної сили.