ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
7 листопада 2022 року
м. Київ
справа № 569/4806/15-ц
провадження № 61-13448св19
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Карпенко С. О. (судді-доповідача), Ігнатенка В. М., Стрільчука В. А.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідачі: ОСОБА_2, Рівненська міська рада,
провівши у порядку письмового провадження попередній розгляд справи за касаційною скаргою ОСОБА_1 та касаційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 12 лютого 2019 року, ухвалене у складі судді Панас О. В., та постанову Рівненського апеляційного суду від 6 червня 2019 року,прийняту колегією у складі суддів: Боймиструк С. В., Гордійчук С. О., Хилевич С. В.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог
У березні 2015 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до ОСОБА_2, Рівненської міської ради про скасування рішення, виділ в натурі земельної ділянки, припинення права власності та визнання права власності на земельну ділянку.
В обґрунтування позову ОСОБА_1 зазначив, що він на підставі свідоцтв про право на спадщину за заповітом від 27 вересня 2011 року є власником нерухомого майна, зокрема, 15/100 часток домоволодіння АДРЕСА_1 та будівлі кафе-бару " ІНФОРМАЦІЯ_1", розташованої за тією ж адресою.
При оформленні правовстановлюючого документа на земельну ділянку під будівлями він дізнався про те, що земельна ділянка перебуває у власності ОСОБА_2, яка є власником іншої частки того ж будинку.
Посилаючись на зазначені обставини, позивач, уточнивши позовні вимоги, просив:
- скасувати рішення Рівненської міської ради № 1648 від 23 лютого 2012 року "Про видачу державного акта на право власності на земельну ділянку ОСОБА_3";
- виділити йому частину земельної ділянки в натурі із загальної площі 544 кв. м, кадастровий номер 5610100000:01:015:0181, по АДРЕСА_1 площею 264 кв. м, визначеної висновком експерта № 180322/1/С судової комплексної будівельно-технічної експертизи від 10 вересня 2018 року;
- припинити право власності ОСОБА_2 на частину земельної ділянки з кадастровим номером 5610100000:01:015:0181 по АДРЕСА_1 площею 264 кв. м, яку виділено йому;
- визнати за ним право власності на земельну ділянку площею 264 кв. м, визначену висновком експерта № 180322/1/С судової комплексної будівельно-технічної та земельно-технічної експертизи від 10 вересня 2018 року, для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд.
Короткий зміст судових рішень судів першої, апеляційної і касаційної інстанцій та мотиви їх прийняття
Рішенням Рівненського міського суду Рівненської області від 1 березня 2016 року позов задоволено частково.
Скасовано рішення Рівненської міської ради № 1648 від 23 лютого 2012 року "Про видачу державного акта на право власності на земельну ділянку гр. ОСОБА_3".
Визнано недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку площею 0,0124 га, виданий ОСОБА_3 10 лютого 2012 року на підставі рішення Рівненської міської ради від 23 лютого 2012 року (кадастровий номер 5610100000:015:0136) та зареєстрований в Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за № 361010001001183.
Визнано недійсним договір дарування земельної ділянки площею 0,0124 га, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_2, посвідчений 5 жовтня 2011 року приватним нотаріусом Рівненського міського нотаріального округу Торкуновою Т. А., реєстровий за № 1386, та скасовано його державну реєстрацію.
Скасовано свідоцтво про право власності серія та номер НОМЕР_1 на земельну ділянку площею 0,0544 га з кадастровим номером 5610100000:01:015:0181 в АДРЕСА_1 для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) та скасовано державну реєстрацію права власності.
В задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
Стягнено з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 243,60 грн судового збору.
Частково задовольняючи позов, місцевий суд виходив з того, що правовстановлюючий документ на земельну ділянку площею 0,0544 га, до складу якої входить і спірна земельна ділянка площею 0,0124 га, виготовлений на підставі незаконного державного акта, виданого за рішенням Рівненської міської ради № 1648 та договором дарування від 5 жовтня 2012 року. Такий перехід права власності на земельну ділянку, до якої увійшла земельна ділянка площею 0,0124 га, порушує законні права та інтереси ОСОБА_1 як власника нерухомого майна - кафе-бару " ІНФОРМАЦІЯ_1" та 15/100 часток житлового будинку по АДРЕСА_1, що розташовані на цій же земельній ділянці (0,0124 га).
Відмовляючи у задоволенні решти позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що згідно з висновком експерта № 50909/2_ЮШ від 3 грудня 2015 року наявне накладення об`єктів нерухомого майна на суміжні ділянки, тому у разі задоволення позовних вимог про визнання права власності на земельну ділянку площею 0,0124 га матиме місце позбавлення права власності ОСОБА_2 на належну їй частину земельної ділянки, яка знаходиться під нерухомим майном, що перебуває у її власності.
Рішенням апеляційного суду Рівненської області від 12 травня 2016 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено.
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 відхилено.
Рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 1 березня 2016 року скасовано та ухвалено нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог.
Стягнено з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судові витрати в розмірі 736,72 грн.
Рішення апеляційного суду мотивовано тим, що мати ОСОБА_1 не була і не могла бути власником спірної земельної ділянки, оскільки ділянка при відчуженні в 2005-2006 роках частини будинку не переходила до інших набувачів на підставі цивільно-правових угод, як вимагалось чинним на той час ЗК України.
Посилання суду першої інстанції на чинну на час вирішення справи в березні 2016 року статтю 120 ЗК України є помилковим, оскільки вказана норма не підлягала застосуванню при вирішенні даного спору.
Права позивача не було порушено і укладеним 5 жовтня 2012 року договором дарування земельної ділянки, який відповідає загальним умовам дійсності правочину, визначеним у статті 203 ЦК України, тому у суду не було підстав для визнання його недійсним.
Вимоги ОСОБА_1 про визнання за ним права власності на земельну ділянку, яка правомірно перебуває у власності відповідача, безпідставні та необґрунтовані.
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 вересня 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено. Рішення апеляційного суду Рівненської області від 12 травня 2016 року залишено без змін.
Ухвала суду касаційної інстанції мотивована правильністю висновку апеляційного суду про відмову в задоволенні позовних вимог, оскільки ОСОБА_4 не доведено порушення його прав рішенням від 23 лютого 2012 року № 1648 "Про видачу державного акта на право власності на земельну ділянку гр. ОСОБА_5", який і був власником цієї земельної ділянки до неправомірного її відчуження іншими особами в червні 2005 року, тому у суду не було підстав для скасування рішення Рівненської міської ради та визнання недійсним державного акта на земельну ділянку на ім`я ОСОБА_6 .
Також суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про те, що права позивача не було порушено і укладеним 5 жовтня 2012 року договором дарування земельної ділянки, тому вимоги ОСОБА_7 про визнання за ним права власності на земельну ділянку, яка правомірно перебуває у власності відповідача, безпідставні та необґрунтовані.
Постановою Верховного Суду України від 22 червня 2017 року заяву ОСОБА_1 задоволено частково. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 вересня 2016 року, рішення апеляційного суду Рівненської області від 12 травня 2016 року та рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 1 березня 2016 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції.
Постанова Верховного Суду України мотивована тим, що, ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1, апеляційний суд, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, встановивши, що право власності на об`єкти нерухомості перейшло до позивача в порядку спадкування, не врахував норми матеріального права; не з`ясував, чи зумовило це автоматичний перехід права власності на земельну ділянку під будівлями та спорудами з необхідністю подальшого оформлення переходу права власності та чи є це наслідком визнання відповідних рішень міської ради незаконними з урахуванням тієї обставини, що на зазначеній земельній ділянці розташоване інше нерухоме майно іншого власника.
Не можна також погодитися з рішенням суду першої інстанції, оскільки, установивши, що відчуження об`єкта нерухомості, на який позивач набув право власності у порядку спадкування, відбулося в період з квітня 2005 року до вересня 2006 року, суд першої інстанції не з`ясував, на яку частину первинної земельної ділянки, на якій розміщене це нерухоме майно, перейшло відповідне право з урахуванням тієї обставини, що на спірній земельній ділянці розміщене нерухоме майно іншого співвласника.
Суди першої, апеляційної та касаційної інстанцій у справі, яка переглядається Верховним Судом України, неправильно застосували положення статей 88, 120,125 ЗК України.
Рішенням Рівненського міського суду Рівненської області від 12 лютого 2019 року позов задоволено частково.
Припинено право власності ОСОБА_2 на 82 кв. м земельної ділянки, кадастровий номер 5610100000:01:05:015:0181, по АДРЕСА_1, яка знаходиться під частиною будинковолодіння, належного на праві власності ОСОБА_1, та складається з коридору № 1-7 площею 8,1 кв. м, кухні № 1-8 площею 11,8 кв. м, бару № 1-9 площею 14,8 кв. м, зали № 1-10 площею 17,2 кв. м загальною площею 66,6 кв. м з врахуванням земельної ділянки для обслуговування будівлі - в м. 9,27-1,44-3,50-1,64-3,86-1,00-7,57-1,12-0,19-7,21-1,31 (згідно рис. 1 додатку до експертизи № 180322/1/С від 10 вересня 2018 року).
У задоволенні позову в іншій частині відмовлено.
Частково задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що до ОСОБА_8 могло перейти право власності на 66,6 кв. м земельної ділянки під придбаними будівлями та частина земельної ділянки, яка необхідна для їх обслуговування. У ОСОБА_9 та ОСОБА_1 виникло похідне право власності на будівлі по АДРЕСА_1, тому суд визначив розмір земельної ділянки, яка може бути виділена позивачу, виходячи з положень частини другої статті 377 ЦК України в редакції станом на квітень 2005 року при набутті права власності на будівлі ОСОБА_8 .
Врахувавши постанову Верховного Суду України від 22 червня 2017 року, суд першої інстанції дійшов висновку про усунення порушення, яке було допущене при укладенні договорів відчуження часток домоволодіння, з метою юридичного закріплення правового режиму земельної ділянки під об`єктами нерухомості шляхом визначення рішенням суду розміру земельної ділянки.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог про виділення ОСОБА_1 частини земельної ділянки в натурі та визнання за ним права власності на виділену земельну ділянку, суд першої інстанції виходив з того, що рішення, пов`язані з виділенням та наданням у власність земельних ділянок, є компетенцією органу місцевого самоврядування та дискреційними, тому суд не може підміняти своїм рішенням вирішення даного питання.
Враховуючи висновок суду про припинення права власності ОСОБА_2 на земельну ділянку у розмірі 82 кв. м на АДРЕСА_1, зазначена частина земельної ділянки повертається у власність територіальної громади міста Рівного.
Також суд першої інстанції зазначив, що прийняттярішення Рівненською міською радою № 1648 "Про видачу державного акта на право власності на земельну ділянку гр. ОСОБА_3" є приведенням у відповідність права власності ОСОБА_3 на земельну ділянку, рішення є ненормативним правовим актом органу місцевого самоврядування та вичерпало свою юридичну силу після виконання.
Постановою Рівненського апеляційного суду від 6 червня 2019 року апеляційні скарги ОСОБА_1 та ОСОБА_2 залишено без задоволення, а рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 12 лютого 2019 року - без змін.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що правильним є висновок місцевого суду про те, що як позивач, так і попередні власники 15/100 часток домоволодіння та кафе-бару " ІНФОРМАЦІЯ_1" не були і не могли бути власниками спірної земельної ділянки, оскільки ця ділянка при відчуженні в 2005-2006 роках частини будинку не переходила до інших набувачів на підставі цивільно-правових угод, як вимагалось чинним на той час ЗК України.
До ОСОБА_8 могло перейти право власності на 66,6 кв. м земельної ділянки під придбаними будівлями та частина земельної ділянки, яка необхідна для їх обслуговування. У ОСОБА_9 та ОСОБА_1 виникло похідне право власності на будівлі на АДРЕСА_1, тому розмір земельної ділянки, яка може бути виділена позивачу, виходячи з положень частини другої статті 377 ЦК в редакції станом на квітень 2005 року, тотожний площі земельної ділянки при набутті права власності на будівлі ОСОБА_8
264 кв. м земельної ділянки не можуть бути виділені ОСОБА_1, оскільки це можливе фактично за рахунок земельної ділянки площею 420 кв. м, яку ОСОБА_2 набула значно раніше на законних підставах та яка не має відношення до об`єктів нерухомості позивача, що розташовані на частині земельної ділянки площею 124 кв. м.
Місцевий суд дійшов правильного висновку, що рішення Рівненської міської ради № 1648 "Про видачу державного акта на право власності на земельну ділянку гр. ОСОБА_3" є приведенням у відповідність відновленого права власності ОСОБА_3 на земельну ділянку, воно вичерпало свою юридичну силу після виконання - видачі державного акта на земельну ділянку.
Отже, право ОСОБА_1 на частину земельної ділянки не може порушувати акт, який вичерпав свою юридичну силу, як і виданий ОСОБА_3 цим рішенням № 1648 державний акт на земельну ділянку площею 124 кв. м, оскільки він також вже припинив свою дію після дарування цієї земельної ділянки ОСОБА_2 .
В даному випадку право власності ОСОБА_1 на частину земельної ділянки, на якій розташовані належні йому об`єкти нерухомості, порушується існуючим правом власності ОСОБА_2, при набутті і оформленні якого не було дотримано вимог статті 377 ЦК України та статті 120 ЗК України. Тому місцевий суд дійшов обґрунтованого висновку про його захист шляхом припинення права власності ОСОБА_2 на 82 кв. м земельної ділянки, кадастровий номер 5610100000:01:05:015:0181, на АДРЕСА_1, яка знаходиться під частиною будинковолодіння, належного на праві власності ОСОБА_1 . Інша частина земельної ділянки залишена у приватній власності ОСОБА_2 .
Мотивовано було відмовлено судом першої інстанції і в задоволенні інших вимог ОСОБА_1 .
Також судом першої інстанції правильно відмовлено у задоволенні позовних вимог про виділення частини земельної ділянки в натурі та визнання за ним права власності на виділену земельну ділянку, оскільки зазначені вимоги у заявлений спосіб до задоволення не підлягають.
Вирішуючи спір та частково захищаючи порушене право позивача, за захистом якого він звернувся, місцевий суд припинив право власності ОСОБА_2 на частину земельної ділянки, на якій розміщені споруди, належні ОСОБА_1, з огляду на те, що таке право у ОСОБА_3 при його переоформленні в 2012 році вже не могло виникнути та, відповідно, перейти до ОСОБА_2 .
Рішення місцевого суду є законним, справедливим і не суперечить пункту "е" частини першої статті 141 ЗК України.
Короткий зміст вимог касаційних скарг та узагальнені доводи осіб, які їх подали
8 липня 2019 року ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій просить скасувати рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 12 лютого 2019 року та постанову Рівненського апеляційного суду від 6 червня 2019 року в частині відмови у задоволенні позовних вимог і ухвалити в цій частині нове рішення про задоволення позовних вимог.
Підставою касаційного оскарження рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 12 лютого 2019 року та постанови Рівненського апеляційного суду від 6 червня 2019 року ОСОБА_1 вказує, що при набутті права власності на нерухомість законодавець передбачає припинення права власності на земельну ділянку попередньої особи та перехід земельної ділянки до власника цієї нерухомості.
В разі переходу права власності на будівлі та споруди до кількох осіб право на земельну ділянку визначалось пропорційно часткам осіб у вартості будівлі та споруди.
Право власності на земельну ділянку площею 544 кв. м оформлено за ОСОБА_2, незважаючи на те, що нерухомість перебувала у спільній власності, що суперечить частині четвертій статті 120 ЗК України, частині першій статті 377 ЦК України та не відповідає судовій практиці.
Суди попередніх інстанцій, установивши, що право власності на об`єкти нерухомості перейшло до позивача в порядку спадкування, не з`ясували, чи зумовило це автоматичний перехід права власності на земельну ділянку під будівлями та спорудами з необхідністю подальшого оформлення переходу права власності та чи є це наслідком визнання відповідних рішень міської ради незаконними з урахуванням тієї обставини, що на зазначеній земельній ділянці розташоване інше нерухоме майно іншого власника.
Апеляційний суд безпідставно дійшов висновку, що як позивач, так і попередні власники 15/100 часток домоволодіння та кафе-бару не були і не могли бути власниками спірної земельної ділянки з підстав відсутності цивільно-правових угод.
Судами не застосовано норми матеріального права, які регулюють виділ частки в натурі, що є у спільній частковій власності, а саме статті 364, 367, 377, 183 ЦК України та статті 87, 88, 120 ЗК України.
Суди не врахували висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 31 серпня 2018 року у справі № 924/1020/17.
23 серпня 2019 року ОСОБА_2 звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій просить скасувати рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 12 лютого 2019 року та постанову Рівненського апеляційного суду від 6 червня 2019 року в частині задоволення позову про припинення її права власності на 82 кв. м спірної земельної ділянки, яка знаходиться під частиною будинковолодіння. В частині відмови у задоволенні позовних вимог оскаржувані судові рішення не оскаржені.
Підставою касаційного оскарження рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 12 лютого 2019 року та постанови Рівненського апеляційного суду від 6 червня 2019 року ОСОБА_2 вказує, що позивач вимагає частину земельної ділянки, на якій розташовані 15/100 частин будинку для обслуговування якого вона виділена, і на який у сторін наявне право спільної часткової власності, а також на кафе-бар, який не є спільною частковою власністю сторін, який не є житловим будинком чи господарською спорудою, і, виходячи з цільового призначення земельної ділянки, вона не призначена для розміщення та обслуговування на ній кафе-бару.
Спірна земельна ділянка площею 544 кв. м як самостійний об`єкт цивільних прав була сформована лише 30 грудня 2015 року, тому позовні вимоги про виділення є безпідставними.
Суди не навели норм права, на підставі яких її позбавлено права власності на частину земельної ділянки.
Позиція інших учасників справи
У грудні 2019 року ОСОБА_2 подала відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1, в якому, посилаючись на відповідність висновків судів першої та апеляційної інстанцій нормам матеріального та процесуального права, просила залишити касаційну скаргу без задоволення, а рішення судів попередніх інстанцій в частині відмови у задоволенні позовних вимог без змін. Задовольнити її касаційну скаргу.
У квітні 2020 року ОСОБА_1 подав відзив на касаційну скаргу ОСОБА_2, в якому, посилаючись на відповідність висновків судів першої та апеляційної інстанцій нормам матеріального та процесуального права, просив відмовити у задоволенні касаційної скарги.
Провадження у суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 8 жовтня 2019 року відкрито касаційне провадження у даній справі за касаційною скаргою ОСОБА_1 та витребувано її матеріали із суду першої інстанції.
Ухвалою Верховного Суду від 20 грудня 2019 року поновлено ОСОБА_2 строк на касаційне оскарження рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 12 лютого 2019 року та постанови Рівненського апеляційного суду від 6 червня 2019 року і відкрито касаційне провадження у даній справі за касаційною скаргою ОСОБА_2 .
Встановлені судами попередніх інстанцій обставини справи
ОСОБА_3 належав на праві власності житловий будинок АДРЕСА_1 на підставі свідоцтва про право власності від 2 вересня 2002 року та земельна ділянка площею 544 кв. м на підставі державного акта на право приватної власності на землю від 5 червня 2000 року.
21 квітня 2005 року між ОСОБА_3 (продавець) та ОСОБА_8 (покупець) було укладено договір купівлі-продажу, згідно з яким продавець продав, а покупець придбав будівлю кафе-бару, яка належить продавцеві на праві власності та знаходиться на земельній ділянці площею 544 кв. м, наданій продавцеві у приватну власність згідно з державним актом, виданим Рівненською міською радою 5 червня 2000 року.
ОСОБА_3 також продав ОСОБА_8 за договором купівлі-продажу від 21 квітня 2005 року 15/100 частин житлового будинку за вказаною адресою.
За договором купівлі-продажу від 7 червня 2005 року ОСОБА_3 продав ОСОБА_8 частину земельної ділянки площею 0,0124 га (124 кв. м).
17 серпня 2005 року між ОСОБА_3 (дарувальник) та його дочкою ОСОБА_2 (обдаровувана) було укладено договір дарування 85/100 частин житлового будинку за вказаною адресою та договір дарування земельної ділянки, згідно з пунктами 1.1, 1.2 якого дарувальник подарував, а обдаровувана прийняла в дар земельну ділянку площею 420 кв. м за вказаною адресою.
4 вересня 2006 року між ОСОБА_8 (продавець) та ОСОБА_9 (покупець) укладено договір купівлі-продажу будівлі кафе-бару, а 30 вересня 2006 року - договір купівлі-продажу 15/100 частин житлового будинку за вказаною вище адресою.
Рішенням Рівненського міського суду Рівненської області від 8 грудня 2006 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Рівненської області від 18 квітня 2007 року, у справі № 2-5412/06 за позовом ОСОБА_10 до ОСОБА_3, ОСОБА_8, третя особа - ОСОБА_11, визнано недійсним договір купівлі-продажу від 7 червня 2005 року частини земельної ділянки площею 0,0124 га, яка розташована по АДРЕСА_1 .
В результаті визнання недійсним договору купівлі-продажу у первинного власника земельної ділянки ОСОБА_3, який раніше набув її у власність на підставі рішення Рівненської міської ради депутатів від 2 грудня 1998 року № 59 у розмірі 0,0544 гектарів в межах згідно з планом, були відновлено права власника щодо неї.
Рішенням сесії Рівненської міської ради від 23 лютого 2012 року № 1648 на підставі технічної документації та зазначеного вище рішення міського суду ОСОБА_3 видано державний акт на землю, зокрема на 124 кв. м за адресою АДРЕСА_1 .
5 жовтня 2012 року між ОСОБА_3 (дарувальник) та його дочкою ОСОБА_2 (обдаровувана) було укладено договір дарування земельної ділянки площею 0,0124 га за вищевказаною адресою.
3 лютого 2015 року ОСОБА_1 на підставі свідоцтв про право на спадщину за заповітом від 27 вересня 2011 року зареєстрував право власності на нерухоме майно, зокрема, на 15/100 частин житлового будинку АДРЕСА_1 та будівлю кафе-бару за цією ж адресою.