Постанова
Іменем України
02 листопада 2022 року
м. Київ
справа № 2-5872/11
провадження № 61-12642св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Грушицького А. І. (суддя-доповідач),
суддів: Литвиненко І. В., Мартєва С. Ю., Петрова Є. В., Пророка В. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Київського районного суду м. Одеси від 22 січня 2020 року у складі судді Пучкової І. М. та постанову Одеського апеляційного суду від 30 червня 2021 року у складі колегії суддів: Комлевої О. С., Гірняк Л. А., Цюри Т. В.,
у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про стягнення боргу.
Короткий зміст позовних вимог
У серпні 2011 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про стягнення боргу.
Позов мотивовано тим, що 28 лютого 2007 року укладений договір позики, згідно з яким позикодавець ОСОБА_1 передала грошові кошти у розмірі 90 000,00 доларів США позичальникові ОСОБА_2 для покупки квартири для сім`ї. Позичальник зобов`язався повернути грошові кошти до 01 квітня 2007 року, проте у зазначений термін грошові кошти не повернув.
ОСОБА_2 брав грошові кошти для покупки квартири для сім`ї та в день укладення договору позики на підставі договору купівлі-продажу була придбана квартира, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 , а тому позивач вважала, що ОСОБА_3 як дружина позичальника є солідарним боржником та повинна відповідати за зобов`язанням за договором позики.
Позивач просила суд стягнути у солідарному порядку з відповідачів на її користь борг у розмірі 994 037,20 грн, який складається із: суми боргу - 717 390,00 грн, проценти за користування грошовими коштами - 276 647,20 грн, а також судові витрати.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Заочним рішенням Київського районного суду м. Одеси від 31 жовтня 2011 року стягнуто солідарно з ОСОБА_2 , ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 борг у розмірі 994 037,20 грн, який складається із: суми боргу - 717 390,00 грн, проценти за користування грошовими коштами - 276 647,20 грн. Вирішено питання розподілу судових витрат.
Ухвалою Київського районного суду м. Одеси від 07 листопада 2019 року заяву ОСОБА_3 про перегляд заочного рішення задоволено. Скасовано заочне рішення Київського районного суду м. Одеси від 31 жовтня 2011 року у справі № 2-5872/2011. Призначено цивільну справу до розгляду в загальному порядку.
Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 22 січня 2020 року, залишеним без змін постановою Одеського апеляційного суду від 30 червня 2021 року, позов ОСОБА_1 задоволено частково.
Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 борг у розмірі 994 037,00 грн, який складається із: суми боргу - 717 390,00 грн, процентів за користуванням грошовими коштами - 276 647,20 грн.
У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про солідарне стягнення боргу відмовлено.
Вирішено питання розподілу судових витрат.
Рішення судів попередніх інстанцій мотивовано тим, що ОСОБА_2 не виконав умов укладеного із ОСОБА_1 договору позики, оформленого розпискою, оскільки у визначений сторонами у договорі строк кошти не повернув, тому боржник зобов`язаний сплатити позивачу суму основного боргу в розмірі 717 390,00 грн та нарахованих процентів у розмірі 276 647,20 грн.
Суди не взяли до уваги доводи позивача про те, що отримані у борг грошові кошти були витрачені в інтересах сім`ї, а тому ОСОБА_3 теж повинна відповідати за виконання зобов`язання за договором позики від 28 лютого 2007 року, оскільки в розписці не вказано на які цілі була отримана позика та не зазначено, що дружина надавала згоду на її отримання.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У касаційній скарзі, поданій у липні 2021 року до Верховного Суду, Жуков Ю. А. , який діє в інтересах ОСОБА_2 , посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції скасувати і направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
Рух касаційної скарги в суді касаційної інстанції
28 липня 2021 року справу розподілено колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в складі: Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Висоцької В. С., Литвиненко І. В.
Ухвалою Верховного Суду від 13 серпня 2021 року відкрито касаційне провадження у цивільній справі за касаційною скаргою ОСОБА_2 , поданою представником Жуковим Ю. А. , витребувано її з Київського районного суду м. Одеси.
16 вересня 2022 року проведено повторний автоматизований розподіл та розподілено справу колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в складі: Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Литвиненко І. В., Петрова Є. В.
На підставі ухвали Верховного Суду від 25 жовтня 2022 року справу призначено до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження колегією в складі п`яти суддів.
Згідно з протоколом автоматичного визначення складу колегії суддів від 27 жовтня 2022 року визначено такий склад колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду для розгляду справи: Грушицький А. І. (суддя-доповідач), Мартєв С. Ю., Литвиненко І. В., Петров Є. В., Пророк В. В.
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
У касаційній скарзі Жуков Ю. А. , який діє в інтересах ОСОБА_2 , посилається на пункти 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України, зокрема вказує, що суд апеляційної інстанції розглянув справу без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 грудня 2018 року у справі № 752/11896/17, постановах Верховного Суду від 15 лютого 2019 року у справі № 336/2166/17 та від 18 березня 2020 року у справі № 704/435/19. Крім того, у судах першої та апеляційної інстанцій справу розглянуто за відсутності ОСОБА_2 , який не був належним чином повідомлений про дату, час і місце судових засідань.
У касаційній скарзі Жуков Ю. А. , який діє в інтересах ОСОБА_2 , зазначає, що у матеріалах справи відсутні докази належного повідомлення позивача ОСОБА_1 та відповідача ОСОБА_2 про дату, час та місце судових засідань шляхом вручення їм повісток. Суд першої інстанції розглянув справу без участі позивача, яка не заявляла про розгляд справи за її відсутності, а тому мав ухвалити рішення про залишення позовної заяви без розгляду.
Суди помилково не застосували до спірних правовідносин позовної давності.
Доводи інших учасників справи
Від інших учасників справи не надходило відзиву на касаційну скаргу.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Суд установив, що 28 лютого 2007 року ОСОБА_2 взяв в борг у ОСОБА_1 грошові кошти у розмірі 90 000,00 доларів США для покупки квартири за адресою: АДРЕСА_1 , та зобов`язався повернути їх до 01 квітня 2007 року, що підтверджується розпискою від 28 лютого 2007 року (а. с. 6 т. 1).
09 жовтня 2009 року ОСОБА_1 звернулася до Суворовського районного відділу Одеського міського управління Управління Міністерства внутрішніх справ України в Одеській області із заявою про порушення кримінальної справи щодо відповідачів, а також з метою відшкодування майнових збитків, завданих злочином (а. с. 19, 20 т. 1).
10 лютого 2010 року о/у Суворовського районного відділу Одеського міського управління Управління Міністерства внутрішніх справ України в Одеській області винесена постанова про відмову в порушенні кримінальної справи з підстав того, що між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 виникли цивільно-правові відносини, які підлягають вирішенню в порядку цивільного судочинства (а. с. 14 т. 1).
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:
1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;
3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;
4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Відповідно до статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до положень частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Згідно зі статтею 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.
Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).
Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).
Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Отже, стаття 15 ЦК України визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.
За правилами статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Щодо стягнення з позичальника суми основного боргу
Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
Частиною першою статті 1049 ЦК України встановлено, що за договором позики на позичальникові лежить обов`язок повернути суму позики у строк та в порядку, що передбачені договором.
Згідно із частиною другою статті 1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.
Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).
Відповідно до частин першої та другої статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства, та скріплюється печаткою.
За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який боржник видає кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей.
Отже, досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, а також надавати оцінку всім наявним доказам і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки. Таким чином, розписка як документ, що підтверджує боргове зобов`язання, має містити умови отримання позичальником в борг грошей із зобов`язанням їх повернення та дати отримання коштів.
За своїми правовими характеристиками договір позики є реальною, оплатною або безоплатною угодою, на підтвердження якої може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику. У разі пред`явлення позову про стягнення боргу позивач повинен підтвердити своє право вимагати від відповідача виконання боргового зобов`язання. З метою забезпечення правильного застосування статей 1046, 1047 ЦК України суд повинен встановити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умов.
Такі правові висновки про застосування статей 1046, 1047 ЦК України викладені в постанові Верховного Суду України від 13 грудня 2017 року у справі № 6-996цс17.
У справі, яка переглядається, суди першої та апеляційної інстанцій виходили із того, що письмова форма договору позики внаслідок її реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, а й факту передачі грошової суми позичальнику. Оскільки у визначені договором позики строки грошові кошти позивачу повернуті не були, у позивача були підстави для звернення до суду з позовом. Розписка про отримання грошових коштів містить зобов`язання про їх повернення у певний строк. Таким чином, суди першої та апеляційної інстанцій встановили справжню правову природу укладеного між сторонами договору та дійшли правильних висновків про укладення договору позики, а також встановили всі його істотні умови.
Суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, встановивши, що ОСОБА_2 не виконав умов укладеного із ОСОБА_1 договору позики, оформленого розпискою, оскільки у визначений сторонами у договорі строк кошти не повернув, зробив правильний висновок, що боржник зобов`язаний сплатити позивачу суму основного боргу в національній валюті України в розмірі 717 390,00 грн, як це визначив позивач у позовній заяві.
Стосовно доводів касаційної скарги про те, що відповідач не складав та не підписував розписки від 28 лютого 2007 року, Верховний Суд враховує, що будь-яких належних та допустимих доказів з приводу зазначеної обставини відповідач в суді першої чи апеляційної інстанцій не надав.
Щодо стягнення із позичальника процентів
Верховний Суд не може погодитися з висновками судів щодо задоволення позовних вимог про стягнення з боржника процентів за користування отриманими в борг коштами в розмірі 276 647,20 грн, нарахованими відповідно до частини першої статті 1048 ЦК України, з огляду на таке.
Суди встановили, що предметом спірного договору позики є іноземна валюта - долари США, а сплата процентів його умовами не передбачена.
Частиною першою статті 1048 ЦК України передбачено, що розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України (далі - НБУ).
Задовольняючи ці позовні вимоги та визначаючи розмір процентів за користування позикою, суди попередніх інстанцій виходили із рівня облікової ставки НБУ.
З такими висновками погодитися не можна з огляду на наступне.
За змістом статті 1 Закону України від 20 травня 1999 року № 679-XIV «Про Національний банк України» (далі - Закон № 679-XIV) облікова ставка НБУ - один із монетарних інструментів, за допомогою якого НБУ встановлює для банків та інших суб`єктів грошово-кредитного ринку орієнтир щодо вартості залучених та розміщених грошових коштів.
НБУ є центральним банком України, особливим центральним органом державного управління, юридичний статус, завдання, функції, повноваження і принципи організації якого визначаються Конституціє