Постанова
Іменем України
26 жовтня 2022 року
м. Київ
справа № 554/9193/19
провадження № 61-4397св22
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Крата В. І. (суддя-доповідач), суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О., Краснощокова Є. В., Русинчука М. М.,
учасники справи
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - керуючий санацією державного комунального житлово-експлуатаційного підприємства «Будівельник»,
особа, яка подавала апеляційну скаргу - заступник керівника Полтавської обласної прокуратури в інтересах держави в особі Полтавської міської ради та державного комунального житлово-експлуатаційного підприємства «Будівельник»,
розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Полтавського апеляційного суду від 22 грудня 2021 року в складі колегії суддів: Лобов О. А., Дорош А. І., Триголов В. М.,
Історія справи
Короткий зміст позову
У жовтні 2019 року ОСОБА_1 звернувся із позовом до керуючого санацією державного комунального житлово-експлуатаційного підприємства «Будівельник» (далі - ДК ЖЕП «Будівельник») про визнання дійсним договору купівлі-продажу, визнання права власності на нерухоме майно.
Позов мотивований тим, що 30 липня 2009 року на підставі біржового контракту ОСОБА_1 придбав нерухоме майно, розташоване за адресою: АДРЕСА_1 . Позивачем було сплачено 24 500 грн. ДК ЖЕП «Будівельник» майно передав покупцю (позивачу) та склав акт прийому-передачі, однак КП «Реєстр нерухомого майна та бізнесу» відмовив йому у реєстрації права власності на це майно, оскільки укладений договір не був нотаріально посвідчений. Відповідач (продавець) не дивлячись на звернення позивача, ухилився від нотаріального посвідчення угоди.
ОСОБА_1 просив:
визнати дійсним договір купівлі-продажу майна ДК ЖЕП «Будівельник», відповідно до якого позивач придбав у власність нерухоме майно по АДРЕСА_2 , а саме: нежитлове приміщення загальною площею 72,3 кв. м, (в т. ч. приміщення (1) площею 4,5 кв. м, приміщення (2) площею 15,3 кв. м, приміщення (3) площею 33,6 кв. м, приміщення (4) площею 18,9 кв. м) житлового будинку літера А-2;
визнати за позивачем право власності на нежитлове приміщення по АДРЕСА_2 загальною площею 72,3 кв. м, (в т. ч. приміщення (1) площею 4,5 кв. м, приміщення, (2) площею 15,3 кв. м., приміщення (3) площею 33,6 кв. м, приміщення (4) площею 18,9 кв. м) житлового будинку літера А-2.
Короткий зміст рішень суду першої інстанції
Рішенням Октябрського районного суду м. Полтави від 19 листопада 2019 року в складі судді: Бугрія В. М., позов ОСОБА_1 задоволено.
Визнано договір купівлі-продажу майна ДК ЖЕП «Будівельник» відповідно до якого позивач ОСОБА_1 придбав у власність нерухоме майно по АДРЕСА_2 , а саме: нежитлове приміщення загальною площею 72,3 кв. м, (в т. ч. приміщення (1) площею 4,5 кв. м, приміщення (2) площею 15,3 кв. м, приміщення (3) площею 33,6 кв. м, приміщення (4) площею 18,9 кв. м, житлового будинку літера А-2 - дійсним.
Визнано за ОСОБА_1 право власності на нежитлове приміщення по АДРЕСА_2 загальною площею 72,3 кв. м, (в т. ч. приміщення (1) площею 4,5 кв. м, приміщення (2) площею 15,3 кв. м, приміщення (3) площею 33,6 кв. м, приміщення (4) площею 18,9 кв. м, житлового будинку літера А-2.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що відповідно до статті 227 ЦК УРСР 1963 року (який діяв на час виникнення спірних правовідносин) договір купівлі-продажу жилого будинку повинен бути нотаріально посвідчений, якщо хоча б однією з сторін є громадянин. Недодержання цієї вимоги тягне недійсність договору (стаття 47 цього Кодексу). Договір купівлі-продажу нежитлового приміщення, згідно з протоколом № 101030-1 від 28 липня 2009 року від 30 серпня 2002 року, укладений між продавцем ДК ЖЕП «Будівельник» в особі уповноваженого представника Москаленка С. та покупцем фізичною особою ОСОБА_1 нотаріально посвідчений не був. Відповідно до частини другої статті 47 ЦК УРСР 1963 року (який діяв на час укладення угоди купівлі-продажу спірної квартири), якщо одна з сторін повністю або частково виконала угоду, що потребує нотаріального посвідчення, а друга сторона ухиляється від нотаріального оформлення угоди, суд вправі за вимогою сторони, яка виконала угоду, визнати угоду дійсною. У цьому разі наступне нотаріальне оформлення угоди не вимагається. Розглянувши справу в межах заявлених позовних вимог, дослідивши всебічно, повно, безпосередньо та об`єктивно наявні у справі докази, оцінивши їх належність, допустимість, достовірність, достатність і взаємний зв`язок у сукупності, з`ясувавши усі обставини справи, на які сторони посилалися як на підставу своїх вимог і заперечень, з урахуванням того, що завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичної особи, суд дійшов висновку про необхідність задоволення поданого позову.
Додатковим рішенням Октябрського районного суду м. Полтави від 02 вересня 2021 року в складі судді: Бугрія В. М., стягнуто з керуючого санацією ДК ЖЕП «Будівельник» на користь держави 1 816 грн судових витрат.
Суд першої інстанції зазначив, що оскільки при винесенні рішення судом не вирішено питання про судові витрати, тому в цій частині необхідно ухвалити додаткове рішення.
Короткий судових рішень суду апеляційної інстанції
07 червня 2021 року рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 19 листопада 2019 року оскаржено в апеляційному порядку заступником керівника Полтавської обласної прокуратури в інтересах держави в особі Полтавської міської ради та ДК ЖЕП «Будівельник».
Ухвалою Полтавського апеляційного суду від 09 листопада 2021 року у складі колегії суддів: Лобов О. А., Дорош А. І., Триголов В. М., поновлено Полтавській обласній прокуратурі строк на апеляційне оскарження рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 19 листопада 2019 року. Відкрито апеляційне провадження у цивільній справі за апеляційною скаргою Полтавської обласної прокуратури.
Ухвала суду апеляційної інстанції мотивована тим, що до участі у справі не залучено ДК ЖЕП «Будівельник» та Полтавську міську раду, осіб права яких порушені рішенням Октябрського районного суду м. Полтави від 19 листопада 2019 року. Про наявність оскарженого рішення дізналась виконуючи повноваження визначені статтею 131-1 Конституції України, під час опрацювання судових рішень, які розміщено у Єдиному державному реєстрі судових рішень. Листом від 12 березня 2021 року Полтавська обласна прокуратура проінформувала Полтавську міську раду про можливість незаконності рішення районного суду та необхідність вирішення питання його оскарження в апеляційному порядку, однак останнім необхідних заходів не було вжито. Згідно матеріалів справи, повний текст рішення було проголошено 19 листопада 2019 року за відсутності сторін. Копія повного тексту судового рішення судом скаржнику не направлялась оскільки прокуратура не була залучена до участі у справі. Тому строк апеляційного оскарження пропущено з поважних причин і суд вважає за можливе його поновити.
Постановою Полтавського апеляційного суду від 22 грудня 2021 року апеляційну скаргу Полтавської обласної прокуратури задоволено частково.
Рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 19 листопада 2019 року і додаткове рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 02 вересня 2021 року скасовано.
Матеріали справи за позовом ОСОБА_1 до керуючого санацією ДК ЖЕП «Будівельник» про визнання дійсним договору купівлі-продажу, визнання права власності на нерухоме майно передано до господарського суду Полтавської області, у провадженні якого перебуває справа № 471-23/1 про банкрутство ДК ЖЕП «Будівельник».
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що:
суд першої інстанції, вирішуючи вимогу про визнання дійсним договору купівлі-продажу нерухомого майна всупереч вимогам статті 5 ЦК України застосував до спірних правовідносин норми ЦК УРСР 1963 року, хоча біржовий контракт, за яким позивач придбав нерухоме майно, був укладений 30 липня 2009 року, тобто, після набрання чинності ЦК України. Отже, до спірних правовідносин підлягає застосуванню стаття 220 ЦК України (у редакції, що діяла на час укладення угоди (біржового контракту), відповідно до частини другої якої якщо сторони домовилися щодо усіх істотних умов договору, що підтверджується письмовими доказами, і відбулося повне або часткове виконання договору, але одна із сторін ухилилася від його нотаріального посвідчення, суд може визнати такий договір дійсним. У цьому разі наступне нотаріальне посвідчення договору не вимагається. Згідно із частиною третьою статті 640 ЦК України (у редакції чинній на час укладення угоди (біржового контракту), договір, який підлягає нотаріальному посвідченню або державній реєстрації, є укладеним з моменту його нотаріального посвідчення або державної реєстрації, а в разі необхідності і нотаріального посвідчення, і державної реєстрації - з моменту державної реєстрації. Відповідно до статті 657 ЦК України у редакції за станом на 30 липня 2009 року договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації. Норма частини другої статті 220 ЦК України не застосовується щодо правочинів, які підлягають і нотаріальному посвідченню, і державній реєстрації, оскільки момент вчинення таких правочинів відповідно до статей 210, 640 ЦК України пов`язується з їх державною реєстрацією, тому вони не є укладеними і не створюють прав та обов`язків для сторін. Враховуючи, що договір купівлі-продажу нерухомого майна (біржовий контракт) від 30 липня 2009 року відповідно до вимог статті 657 ЦК України (у редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин) підлягав і нотаріальному посвідченню, і державній реєстрації, відсутні підстави для визнання його дійсним згідно статті 220 ЦК України. Така правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 16 лютого 2021 року у справі № 2-4570/07 з аналогічними фактичними обставинами і відповідними правовідносинами. Окрім того, станом на час звернення позивача з цим позовом до суду нерухоме майно, щодо якого заявлена вимоги про визнання права власності на нього, вже не існувало фізично. Ця обставина визнана позивачем (його представниками) у суді апеляційної інстанції та підтверджується, зокрема постановою Полтавського апеляційного суду від 21 жовтня 2019 року у справі № 554/882/19;
перевіряючи доводи апеляційної скарги про порушення судом першої інстанції правил підсудності, апеляційний суд керується правовими висновками, викладеними у постанові ВП ВС від 15 січня 2020 року у справі № 607/6254/15-ц. У справі, що розглядається, предметом спору є майнові вимоги фізичної особи до боржника (юридичної особи), його майна, який перебуває у стадії банкрутства. Ухвалою Господарського суду Полтавської області від 22 серпня 2002 року порушено провадження у справі про банкрутство ДК ЖЕП «Будівельник» (а.с.52). Постановою Господарського суду Полтавської області від 08 грудня 2011 року у справі № 471-23/1 ДК ЖЕП «Будівельник» визнано банкрутом та відкрито ліквідаційну процедуру (а.с.62). Провадження у цій справі відкрито ухвалою суду першої інстанції від 07 листопада 2019 року, тобто після набрання чинності Кодексом України з процедур банкрутства від 18 жовтня 2018 року № 2597-VIII. З наведеного слідує, що суд першої інстанції у порушення вимог закону розглянув по суті спір, який не підсудний суду загальної юрисдикції. Тому рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню, а матеріали справи - передачі до господарського суду Полтавської області у провадженні якого перебуває справа № 471-23/1 про банкрутство ДК ЖЕП «Будівельник»;
апеляційний суд вказав, що рішенням Полтавської міської ради від 25 вересня 2014 року на виконання ухвали Господарського суду Полтавської області від 19 липня 2012 року надано згоду на прийняття у комунальну власність територіальної громади міста від ДП ЖЕП «Будівельник» тридцяти дев`яти житлових будинків та восьми гуртожитків, у тому числі і будинку, де розташоване спірне майно (а. с. 71, 72). Полтавська міська рада, має законний інтерес до спірного нерухомого майна у розумінні роз`яснень, викладених у рішенні Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 року у справі № 1-10/2004;
апеляційний суд погодився із доводами прокуратура про наявність підстав представництва прокурором інтересів держави у цій справі. Прокурор, звертаючись до суду з позовом, має обґрунтувати та довести підстави для представництва, однією з яких є бездіяльність компетентного органу. Бездіяльність компетентного органу означає, що він знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, але не звертався до суду з відповідним позовом у розумний строк. Звертаючись до відповідного компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення. Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу. Розумність строку визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також таких чинників, як: значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об`єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню, тощо. Таким чином, прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження його бездіяльності. Якщо прокурору відомо причини такого незвернення, він обов`язково повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові, але якщо з відповіді компетентного органу на звернення прокурора такі причини з`ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні компетентні органи, а не прокурор. Прокурор не повинен вважатися альтернативним суб`єктом звернення до суду і замінювати компетентний орган, який може і бажає захищати інтереси держави. Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідний компетентний орган, який усупереч вимогам закону не здійснює захисту або робить це неналежно (постанова Великої Палати Верховного Суду від 26 травня 2020 року у справі № 912/2385/18);
у справі, що розглядається, прокурор на виконання вимог закону в апеляційній скарзі обґрунтував існування підстав для представництва прокурором інтересів Держави, долучивши до апеляційної скарги відповідні докази. Прокурор після ознайомлення з текстом рішення, що оскаржується, повідомляла Полтавську міську раду і арбітражного керуючого Рибаченка М. П. про його зміст і обґрунтувала необхідність оскарження цього судового рішення (а. с. 52-55, 57-60), проте зміст наданих прокурору відповідей (а. с. 56, 61) про відсутність у зазначених суб`єктів намірів вжити заходів для апеляційного оскарження рішення суду першої інстанції. Отже, долученими до апеляційної скарги доказами підтверджено, що орган місцевого самоврядування - Полтавська міська рада, має законний інтерес до спірного нерухомого майна у розумінні роз`яснень, викладених у рішенні Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 року у справі № 1-10/2004, проте, не дивлячись на вжиті прокурором заходи, орган місцевого самоврядування виявив бездіяльність.
Аргументи учасників справи
26 січня 2022 року ОСОБА_1 засобами поштового зв`язку подав касаційну скаргу на постанову Полтавського апеляційного суду від 22 грудня 2021 року, в якій просив: скасувати оскаржену постанову апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції; вирішити питання про розподіл судових витрат.
Касаційна скарга мотивована тим, що:
апеляційним судом неправильно досліджено підстави здійснення прокуратурою представництва інтересів держави, а саме: Полтавської міської ради та державного підприємства у спірних правовідносинах та застосовано статтю 23 Закону України «Про прокуратуру» без урахування та всупереч правовим висновкам Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року № 359/3373/16-ц, від 06 липня 2021 року № 911/2169/20;
апеляційним судом протиправно поновлено строк на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції внаслідок неправильного застосування частини другої статті 358 ЦПК України без урахування та всупереч правовим висновкам Великої Палати Верховного Суду у справах № 2-1678/05 від 19 червня 2019 року, від 27 лютого 2019 року № 332/4307/16-ц;
у спірних правовідносинах немає інтересу держави/територіальної громади м. Полтави в особі Полтавської міської ради, який би підлягав захисту із необхідністю представництва інтересів останньої в особі прокуратури. Наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи її законним представником або суб`єктом владних повноважень. У межах даної справи порушені інтереси держави та/або територіальної грама міста Полтави (адже прокурор звернувся в інтересах Полтавської міської ради) взагалі відсутні, оскільки спірне нерухоме майно не перебуває фактично у власності територіальної громади та не прийняте до комунальної власності міста Полтави, докази чого містяться в матеріалах справи, але не були належним чином оцінені апеляційним судом;
між державою в особі органів законодавчої, виконавчої та судової влади, і територіальними громадами в особі органів місцевого самоврядування, існує певна різниця. Останні не є частиною державної влади, оскільки можуть самостійно (тобто незалежно від держави та її органів) вирішувати питання місцевого значення. Відповідно, інтереси територіальної громади можуть не співпадати з інтересами держави (хоча останні мають пріоритет). При цьому, згідно статті 1 Закону України «Про прокуратуру» прокуратура України становить єдину систему, яка в порядку, передбаченому цим Законом, здійснює встановлені Конституцією України функції. На прокуратуру покладено представництво інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених законом. Права представництво інтересів територіальних громад прокуратура не має. Згідно вимог ЦПК України та рішення Конституційного Суду України 08 квітня 1999 року № 1-1/99 органи прокуратури можуть представляти лише ті органи місцевого самоврядування, які наділені повноваженнями органів виконавчої влади. Натомість питання щодо регулювання відносин набуття/відчуження нерухомого майна є виключною компетенцією органу місцевого самоврядування - Полтавської міської ради як органу, що представляє права територіальної громади;
у пункті 51 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року № 587/430/16-ц Велика Палата Верховної Суду зазначила, що вважає за необхідне конкретизувати висновок Верховного Суду у складі колегії суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду, викладений у постанові від 07 грудня 2018 року у справі № 924/1256/17, стосовно необхідності підтвердження прокурором відсутності органу, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювач захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах. Якщо підставою для представництва інтересів держави прокурор зазначив таку відсутність, цей довід прокурор суд повинен перевірити незалежно від того, чи надав прокурор докази вчинення ним дії спрямованих на встановлення відповідного органу. Процедура, передбачена абзацами третім і четвертим частини четвертої статті 23 Закону застосовується до встановлення наявності підстав для представництва інтересів держави в суді у випадку, якщо захист законних інтересів держави не здійснює або неналежним чином здійснює суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження з такого захисту. Листом № 01-05/01.1-10/2574-788 від 16 грудня 2021 року управління майном комунальне власності міста Полтавської міської ради повідомило, що наразі об`єкт нерухомості з адресою АДРЕСА_2 не перебуває в комунальній власності Полтавської міської територіальної громади. Рішенням Полтавської міської ради від 11 вересня 2007 року було надано згоду на прийняття до комунальної власності міста жилих будинків ЖЕП «Будівельник», але до сьогодні документи, визначені чинним законодавством, до комісії з питань передачі відомчих об`єктів у комунальну власність міста не надані, акти приймання-передачі в установленому порядку не оформлені. Управління житлово-комунального господарства виконавчого комітету Полтавської міської ради листом від 06 грудня 2021 року № 010601/13/5004 повідомило, що ДК ЖЕП «Будівельник» та його ліквідатором не надано всієї необхідної правовстановлюючої та технічної документації для прийняття у встановленому порядку до комунальної власності міста житлового фонду ДК ЖЕП «Будівельник». На даний час житловий фонд ДК ЖЕП «Будівельник», в тому числі й житловий будинок за адресою: АДРЕСА_2 , не прийнятий до комунальної власності міста. Апеляційний суд не надав оцінки вказаним доказам;
апеляційний суд протиправно допустив можливість здійснення прокурором представництва інтересів державного комунального житлово-експлуатаційного підприємства «Будівельник», застосувавши статтю 23 Закону України «Про прокуратуру» без урахування та всупереч правовій позиції Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року № 359/3373/16-ц, в якій зазначено, що позовні вимоги прокурора, спрямовані на захист прав або інтересів не держави, державного підприємства, не підлягають розгляду по суті, оскільки позовну заяву за такими вимогами фактично подано не від імені та в інтересах держави, а від імені та в інтересах державного підприємства, а прокурор не має повноважень на ведення справ в частині таких вимог;
у справі прокуратурою було подано апеляційну скаргу 07 червня 2021 року, тобто, більше, ніж через рік з моменту ухвалення рішення суду першої інстанції. Відповідно до частини другої статті 358 ЦПК України незалежно від поважності причин пропуску строку на апеляційне оскарження суд апеляційної інстанції відмовляє у відкритті апеляційного провадження у разі, якщо апеляційна скарга подана після спливу одного року з дня складення повного тексту судового рішення. Посилаючись на наведену норму ЦПК України, прокурор обґрунтував необхідність поновлення строку на апеляційне оскарження незалученням Полтавської міської ради та ДК ЖЕП «Будівельник» до розгляду справи. Проте така позиція неправильна, оскільки, Полтавська міська рада не є власником/розпорядником спірного майна, а від імені ДК ЖЕП «Будівельник» участь у справі брала уповноважена особа - керуючий санацією. Поновлюючи строк на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції, апеляційний суд не врахував висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду у справі № 2-1678/05 від 19 червня 2019 року та у постанові Верховного Суду від 27 лютого 2019 року у справі № 332/4307/16-ц.
У липні 2022 року заступник керівника Полтавської обласної прокуратури надав відзив на касаційну скаргу, в якому просить оскаржену постанову апеляційного суду залишити без змін, а касаційну скаргу без задоволення.
У відзиві заступник керівника Полтавської обласної прокуратури зазначає, що:
під час апеляційного перегляду справи судом надано оцінку поданим прокурором доказам на підтвердження підстав представництва, з урахуванням вимог статті 23 Закону України «Про прокуратуру» та висновків Верховного Суду щодо застосування статті 23 Закону України «Про прокуратуру»;
судом першої інстанції розглянуто позовні вимоги щодо майна, яке не підлягає продажу у процедурі ліквідації, а повинно бути передано до комунальної власності міста Полтави. Тому, визнаючи право власності на нерухоме майно, яке підлягає реєстрації на праві власності за Полтавською міською радою, суд першої інстанції вирішив питання про права і інтереси не залученої до участі особи - Полтавської міської ради. Водночас незаконне позбавлення на підставі рішення суду права Полтавської міської ради на майно банкрута ДК ЖЕП «Будівельник» порушує інтереси держави в особі органу місцевого самоврядування у сфері майнових правовідносин. Фактичне не передання спірного нерухомого майна у воластість Полтавської міської ради не позбавляє орган місцевого самоврядування права апеляційного оскарження, з огляду на визначене у рішенні Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 року № 1-10/2004 поняття «охоронюваний законом інтерес». Незважаючи на наявність підстав для апеляційного оскарження, Полтавською міською радою не подано апеляційну скаргу, тому рішення суду першої інстанції правомірно оскаржено прокурором;
розгляд справи судом першої інстанції відбувся до неналежного відповідача та без повідомлення про розгляд даної справи ДК ЖЕП «Будівельник» на балансі якого перебуває спірне нерухоме майно, що є обов`язковою підставою для скасування рішення суду першої інстанції;
визнання права власності за фізичною особою на нерухоме майно поза процедурою банкрутства завдає шкоди майновим правам боржника, інтересам кредиторів, адже останні позбавляються права задовольнити свої грошові вимоги до боржника, створюється ситуація нерівності осіб відносно майна боржника;
комунальне підприємство та державна акціонерна компанія є різними організаційно-правовими формами господарювання. Враховуючи те, що апеляційну скаргу у справі подано в інтересах держави в особі ДК ЖЕП «Будівельник», яке за організаційно-правовою формою є «комунальним підприємством», скаргу подано із дотриманням вимог статті 23 Закону України «Про прокуратуру». На можливість представництва прокурором інтересів держави в особі підприємств вказав Верховний Суд у постанові від 21 січня 2015 року у справі № 909/516/18;
оскільки ні ДК ЖЕП «Будівельник», ні Полтавська міська рада не брали участі у справі в суді першої інстанції, на вказаних осіб не розповсюджуються вимоги ЦПК України щодо річного присічного строку на апеляційне оскарження.
У серпні 2022 року ОСОБА_1 надав відповідь на відзив заступника керівника Полтавської обласної прокуратури, в якому вказує про безпідставність доводів Полтавської обласної прокуратури і просить задовольнити касаційну скаргу.
У відповіді на відзив ОСОБА_1 зазначає, що:
Полтавська міська рада у порядку, встановленому Законом України «Про передачу об`єктів права державної та комунальної власності», не здійснила необхідних дій для прийняття у комунальну власність об`єктів житлового фонду, що перебувають на балансі ДК ЖЕП «Будівельник», не оформила та не підписала акт приймання-передачі майна, а тому не набула права розпорядження зазначеним нерухомим майном. Аналогічний висновок зробив Верховний Суд у справі № 554/4768/19 від 19 травня 2021 року. Тому необґрунтований висновок про те, що держава в особі Полтавської міської ради була позбавлена права власності на майно банкрута ДК ЖЕП «Будівельник»;
захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні суб`єкти владних повноважень (органи державної влади, органи місцевого самоврядування або інші суб`єкти владних повноважень, до компетенції яких віднесені повноваження здійснювати такий захист у спірних правовідносинах), а не прокурор. Для того щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль замінює в судовому провадженні відповідного суб`єкта владних повноважень, який всупереч вимог закону не здійснює захисту або робить це неналежно. Прокурор не може вважатися альтернативним суб`єктом звернення до суду і замінювати належного суб`єкта владних повноважень, який може і бажає захищати інтереси держави. У кожному випадку прокурор повинен навести (а суд перевірити) причини, які перешкоджають захисту інтересів держави належним суб`єктом, і які є підставами для звернення прокурора до суду. Обставини дотримання прокурором процедури, встановленої частиною третьою та четвертою статті 23 Закону України «Про прокуратуру», яка повинна передувати зверненню до суду з відповідним позовом, підлягають з`ясуванню судом незалежно від того, чи має місце факт порушення інтересів держави у конкретних правовідносинах, оскільки недотримання такої процедури унеможливлює розгляд заявленого прокурором позову по суті. У той же час відповідний уповноважений орган, виконуючи свої функції, не позбавлений можливості самостійно звернутися до суду з позовом з метою захисту інтересів держави. При цьому саме лише посилання у позовній заяві прокурора на те, що орган, уповноважений здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, не здійснює або неналежним чином здійснює відповідні повноваження із захисту державних інтересів, без доведення цього відповідними доказами, не є достатнім для прийняття судом рішення в такому спорі по суті, оскільки за змістом абзацу 2 частини четвертої статті 23 Закону України «Про прокуратуру» прокурор здійснює представництво інтересів держави в суді виключно після підтвердження судом правових підстав для представництва. Вказана правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 06 серпня 2019 року у справі № 910/6144/18 та від 06 серпня 2019 року у справі № 912/2529/18;
припущення стосовно того, що позивач ототожнює право на оскарження із правом власності на об`єкт нерухомості є хибними, адже право на оскарження є процесуальним. При цьому, його реалізація в кожній справі вирішується окремо й незалежно від того, чи здійснюється прокурором представництво інтересів держави у справі про банкрутство юридичної особи, чи ні;
факт незалучення прокуратури до розгляду справи був розцінений апеляційним судом як поважна причина пропуску строку на апеляційне оскарження, що прямо змісту частини другої статті 358 ЦПК України через те, що судом не було проведено оцінки правомірності вступу прокуратури в справу від імені органу місцевого самоврядування. Право на вчинення процесуальної дії втрачається із закінченням строку, встановленого законом або судом. Відповідно до статті 129 Конституції України однією з основних засад судочинства є забезпечення апеляційного оска