Постанова
Іменем України
12 жовтня 2022 року
м. Київ
справа № 463/14365/21
провадження № 61-4498св22
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Ступак О. В. (суддя-доповідач),
суддів: Гулейкова І. Ю., Погрібного С. О., Усика Г. І., Яремка В. В.,
учасники справи:
заявник - ОСОБА_1 ,
заінтересована особа - Російська Федерація,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Личаківського районного суду м. Львова від 23 грудня 2021 року у складі судді Леньо С. І. та постанову Львівського апеляційного суду
від 10 травня 2022 року у складі колегії суддів: Ніткевича А. В., Бойко С. М.,
Копняк С. М.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст вимог заяви та рішень судів першої та апеляційної інстанцій
У грудні 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду із заявою про встановлення фактів, що мають юридичне значення, та просив встановити факт його вимушеного переселення у березні 2014 року з тимчасово окупованої території Донецької області України внаслідок терористичного акту, вчиненого Російською Федерацією; заподіяння йому майнової та моральної шкоди терористичним актом.
Ухвалою Личаківського районного суду м. Львова від 23 грудня 2021 року відмовлено у відкритті провадження у справі за заявою ОСОБА_1 про встановлення фактів, що мають юридичне значення.
Ухвала мотивована тим, що встановлення факту вимушеного переселення заявника
з тимчасово окупованої території Донецької області України відбулось внаслідок терористичного акту, вчиненого Російською Федерацією, яке безпосередньо пов`язане з подальшим вирішенням спору про стягнення майнової та моральної шкоди, завданої таким терористичним актом заявнику. Проте встановлення розміру майнової та моральної шкоди здійснюється судом в порядку позовного провадження, оскільки визначення розміру такої шкоди призведе до виникнення в особи, діями якої таку шкоду було завдано, обов`язку відшкодувати завдану шкоду, відтак у цьому випадку наявний спір про право, тому така вимога не підлягає розгляду в окремого провадження.
Постановою Львівського апеляційного суду від 10 травня 2022 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, ухвалу Личаківського районного суду м. Львова від 23 грудня 2021 року - без змін.
Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції про те, що встановлення факту вимушеного переселення пов`язане з подальшим вирішенням спору про право, який підлягає розгляду судом у порядку позовного провадження,
а в порядку окремого провадження здійснюється розгляд виключно безспірних проваджень.
Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги
У травні 2022 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу на ухвалу Личаківського районного суду м. Львова від 23 грудня 2021 року та постанову Львівського апеляційного суду від 10 травня 2022 року, в якій просить скасувати оскаржувані судові рішення та справу направити для продовження розгляду до суду першої інстанції, обґрунтовуючи свої вимоги порушенням судами норм процесуального права. У касаційній скарзі зазначає, що вимушене переселення заявника відбулося внаслідок терористичного акту, тому суд повинен був перевірити наявність відповідного статусу та встановити цей факт. Факт завдання шкоди
є похідним від факту вимушеного переселення заявника, проте заявник не просить встановити розмір шкоди, а отже, немаєспору про право, передбачений частиною четвертою статті 315 ЦПК України.
У жовтні 2022 року ОСОБА_1 на адресу суду надіслав пояснення та додаткові пояснення у справі.
Позиція Верховного Суду
Статтею 400 ЦПК України встановлено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.
Фактичні обставини справи
У грудні 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду з заявою про встановлення фактів, що мають юридичне значення, заінтересована особа - Російська Федерація, в якій просив встановити факт його вимушеного переселення у березні 2014 року
з тимчасово окупованої території Донецької області України внаслідок терористичного акту, вчиненого Російською Федерацією; заподіяння йому майнової та моральної шкоди терористичним актом.
Ухвалою Личаківського районного суду м. Львова від 23 грудня 2021 року, залишеною без змін постановою Львівського апеляційного суду від 10 травня
2022 року, у відкритті провадження у справі за заявою ОСОБА_1 про встановлення фактів, що мають юридичне значення, відмовлено.
Правове обґрунтування
Застосовні норми процесуального права
Відповідно до частини сьомої статті 19 ЦПК України окреме провадження призначене для розгляду справ про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав та інтересів особи або створення умов для здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.
Статтею 293 ЦПК України визначено, що окреме провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав, свобод та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.
Суд розглядає в порядку окремого провадження, зокрема справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення.
Частинами першою та другою статті 315 ЦПК України передбачено, що суд розглядає справи про встановлення факту: 1) родинних відносин між фізичними особами;
2) перебування фізичної особи на утриманні; 3) каліцтва, якщо це потрібно для призначення пенсії або одержання допомоги по загальнообов`язковому державному соціальному страхуванню; 4) реєстрації шлюбу, розірвання шлюбу, усиновлення;
5) проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без шлюбу; 6) належності правовстановлюючих документів особі, прізвище, ім`я, по батькові, місце і час народження якої, що зазначені в документі, не збігаються з прізвищем, ім`ям, по батькові, місцем і часом народження цієї особи, зазначеним у свідоцтві про народження або в паспорті; 7) народження особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту народження;
8) смерті особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту смерті; 9) смерті особи, яка пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підстави вважати її загиблою від певного нещасного випадку внаслідок надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру.
Отже, в порядку окремого провадження розглядаються справи про встановлення фактів, за наявності певних умов, а саме, якщо: згідно із законом такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян; чинним законодавством не передбачено іншого порядку їх встановлення; заявник не має іншої можливості одержати або відновити загублений чи знищений документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення; встановлення факту не пов`язується з наступним вирішенням спору про право.
Чинне цивільне процесуальне законодавство відносить до юрисдикції суду справи про встановлення фактів, від яких залежить виникнення, зміна або припинення суб`єктивних цивільних прав фізичних осіб. Проте, не завжди той чи інший факт, що має юридичне значення, може бути підтверджений відповідним документом через його втрату, знищення архівів тощо. Тому закон у певних випадках передбачає судовий порядок встановлення таких фактів.
Справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення, належать до юрисдикції суду за таких умов:
- факти, що підлягають встановленню, повинні мати юридичне значення, тобто від них мають залежати виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян. Для визначення юридичного характеру факту потрібно з`ясувати мету встановлення;
- встановлення факту не пов`язується з подальшим вирішенням спору про право. Якщо під час розгляду справи про встановлення факту заінтересованими особами буде заявлений спір про право або суд сам дійде висновку, що у цій справі встановлення факту пов`язане з існуванням потреби вирішення в судовому порядку спору про право, суд залишає заяву без розгляду і роз`яснює цим особам, що вони вправі подати позов на загальних підставах;
- заявник не має іншої можливості одержати чи відновити документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення. Для цього заявник разом із заявою про встановлення факту подає докази на підтвердження того, що до її пред`явлення він звертався до відповідних організацій за одержанням документа, який посвідчував би такий факт, але йому в цьому було відмовлено із зазначенням причин відмови (відсутність архіву, запису в актах цивільного стану тощо);
- чинним законодавством не передбачено іншого позасудового порядку встановлення таких юридичних фактів.
Перелік юридичних фактів, що підлягають встановленню в судовому порядку, зазначений у статті 315 ЦПК України, не є вичерпним.
Частиною четвертою статті 315 ЦПК України встановлено, що суддя відмовляє
у відкритті провадження у справі, якщо з заяви про встановлення факту, що має юридичне значення, вбачається спір про право, а якщо спір про право буде виявлений під час розгляду справи - залишає заяву без розгляду.
Отже, встановлення юридичного факту за рішенням суду безпосередньо породжує певні юридичні наслідки, тобто від встановлення факту залежить виникнення, зміна або припинення особистих прав громадян.
Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Згідно з частиною першою статті 4 ЦК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Положення цієї статті ґрунтуються на положеннях Конституції України, які закріплюють обов`язок держави забезпечувати захист прав і свобод людини
і громадянина судом (стаття 55).
У статті 129 Конституції України закріплені основні засади судочинства, які
є конституційними гарантіями права на судовий захист.
Відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.
Звернення позивача до українського суду є єдиним розумно доступним засобом захисту права, позбавлення якого означало би позбавлення такого права взагалі, тобто заперечувало б саму сутність такого права.
Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі
Суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, відмовляючи у відкритті провадження у справі виходив з того, що в порядку окремого провадження розглядаються справи про встановлення фактів лише у випадку, якщо встановлення факту не пов`язується з наступним вирішенням спору про право. Оскільки у справі, яка переглядається, встановлення факту вимушеного переселення пов`язане
з подальшим вирішенням спору про відшкодування заподіяної йому майнової та моральної шкоди, завданої терористичним актом, тому такі вимоги повинні розглядатися у порядку позовного провадження.
Верховний Суд не в повній мірі погоджується з такими висновками з огляду на таке.
Встановлення факту, що має юридичне значення, а саме вимушеного переселення
з окупованої території Донецької області, яке відбулося унаслідок збройної агресії Російської Федерації та окупації Російською Федерацією частини території Донецької області, можливе лише у судовому порядку, оскільки законодавець не визначив іншого, позасудового способу встановлення причинно-наслідкового зв`язку між переселенням осіб із зони проведення бойових дій на сході України та військовою агресією Російської Федерації.
Верховний Суд переглядав справи про встановлення факту, що має юридичне значення, в яких заявники зверталися до судів та просили встановити факт про вимушене переселення після подій 2014 року з окупованої частини територій Луганської та Донецької областей, яке відбулося внаслідок збройної агресії РФ проти України та окупації РФ частини території Луганської і Донецької областей України, проте у цих справах вимоги стосувалися виключно встановлення факту вимушеного переселення, за умови, що вимоги про відшкодування шкоди заявниками у цих справах не заявлялися (справа № 2-о/381/134/16, справа № 428/13977/16, справа
№ 428/2492/17, справа № 712/983/17, № 320/5213/17, № 363/2981/16,
№ 428/2492/17, № 363/2981/16).
На відміну від наведених прикладів, у справі, що переглядається, ОСОБА_1 пред`явив в порядку окремого провадження у цивільному судочинстві не тільки вимоги про встановлення факту вимушеного переселення, а окремо вимоги про встановлення фактів заподіяння майнової та моральної шкоди внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та окупації Російською Федерацією частини території Донецької області.
Відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов`язковому з`ясуванню при вирішенні спору про відшкодування шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв`язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та його вини в заподіянні таких збитків. Суд, зокрема, повинен з`ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони завдані, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.
Тож з`ясування питань протиправності дій заподіювача шкоди, наявності самих втрат особи (тобто збитків), а також існування причинно-наслідкового зв`язку між такими діями завдавача шкоди та негативними наслідками, що настали, (оскільки саме такі правові питання заявник поставила перед судом у цьому судовому провадженні)
є можливим виключно у порядку позовного провадження.
Враховуючи, що в порядку окремого провадження розглядаються справи про встановлення фактів лише у випадку, якщо встановлення факту не пов`язується
з вирішенням спору про право, втім у цій справі заявником вже сформульовані окремі вимоги щодо визначення умов відшкодування шкоди, які можуть бути встановлені виключно у порядку саме позовного провадження, тому не існує правових підстав для встановлення в порядку окремого провадження фактів, про який просить заявник.
Тож помилковим у рішеннях судів є висновок про можливе виникнення спору про право цивільне у майбутньому. Натомість Верховний Суд констатує, що вже у заяві, поданій у порядку окремого провадження, заявник вже сформулював такі правові питання, які можуть бути вирішенню лише у порядку позовного провадження.
Відповідно з такими правовими питаннями заявнику необхідно звернутися з позовом у порядку цивільного судочинства.
Визнаючи процесуальний порядок звернення з відповідним позовом, Верховний Суд вкотре наголошує на ті чинні правові висновки, що сформульовані судом з цього приводу.
Застосовні норми матеріального права
Відповідно до статті 4 Конвенції про захист цивільного населення під час війни особами, що перебувають під захистом цієї Конвенції, є ті, хто в будь-який момент та за будь-яких обставин опиняються, у разі конфлікту чи окупації, під владою сторони конфлікту або окупаційної держави, громадянами яких вони не є.
Згідно з частиною першою статті 1 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» внутрішньо переміщеною особою є громадянин України, іноземець або особа без громадянства, яка перебуває на території України на законних підставах та має право на постійне проживання в Україні, яку змусили залишити або покинути своє місце проживання у результаті або з метою уникнення негативних наслідків збройного конфлікту, тимчасової окупації, повсюдних проявів насильства, порушень прав людини та надзвичайних ситуацій природного чи техногенного характеру.
Аналіз наведених положень закону свідчить про те, що підставами внутрішнього переміщення осіб на території України, у тому числі може бути: збройний конфлікт, тимчасова окупація, повсюдні прояви насильства та надзвичайні ситуації природного чи техногенного характеру.
Частиною першою статті 4, частиною першою статті 5 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» передбачено, що факт внутрішнього переміщення підтверджується довідкою про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, що діє безстроково, крім випадків, передбачених статтею 12 цього Закону.
Довідка про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи засвідчує місце проживання внутрішньо переміщеної особи на період наявності підстав, зазначених
у статті 1 цього Закону.
Постановою Кабінету Міністрів України від 01 жовтня 2014 року № 509 «Про облік внутрішньо переміщених осіб» затверджено Порядок оформлення і видачі довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи. Встановлена форма довідки не передбачає внесення відомостей про причину переміщення особи з місця свого постійного проживання.
Положеннями Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» порядок підтвердження і встановлення факту наявності збройного конфлікту або тимчасової окупації території України не передбачено, проте не виключається можливість звернення внутрішньо переміщеної особи до суду для встановлення конкретної причини внутрішнього переміщення, якщо від цього юридичного факту у цієї особи виникають, змінюються або припиняються певні правовідносини.
Відповідно до частини четвертої статті 2 Закону України «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях» відповідальність за матеріальну чи нематеріальну шкоду, завдану Україні внаслідок збройної агресії Російської Федерації, покладається на Російську Федерацію відповідно до принципів і норм міжнародного права. При цьому, відповідно до абзацу 6 преамбули зазначеного Закону датою початку окупації частини території України, зокрема Автономної Республіки Крим та міста Севастополя, є дата, визначена Законом України від 15 квітня 2014 року «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України», а саме, 20 лютого 2014 року.
Щодо застосування судового імунітету
При розгляді питання щодо застосування судового імунітету, Верховний Суд бере до уваги «загальні принципи, що лежать в основі прав людини та гуманітарного права та втілюють основні права, такі як право на ефективний спосіб захисту права, право на компенсацію збитків, понесених внаслідок порушень гуманітарного права, та право на захист від відмови у правосудді» (Окрема думка Судді Юсуфа до рішення Міжнародного Суду ООН (ICJ) у справі Jurisdictional Immunities of the State (ФРН проти Італії) від 03 лютого 2012 року, § 30.)
Відповідно до обставин справи, яка Верховним Судом переглядається, звернення до українського суду є єдиним ефективним засобом судового захисту порушених прав та законних інтересів позивача. Наразі відсутні будь-які механізми або інші міждержавні домовленості між Україною та Російською Федерацією щодо відшкодування збитків фізичним та юридичним особам, завданих внаслідок дій військової агресії Російської Федерації на території України.
За таких обставин, застосування судового імунітету Російської Федерації (зокрема, частини першої статті 79 Закону України «Про міжнародне приватне право») у цій справі не буде узгоджуватися із обов`язком України як держави і суду зокрема забезпечити реалізацію права позивача на справедливий суд. З огляду на відсутність інших ефективних засобів судового захисту порушеного права позивача, застосування судового імунітету Російської Федерації буде порушенням самої сутності права на справедливий суд. Також, зважаючи на військову агресію Російської Федерації, якою порушується державний суверенітет України, застосування судового імунітету Російської Федерації буде непропорційним до своєї мети.
Судовий імунітет Російської Федерації не застосовується з огляду на звичаєве міжнародне право, кодифіковане в Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності (2004)
Частина перша статті 79 Закону України «Про міжнародне приватне право» встановлює судовий імунітет, відповідно до якого пред`явлення позову до іноземної держави, залучення іноземної держави до участі у справі як ві