Постанова
Іменем України
12 жовтня 2022 року
м. Київ
справа № 559/1215/19-ц
провадження № 61-8348св22
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Ступак О. В. (суддя-доповідач),
суддів: Гулейкова І. Ю., Погрібного С. О., Усика Г. І., Яремка В. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідачі: ОСОБА_2, ОСОБА_3, яка діє в своїх інтересах та інтересах неповнолітніх дітей: ОСОБА_4, ОСОБА_5 та ОСОБА_6,
третя особа - Орган опіки та піклування Дубенської міської ради (Служба у справах дітей),
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на заочне рішення Дубенського міськрайонного суду Рівненської області від 29 червня 2021 року у складі судді Ралець Р. В. та постанову Рівненського апеляційного суду від 04 серпня 2022 року у складі колегії суддів: Шимківа С. С., Ковальчук Н. М., Хилевича С. В.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог і рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Учервні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3 яка діє в своїх інтересах та інтересах неповнолітніх дітей: ОСОБА_4, ОСОБА_5 та ОСОБА_6, третя особа - Орган опіки та піклування Дубенської міської ради (Служба у справах дітей), про усунення перешкод у здійсненні права користування квартирою шляхом виселення без надання іншого жилого приміщення.
Свої вимоги обґрунтовувала тим, що квартира АДРЕСА_1 належала на праві власності ОСОБА_7, який є її рідним братом та батьком ОСОБА_2 . У цій квартирі її брат був зареєстрований і проживав до дня смерті. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_7 помер. За життя померлий склав заповіт, згідно з яким все своє майно він заповів їй. Заповіт посвідчений 11 березня 1998 року державним нотаріусом Першої дубенської державної нотаріальної контори Ревенко І. А., реєстровий № 1003.
Вона своєчасно прийняла спадщину після смерті брата і 23 червня 2016 року державний нотаріус Першої дубенської державної нотаріальної контори Тимощук Л. Л. видала їй свідоцтво про право на спадщину за заповітом. Спадщина, на яку видане свідоцтво, складається із квартири АДРЕСА_1 . Її право власності на цю квартиру зареєстроване у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, про що свідчить інформаційна довідка з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна від 23 червня 2016 року. Таким чином, вона є єдиним власником квартири, проте у повному обсязі цим правом скористатися не може, оскільки у ній проживають відповідачі. У спірну квартиру відповідачі самоправно вселилися після смерті її брата ОСОБА_7 .
З моменту набуття нею права власності на квартиру будь-яких домовленостей про те, що відповідачі будуть проживати у цій квартирі, не було. Вони не набули також самостійного права на це житло з підстав, передбачених законом. У липні 2016 року вона письмово звернулася до ОСОБА_2 із вимогою звільнити належну їй на праві власності квартиру. Проте її вимога залишилася без задоволення. Відповідачі добровільно не висилилися із спірної квартири.
Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просила усунути перешкоди у здійсненні нею права користування належною їй на праві власності квартирою АДРЕСА_1 шляхом виселення ОСОБА_2, ОСОБА_3 та їхніх неповнолітніх дітей: ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, без надання іншого жилого приміщення.
Заочним рішенням Дубенського міськрайонного суду Рівненської області від 29 червня 2021 року позов ОСОБА_1 задоволено.
Усунуто перешкоди у здійсненні ОСОБА_1 права користування квартирою АДРЕСА_1, шляхом виселення без надання іншого жилого приміщення ОСОБА_2, ОСОБА_3 та їхніх неповнолітніх дітей: ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 .Вирішено питання розподілу судових витрат.
Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив із того, що відповідачі проживають у належній позивачці на праві власності квартирі без її волевиявлення, що свідчить про порушення її суб`єктивного права на нерухоме майно.
Постановою Рівненського апеляційного суду від 04 серпня 2022 року рішення суду першої інстанції залишено без змін.
Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції виходив із того, що відповідачі не мають права на користування спірним житлом, оскільки вони не є членами сім`ї власника та не ведуть з ним спільного господарства. Договір найму (оренди) між власником житла та відповідачами не укладався. Крім того, відповідачі не надали жодних належних та достовірних доказів, які б свідчили, що вони вселилися до спірної квартири з дозволу її колишнього власника та за його життя. Відповідачі, які зареєстровані за адресою: АДРЕСА_2, власником якого є мати ОСОБА_2, мають право на проживання у ньому та не залишаться без житла у разі їхнього виселення із спірної квартири.
Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи
У серпні 2022 року ОСОБА_3 подала до Верховного Суду касаційну скаргу на заочне рішення Дубенського міськрайонного суду Рівненської області від 29 червня 2021 року та постанову Рівненського апеляційного суду від 04 серпня 2022 року, в якій просить скасувати вказані судові рішення та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права. У касаційній скарзі вказує на те, що суди в оскаржуваних судових рішеннях не врахували висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 353/1096/16-ц, від 05 червня 2019 року у справі № 643/18788/15-ц, від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16-ц, від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17; Верховного Суду від 08 травня 2019 року у справі № 569/4373/16-ц, від 23 жовтня 2019 року у справі № 757/19753/15-ц, від 06 листопада 2019 року у справі № 362/3042/17, від 13 листопада 2019 року у справі № 369/9908/15-ц, від 20 листопада 2019 року у справі № 462/1553/17, від 20 листопада 2019 року у справі № 369/7576/17, від 23 грудня 2020 року у справі № 712/11527/17, від 22 квітня 2021 року у справі № 686/11322/16-ц, від 20 січня 2022 року у справі № 761/43925/19.
Крім того, у касаційній скарзі міститься посилання на пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України (відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах) як на підставу касаційного оскарження судових рішень. Зокрема, заявниця зазначає про відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах (статті 19 Сімейного кодексу України) щодо виселення неповнолітньої дитини з інвалідністю, без висновку органу опіки та піклування.
Також як на підставу для оскарження судових рішень заявниця посилається на пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України (якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу), а саме вказує, що суди не дослідили зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу (пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України).
У вересні 2022 року ОСОБА_1 подала відзив на касаційну скаргу, у якому зазначила, що орган опіки та піклування брав участь у розгляді справи. У справі відсутні докази того, що відповідачі вселилися та проживали в квартирі зі згоди її брата і були членами його сім`ї. Місце проживання ОСОБА_3 - с. Рачин, про що зазначено у довідці КНП "Пологовий будинок" Дубенської міської ради від 13 липня 2021 року № 119.
Позиція Верховного Суду
Статтею 400 ЦПК України встановлено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані рішення - без змін, оскільки їх ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Рішення судів першої та апеляційної інстанцій відповідають нормам ЦПК України щодо законності та обґрунтованості.
Обставини, встановлені судами
ОСОБА_1 є власником квартири АДРЕСА_1, що підтверджується свідоцтвом про право на спадщину за заповітом від 23 червня 2016 року № 297, як спадкоємець майна ОСОБА_7, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Право власності ОСОБА_1 на квартиру зареєстроване у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, про що свідчить інформаційна довідка з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна від 23 червня 2016 року № 62073457.
ОСОБА_1 є рідною сестрою, а ОСОБА_2 - сином померлого ОСОБА_7 .
Рішенням Дубенського міськрайонного суду Рівненської області від 08 листопада 2018 року, яке набрало законної сили, відмовлено у задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання заповіту недійсним.
У спірній квартирі проживають ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_2, та неповнолітніОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_3, ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_4, які вселились у спірну квартиру самоправно після смерті ОСОБА_7, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 .
З інформації, наданої Тараканівською сільською радою від 30 березня 2021 року № 995, згідно із записами у погосподарській книзі № 4 с. Рачин за 2016-2020 роки за адресою: АДРЕСА_2, зареєстровані: власник ОСОБА_8 (мати ОСОБА_2 ), ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 та ОСОБА_6 . Тобто відповідачі мають зареєстроване місце проживання.
Задовольняючи позов, суд першої інстанції, з яким погодився й суд апеляційної інстанції, виходив із того, що відповідачі самоправно вселилися до належної їй квартири, а отже, підлягають виселенню без надання іншого житлового приміщення.
Верховний Суд погоджується з такими висновками судів попередніх інстанцій з огляду на таке.
Щодо виселення відповідачів
Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства.
Згідно із частиною першою статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб.
Положеннями статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
У статті 7 ЖК України передбачено, що ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських організацій.
Тобто будь-яке виселення або позбавлення особи права користування житлом допускається виключно на підставах, передбачених законом, і повинно відбуватися в судовому порядку.
Частиною третьою статті 116 ЖК України передбачено, що осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення, виселяють без надання їм іншого жилого приміщення. Такими, що самоправно зайняли жиле приміщення, вважаються особи, які вселилися до нього самовільно без будь-яких підстав, а саме без відповідного рішення про надання їм цього приміщення та відповідно ордера на житлове приміщення. Виселення цих осіб пов`язане з відсутністю у них будь-яких підстав для зайняття жилої площі.